Переклад і коментарі – Василь Білоцерківський

Я мав неповних 26 років, коли пізньої осені 1946-го вперше побачив Сергія Павловича Корольова. Відбувалася нарада, на якій обговорювали низку проблем, пов’язаних зі створенням перспективних ракетних систем. У числі основних питань, які виникли в перебігу обговорення, було й питання створення великої вимірювальної системи – так званого командно-вимірювального комплексу, який би включав наземні засоби спостереження, вимірювань і контролю, що ними мала бути споряджена траса польоту перспективної багатоступінчатої ракети від старту і до району падіння останнього ступеня.
Величезна дальність і висота польоту міжконтинентальної ракети, яку проєктували Корольов та його колеги, вимагали створення наземних засобів, об’єднаних у розлогий комплекс, який дозволятиме спостерігатиме політ ракети, вимірювати параметри її траєкторії й контролювати нормальність роботи бортових пристроїв, агрегатів і систем на всій трасі польоту ракети, причому протяжність цієї траси, як гадали, повинна становити тисячі кілометрів, а максимальна висота польоту в середині траєкторії – сотні кілометрів.
Сергій Павлович, загалом не порушуючи порядку обміну думками й черговості висловлювань співрозмовників, від перших же хвилин якось непомітно заволодів ініціативою, скеровуючи бесіду в бажаному для нього напрямку. Одначе не проштовхував своєї думки, радше намагався спочатку зрозуміти думку співрозмовника, а потім теж якось непомітно, але з великим внутрішнім натиском і переконаністю старався довести співрозмовникові потребу прийняти те чи те судження, яке він, Корольов, уважав за доцільне. За задумом Сергія Павловича, технічні засоби, що входили до командно-вимірювального комплексу, мали бути розроблені, виготовлені й змонтовані в будівлях і спорудах на наземних вимірювальних пунктах, розташованих по трасі польоту, і повністю налагоджені перед тим, як нова ракета буде готова до першого випробувального польоту. Наприкінці цієї пам’ятної розмови він обережно висловив думку, що в майбутньому нова ракета змогла би стати основою при створенні космічної ракети-носія, здатної вивести корисний вантаж на орбіту навколо Землі. Отож тоді вже Сергій Павлович припускав, що командно-вимірювальний комплекс має стати невід’ємною частиною космодрому.
Що ж повинен являти собою наземний командно-вимірювальний комплекс космодрому, які основні технічні пристрої повинні входити до його складу – аби забезпечити отримання необхідних характеристик при наземних і льотних випробуваннях ракет-носіїв? Відповідь на це запитання було одержано протягом кількох місяців завдяки самовідданій науково-дослідній роботі, яку провів великий колектив учених та інженерів різних КБ й НДІ. І лише видатний організаторський талант Корольова в поєднанні з його чудовими прогностичними здібностями забезпечив можливість за винятково короткий термін, вже на початок 50-х років, отримати комплексне розв’язання принципових питань створення командно-вимірювального комплексу космодрому. При всій своїй зайнятості питаннями безпосереднього створення власне ракети-носія, Сергій Павлович здійснював систематичний контроль, стежив за перебігом і результатами робіт із підготовки й створення командно-вимірювального комплексу. Він був у курсі всіх результатів випробувань, добре розбирався в даних математичної обробки результатів вимірювань і спостережень, вимагаючи, аби в ході випробувань дослідних зразків йому оперативно повідомляли про виявлені вади, а також пропонували рекомендації з їх усунення. Корольов приділяв велику увагу розстановці провідних виконавців на всіх найважливіших напрямах роботи, добре знав можливості, сильні й слабкі сторони кожного провідного фахівця: розробника, випробувача, проєктувальника, монтажника чи експлуатаційника. Щиросердно довіряв виконання відповідальних завдань, але й суворо перевіряв. «Розноси» влаштовував так само щиросердно, але зазвичай серйозно не кривдив нікого з тих, хто працював самозречено і був відданий своїй справі. Ми любили його, боялися «по суті» та глибоко поважали, були віддані йому як своєму лідерові, технічному керівнику, котрого всі ми визнавали у професіональному плані, а не адміністративному…
Сергій Павлович був добрим, достеменно бойовим другом і товаришем, уважним і чуйним, інколи навіть ніжним і сентиментальним, поводився в колі розробників і випробувачів, не випинаючи своєї особи, але з великою гідністю. Дуже полюбляв жарти, причому вмів навіть у вельми серйозних ситуаціях знайти дотепний вислів, вираз.
