Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Обережно занурює зір
І заради якої я мушу
Переводити радо папір.
Я люблю оцю жінку, що слабо
Потягається тілом гнучким
І до себе усмішкою вабить,
І легенько цілує затим.
з швидкістю 2/3 маха,
наш пустун руденький кіт
доганяє свій обід.
Та не знає ще маленький,
що в обіді – батарейки.
Хай ганяє досхочу,
а я з нього регочу.
Здається, що Ейн-Керем –
Звичайнісінька ріка, а гори – береги її.
Осяяна вогнями, от-от затрубить
І зніметься із якорів Гадаса .
Десятки бакенів освітлюють їй шлях...
...Удень оця фата-моргана зникне,
Та вечір упо
Немовби в німім задзеркаллі,
В застиглім мовчанні природи,
На березі Стікса й Каяли.
І розум занурений в товщу
Із криги і безнадії.
Не вийдеш на неї на площу,
А в байраку степовому банкет починався.
Кіш Ісачка із Брацлава приймав гостей знатних.
Тож козаки вполювали дичини багато.
Смажилося на багатті і звіра, і птиці,
Щоб зустріти побратимів щедро, як годиться.
З околиць випхнув кілька літ…
Віддав на читку неба запис
Й підзарядив електроліт…
Воно згодилося б в підручник
Якби ж не підла суєта…
Якби ж не висвітив онучник
Мої не справжні імена.
Нечутно доторкнувсь до ніг,
Мов гамівна сорочка, висне --
Тепер він заміняє сніг.
Раніше день, бува, яскріє,
Виблискує нам зусібіч.
І вечір, наче сяйво-мрія,
Оця зимова ніч, –
Мене тепло взяло в полон,
Коли заліз на піч.
Під охороною – обмок
І став себе корить,
Що бракне сили та думок
Позбавився умить.
посеред сірих рифів міста,
я подолати так хотів,
у цьому клявся урочисто
і рівно міряючи крок,
не полишаючи надії
ішов від себе до зірок
у втіленні дитинства мрії.
У слухачів замкнувся слух
Штовхалась Осінь на помості
І хтось од радощів опух…
Роззяву вітера зігнуло
Що сам з собою белькотів
А ти, обпершись на минуле,
Чекав про себе кілька слів…
Над нещастям моїм, змилуйсь, Боже.
Уздоров мене ліпше: в дрожі кості мої.
Повернися до мене і душу мою уздоров,
Адже пам’яті в смерті нема,
А в пеклі як подякувать зможу?..
Я стомивсь од нічних стогнань,
C
і вслухаюся в голос тиші.
Вона біла, як цей сніг.
Біла магія тиші
заливається
з чорною магією зими.
Біла тиша нагадує аркуш,
на якому пишуться
Є у ньому радісні моменти.
Я тепер - махровий Казанова,
Колекціоную компліменти.
Я не знав: відчую незабаром,
Вийшовши з будинку необачно,
Поцілунок разом з перегаром
Заслухавсь вітер, зліз із хмар
І відкотив могильний вечір
І вийшов з церкви паламар…
Стояли й слухали молитву
Таку молитву з молитов
Весною й літечком сповиту
Немов рождалися… немов…
кіт, як брудний коминяр,
повні чекає появу
не співрозмовник – казкар,
ніжно слова огортають
і у вечірній габі,
наче на сходинках раю
пастку готує тобі.
І легко збуджуюсь щоденно,
Бо привела навічно в дім
Безсоння хміль і шал натхнення.
Ще стільки пристрасті ні в кім
Не проявлялось безнастанно, –
Вона кипить в єстві твоїм
І парко дихає коханням.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Юрій Гагарін. Бачу Землю…
Переклад і коментарі – Василь Білоцерківський
Літературний запис Вадима Ардатовського і Володимира Михайлова
Вступ Германа Титова
Наш Гагарін
(Вступ)
Ця книжка містить оповідання Юрія Гагаріна «Бачу Землю…». Оповідання написане давно, невдовзі після його польоту – першого в історії Землі польоту людини в космос. Гагарін оповів своє життя, те, як став космонавтом, як здійснив політ. Нині оповідання здається надто коротким, і стараємося його доповнити, розширити.
Тепер ім’я Юрія Гагаріна знане всім – і дітям, і дорослим. Польотом Гагаріна в космос розпочато новий розділ історії нашої планети – еру здобуття людиною навколосонячного простору.
Розповідати про Гагаріна легко і важко. Звичайна, симпатична, усміхнена людина. Це так. Але Юра був не просто веселий, не просто мужній, не просто вольовий. Ховав у собі величезну енергію діяльної, дуже здібної й різнобічно обдарованої людини.
Коли думаю про Гагаріна, то згадую не перші дні нашого знайомства при наборі кандидатів до школи космонавтів і не дні спільних тренувань при підготовці до першого польоту «Востока». Згадую день, коли ми приїхали вкупі з ним на стартовий майданчик космодрому. Минули роки, а думки й почуття так само свіжі в пам’яті, неначе все відбулося лише вчора.
Вже збігли хвилини підготовки до старту, і стрілка годинника нарешті почала наближатися до вирішальної цифри. Невідворотно надходила остання мить. Щосекунди чекати ставало дедалі тривожніше.
Ми дивилися туди, де над широчезним степом височіло гігантське тіло ракети. Срібляста, велетенська, вона майже зливалася з блакитним небом і мовби тремтіла – чи то через марево, яке піднялося над пробудженим степом, чи то через нетерпіння швидше відірватися од Землі й помчати в космічну безодню.
По радіо звучали останні вказівки. Стартова команда доповіла, що приготування скінчено… Настала тиша. Усі чекали на його доповідь. Ми приготувалися почути його голос, але, щойно було увімкнуто гучномовний зв’язок, усі мимоволі здригнулися: він доповідав чітким, упевненим голосом:
- Усі прилади корабля працюють нормально! До старту готовий!
