Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.01.18
19:31
Мені би дівчину із цинамону
Жити собі поживати
З дівчиною із цинамону
Я мрію про втечу з тобою в цю ніч
За місячним світлом шукаючи
Дівчино із цинамону
Жити собі поживати
З дівчиною із цинамону
Я мрію про втечу з тобою в цю ніч
За місячним світлом шукаючи
Дівчино із цинамону
2026.01.18
16:15
Сіли діди під повітку. Сидять, розмовляють.
Згадують своє минуле, про бої, походи.
Жаліються: крутить кості, мабуть на негоду.
Потихеньку то старшину, то москалів лають.
Свирид каже: - Коли б знаття, що так воно буде,
Краще б з ляхами зостались, яко
Згадують своє минуле, про бої, походи.
Жаліються: крутить кості, мабуть на негоду.
Потихеньку то старшину, то москалів лають.
Свирид каже: - Коли б знаття, що так воно буде,
Краще б з ляхами зостались, яко
2026.01.18
11:39
Якже так сталось? Якже так сталось,
Що дідусями друзі враз стали?
Досить залишить було їх мені,
Як забіліли чуприни, мов сніг.
З іменем кожним в’ється стежина,
Де ми сварились, де ми дружили.
Як я вцілів, уторопать незмога?
Здогад-надія серце пече:
Що дідусями друзі враз стали?
Досить залишить було їх мені,
Як забіліли чуприни, мов сніг.
З іменем кожним в’ється стежина,
Де ми сварились, де ми дружили.
Як я вцілів, уторопать незмога?
Здогад-надія серце пече:
2026.01.18
10:49
Так хочеться зануритися в сон,
Зануритися в тишу і блаженство,
Щоб клен співав зі мною в унісон,
Утверджуючи культ багатоженства.
Так хочеться зануритися в мить,
Яка страждання й прикрощі зупинить,
Що солов'єм у глушині щемить,
Зануритися в тишу і блаженство,
Щоб клен співав зі мною в унісон,
Утверджуючи культ багатоженства.
Так хочеться зануритися в мить,
Яка страждання й прикрощі зупинить,
Що солов'єм у глушині щемить,
2026.01.18
10:42
Тримає цупко час мене за карк,
Підштовхує в соснову халабуду
Сховаюсь там від оплесків, подяк
І ґвалту екзальтованого люду.
Зотліють в ямі грона орденів
У темені і тиші, під надгробком,
Все полишу: бажання, плани, гнів
Підштовхує в соснову халабуду
Сховаюсь там від оплесків, подяк
І ґвалту екзальтованого люду.
Зотліють в ямі грона орденів
У темені і тиші, під надгробком,
Все полишу: бажання, плани, гнів
2026.01.17
22:04
Пастки льодові у звичних під'їздах,
Брили, мов у холодних печерах.
Як обігріти будинки-гнізда?
Глузду - жах божевілля перечить.
Це не північ, а страдницький Київ.
Дихання вже є густим туманом.
І не снились у снах навіть Кию,
Брили, мов у холодних печерах.
Як обігріти будинки-гнізда?
Глузду - жах божевілля перечить.
Це не північ, а страдницький Київ.
Дихання вже є густим туманом.
І не снились у снах навіть Кию,
2026.01.17
21:42
На тиждень вийшли з колії
І повернулись нишком в мрії
Як справжні мрійні хазяї
Супроти бестій - лиходіїв.
Заруби їхні відповзли
Кудись туди, де мокротеча,
А ми в цей час і підросли,
І повернулись нишком в мрії
Як справжні мрійні хазяї
Супроти бестій - лиходіїв.
Заруби їхні відповзли
Кудись туди, де мокротеча,
А ми в цей час і підросли,
2026.01.17
18:08
З волоссям довшим модних галстуків - були ми
незмінним колоритом дискотек,
нічним звучанням парків, денним - вікон,
гротеском вуличним. І переймались віком,
заюним для тісних єднань статевих – з так
безжалісно присутніми над нами
"Бітлами", "Папл
незмінним колоритом дискотек,
нічним звучанням парків, денним - вікон,
гротеском вуличним. І переймались віком,
заюним для тісних єднань статевих – з так
безжалісно присутніми над нами
"Бітлами", "Папл
2026.01.17
12:10
Ти мені так посміхалась,
Наче ми вже переспали.
Проте навіть як кого звати
Ми тоді ще не знали.
Твоє розкішне волосся
Мене всього огортало,
Й мені не було потрібне
Наче ми вже переспали.
Проте навіть як кого звати
Ми тоді ще не знали.
Твоє розкішне волосся
Мене всього огортало,
Й мені не було потрібне
2026.01.17
10:45
Попасти під дощ серед вільного поля.
Попасти під стріли небесних армад.
Потрапити в сіті, болючу неволю,
Під обстріли грізних ворожих гармат.