Наскільки пам’ятаю, він майже ніколи не відпочивав. Вільного часу як такого не мав. Якщо лишалося трохи часу від напруженого трудового дня, розписаного буквально по хвилинах, то цей час Корольов звичайно приділяв бесідам у колі своїх колег. У перебігу цих розмов обговорювали одержані результати, планували чергові заходи, етапи розробок і випробувань. Будували плани на майбутнє, обговорювали можливі засадничі рішення, шляхи їх технічної реалізації. Перемежовували ці бесіди оповідями, спогадами, жартами й навіть анекдотами. І бувало так, що бесіда, розпочата ще за вечерею, закінчувалася під ранкове снідання. Атмосфера заразом була товариською: кожен міг висловитися відверто, але «СП» (так ми любовно називали його у своєму колі), при всій своїй комунікабельності, не допускав панібратства, завжди тримався з великою гідністю і тактовністю. Найбільше число таких розмов ми проводили, перебуваючи на космодромі та в центрах керування польотом [2].
Особливо хотів би відзначити велику мужність і оптимізм, яскраво виражені в характері Корольова. У процесі літніх випробувань ракет-носіїв і космічних літальних апаратів часом виникали гострі, майже драматичні моменти, коли належало ухвалити негайне, дуже відповідальне рішення. Сергій Павлович ухвалював такі рішення твердо, глибоко розуміючи сутність справи й усвідомлюючи особисту відповідальність. Зазвичай ще до польоту, протягом низки нарад і бесід, він продумував і ретельно зважував основні можливі позаштатні ситуації й варіанти успішного виходу з них. Консультувався і радився, не шкодуючи на це часу. Усі учасники випробувань були в нього розставлені й розписані по своїх робочих місцях, кожен знав, що і як робити у штатних і ймовірних позаштатних ситуаціях.
Не можна сказати, що Сергій Павлович завжди був спокійний всередині. Навпаки. Дуже багато чого глибоко переживав, емоційно реагував на невдачі, без яких, природно, немає поступального руху до запланованої мети. Та окремі невдачі не знеохочували його, а викликали в ньому ще більший приплив енергії, ще більшу зібраність і наполегливість. Він продумував різноманітні варіанти пошуку й усунення причин, які породили ту чи ту небажану ситуацію. Вислуховував думки, аналізуючи всі «за» і «проти» в особистих бесідах і на технічних нарадах.
Від своїх заступників і провідних фахівців вимагав ретельного аналізу і виявлення причин, які породили ту чи ту небажану ситуацію. Запровадив, як обов’язкове правило, створення спеціальних комплексних робочих груп з аналізу причин вад, виявлених при випробуваннях. Очолювати ці робочі групи Корольов призначав досвідчених, енергійних спеціалістів. Вимагав неодмінного письмового розв’язання за результатами роботи груп із так само неодмінними технічними рекомендаціями. Якнайжорсткіше боровся з бюрократією, формалізмом, «спихотехнікою» [3], демагогією, ошуканством і показухою.
Потрібно наголосити, що Сергій Павлович умів побачити й підтримати фахівців, великих ентузіастів своєї справи. Умів спертися на них. Старався зміцнювати авторитет таких фахівців. Допомагав, чим міг. І, як наслідок, усі його колеги, розробники й випробувачі, робили доручену справу не жаліючи себе, з максимальними стараннями, проводячи довгі місяці далеко від родин, у важких умовах…
Окремо слід зупинитися на патріотизмі Корольова. Він був великий патріот-учений. Любив свій народ, любив свою Батьківщину, був достеменний інтернаціоналіст на практиці. Для Сергія Павловича поняття службового обов’язку було нерозривно пов’язане з власним життям. Останнє Корольов розглядав як безперервне виконання обов’язку інженера, ученого і технічного керівника, не витрачаючи часу ні на що інше. Його патріотизм особливо проявлявся при формуванні програм перспективних розробок. Заразом Сергій Павлович прискіпливо аналізував усю інформацію про розглядувану проблему. Оцінював можливості вітчизняної техніки та прогнозував її розвиток у цікавих напрямках. Особливу увагу приділяв визначенню тих етапів кожної перспективної програми, у результаті яких могло бути здійснено черговий якісний стрибок, досягнення нових науково-технічних цілей і здобуття нових висот, які піднімають престиж і закріплюють пріоритет нашої Батьківщини в царині ракетно-космічної техніки, у дослідженні й освоєнні космосу.
Невтомна цілеспрямована діяльність Корольова дала необхідні результати. За короткий термін – від 1950-го по 1965 р. – у Радянському Союзі, під проводом Корольова, Келдиша та інших видатних учених нашої країни, було здійснено в ряді випадків історичні звершення у вищеназваній царині.