І знову настала тиша. Напруження сягнуло крайньої межі. Ми стояли всі разом: конструктори космічного корабля, члени урядової комісії, вчені, космонавти… Здавалося, ніби сама вікова історія людства теж стоїть за нашими спинами й чекає на відповідь: чим прозвітуємо нині перед нею за все, що зробила Людина, пройшовши такий довгий і важкий шлях – від кам’яного ножа до небувалого корабля-супутника? Чим відповімо на величезне напруження волі великих мислителів минулого – Архімеда і Коперника, Ґалілея і Бруно, Ломоносова і Ньютона, Кибальчича і Ціолковського, конструкторів і теоретиків наших днів? А Юрій мусив нині завершити зусилля всього людства в боротьбі з таємницями природи, скінчити титанічну працю вчених, інженерів, робітників, які створили космічний корабель «Восток», здійснити одвічну мрію людей, які прагнуть подолати земне тяжіння.
Тишу розірвало одне слово:
- Пуск!
«Рушаймо… о… о!» – почули ми дзвінкий голос Юрія та, здавалося, гостріше за нього відчули, як «напружилися» всі двадцять мільйонів кінських сил двигунів ракети.
Страхітливий гуркіт, вогонь, дим і знову вогонь прокотилися степом. Срібляста ракета страшенно повільно відірвалася од стартового майданчика і мовби неохоче пішла в небо. Потім її швидкість почала наростати. Ось вона вже мчала блискучою кометою… А тоді зникла з очей…
Тягар передстартових секунд пропав, покотив кудись за обрій сонячного степу так само, як розчинилося в ньому гуркотання ракетних двигунів.
Таким я запам’ятав світанок космічної ери.
Пам’ятаєте, як радів цілий світ? «Громадянин Всесвіту» – так звали Юрія люди на всіх континентах Землі. Йому оплескували народи Європи й Азії, Африки й Латинської Америки. У сільцях і столицях різних держав він був рідним, бажаним, першим гостем. Став почесним громадянином сотень міст, уряди багатьох держав нагороджували його своїми найвищими медалями й орденами.
І тоді на Юрині плечі ліг нелегкий вантаж – тягар слави. Це було нове, незвичайне випробування, не передбачене у програмі підготовки космонавтів.
Юра лишився таким самим, як і до того. Ані на хвилину не забував, що він – член нашого колективу, і ніс ті самі обов’язки, що й раніше, допомагаючи іншим у заняттях і тренуваннях.
Після польоту Гагаріна в космосі неодноразово лунала російська мова, і завше в етері вкупі з голосом нового космонавта був його голос. Він супроводжував у космос усіх радянських космонавтів, переживаючи вкупі з ними кожен політ.
Я сказав: «тягар слави». Юрій дуже глибоко розумів свою участь у великому звершенні народу, у подвигу вчених. Був вельми сильною людиною і не дозволив собі захопитися, нікому не дозволив перетворити себе на «зірку». Залишився Людиною.
Зумів акумулювати в собі цю славу на користь спільній справі. Зростав день у день. Це було відчутно в усьому: і в його громадській роботі, і в наших космічних справах. Гагарін готувався до нового польоту так само, як усі. Літав літаками, стрибав з парашутом, систематично проводив усілякі випробування. Його приклад багато чим зобов’язував колег.
Усі ми бачили його здібності. Бачили, як швидко і вільно він орієнтується в наукових проблемах і космічній техніці. Охоче ділився своїми знаннями з іншими.
Але раніше за нас розгледів це в Юрієві, побачив у ньому людину з задатками вченого академік Сергій Павлович Корольов. Зауважив, що в Юрі поєднуються природна мужність, аналітичний розум і виняткова працьовитість. «Думаю, – мовив якось Сергій Павлович, – якщо він здобуде надійну освіту, то почуємо його ім’я поміж гучними іменами наших учених».
Надійну освіту Юрій здобув. На початку 1968 р. закінчив Військово-повітряну інженерну академію імені Жуковського. Дипломна робота Юрія привернула увагу викладачів і професорів глибоким аналізом, науковою сміливістю [1].
Гагарін був добрим другом. На нього можна було покластися і у справах, і в особистих людських стосунках. Усім зручно було з ним: і нам, його друзям, і знайомим, і молоді, серед якої він проводив багато часу на з’їздах, конференціях, злетах.
У вільні години Юрій любив поїхати на полювання, повудити рибу, відпочити вкупі з родиною, поблукати за містом із доньками. Він пишався ними. Пишався тим, що доньки не мали й тіні хвалькуватості славетним батьком. Пишався їхніми успіхами в навчанні, у музиці, їхньою добротою [2].
Часто в недільні дні вкупі з дружиною [3] й дітьми Гагарін їхав до рідного Гжатська [4] побачитися зі своїми батьками.
Пригадую квітневий вечір 1961 р. – вечір після польоту Юрія в космос. Ми блукали удвох берегом Волги. Про що говорили тоді? Двері в космос були відчинені, і ми мріяли про майбутнє. Але які не були сміливі наші мрії, ми не могли припустити, що ера пілотованих космічних польотів, узявши старт 12 квітня 1961 р., дістане такий хуткий розвиток.
Політ Юрія Гагаріна – це великий здобуток, грандіозна перемога радянської людини. Ми тріумфували, раділи, але потім сказали: цього мало!
Було багато інших якнайскладніших польотів радянських космонавтів: перший груповий, перший вихід людини у відкритий космос. Мало, мало!
Автоматична станція здійснила м’яку посадку на Місяці. Мало! І коли людина ступила на поверхню Місяця, люди раділи, а тоді знову сказали: мало!
