Ось маємо чергових кандидатів на високе лауреатство. Сподіваюся, що цього року поетичних скандалів, як те було в минулому році, вже не буде. І будуть вибрані справді кращі поети.

Абсолютно погоджуюся із Вами! Сподіваймося на краще!

Молода Україна
http://www.umoloda.kiev.ua/number/1093/116/39129/
Номер 019 за 30.01.2008

Польові дослідження Шевченківської премії
Актриса Галина Стефанова відкликає своє ім’я зі списку шевченківських номінантів

Валентина КЛИМЕНКО

Галина Стефанова у виставі «Польові дослідження українського сексу».

Учора актриса Галина Стефанова заявила про відкликання свого імені зі списку
номінантів на Шевченківську премію. Всеукраїнське товариство «Просвіта» та
Національний музей літератури України висунули на здобуття Національної премії ім. Т. Шевченка три моновистави актриси — «Стіна» за п’єсою Юрія Щербака, «Польові дослідження з українського сексу» за однойменним ром­аном Оксани Забужко та «Палімпсест» за текстами Василя Стуса. Але в офіційному списку номінантів, підписаному головою Шевченківського комітету Романом
Лубківсь­ким, навпроти прізвища Стефанової значилися лише дві вистави — «Стіна» і «Палімпсест», а «Польові дослідження українського сексу» викреслили. Мабуть, щоб слово «секс» не стояло поруч із словом «Шевченко».
За даними «УМ», на засіданні комітету, де були присутні 16 членів із 21, майже всі, за винятком одного чи двох, проголосували за редакцію списку з трьома виставами, а Роман Мар’янович відредагував список посвоєму, одноосібно, що за статутом є неправомочним.

«Три вищезгадані моновистави становлять нерозривну єдність для мене як для актриси, людини, жінки і громадянки. Кожна з цих вистав посвоєму, без перебільшення, рятувала мене, коли я опинилася поза простором репертуарного театру... Тому вилучення з переліку будьякої з цих вистав є для мене абсолютно неприйнятним. Прошу Вас повернути до списку номінацій виставу
«Польові дослідження з українського сексу»... із невідкладним повідомленням у ЗМІ або зняти моє ім’я зі списку номінантів, бо такою ціною я не можу залишатися в числі претендентів на здобуття Шевченківської премії», — написала Галина Стефанова в листі на адресу комітету і Романа Лубківського.
За її словами, пан голова порадив написати листа на адресу комітету, і на лютневому засіданні її розглянуть. «Зрозуміло, що наприкінці лютого будьяке рішення з приводу моєї заяви втрачає сенс, оскільки громадські обговорення довкола номінантів уже завершаться. Оскільки вся ця ситуація набула для мене принизливого характеру, я хочу прийняти виважене й остаточне рішення. Я
відкликаю своє ім’я зі списку номінантів на здобуття Шевченківської премії 2008 року», — вирішила пані Стефанова.

«УМ» зв’язалася з Романом Лубківським, який зараз перебуває на лікуванні в Криму. «Я підписую офіційний список від імені комітету і не повинен виправдовуватись. Мені виявлено честь довір’я, і є певні моменти, коли я приймаю рішення. Це ж не значить, що я її викреслив зі списку. Я сказав Стефановій, щоб вона написала листа і комітет його розгляне в лютому на засіданні. Я виставлю свої мотиви, чому до цієї вистави були застереження, а комітет розгляне. Знаєте, я не хочу, щоб навколо певних нюансів створювався ажіотаж. Запевняю вас, я до Галини Стефанової ставлюся позитивно — це хороша, перспективна, цікава актриса, тільки з великої поваги до неї я хочу, щоб усе було якнайкраще».

Тепер комітету і його голові треба добре поміркувати, як вийти із цієї некрасивої ситуації достойно. Бо «цензурна» чи волюнтаристська мотивація позбавлення якогось твору права номінуватися на Шевченківську премію не додає їй авторитету.