Сергій Павлович надавав великого значення колегіальності в роботі при збереженні єдиноначальності в реалізації ухвалених рішень. Добре розумів, що лише дружна, злагоджена, координована робота зможе забезпечити за короткі терміни розв’язання складних проблемних завдань зі створення космічних ракет-носіїв, космічних літальних апаратів різних типів, вимірювальних комплексів і засобів математичного забезпечення обробки даних вимірювань.
Саме тому ще в 40-ві роки Корольов став одним з ініціаторів створення Ради Головних конструкторів. До складу цієї Ради спочатку ввійшло невелике число талановитих інженерів, які згодом висунулися в перші ряди видатних учених нашої країни, котрі очолили великі дослідницькі й конструкторські колективи.
У міру зростання й ускладнення завдань збільшувалося також число колективів, залучених до виконання робіт. Зростало й число членів Ради Головних конструкторів. На засіданнях цієї Ради систематично обговорювали проблемні завдання і можливі шляхи їх практичного розв’язання, етапність розробок, заслуховували підсумки виконання етапів тої чи тої програми, виявляли характеристики суміжних підсистем. Природно, що Рада Головних конструкторів систематично розглядала хід робіт зі створення наземного космодромного командно-вимірювального комплексу.
Зважаючи на те, що до початку 1954 р. при випробуваннях дослідних зразків для космодромного командно-вимірювального комплексу було одержано позитивні результати, Корольов вирішив перейти до серійного виробництва вимірювальних засобів одночасно з продовженням випробувань дослідних зразків цих засобів і внесенням необхідних змін у конструкцію та математичне забезпечення як у процесі заводського виробництва, так і при монтажі на вимірювальних пунктах. Це було дуже сміливе рішення. Воно вимагало виняткової чіткості й оперативності в роботі, великої узгодженості в діях виробничих і конструкторських колективів та колективів випробувачів, монтажників і експлуатаційників.
Сергій Павлович жваво цікавився перебігом розробки технічних засобів наземного вимірювального комплексу і результатами автономних випробувань окремих типів вимірювальних засобів. Систематично прилітав на космодром, жив там місяцями, регулярно у своєму робочому кабінеті й вечорами в будиночку, де мешкав, проводив обговорення результатів цих випробувань.
Рівнобіжно з розробкою й випробуваннями дослідних зразків технічних засобів командно-вимірювального комплексу велося проєктування і здійснювалася побудова споруд і технічних будівель на наземних вимірювальних пунктах. Тож наприкінці 1957 р. наземний вимірювальний комплекс космодрому був майже готовий до забезпечення випробувань ракет-носіїв.

*
Ніколи не забудеться день 21 серпня 1957 р., коли було проведено запуск першої у світі міжконтинентальної балістичної ракети. Її останній ступінь пролетів понад 6000 км і опустився в заданому районі. При польоті цієї ракети наземний командно-вимірювальний комплекс космодрому забезпечував на визначених ділянках траєкторії вимірювання руху, а також параметрів, які характеризують роботу бортових систем, апаратури й агрегатів.
Сергія Павловича дуже цікавили результати та якість вимірювань, одержаних при польоті ракети. Вже було близько опівночі, коли всі необхідні матеріали надали Корольову. Не марнуючи часу, він приступив до їх перегляду і приблизно протягом двох годин обговорював одержував результати вимірювань, оцінював «поведінку» останнього ступеня ракети на низхідній ділянці траєкторії, виявляв особливості роботи бортових агрегатів і систем.
Час пролетів непомітно. Вже була третя година ночі, але спати не хотілося – надто великі були душевний підйом і особливо піднесений настрій. Сергія Павловича опанував якийсь запал, і він почав мріяти вголос, будувати плани на майбутнє. Казав, що політ ракети потвердив правильність ухвалених технічних рішень і що ракета, після її модифікації, зможе вивести на орбіту штучний супутник Землі. Такі роботи провадили вже тоді.
І дуже скоро надійшов цей незабутній день початку космічної ери – 4 жовтня 1957 року.

Першодрук оригіналу у вид.: С. П. Королев (к 70-летию со дня рождения) [Сборник статей]. – М.: «Знание», 1977.

[1] Павло Артемійович Агаджанов (1923–2001) – радянський інженер-конструктор, професор, доктор технічних наук, член-кореспондент АН СРСР. Почесний член Міжнародної інженерної академії. 1957 р., за підготовку до польоту першого штучного супутника Землі, укупі з С. П. Корольовим і М. В. Келдишем нагороджений Ленінською премією.
[2] Спочатку йшлося тільки про один політ, потім – про багато. Відповідно, змінилася й назва – центр керування польотами.
[3] Спихотехніка (розм.) – уміння позбуватися неприємних, обтяжливих справ шляхом перекладання («спихання») їх на інших людей.