І ось на орбіті навколо Землі космонавти створили експериментальну наукову станцію – прототип позаземних поселень. Мало!
Учені, космонавти й далі вестимуть наступ на таємниці природи, «здобуваючи увесь навколосонячний простір», як пророкував великий Ціолковський.
Так влаштована людина. Не може спинитися на досягнутому. Ніколи не заспокоїться у своєму бажанні пізнати увесь навколишній світ, цілий Всесвіт.
В ім’я цієї мрії Юрій Гагарін жив, в ім’я цієї мрії перший громадянин Всесвіту здійснив свій подвиг.
1. Бачу Землю…
«Розкажіть, як ви стали космонавтом…»
Уперше цю фразу я прочитав за кілька днів після повернення з космосу, переглядаючи листи, одержані ледве не з усіх куточків Радянського Союзу.
Звичайно, найбільше моїм життям цікавляться молодь і діти. Часто зустрічаюся з дітлахами. І завжди одним із перших лунає все те саме запитання:
- Як ви стали космонавтом?..
Відказую, оповідаю політ, а в декотрих оченятах – шось на подобу недовіри.
«Напевне, він приховує якусь головну таємницю», – думає один.
«Не може бути, аби звичайнісінький хлопчик перетворився на космонавта!» – міркує інший.
- Ваше життя, Юрію Олексійовичу, було не таке, як життя інших людей», – раз упевнено сказала мені одна школярка.
Нехай це оповідання про моє життя буде доказом того, що немає жодних таємниць на моєму шляху в космос.
2. Поки все земне
Моє дитинство минуло у присілку Клушино Смоленської області, потім – у містечку Гжатську. Батько й мати, так само як і діди й бабці, – селяни [5]. Я щиросердно сміявся, коли довідався, що за кордоном хтось розніс чутку, нібито походжу з вельможного роду князів Гагаріних, які до революції володіли палацами й кріпаками…
Нині мої батьки – літні люди. Вони народилися ще до перемоги Радянської влади. Тому не могли здобути освіти. Адже до 1917 року навіть чотири класи школи були доступні далеко не всім селянським дітям. Але пам’ятаю, як у селі казали: «Золоті руки має Олексій Гагарін!»
Справді, батькові вдавалася будь-яка робота – і столяра, і муляра, і орача, і слюсаря. До неї він теж привчав нас – трьох синів і доньку [6]. Ми пишалися, коли вперше в нас щось виходило самостійно: або запрягти коня, або насадити сокиру на держак, або поправити паркан…
Мама напрочуд багато читала. Могла відповісти сливе на кожне моє запитання. Мені вона здавалася, та й нині здається, невичерпним джерелом життєвої мудрості.
До навчання я ставився серйозно. Не гнався за добрими оцінками у щоденнику, а просто хотів якнайбільше знати, якнайшвидше всього навчитися.
Але я схибив, сказавши: «у щоденнику». Насправді у клушинській школі, поріг якої переступив 1 вересня 1941 року, щоденників не було й близько. Ішла війна. В одній кімнатці одночасно займалися два класи: перший і третій. Потім, на другій зміні, – другий і четвертий. Навіть зошити становили рідкість. Часто доводилося писати на берегах газети, на шматках шпалер…
Ішла війна…
Якось, повертаючись із хлопцями зі школи, ми побачили невисоко в небі два радянські літаки.
- Дивіться! – крикнув хтось із товаришів. – Невже один підбитий?
Справді, маленький винищувач завалювався то на одне крило, то на друге і дедалі нижче хилився до землі. Другий великими колами літав над ним, наче один птах над іншим, підбитим. Льотчикові, певне, коштувало великих сил утримати літак від падіння. Урешті йому вдалося посадити машину на торфовиську за околицею. Сідаючи, літак переламався, але пілот устиг вистрибнути з кабіни.
- Другий сідає!
Ми кинулися на болото.
Достеменно, другий літак приземлився поруч, на лузі. Льотчик не покинув друга в біді. Вони заночували в Клушині, а вранці обидва полетіли справною машиною.
«Сам бідуй – товариша рятуй» – це прислів’я мені не раз випадало чути пізніше від колишніх фронтовиків, від інструкторів у аероклубах, від командирів у авіаційних частинах, у яких я служив. Але давно вже знав, щó означає це прислів’я: випадку з двома льотчиками, їхньої мужності не забуду ніколи.
Війна принесла багато злигоднів. Ми переїхали до Гжатська, але й там мусили пережити чимало горя й нужди. Кожен шматок хліба був на обліку. 1949-го, коли мені виповнилося 15 років, я вирішив залишити навчання в середній школі, аби швидше почати допомагати батькам. Мета була ясна: піти працювати на завод, а вже потім почати навчатися заочно. Багато гжатських хлопців так і робили.
Звичайно, і батько і мати не хотіли розставатися зі мною. Їм видавалося, що я маленький ще, хоча самі в такому віці вже працювали по-дорослому. Зрештою постановили, що поїду в Москву, до дядька, котрий підкаже, як чинити далі.
Дядько порадив мені піти в ремісниче училище при заводі сільськогосподарських машин у Люберцях, московському передмісті.
В училищі було визначено мою майбутню професію, якій не судилося стати основною: формувальник ливарного цеху. Професія не з числа легких. Вимагає не лише знань і досвіду, але й великої фізичної сили. Та лишався й вільний час. Його вистачало і на виконання комсомольських доручень, і на гру в баскетбол, якою завжди я захоплювався, попри мій не дуже-то високий зріст [7].