Попасти під дощ - це везіння чи кара,
Це поклик небес чи прокляття століть?
Пасеться далеко спокійн
Попасти під стріли небесних армад.
Потрапити в сіті, болючу неволю,
Під обстріли грізних ворожих гармат.
Попасти під дощ - це везіння чи кара,
Це поклик небес чи прокляття століть?
Пасеться далеко спокійн
2026.01.16
21:52
Дорогу бавлять ліхтарі
Тікають тіні вслід за снігом
Ніч розчиняється в вині
Чуття ховаються під кригу
Віддай таємне самоті
На зберігання безстрокове
Гріхів лічильник - в каятті
Тікають тіні вслід за снігом
Ніч розчиняється в вині
Чуття ховаються під кригу
Віддай таємне самоті
На зберігання безстрокове
Гріхів лічильник - в каятті
2026.01.16
17:14
Із Леоніда Сергєєва
Навколо калюжечки спирту сирого
сидять таргани В’ячеслав та Серьога,
і перший, відомий між друзів як Слава,
кумпана по вусиках гладить ласкаво:
– Ну що ти, Серього! Не бачу причини!
Навколо калюжечки спирту сирого
сидять таргани В’ячеслав та Серьога,
і перший, відомий між друзів як Слава,
кумпана по вусиках гладить ласкаво:
– Ну що ти, Серього! Не бачу причини!
2026.01.16
15:52
пригрій мене
Боже
у серці зболілім
хоч я
твої прикрощі
а ти
мої крила
Боже
у серці зболілім
хоч я
твої прикрощі
а ти
мої крила
2026.01.16
11:53
Як я люблю оці простори ночі,
Коли усе навколо затихає,
І сняться сни небачені, пророчі,
І марить поле вільне і безкрає.
Від марноти, від торгу і базару
Ти утечеш у ніч, святі пенати,
У ній зустрінеш звістку чи примару,
Коли усе навколо затихає,
І сняться сни небачені, пророчі,
І марить поле вільне і безкрає.
Від марноти, від торгу і базару
Ти утечеш у ніч, святі пенати,
У ній зустрінеш звістку чи примару,
2026.01.15
21:29
Стільки народ мій мудрості втілив у прислів’я,
що лишатися в дурнях якось вже й незручно:
«Дозволь собаці лапу покласти на стіл, то вона увесь готова захопити».
«Добре говорить, а зле робить».
Чи, може, ми й справді «мудрі потім»?
«Шукаємо мудрість
що лишатися в дурнях якось вже й незручно:
«Дозволь собаці лапу покласти на стіл, то вона увесь готова захопити».
«Добре говорить, а зле робить».
Чи, може, ми й справді «мудрі потім»?
«Шукаємо мудрість
2026.01.15
21:12
війна закінчиться вже скоро
хай ми зістарились обоє
невідомий воїне
снідають – новини днесь
телек діти поруч десь
ще в утробі – скоро мрець
куля й шолом нанівець
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...хай ми зістарились обоє
невідомий воїне
снідають – новини днесь
телек діти поруч десь
ще в утробі – скоро мрець
куля й шолом нанівець
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Артур Сіренко (1965) /
Проза
/
Нотатки відлюдника
Синок
Іван Степанович Волосатов повернувся додому з роботи втомлений та розбитий – день був важкий. Такого тяжкого дня Іван Степанович не пам'ятав давно. Він працював катом у місцевому комітеті. Роботу свою він любив – з людьми ж таки робота, творча, потрібна суспільству. Подобалося йому ось так відправляти людей з цього світу в потойбічний – він почував себе посвяченим у особливий таємний ритуал. Але цей день був явно ненормальний: йому довелося стратити понад двісті людей. І кожного наказали стратити індивідуально, у підвалі. При цьому всі засуджені трійкою кричали, чинили опір, з камер їх доводилося витягувати силою. У вухах дзвеніло. До того ж, цей хлопчик… Серед засуджених був хлопчик – років дванадцяти. Він так подивився на нього, таким поглядом. Івану Степановичу досі було моторошно. Ех, казав же він – очі треба засудженим зав'язувати! Не можна так. Недарма за старих часів засудженим чи очі зав'язували, чи мішок на голову одягали. Але ні, начальство не проб'єш нічим: давай, давай! Могли б і якось назустріч піти - якось полегшити роботу: або в яр їх загнати всіх, а потім з кулемета, або ще якось ... Ні, начальству все одно. Давай, як за статутом катівської служби і тільки. Хоч би молоко за шкідливість видавали. Робота ж важка. До того ж вантажити страчених на КамАЗ змусили. Відказав їм приказкою: «Кат у комітеті не вантажник!» Повз вуха то їм! Вантаж! Вантаж! І він вантажив тіла – кров стікала з кузова машини цівками. Він ще подумав: «Людське м'ясо! Не дай Боже, дружина м'ясо на вечерю приготує! Мене ж виверне геть. Я тепер до кінця життя свого м'яса не зможу їсти!» А потім закопувати наказали в яру – і все терміново. Коротше – втомився дико. Страшно втомився.
