Усім - 73!

Про свої музичні університети у Солобковецькій
школі-інтернаті я вже розповідав. Там же відзначав й визначну
роль у цьому вчителя фізики Миколи Дмитровича Поповича, який
керував у нас гуртком струнних інструментів.Втім,не тільки ним.
Ще Микола Дмитрович прищепляв нам любов до нової на той час
справи - радіоаматорства.

Передачею звуку на відстань ми захоплювались задовго до уроків
Миколи Дмитровича.На задвірках школинатягували капронову нитку,
по обидва кінці котрої підв'язували консервні бляшанки, одна з
яких виконувала роль "мікрофона", а інша - "навушника".
У "мікрофон" треба було якомога голосніше кричати,а у "навушники" -
слухати...

Ефективнісь такого "телефона" наближалась до нуля, тому досить
швидко всім набридала і ми перемикались на "тюремний телеграф".
За звуконосій слугували водопровідні труби, а за "телеграфний
ключ" - шматок заліза,котрим потрібно було вистукувати по
трубі заздалегіть узгоджені коди літер. Приміром, один
стук - літера А, два стуки - Б і так далі. Така саморобна
азбука Морзе, хоч і була величезним кроком вперед, порівняно
з шворкою і консервними банками, але мала таке ж відношення до
радіо, як морська свинка до свині, чи до моря.

Про справжнє радіо, принципи радіопередачі і радіоприйому,
діод, танзистор і конденсатор ми вперше почули на уроках
фізики від Миколи Дмитровича. Ті уроки багатьом моїх
однокласників, і мені зокрема, глибоко запали в душу й
залишились там на довгі роки.А декому, як приміром моєму
шкільному товаришу солобківчанину Антону Міходую,
допомогли при виборі напряму продовження навчання у
Київському технікумі радіоелектроніки і подальшому
працевлаштуванні на Хмельницькому заводі "Катіон",
іншому моєму однокласнику Івану Титарчуку - у виборі
роботи на одному із столичних заводів електроніки.

Але це буде потім, а тоді, одразу після уроків фізики, ми
прагнули втілювати отриманні знання у практичні, як
тепер модно казати, гаджети на заняттях, керованого
Миколою Дмитровичем радіогуртка і у позаурочний час .
Починали з найпростішого - детекторного приймача.
Не вірилось, що за допомогою малесенької скляної
кульки з двома виводами, шматка дроту і навушника
можна упіймати сигнал, переданий на іншому
кінці планети. Але, якщо вже вдавалося почути крізь
шум ефіру музику, чи голос диктора, радощам не було
меж.

Під орудою нашого наставника ми вчились читати
радіосхеми, паяти нескладні прилади. Своїми знаннями і
навичками залюбки ділились з ровесниками з місцевої
середньої школи.Довгими зимовими вечорами ми з братами
Морозами - Миколою і Віктором на оправці з пляшки
клеїли каркаси котушок для варіометрів,котрі заміняли
нам дефіцитні змінні конденсатори.З ними наші
примітивні приймачі можна було краще налаштовувати
на слабкі сигнали радіоефіру.

На жаль, наші подальші самовдосконалення у
радіоаматорстві довелось перервати через... останній
дзвінок. Я прощався зі школою і дитинством у ролі
диск-жокея, яку мені довірив наш вчитель фізики
Микола Дмитрович Попович. Над пришкільним майданом
лунала щемна мелодія "Маленької квітки" у виконанні
Фаусто Папетті. Святково вбрані однокласники
танцювали можливо своє перше і останнє у такому складі
танго.Далі було доросле життя. У кожного своє. Моє
радіоаматорство мало своє продовження уже на Донбасі.

У місті Макіївці Донецької області, куди ми: я, мої
однокласники Микола Ткачук і Володимир Дригула прибули
за направленням для продовження навчання у
будівельному профтехучилищі,можливості для
радіоаматорства були набагато кращі, ніж у Солобківцях.
Насамперед, у справі придбання радіодеталей. На
місцевому "Красному базарі", до речі, - найбільшому
на той час на Донбасі, можна було купити усе, чого душа
бажала і дозволяла скромна учнівська стипендія. Тут з
рук можна було придбати вживані лампові радіоли і
рідкісні на той час кишенькові транзисторні приймачі.
Тож марнувати час на виготовлення примітивних
детекторних і простих приймачів прямого підсилення
уже не було потреби.