Важче стало, коли я вступив до вечірньої школи робітничої молоді. Доводилося шкодувати, що доба має лише двадцять чотири години. Але я закінчив школу. І тоді дирекція ремісничого училища допомогла мені й кільком моїм друзям вступити до індустріального технікуму в Саратові на Волзі. За тим же ливарним фахом, далеким від літаків і тим більше – від космічних справ.
Проте саме з Саратовом пов’язана поява в мені хвороби, назви якої немає в медицині, – нестримного потягу в небо, потягу до польотів.
3. Як це почалося?
У технікумі працювали найрізноманітніші гуртки й секції. Я продовжував грати в баскетбол, любив плавати. Але виникло особливе вподобання фізики. Либонь, позначався вплив мого першого викладача фізики у гжатській школі: Лев Михайлович Безпалов умів зацікавити дітей. У технікумі уроки фізики вів Микола Іванович Москвін. Ми дивилися на досліди у фізичному кабінеті мов на якісь чарівні дії.
У Саратові, звичайно, довелося вивчати фізику на іншому рівні. Тут у фізичному гуртку я зробив дві доповіді. Першу – на тему роботи російського вченого Лебедєва про світловий тиск. Тема другого виступу мала назву: «К. Е. Ціолковський та його вчення про ракетні двигуни й міжпланетні подорожі». Аби підготуватися до доповіді, я мусив прочитати і збірку науково-фантастичних творів Ціолковського, і багато інших книжок.
Років з дванадцяти, як і всі хлопці, я зачитувався творами Джека Лондона, Жуля Верна, Олександра Бєляєва. За фантастичними романами стояла черга у гжатській бібліотеці. Ми переповідали їх один одному, заздрили тому, хто перший прочитає книжку.
Ціолковський був геть іншим письменником. Мене захопила його прозірливість, здатність надзвичай точно бачити майбутнє. Він писав, що за ерою ґвинтових літаків прийде ера літаків реактивних – і вони вже літали в небі над Саратовом. Він писав про ракети – і вони вже піднімалися в вишину над радянською землею. Щоправда, наразі лише у стратосферу.
Одне слово, те, що передбачив Ціолковський, здійснювалося на очах: «Людство не залишиться вічно на Землі, але, женучись за світлом і простором, спочатку несміливо проникне за межі атмосфери, а тоді здобуде увесь навколосонячний простір».
Мабуть, саме з доповіді про роботи Ціолковського почалася моя «космічна» біографія. У ливарникові народився льотчик. Вирішив почати з аероклубу. Щиро кажучи, ми з друзями – Вітею Порохнею та Женею Стешиним – думали, що минуть якісь один-два тижні, і почнемо літати [8]. Виявилося, що все не так просто: потрібно наполегливо вивчати теорію, опановувати практичні навички – словом, працювати, працювати й знову працювати…
Пам’ятаю день першого стрибка з парашутом [9]. Чи то в літаку було дуже шумно, чи то я надто хвилювався, але не почув команди інструктора вилазити на крило. Лише побачив його жест: час!
Видерся за бортик кабіни, глянув на землю. Ще ніколи не випадало бувати на такій висоті…
- Не бійся, Юрію, – долі дівчата дивляться! – підбадьорив мене інструктор.
Справді, на землі очікували своєї черги подруги по аероклубу.
- Рушай…
Приземлився вдало.
І потім усе здалося простим: я схотів ще та ще спускатися під білою банею.
Після диплома вже просто не міг відступити, покинути повітряну стихію. Подав заяву до Оренбурзького авіаційного училища. Хоча я не став техніком-ливарником, можу сказати впевнено, що знання, здобуті під час навчання, і професійні навички згодилися мені в житті. Але головне: я навчився працювати в колективі та жити спільними інтересами з товаришами.
Лише одного разу я ледве не зрадив був своїй мрії, ледве не зійшов з обраного життєвого шляху. І дякую друзям: вони допомогли мені не зробити помилки.
Вийшло так. В Оренбурзі, на першому курсі авіаційного училища, я отримав сумного листа з дому. Батько захворів, матері жилося тяжко. Потягло мене до Гжатська. З’явилася думка: «А покину все, поїду до своїх, влаштуюся на завод…»
Поділився з друзями тим, що мав на душі.
- Юро, не журися, – сказали вони мені. – Не будь ганчіркою. Скінчиш училище і зможеш допомагати батькам.
У серці кожної справжньої людини сміливої професії ви знайдете багато любові до родини, до дітей.
Валя зрозуміла мій душевний стан. Тоді ми ще не були чоловіком і дружиною, але вже близько приятелювали. У день мого народження вона подарувала мені фотоальбом із написом: «Юро, пам’ятай, що ковалі нашого щастя – ми самі. Не схиляй голови перед долею».
Прочитавши ці рядки, я подумав: «Невже курсант Гагарін хотів покинути всерйоз авіаційне училище? Невже він вирішив відмовитися од улюбленої справи, од своєї мрії?»
Марна річ – міркувати за методою «ох якщо б та коли б». Та легко уявити, що мій життєвий шлях склався б інакше, якби я не прислухався до добрих порад Валі й інших друзів.
4. Малюємо космічні кораблі
Роки мого навчання в Оренбурзі збіглися з першими радянськими успіхами в завоюванні космосу. Після запуску штучного супутника в Ленінській кімнаті училища біля радіоприймача спалахували гарячі суперечки:
- Тепер і людина скоро полетить у космос…
- Скоро? Ач який швидкий! Років за п’ятнадцять-двадцять… Тебе до того часу вже спишуть з авіації!
- Першим, звісно, на супутнику полетить учений. Це ж корабель-лабораторія…
- Зовсім не обов’язково. Знадобиться людина з залізним здоров’ям. Яке має водолаз або льотчик-випробувач.