Добирався додому автобусом. Знову ж таки подумав: могли б і підкинути на службовій машині. Не думають вони про підлеглих. Не думають. На зупинці людей повно, автобуса не дочекаєшся. І все не той маршрут. Нарешті приїхав – десятий, рідний. Вщент набитий. А тут ще кондуктор одразу: «Оплачуйте проїзд! Чоловік у пальті!» Він, звісно, посвідчення ката показав. Змовкли всі відразу. А дівчата (двоє) відразу місцем йому поступилися. Поважають катів у народі. Любить російський народ катів. Хоч це добре. Їхав, задумався. Думав навіть подрімати трохи. Побачив крізь вікно плакат: «Театр опери та балету. Публічна страта ворогів народу. Для дітей віком до 18 років вхід безкоштовний». Аби тільки на публічне не відправили! Не любить він публічних страт. Тисячі людей під руку дивляться. Артист він чи що? Он нехай Пашка йде. Або Гришка. Або Арсік Телефон. Але якщо накажуть – тут нікуди не подінешся… Не відкрутишся…
Вдома хотілося одного – поїсти та поспати. Пощастило – дружина приготувала картоплю. І супець. Нічого – їстівний. Їв, приправляючи перцем, ламаючи хліб руками. І думав: «Ех, добре, що нині спецівки видають, і спецівки перуть централізовано, не треба додому тягнути. А то раніше дружина від кровища прала. І душ на роботі є. А то приходиш, бувало, додому, а від тебе пахне смертю. Хоч за це подяка партії та уряду…» Зайшов на кухню синок – Дімка. Лоботряс ще той. І в кого він такий дурник? Не в матір, не в батька, а в заїжджого безхатька.
- Що там у школі? А? Мабуть, знову мене до директора викликають? Мабуть, знову бешкетував? Знову двійка? Знову вірш про Івана Грозного не вивчив чи твір про товариша Сталіна не написав? А?
Дімка зіщулився. Він знав, що батько вміє бити дуже боляче. Якщо різками сікти, то особливо боляче. І при цьому не калічить. На публічні покарання різками чи батогами в місті завжди тільки його. Хоча нині боятися, начебто, нічого:
- У школі нормально. Хвалили навіть…
- Ти куди після школи йти думаєш? Де працюватимеш? Чи вік у батька на шиї сидіти задумав? Матері, мабуть, по дому зовсім не допомагав?
Тут у розмову втрутилася дружина:
- Діма вирішив після школи в ПТУ восьме катівське поступити. Теж на ката вирішив вчитися. По твоїх стопах піти. Сімейна традиція. Трудова династія.
- Це добре. Кати потрібні зараз. Всюди роботу знайдеш. І зарплатня хороша. Тільки не думай, що робота легка. Це колись давно за царя Гороха – махнеш сокирою раз на рік – і то добре. А тепер щодня так наробишся… Так на… Хм… А щодо восьмого – ти це погано придумав. Воно то училище хороше, школа найкраща, вчать добре. Але там конкурс – десятеро людей на місце. Усі нині катами хочуть бути. А знайомих у мене там нема. Тож у тринадцяте катівське ПТУ підеш. Там маю одного старого друга – викладачем працює. Влаштує у випадку чого – іспити все-таки.
Доївши картоплю і подивившись синові вслід, що почалапав до телевізора, Іван Степанович раптом відчув на спині холод – там, уздовж хребта: а якщо синку після навчання рідного батька розстріляти накажуть? Адже розстріляє, нaволоч, розстріляє…
2010
P. S. Давно це було написано – у 2010 році. Писалось як антиутопія. Але текст виявився пророчим….
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Синок
«Випадок-вбивця
Стоїть на розі найближчої вулиці.
З рогом чекає година-ніж.»