Моновистави - забавна штука, та на всю Україну навряд чи знайдеться 5-6 акторів, які реально щось подібне нині роблять.
Так що прекрасна актриса Галина Стефанова - унікум.
Голова комітету - теж, але ж яка колосальна різниця. :(

ЗАЯВА КОМІТЕТУ
01.02.2008

Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка на своєму
позачерговому засіданні розглянув конфліктну ситуацію, пов’язану з
вилученням зі списку номінантів однієї із трьох моновистав Галини
Стефанової, висунутих на здобуття Національної премії ім.Т.Шевченка. Комітет
повідомляє, що це було вчинено всупереч рішенню, прийнятому на засіданні 21
грудня 2007 року і заявляє про відновлення в списку вистави «Польові
дослідження з українського сексу».
Комітет просить вибачення у актриси Галини Стефанової.
Разом із тим, ми вважаємо неприпустимим тон полеміки, який дозволила собі в
газеті «Киевские ведомости» (№ 18 за 31.01.08.) письменниця Оксана Забужко
стосовно «предыдущего» голови Комітету: «Тарас Григорьевич должен был
переворачиваться в могиле, когда предыдущий глава Нацкомитета позволял себе
высказывания типа: «Я такому-то дал премию!»
Як відомо, попереднім головою Комітету був академік НАН України Іван
Михайлович Дзюба, для внутрішньої та мовленнєвої культури якого подібні
висловлювання непритаманні.

Комітет з Національної премії України
ім. Т.Шевченка

Кажуть люди, що учора відбулося засідання комітету із присудження національної премії України ім.Т.Г.Шевченка за 2008 рік. Кажуть, що лубківський знову продавив певні непоетичні рішення. Деякі справжні поети відсіяні, лапські залишились.

А чого дивуватися? Все логічно, нічого не змінюється в цьому кращому із світів :-((

Любо, найбільше мені ненависна позиція "культурологічних" "керманичів", коли вони починають шепотітися між собою - той український поет, а той не український поет.
Сьогодні у нас не за поезією відзначають - за "нашістю". І всі нинішні члени комітету мали б довести, що вони нормальні, бо враження - що схиблені.

Король ли выбирает свиту
Иль, всё же, свита короля?

Володю, а хто обирав туди цих членів, цього голову? Поезія - лише віддзеркалення життя. Хіба Ви не помічаєте, що ця "нашість - не нашість" у всіх сферах. На те й розрахунок, що "народ засилосує"...

Лубківського призначив далекий і від мистецтва, і від культурології, і від банального поняття совісті - Ющенко. Склад комітету вже підбирав співець партії і кучми. Як на мене, особистості, які зараз під керівництвом лубківського - назавжди скомпрометували себе однією присутністю під його керівництвом, не кажучи вже про їхню там діяльність :(

От доки бухгалтери обиратимуть і вирішуватимуть за поетів, так воно й буде. Ми вже не кажемо взагалі про культуру :-((

Ви знаєте, Любо, я вважаю, що і бухгалтер може бути справжньою людиною, і великим поетом, якщо говорити формально.
Зрозуміло, що ви маєте на увазі сутнісне, печальний сутнісний факт із нашого життя-буття.

Не хочу ображати присутніх на сайті авторів, але вважаю, що Ющенко, покинувши село, втратив і культурний базис "під ногами". Нового не набув.
Хробака з яблуком не рівняти, але, ось Тарас Григорович Шевченко, не викорчував із себе криниць народної культури, а поруч ще й добудував сучасне епосі своє душевне обійстя.
А Ющенко? А лубківський, а інша братія з Комітету?

Що можна тут сказати? Тарасу - тарасове... :))

Вважаю, що нашим читачам це буде цікаво.

Ганна Пароваткіна Дзеркало Тижня № 13 (642) 7 — 13 квітня 2007
У нашому культурному співтоваристві чимало вічних тем для диспутів-полемік. Одну з таких тем порушили відомі видавці — брати Капранови. Вони запропонували освіченій громаді розібратися в тому, що для багатьох уже давно не є предметом дебатів — «Шевченківська премія: «дерибан» державних коштів чи вшанування гідних?» У дійстві брали участь: деякі шевченківські лауреати, опоненти премії, просто вболівальники.

Спочатку — першоджерело... З постанови Ради Міністрів Української РСР від 1961 р.: «Премії імені Т.Г.Шевченка присуджуються за високоідейні і високохудожні твори літератури, образотворчого мистецтва, музики, кінематографії та театральні вистави, які створені митцями республіки і здобули широке громадське визнання». Ні, далі не цитуватиму. «Висо­кий» казенний штиль, коли йдеться про Націо­нальну Шевчен­ківську премію, — сьогодні взагалі преро­гатива суто профільного комітету. «Шевченків­ська премія: «дерибан» державних коштів чи вшанування гідних?» От ця цитата уже ближча до реального суспільного дискурсу. Вимовляти фразу про «дерибан» чи «вшанування» рекомендується хитро примружившись і обов’язково — з іронією. Та поки що — без сарказму. Тільки «поки»?..