- А як на мене, для першого польоту в космос оберуть лікаря. Адже головне – перевірити, як реагує людський організм…
Звичайно, ми ніколи не доходили єдиного висновку. І навіть накидаючи креслення майбутнього космічного корабля, усі уявляли його по-різному. Я теж малював. Який неподібний мій тогочасний проєкт до «Востока-1», з борту якого через п’ять років я побачив Землю з космосу!
Особливо вразило нас повідомлення про запуск другого космічного супутника з собакою на борті [10]. «Раз жива істота вже піднялася в космос, – подумав я, – чом би туди не полетіти людині?» [11] І приєднався до тієї групи сперечальників, яка вважала запуск першого космонавта справою недалекого майбутнього.
А час минав. Надійшли й щасливі події. Я надів форму лейтенанта авіації та одружився з Валею [12]. Оренбург дав мені багато: і родину, і владу над літаком.
З приуральських степів дорога пролягла на Північ, у край довгих полярних ночей [13]. Там – служба, там – практика. Я багато літав, а ще більше вчився. Займався теоретичними дисциплінами, майже увесь вільний час віддавав читанню.
Принесу, бувало, дров у кімнату, затоплю піч. Валя готує вечерю і прохає:
- Почитай що-небудь уголос…
Навіть романи й повісті я старався вибирати з життя льотчиків. Та й Валю ця тематика швидко захопила.
Отак ішло, бігло, летіло вперед життя. Третя космічна ракета засвітлинила невидимий бік Місяця. «Яка дивовижна точність! – зауважив я подумки. – Значить, вже зовсім скоро…»
За кілька днів я подав рапорт із проханням зачислити мене у групу підготовки космонавтів, якщо, звісно, така група вже існує.
Чому зважився на таку заяву? Важко відповісти. Але ж нині точно відомо, що зважився не я один: аналогічних заяв було чимало, і не лише від льотчиків.
Дещо я мав у своєму активі: був молодий, здоровий, добре почувався під час польотів і стрибків з парашутом. Але, щиро кажучи, не надто сподівався на успіх заяви. «Знайдуться тисячі й тисячі ліпші за мене», – думав тоді.
Яка ж була радість, коли надійшов виклик із Москви! Пройдено першу, дуже ретельну медичну комісію, після якої я мусив повернутися на Північ. Остаточна відповідь не надходила довго. Валя відчувала, що я хвилююся, але не здогадувалася про достеменну причину мого стану. Не варто було їй говорити, коли ще нічого не вирішили. Адже я знав, що Валя не стане на заваді моїм планам і завжди радітиме за мене. Ми вже звикли до того, що маємо одні мрії, одні прагнення.
Гарне свято – народини. Певне, на тисячу людей знаходиться не більш як один дивак, котрий не відзначає такого свята. А мені напередодні двадцятип’ятиріччя прийшов найрідкісніший подарунок: виклик до Москви. Я зрозумів, щó це означало.
5. Екскурсія на борт «Востока»
- Будьмо знайомі: Титов.
- Мене звуть Андріян…
- Гагарін, Юрій.
Перші зустрічі, перші знайомства. Усі ми з цікавістю придивлялися один до одного. Душевні, прості, звичайні хлопці.
Відразу додалося впевненості у своїх силах.
Ми оселилися під Москвою, у місці, яке нині прийнято називати – «Зоряне Містечко» [14]. Я мусив швидко переконатися: повинен буду чимало працювати й навчатися. А головне, попереду було не так-то багато часу: учені й конструктори майже закінчували всі необхідні приготування.
До польотів нас готували фахівці в найрізноманітніших царинах знання. Ми вивчали засади ракетної й космічної техніки, конструкцію корабля, геофізику, астрономію, медицину. Окрім теорії, багато часу йшло на фізичну підготовку. Гімнастику змінювали на ігри з м’ячем, стрибки у воду з трампліна, велосипед. Займалися регулярно, у будь-яку погоду, під наглядом лікарів. А невдовзі надійшла пора спеціальних тренувань: випробувань у сурдокамері, де панує абсолютна тиша, на стрімкій центрифузі, у термокамері з палючим повітрям, у літаках, де зумисне створюють стан невагомості.
Готували й космічний корабель. Його я вперше побачив улітку 1960 року, за дев’ять місяців до старту. Майбутній «Восток» уподобали всі. Тоді ж ми довідалися, що оболонка корабля нагрівається при вході у щільні шари атмосфери до кількох тисяч градусів…
- Гагарінові добре: він ливарник – звик стояти біля розжарених печей, – пожартував хтось із товаришів.
- Либонь, кілька тисяч градусів багатенько й для Юрка, – мовив інший.
- Якось на не розплавимося!
Тут ми також ознайомилися з тепловим захистом корабля. І, забігаючи наперед, скажу, що під час усіх наших польотів температура в кабіні була нормальна.
Хочу розповісти про корабель. Звичайно, «Восток-1» відрізняється од наступних кораблів, але основні засади його конструкції ті самі. Космічний корабель складається з двох відсіків. Перший – «житловий». Це кабіна пілота з робочою апаратурою. Другий відсік – з гальмівною установкою, яка забезпечує посадку корабля.
Найбільший предмет у кабіні – крісло. У нього вмонтовано катапульту, схожу на ті, які є в реактивних літаках. За командою крісло з людиною відокремлюється од корабля. Окрім катапульти, у крісло вмонтовано рятівний човен, запас провізії, рацію для зв’язку, аптечку.
Напевне, усі або майже всі читачі бачили в кіно або по телебаченню внутрішнє обладнання корабля. Там багато складної радіотехніки, оптичних пристроїв. Те, що діється поза кораблем, пілот спостерігає крізь ілюмінатори. Шибки ілюмінаторів особливі – не поступаються своєю міцністю металові. Але, крім того, потрібен і захист від яскравого, не такого, як на Землі, сонячного проміння. Тому ілюмінатори споряджено спеціальними фіранками.