(Марсель Беланже «Оголена ніч»)
Іван Степанович Волосатов повернувся додому з роботи втомлений та розбитий – день був важкий. Такого тяжкого дня Іван Степанович не пам'ятав давно. Він працював катом у місцевому комітеті. Роботу свою він любив – з людьми ж таки робота, творча, потрібна суспільству. Подобалося йому ось так відправляти людей з цього світу в потойбічний – він почував себе посвяченим у особливий таємний ритуал. Але цей день був явно ненормальний: йому довелося стратити понад двісті людей. І кожного наказали стратити індивідуально, у підвалі. При цьому всі засуджені трійкою кричали, чинили опір, з камер їх доводилося витягувати силою. У вухах дзвеніло. До того ж, цей хлопчик… Серед засуджених був хлопчик – років дванадцяти. Він так подивився на нього, таким поглядом. Івану Степановичу досі було моторошно. Ех, казав же він – очі треба засудженим зав'язувати! Не можна так. Недарма за старих часів засудженим чи очі зав'язували, чи мішок на голову одягали. Але ні, начальство не проб'єш нічим: давай, давай! Могли б і якось назустріч піти - якось полегшити роботу: або в яр їх загнати всіх, а потім з кулемета, або ще якось ... Ні, начальству все одно. Давай, як за статутом катівської служби і тільки. Хоч би молоко за шкідливість видавали. Робота ж важка. До того ж вантажити страчених на КамАЗ змусили. Відказав їм приказкою: «Кат у комітеті не вантажник!» Повз вуха то їм! Вантаж! Вантаж! І він вантажив тіла – кров стікала з кузова машини цівками. Він ще подумав: «Людське м'ясо! Не дай Боже, дружина м'ясо на вечерю приготує! Мене ж виверне геть. Я тепер до кінця життя свого м'яса не зможу їсти!» А потім закопувати наказали в яру – і все терміново. Коротше – втомився дико. Страшно втомився.Добирався додому автобусом. Знову ж таки подумав: могли б і підкинути на службовій машині. Не думають вони про підлеглих. Не думають. На зупинці людей повно, автобуса не дочекаєшся. І все не той маршрут. Нарешті приїхав – десятий, рідний. Вщент набитий. А тут ще кондуктор одразу: «Оплачуйте проїзд! Чоловік у пальті!» Він, звісно, посвідчення ката показав. Змовкли всі відразу. А дівчата (двоє) відразу місцем йому поступилися. Поважають катів у народі. Любить російський народ катів. Хоч це добре. Їхав, задумався. Думав навіть подрімати трохи. Побачив крізь вікно плакат: «Театр опери та балету. Публічна страта ворогів народу. Для дітей віком до 18 років вхід безкоштовний». Аби тільки на публічне не відправили! Не любить він публічних страт. Тисячі людей під руку дивляться. Артист він чи що? Он нехай Пашка йде. Або Гришка. Або Арсік Телефон. Але якщо накажуть – тут нікуди не подінешся… Не відкрутишся…
Вдома хотілося одного – поїсти та поспати. Пощастило – дружина приготувала картоплю. І супець. Нічого – їстівний. Їв, приправляючи перцем, ламаючи хліб руками. І думав: «Ех, добре, що нині спецівки видають, і спецівки перуть централізовано, не треба додому тягнути. А то раніше дружина від кровища прала. І душ на роботі є. А то приходиш, бувало, додому, а від тебе пахне смертю. Хоч за це подяка партії та уряду…» Зайшов на кухню синок – Дімка. Лоботряс ще той. І в кого він такий дурник? Не в матір, не в батька, а в заїжджого безхатька.
- Що там у школі? А? Мабуть, знову мене до директора викликають? Мабуть, знову бешкетував? Знову двійка? Знову вірш про Івана Грозного не вивчив чи твір про товариша Сталіна не написав? А?
Дімка зіщулився. Він знав, що батько вміє бити дуже боляче. Якщо різками сікти, то особливо боляче. І при цьому не калічить. На публічні покарання різками чи батогами в місті завжди тільки його. Хоча нині боятися, начебто, нічого:
- У школі нормально. Хвалили навіть…
- Ти куди після школи йти думаєш? Де працюватимеш? Чи вік у батька на шиї сидіти задумав? Матері, мабуть, по дому зовсім не допомагав?
Тут у розмову втрутилася дружина:
- Діма вирішив після школи в ПТУ восьме катівське поступити. Теж на ката вирішив вчитися. По твоїх стопах піти. Сімейна традиція. Трудова династія.
- Це добре. Кати потрібні зараз. Всюди роботу знайдеш. І зарплатня хороша. Тільки не думай, що робота легка. Це колись давно за царя Гороха – махнеш сокирою раз на рік – і то добре. А тепер щодня так наробишся… Так на… Хм… А щодо восьмого – ти це погано придумав. Воно то училище хороше, школа найкраща, вчать добре. Але там конкурс – десятеро людей на місце. Усі нині катами хочуть бути. А знайомих у мене там нема. Тож у тринадцяте катівське ПТУ підеш. Там маю одного старого друга – викладачем працює. Влаштує у випадку чого – іспити все-таки.
Доївши картоплю і подивившись синові вслід, що почалапав до телевізора, Іван Степанович раптом відчув на спині холод – там, уздовж хребта: а якщо синку після навчання рідного батька розстріляти накажуть? Адже розстріляє, нaволоч, розстріляє…
2010
P. S. Давно це було написано – у 2010 році. Писалось як антиутопія. Але текст виявився пророчим….
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
