«Випадок-вбивця
Стоїть на розі найближчої вулиці.
З рогом чекає година-ніж.»

(Марсель Беланже «Оголена ніч»)

Іван Степанович Волосатов повернувся додому з роботи втомлений та розбитий – день був важкий. Такого тяжкого дня Іван Степанович не пам'ятав давно. Він працював катом у місцевому комітеті. Роботу свою він любив – з людьми ж таки робота, творча, потрібна суспільству. Подобалося йому ось так відправляти людей з цього світу в потойбічний – він почував себе посвяченим у особливий таємний ритуал. Але цей день був явно ненормальний: йому довелося стратити понад двісті людей. І кожного наказали стратити індивідуально, у підвалі. При цьому всі засуджені трійкою кричали, чинили опір, з камер їх доводилося витягувати силою. У вухах дзвеніло. До того ж, цей хлопчик… Серед засуджених був хлопчик – років дванадцяти. Він так подивився на нього, таким поглядом. Івану Степановичу досі було моторошно. Ех, казав же він – очі треба засудженим зав'язувати! Не можна так. Недарма за старих часів засудженим чи очі зав'язували, чи мішок на голову одягали. Але ні, начальство не проб'єш нічим: давай, давай! Могли б і якось назустріч піти - якось полегшити роботу: або в яр їх загнати всіх, а потім з кулемета, або ще якось ... Ні, начальству все одно. Давай, як за статутом катівської служби і тільки. Хоч би молоко за шкідливість видавали. Робота ж важка. До того ж вантажити страчених на КамАЗ змусили. Відказав їм приказкою: «Кат у комітеті не вантажник!» Повз вуха то їм! Вантаж! Вантаж! І він вантажив тіла – кров стікала з кузова машини цівками. Він ще подумав: «Людське м'ясо! Не дай Боже, дружина м'ясо на вечерю приготує! Мене ж виверне геть. Я тепер до кінця життя свого м'яса не зможу їсти!» А потім закопувати наказали в яру – і все терміново. Коротше – втомився дико. Страшно втомився.

Добирався додому автобусом. Знову ж таки подумав: могли б і підкинути на службовій машині. Не думають вони про підлеглих. Не думають. На зупинці людей повно, автобуса не дочекаєшся. І все не той маршрут. Нарешті приїхав – десятий, рідний. Вщент набитий. А тут ще кондуктор одразу: «Оплачуйте проїзд! Чоловік у пальті!» Він, звісно, посвідчення ката показав. Змовкли всі відразу. А дівчата (двоє) відразу місцем йому поступилися. Поважають катів у народі. Любить російський народ катів. Хоч це добре. Їхав, задумався. Думав навіть подрімати трохи. Побачив крізь вікно плакат: «Театр опери та балету. Публічна страта ворогів народу. Для дітей віком до 18 років вхід безкоштовний». Аби тільки на публічне не відправили! Не любить він публічних страт. Тисячі людей під руку дивляться. Артист він чи що? Он нехай Пашка йде. Або Гришка. Або Арсік Телефон. Але якщо накажуть – тут нікуди не подінешся… Не відкрутишся…

Вдома хотілося одного – поїсти та поспати. Пощастило – дружина приготувала картоплю. І супець. Нічого – їстівний. Їв, приправляючи перцем, ламаючи хліб руками. І думав: «Ех, добре, що нині спецівки видають, і спецівки перуть централізовано, не треба додому тягнути. А то раніше дружина від кровища прала. І душ на роботі є. А то приходиш, бувало, додому, а від тебе пахне смертю. Хоч за це подяка партії та уряду…» Зайшов на кухню синок – Дімка. Лоботряс ще той. І в кого він такий дурник? Не в матір, не в батька, а в заїжджого безхатька.

- Що там у школі? А? Мабуть, знову мене до директора викликають? Мабуть, знову бешкетував? Знову двійка? Знову вірш про Івана Грозного не вивчив чи твір про товариша Сталіна не написав? А?

Дімка зіщулився. Він знав, що батько вміє бити дуже боляче. Якщо різками сікти, то особливо боляче. І при цьому не калічить. На публічні покарання різками чи батогами в місті завжди тільки його. Хоча нині боятися, начебто, нічого:

- У школі нормально. Хвалили навіть…
- Ти куди після школи йти думаєш? Де працюватимеш? Чи вік у батька на шиї сидіти задумав? Матері, мабуть, по дому зовсім не допомагав?

Тут у розмову втрутилася дружина:
- Діма вирішив після школи в ПТУ восьме катівське поступити. Теж на ката вирішив вчитися. По твоїх стопах піти. Сімейна традиція. Трудова династія.
- Це добре. Кати потрібні зараз. Всюди роботу знайдеш. І зарплатня хороша. Тільки не думай, що робота легка. Це колись давно за царя Гороха – махнеш сокирою раз на рік – і то добре. А тепер щодня так наробишся… Так на… Хм… А щодо восьмого – ти це погано придумав. Воно то училище хороше, школа найкраща, вчать добре. Але там конкурс – десятеро людей на місце. Усі нині катами хочуть бути. А знайомих у мене там нема. Тож у тринадцяте катівське ПТУ підеш. Там маю одного старого друга – викладачем працює. Влаштує у випадку чого – іспити все-таки.

Доївши картоплю і подивившись синові вслід, що почалапав до телевізора, Іван Степанович раптом відчув на спині холод – там, уздовж хребта: а якщо синку після навчання рідного батька розстріляти накажуть? Адже розстріляє, нaволоч, розстріляє…

2010

P. S. Давно це було написано – у 2010 році. Писалось як антиутопія. Але текст виявився пророчим….