У кабіні розташовані апарати й системи, які забезпечують нормальні умови життя і роботи космонавта: температуру повітря, вологість, вміст кисню тощо. Надзвичайна точність розрахунків супроводжувала нас в усьому від старту до посадки.
Бездоганно працювали всі прилади. Про один із них оповім вам докладніше. Він подібний до глобуса, звичайного глобуса, такого ж, як той, що є в кожній школі. Під час польоту цей глобус обертається. І будь-якої секунди ми могли точно визначити, над якою точкою Землі перебуває корабель. Керування кораблем настільки досконале, що викликало в нас, космонавтів, відверте почуття захвату вченими й конструкторами [15].
Як ви знаєте, у космос корабель виводить багатоступінчата ракета. Щойно досягнувши заданої висоти, «Восток» відділяється од ракети-носія і продовжує політ самостійно. Швидкість – близько восьми кілометрів на секунду.
Радянські ракети не мають собі рівних за потужністю, надійністю і точністю роботи. Ракета, яка вивела на орбіту Землі «Восток», мала загальну потужність двигунів бл. 20 млн кінських сил.
6. 108 хвилин
Нині це вже стало традицією: космонавти, перед від’їздом на космодром, ідуть на Червону площу, до Кремля, до мавзолею Володимира Ілліча Леніна.
Так і я одного разу крокував морозною, але вже охопленою передчуттям весни Москвою.
Тисячі людей ішли вулицею Горького назустріч мені, обганяли. І, звичайно, ніхто не знав, що готується грандіозна подія, подібної якій ще не знала історія. Я постояв біля кремлівського муру, ще раз поглянув на мавзолей Леніна, спустився до Москви-ріки… Тієї ж ночі вилетів на Байконур.
Укупі зі мною на космодром летіли Герман Титов, ще кілька космонавтів, група наукових працівників і лікар. Побоювання тих, хто пропонував не попереджати нас про день польоту, аби ми не нервували, не виправдалися. І я, і Герман, який був готовий у разі потреби зайняти місце в кабіні «Востока», почувалися чудово.
Ми були готові. Але довгоочікуване рішення державної комісії оголосили тільки на космодромі: мене призначено командиром «Востока-1», Германа Титова – моїм дублером.
До 11 квітня ми з Германом вивчали графік польоту, шліфували всі елементи завдання. Потрібно було запам’ятати всі операції, які належало виконати в польоті. Допомагали нам у цьому і творець космічного корабля, і видні радянські вчені.
Також ми звикали до «космічної кухні» – соків і паштетів, які мали б їсти з особливих туб.
День перед польотом було віддано на повний відпочинок. У будиночку, де мешкали ми з Германом, звучала тиха музика. Про політ не розмовляли. Згадували дитинство, прочитані книжки, побачені фільми. Весело кепкували один з одного, пригадуючи всілякі кумедні випадки й події. Окрім лікаря, який був з нами майже постійно, заходили друзі по загону, Головний конструктор.
Спати лягли о дев’ятій вечора. Пригадую, що снів я не бачив. Пів на шосту ранку мене збудив лікар. Устав і Герман, як звичайно, наспівуючи жартівливу пісеньку. Остання перевірки. Усе – в нормі.
Мені допомогли надіти скафандр. Тут же, здається, я дав перші в житті автографи.
Потім ми з Германом сіли у спеціальний автобус, у якому розпочинається вже космічне життя. Скафандр під’єднують до приладів, через які подають повітря.
Біля підніжжя ракети – велетенської споруди, скерованої в небо, – я попрощався з проводжальниками й ліфтом піднявся до вершини ракети. Заява, яку зробив за кілька хвилин до цього, широкославна. Її надрукували в газетах, передали по радіо. Проте хотів би згадати кілька фраз, сказаних на космодромі. Адже вони точно відбивали мій душевний стан перед польотом, мої почуття і думки:
«Чи щасливий я є, вирушаючи в космічний політ? Звичайно, щасливий. Адже в усі часи й епохи для людей було найвищим щастям брати участь у нових відкриттях. Хотів би присвятити цей перший космічний політ людям комунізму – суспільства, у яке вже входить наш радянський народ і в яке, я певен, увійдуть усі люди на землі.
До старту зараз лишаються лічені хвилини.
Кажу вам, любі друзі, до побачення, як завжди кажуть люди одне одному, вирушаючи в далеку дорогу. Як би хотів обійняти всіх вас, знайомих і незнайомих, далеких і близьких!»
І ось я лишився сам поміж численними приладами, освітленими штучним світлом. Лише радіо зв’язувало мене з навколишнім світом.
Звичайно, я хвилювався: єдино робот не хвилювався б у такі хвилини й у такій атмосфері. Але заразом я був упевнений, що політ здійсниться успішно, що нічого такого, чого б не передбачили наші вчені й техніки, не трапиться. Я був упевнений у досконалості ракети, скафандра, приладів, зв’язку з Землею, якості їжі. Очевидно, у мені теж були впевнені. Власне, усе це, взяте вкупі, називалося «готовністю до космічного польоту».
Про що я думав, сидячи у кріслі космічного корабля перед стартом? Вже було перевірено техніку зв’язку. Лунала музика: друзі подбали, аби я не відчував самотності. Лишалося шістдесят хвилин «вільного часу».
Ще не полічили швидкості людської думки: яку відстань вона може подолати за годину? Я згадав про далекий-далекий день, коли мені пов’язали піонерську краватку. Довідався, що слово «піонер» означає «розвідник», «дослідник», «перший, хто торує дорогу». Чудове слово! Жаль, що не всі ми зберігаємо до кінця своїх днів, мов найдорожчу пам’ять, першу піонерську краватку…
Я мав стати піонером, першою людиною, яка відірвалася од Землі, подолавши владу її тяжіння. Серед усіх зухвалих людських мрій ця, звичайно, споконвіку вважалася найбільш нездійсненною, найбільш казковою.