Показова тенденція... Перед тим, як обговорювати проблему «дерибану» чи «вшанування», ті самі вболівальники з тими самими модераторами з не меншим ентузіазмом «дискутували» на інші, мабуть, не менш актуальні для суспільства теми. Про українську «жіночу» прозу, наприклад. І навіть про «оргазм у сучас­ній українській літературі». Об­говорення «шевченківки» в одному ряду з «оргазмом» — факт сам по собі красномовний. З іншого боку, оскільки як основне завдання культурологічних позателевізій­них «диспутів», що проходять у режимі ток-шоу, заявлена сама дискусія (мовляв, лише у процесі взаємного спілкування і може реалізувати себе сучасний інтелектуал, а спілкування цього якраз дуже бракує), — то чому ні?

«Держава + культура = Шевчен­ківська премія». Цю тезу під час розмови обстоювали лауреати премії поет Тарас Федюк, літературознавець Дмитро Стус і академік Микола Жулинський. Табір противників існування «головної у сфе­рі культури» держнагороди був, як і варто було очікувати, більш азартним і в’їдливим — «відмовниця» Оксана Забужко та поети Богдан-Олег Горобчук і Дмитро Лазуткін.

«Що таке Шевченківська премія? Прославляння досяг­нень чи підкуп людей мис­тецтва? «Содомія мис­тец­тва і держави» чи турбота про культуру?» — провокували модератори Капранови. Від­повідь не забарилася. Першим слово взяв юний поет Горобчук. І довго говорив про гроші. Спіч надії літератури звівся до однієї ідеї: «На ці гроші можна було б утримувати багато молодих творців, які формували б майбутнє нашої культури».

Пізніше цілком у тому ж дусі пожартував і пан Лазуткін, котрий лише під час дис­кусії дізнався, що грошовий еквівалент Шевчен­ківської цього року становив 130 тис. грн.: «Ой, то, може, й собі пересісти за стіл прибічників премії?» «Взагалі, — відразу ущипливо зазначили Капранови, — давно помічено таку тенденцію: до тридцяти років наші митці, як правило, дуже критикують Шевченківську премію. Років у тридцять стають до неї байдужими. А після тридцяти — кажуть, що не проти, мабуть, і взяти...»

Головним опонентом преміаль­ного «дракона» виявилася пані Забужко. Нинішні премії, включно з Шевченківською, в Україні не виконують своєї основної, верифікаційної функції, — укотре констатувала вона. А якщо вони не сприяють структуруванню рин­ку, то є, радше, «декоративними». Гроші платників податків, які вручаються нагородженим, вочевидь, ніяк не йдуть на користь розвитку культури загалом. А отже, платники податків сплачують незрозуміло за що. Існування державних премій, на думку пані Забужко, — тема суперечлива з етичної точки зору. Адже, приймаючи нагороду від держави, лауреат тим самим бере на себе і частину відповідальності за те, як держава іноді поводиться зі своїми громадянами. («2007-го президент вручав в оперному Шевчен­ків­ську премію, а в цей самий час у Шевчен­ківському парку міліція побила демонстрантів. І президент, і міліція — це «держава». А меценат на кшталт Нобеля як засновник премії — ні».) Головною проблемою Національної премії пані Забужко, під схвальні вигуки всіх присутніх, назвала радянську, сталінську «традицію»: «Держава одноосібно призначає найкращих, а нам пропонується лише погоджуватися з її рішенням».

На жаль, аргументи прибічників вручення Національної премії ім. Шевченка на цьому етапі обговорення виглядали сумнівними. Нехай у Києві вона вже й не викликає резонансу, але «приїзд лауреата до райцентру викликає великий інтерес», — відзначив Д.Стус. Пан Жулинський нагадав про те, що на початку 1990-х Національну премію вручали знаковим фігурам, таким як Іван Багряний, а отже, з її допомогою все-таки можна популяризувати українську культуру в самій Україні.