Натомість всю свою увагу я
переключив на... "радіохуліганство". Зрозуміло, так
нас, тих, хто у вільний від навчання, а потім і від
роботи час виходив у ефір на середніх і значно рідше, на
довгих хвилях, називали міліціонери із спеціально
створених підрозділів. Правоохоронці вважали, що
ми своїми "шарманками" створюємо перешкоди для
законослухняних радіослухачів і телеглядачів,
котрі після напруженої праці у шахті, чи біля мартену,
в родинному колі зібрались слухати трансляцію
оперного спектаклю чи виступ генсека на черговому
з'їзді керівної і спрямовуючої, а замість цього
з динаміків чули "замогильний" голос "шарманщика":
"Всім, всім, всім! В ефірі весь вечір з вами
"Бухгалтер смерті"! Як мене чути?". Далі такий
"бухгалтер" ділився зі знайомими і незнайомими
йому слухачами останніми новинами, погодою за вікном,
музичними привітаннями,технічними і схемними
характеристиками своїх передававачів.

Хоч, щодо останнього, то тут переважна більшість
становила прості, на одній лампі, котушці і
кількох опорах та конденсаторах, приставки до
звичайної радіоли, чи магнітоли, іменованими у
просторіччі - "шарманками".

Потужність, а отже й відстань на яку поширювався сигнал,
а відтак й авторитет "шарманщика" залежали від типу
використовуваної лампи генератора: 6п6с, 6п3с, чи навіть
Г-807.Однак, така популярність серед аматорів іноді
зігравали злий жарт з власниками потужних передавачів,
їх першими пеленгували мобільні міліцейські бригади і
нерідко такі "радіохулігани" потрапляли до "чорних"
списків неблагонадійних елементів, бо вважалось, що
їхні несанкціоновані виходи в ефір могли нести
небезпеку державній пропаганді.

І хоч моя "шарманка" далі Кіровського району Макіївки
через незначну потужність не діставала, а мій позивний
"Подоляк", котрий згодом став моїм журналістським
псевдонімом, до популярності "Бухгалтера смерті" явно
не дотягував, від репресій влади це мене не вберегло.

Якось, прийшовши з нічної зміни на Макіївському
металургійному комбінаті імені Кірова, я застав повний
розгардіяш у гуртожитківській кімнаті, де мешкав з
моїми колишніми однокласниками Миколою Ткачуком,
Володею Дригулою та ще з двома друзями по ПТУ. Від
моєї радіоли з приставкою залишилися лише обрізані
дроти від антени і вигорілий на сонці слід на клейонці.
Поруч лежала повістка з вимогою негайно з'явитись до
Кіровського райвідділу міліції для з'ясування обставин.
Сусіди по кімнаті були на зміні, а мобільних телефонів,
з яких вони могли попередити мене про нічний
міліцейський трус, зрозуміло, ще й у фантастичних романах
не існувало, довелось іти до райвідділу. Там із
протоколу, підписаного моїми друзями і міліцейським
капітаном, довідався, що з моєї незареєстрованої
радіостанції опівночі запеленговано мобільним локатором
несанкціонований(?!) вихід в ефір з використанням
нецензурної лексики та інших образливих висловів.
Через це моя радіоапаратура підлягала конфіскації, а
я - штрафу. Забігаючи наперед, скажу що після бесіди
зі мною та з'ясування всіх обставин і, зокрема, мого
алібі на момент "хуліганства" в ефірі, штраф замінили
"останнім попередженням" і конфіскацією.

Увечері, під час "розбору польотів", друзі розповіли мені
всі деталі тієї нічної пригоди, котрі зі зрозумілих
причин міліцейський капітан не вніс до протоколу. Під
час моєї відсутності хлопці справді вийшли в ефір і
почали спілкуватись там з оператором під ніком
"Капитанская дочь". Дівчина вела себе в ефірі зухвало і
явно наривалась на адекватну відповідь,котра не забарилась.

Спантеличена таким поворотом у спілкуванні "капітанська
дочка" похвалилась, що її батько справжній капітан міліції і
пригрозила моїм сусідам конфіскацією апаратури, з одного з
таких "конфіскатів" вона, мовляв, зараз і виходить в ефір.
Тепер мені стали зрозумілими і пробіли при оформлені
протоколу, і м'якість мого покарання: капітан не бажав
"світити" в офіційних документах ні свою дочку- "шарманщицю",
ні привласнення конфіскованих речдоків.

Зробив відповідні висновки з "останнього попередження" і я.

Свою прощальну фразу з кодом - "всім 73!", що на радіоаматорському
сленгу означає - "Найкращі побажання!", довелося виголошувати
із чужої "шарманки", котрих було чимало у нашому гуртожитку на
Кіровській стороні міста Макіївки, яка нині під московітською
окупацією. А ще через кілька днів мене забрили до армії і поїзд
помчав мене у московські морози до місця служби - столиці
нинішнього агресора...