Двигуни ракети було увімкнено о 9 годині 7 хвилин. Відразу ж почали зростати перевантаження. Мене буквально втиснуло у крісло. Щойно «Восток» пробив щільні шари атмосфери, я побачив Землю. Корабель пролітав над широкою сибірською рікою. Було виразно видно острівці на ній і освітлені сонцем лісисті береги.
Я дивився то в небо, то на Землю. Чітко розрізняв гірські хребти, великі озера. Було видно навіть поля.
Найгарніше видовище становив обрій – забарвлена всіма кольорами веселки смуга, яка відділяла Землю у світлі сонячного проміння од чорного неба. Була помітна опуклість, округлість Землі. Здавалося, що вся вона оперезана ореолом ніжно-блакитної барви, яка через бірюзову, синю і фіолетову переходить у синюшно-чорну…
Невагомість, до якої я швидко призвичаївся, зле пожартувала з мене. Після котрогось запису в бортовий журнал я відпустив олівець, і він вільно поплив кабіною вкупі з планшетом. Але несподівано розв’язався вузлик шнурка, на якому було закріплено олівець, і той пірнув кудись під сидіння. З цієї миті більше я не бачив його. Дальші свої спостереження мусив передавати по радіо і записувати на магнітофон.
За винятком цієї невеликої пригоди нічого непередбаченого не трапилося. Заздалегідь опрацьованого графіка польоту дотримувано точно. До самого спуску все йшло приблизно так, як ми розраховували на Землі.
О 10 годині 25 хвилин автоматично увімкнувся гальмівний пристрій. Корабель увійшов у щільні шари атмосфери. Крізь фіранки, які прикривали ілюмінатори, я бачив багряний вилиск полум’я, що вирувало навкруги корабля. Невагомість зникла, перевантаження, наростаючи, знову притисли мене до крісла. Збільшувалися і були сильнішими, ніж при злеті.
О 10 годині 55 хвилин, за 108 хвилин після старту, «Восток» успішно опустився на поле колгоспу «Ленінський шлях» біля присілка Смілівка [16].
У своєму яскраво-рожевому скафандрі, напевно, я мав дивний вигляд.
Перші земляни, які побачили мене, жінка й дівчинка, боялися підійти до мене ближче. Це були Анна Акимівна Тахтарова та її онучка Рита [17].
Потім із польового стану підбігли механізатори, ми обійнялися, розцілувалися. За тих неповних дві години, які я провів у космосі, радіо донесло і сюди, і в усі кінці Землі новину про запуск. Моє прізвище вже було знане тим, хто зустрів мене.
«Восток» спустився за кілька десятків метрів від глибокого яру, в якому шуміли весняні води. Корабель почорнів, обгорів, але саме тому видавався мені ще гарнішим і ріднішим, ніж до польоту.
7. Чекаємо на нові старти!
Після польоту мені стало важко, ніким не поміченим і не впізнаним, походити вечірньою Москвою, прийти на Червону площу. Популярність – річ непоправна. Випадає лише думати: чому і кому завдячую нею?
Один іноземний кореспондент запитав мене:
- Чи не втомилися ви, Гагаріне, від тої слави, яку здобуло ваше ім’я після 12 квітня 1961 року? Тепер, напевне, вам забезпечено відпочинок до кінця життя…
- Відпочивати? – заперечив я йому. – У нас у СРСР усі працюють, а найбільше – найвідоміші люди, Герої Радянського Союзу та Герої Соціалістичної Праці. Їх у країні тисячі, вони стараються працювати якнайліпше, захоплюючи інших своїм особистим прикладом.
Справ після перших польотів у космос у нас не віднялося, а додалося. Усі продовжуємо навчатися. Удосконалюємо знання в царині космічних польотів. Ми не пішли з загону космонавтів, а далі щодня працюємо у класах і лабораторіях, передаючи досвід своїй зміні.
Чудові хлопці готуються продовжувати нашу справу! Їм буде і легше і важче, ніж нам. Легше – бо ми вже багато пізнали. Важче – бо завдання щоразу складніші, апаратура – теж.
Сподіваюся, мої друзі вибачать мені за те, що викажу нашу спільну таємницю: жоден із нас, космонавтів, які злітали в космос, не відмовився од думки ще раз «поглянути» на нашу блакитну планету…
Щодо мене, то польоти в космос – це моя робота. Вона захоплює всі мої думки і всю мою душу.
Перекладено на основі видання: Ю. А. Гагарин. Вижу Землю… – М.: Детская литература, 1976.
Авторський текст Гагаріна доповнено кількома цитатами з його виступів та коментарями, які стосуються основних віх життєдіяльності першого космонавта, зокрема власне дебютного польоту в космос.
[1] У період навчання в академії Гагарін, зокрема, говорив: «Нам, космонавтам, просто необхідно вчитися, удосконалюватися, якщо не хочемо відстати. Сьогодні наука розвивається з космічною швидкістю, особливо в нашій справі. Безперервно вдосконалюються наші кораблі, потужні ракетоносії, обладнання і прилади, і все це треба знати, знати бездоганно. Академія, у якій навчаємося, дуже допомагає нам швидко розбиратися в кожній технічній новинці. Скінчивши академію, будемо вдосконалюватися далі. Таку маємо роботу».
[2] Олена – старша донька Гагаріна (1959 р. н.) – стала мистецтвознавицею і від 2001 р. очолює музей-заповідник «Московський Кремль»; Галина – молодша донька Гагаріна (1961 р. н.) – економістка, професорка, завідувачка кафедри в РЕУ ім. Плеханова.