Чи були принципові розбіжності між прибічниками і противниками вручення Шевченків­ської премії? Та ні. Перепалка виникла лише у зв’язку із запитаннями, чи доречно в принципі називати премію Національною; і чи має держава в особі окремих чиновників право вирішувати, яким явищам культури називатися національними, а яким — ні. Ще більше пожвавлення публіки викликало зізнання пана Жулинського, що висунуті на конкурс Шевченківської премії книжки прочитують не всі члени комітету, хоча голосують усі до єдиного. Заглядаючи в очі тим, хто прочитав... Що ж до апологетів премії, то найбільш кон­структивні ідеї стосовно неї озвучив знову ж таки пан Жулинський. «Національна премія потребує модернізації. Щоб нинішня ситуація змінилася, необхідно змінювати сам механізм її функціонування. Насамперед, замість нинішньої «призначеної» комісії треба створити інститут незалежних «громадських» експертів — як у премії «Оскара». Діючий склад обирати щорічно, а не як зараз» — пояснив свою думку академік і член Шевчен­ківського комітету.

«Добродії, а чи варто нам так хвилюватися? Людей культури в Україні не так уже багато — може, згодом усі одержимо по Шевчен­ків­ській премії!» — спробували під завісу примирити учасників дебатів брати Капранови. Особливих заперечень не виникло. Як конструктив було запропоновано «скинутися» по тисячі у.о., і, можливо, створити свою, незалежну премію у сфері культури. «Даю п’ять — якщо зможу впливати на вибір експертів!» — не без іронії запропонувала пані Забужко. Промовчали.

...Не хотілося б зараз торкатися більш загальної теми: чи потрібні в принципі сучасній Україні «радянські» винаходи — морально застарілі творчі спілки або держпремії? Розмірковую над іншим. Вам не здається, що основна проблема всіх цих премій — не в «спілках» і дебатах, і навіть не в державі, — у нас самих? Звикли до патерналізму дер­жави (точніше, так від нього і не відвикли.) Але у випадку, коли «дай» передує «зробив», чи варто розраховувати на те, що «підгодівля» держави і справді сприятиме горезвісному розвитку культури? Це і щодо грошового аспекту Шевченківської премії і ставлення до нього потенційних претендентів і здобувачів. (До речі, відома незалежна російська Премія ім. А.Бєлого, пам’ятається, узагалі не передбачала грошової винагороди.) А ще ми в Києві всі дуже любимо балакати. Проте хоч скільки кажи «халва», в роті не посолодшає. І щодо абсолютної невідомості лауреатів Шевченківської премії широкій публіці — улюбленими «сльозами» горю не зарадиш.

Втім, реальна можливість «модернізувати» Шевченківську премію є. І вона очевидна. Хочете — переконайтеся самі: з цього року на громадських засадах («безкоштовно, тобто задарма»), за підтримки ряду громадських організацій в Інтернеті почала діяти «Народна Шевченківська премія» (http://taras.co.ua/result.php). Її принцип простий, як сама інтерактивність, — за кандидатів, висунутих «офіційним» Шевченківським комітетом, у режимі он-лайн голосували відвідувачі сайта. Результати, до речі, дуже відрізняються від оголошених 9 березня в Оперному театрі. Чому б не провести таку кампанію офіційно — до речі, відразу і питання з «популяризацією» номінантів вирішиться! Адже з допомогою Мережі можна і «загальнонародно» висувати номінантів! Цей принцип, до речі, використовувався під час визначення «Книжки року» — і, судячи з результатів конкурсу, цілком себе виправдав.

Так, цікаво. Тільки не знаєш, чи сміятися, чи плакати...
А пропозиція нормальна щодо Мережі, тільки не дадуть "отці-засновники" хлібушко з маслицем відібрати :))

Володю, давайте розрізняти ідею та її втілення. Не може не бути якихось запобіжних засобів. Альтернативу цьому ми бачимо зараз: "наші" завжди попереду.

Любо, ви праві.

Шановний пане Борисе, ви ж розумієте, автори постійно свідомо-підсвідомо шукають у живій мові синонімів, бо ж потрібні варіанти і варіації. :)

Щодо пра́вості - то вона історично більш обумовлена божественним походженням (одні сядуть по праву руку, інші...), тому вважаю, використовувати можна.