[3] Валентина Гагаріна (уродж. Горячева) (1935–2020). Народилася в Оренбурзі, де закінчила медичне училище. Замолоду працювала в медичному управлінні Центру керування польотами. 1957 р. вийшла заміж за Ю. Гагаріна. Після його загибелі постійно мешкала в Зоряному Містечку під Москвою. Видала дві книжки спогадів і роздумів про свого чоловіка («Щороку 12 квітня», 1984; «108 хвилин і все життя», 1986).
[4] Гжатськом до 1968 р. звалося м. Гагарін. Сам космонавт народився у присілку Клушино Гжатського (нині – Гагарінського) р-ну (за 13 км на північ від райцентру). Див. про це далі основний текст.
[5] Батько Гагаріна – Олексій Іванович (1902–1973) був пастухом, теслею; ставши інвалідом війни, працював комендантом школи ФЗУ, столяром на заводі «Динамік». Мати – Анна Тимофіївна (уродж. Матвєєва) (1903–1984) – робітниця молочно-товарної ферми (доярка, потім завідувачка), пізніше – організаторка Меморіального будинку-музею Юрія Гагаріна. 1946 р. вони переїхали з Клушина до Гжатська.
[6] Юрій мав братів – Валентина (старшого) і Бориса (молодшого) та сестру Зою (старшу).
[7] Справжній зріст Гагаріна донині становить предмет дискусій. Офіційна радянська пропаганда заявляла – 165 см. Але низка пізніших досліджень дозволила багатьом ученим сумніватися в цій цифрі та вважати її завищеною.
[8] Перші свої польоти Гагарін здійснив наприкінці 1954 р. над спортивним аеродромом «Дубки» (під Саратовом) літаком Як-18.
[9] 14 березня 1955 р.
[10] Ідеться про широкославний політ собаки Лайки 3 листопада 1957 р.
[11] Нагадаємо, що Лайка загинула через кілька годин свого перебування в космосі. Тому майже три з половиною роки, які минули від часу її польоту до першого людського польоту, група конструкторів на чолі з Сергієм Корольовим, Головним конструктором (або просто Головним, як часто називали його колеги), розв’язувала завдання не лише вдалого старту людини в космос, але й успішного повернення назад.
[12] Одруження Юрія Гагаріна з Валентиною Горячевою відбулося 27 жовтня 1957 р.
[13] З кінця 1957 по кінець 1959 р. Гагарін проходив службу у винищувальному авіаційному полку в селищі (військовому містечку) Луостарі Печензького р-ну Мурманської обл. РРФСР.
[14] Зоряне Містечко – закрите селище, розташоване за 25 км на північний схід від Москви. Зусібіч оточене Щолковським міським округом.
[15] «Бути першим у космосі, – мовив Гагарін перед стартом, – увійти сам на сам у небувалий двобій з природою, – чи можна мріяти про більше? Але після цього я подумав про ту колосальну відповідальність, яка лягла на мене… першим проторувати дорогу людству в космос… назвіть-но більше за складністю завдання, ніж те, яке випало мені. Це відповідальність не перед однією людиною, не перед десятком, не перед колективом. Це відповідальність перед усім радянським народом, перед усім людством, перед його теперішнім і майбутнім…»
[16] Смілівка розташована в Енгельському р-ні Саратовської обл. РФ. Через збій у системі гальмування посадка Гагаріна відбулася приблизно за 25 км від запланованого місця (околиця м. Енгельса).
[17] За спогадами Рити, спочатку небо осяяло щось яскраве, потім вони з бабусею помітили, що до них летить незрозумілий летючий об’єкт. Анна була налякана і збиралася покинути це місце на полі (де вони садили картоплю), одначе Ю. Гагарін зупинив їх, сказавши: «Мамусю, стійте, я свій!» Пояснив, що вийшов з корабля*, і повів Анну до нього. Пізніше, після приходу колгоспників, прибули військові на чолі з майором Гассієвим. Узяли під охорону космічний апарат. Тоді першу світлину Гагаріна з колгоспниками зробив рядовий Анатолій Пекарський.
Космонавт і його родина згодом підтримували зв’язки з Анною й Ритою. 1965 р. Гагарін ізнову відвідав Смілівку, а 1968-го обіцяв приїхати на похорон померлої Анни, проте не зміг цього зробити через власну загибель.
(*Зазначаємо принагідно, що Гагарін насправді приземлився не в літальному апараті, а на парашуті, катапультувавшись із «Востока» на значній висоті. Цей факт тривалий час – понад 20 років – приховувала радянська пропаганда, остерігаючись скандалу, оскільки за правилами Міжнародної авіаційної федерації статус космічного надають лише тим польотам, у яких космонавт злітає в космос, повертається назад і приземляється в одному й тому ж літальному апараті. Коли на великій пресконференції один іноземний кореспондент прямо спитав Гагаріна, яким чином той приземлився, космонавт, порадившись із організатором заходу, відповів двозначно: «Головний конструктор передбачив два способи посадки: всередині космічного корабля і поза ним». Парашутист-випробувач, який, зокрема, випробовував скафандр Гагаріна, Валерій Головін через два роки після першого космічного польоту в приватній бесіді (у кав’ярні) промовився, що Гагарін дійсно приземлився не в літальному апараті, а за допомогою парашута. Через місяць після цієї розмови Головіна було звільнено з роботи, а ще за кілька тижнів він загинув, випавши з балкона багатоквартирного будинку, де мешкав.)
Публікацію присвячено 90-річчю від дня народження Юрія Гагаріна.
Рейтингування для твору не діє ?
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"Борис Раушенбах. Спогади про Сергія Павловича Корольова"