
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.18
01:11
Щастя любить тишу,
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна,
запіркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
тож плекаєш в домі;
у душі колишеш
почуття знайомі.
Затуляєш вікна,
запіркою двері —
квіточка тендітна
в пишнім інтер'єрі.
2025.09.17
22:28
Руїни зруйнованого міста.
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
Від міста нічого не лишилося.
Надгризені скелети будинків.
Бита цегла, щелепи дверей,
вищир безуства.
Що нам хочуть сказати
ці руїни? Вони не стануть
руїнами Херсонеса,
2025.09.17
18:46
Я обійму тебе…
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
У дотиках моїх
Забудь свої печалі і тривоги,
Забудь напругу буднів гомінких,
Знайди спочинок на складних дорогах.
…..
…..
Нехай в моїх обіймах плине час
2025.09.17
18:18
Знаючи, надходить ніч і сонце палить кораблі
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
Я чекатиму оркестру, пограти на трубі
Став на берег би праворуч, а ліворуч на пісок
І вінка плів би з волошок, і рояль би грав ото
Капричіо ріжком виймає павутини з вух моїх
Я цей раз одверто голий. Не с
2025.09.17
17:57
Ходу вповільнив і спинивсь
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
Раптово чоловік,
Схопивсь за груди та униз
Зваливсь на лівий бік.
Ногами сіпавсь і хрипів
До піни на устах,
Немов пояснював без слів,
Чому ця хрипота
2025.09.17
16:58
Заливався світанок пташино,
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
Зачекався бджоли липи цвіт.
Я сьогодні вдихав Батьківщину,
Видихаючи прожитість літ.
Приспів:
Від обійм Чужина – мати-мачуха,
Світла крайці і крихти тепла.
2025.09.17
11:14
Нетрадиційність нині в моді,
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
Ярмо традицій – на смітник!
Здоровий глузд шукати годі,
Бо навіть слід по ньому зник.
Коли розкручують амбіції,
Передусім цькують традиції.
2025.09.17
08:56
вересня - День народження видатного українського письменника
Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
Його називали соняшником, адже найбільше він любив сонце…
Шляхетний, стрункий, красивий,
по сходах життя пілігрим,
він ніколи не буде сивим,
він ніколи не буде старим.
2025.09.17
02:36
Прийшла ця година,
за Отче, за Сина
зайшло в Україну
звести в домовину,
почавши з Стефана
несе смертні рани
як пік благочестя
зухвале нечестя.
за Отче, за Сина
зайшло в Україну
звести в домовину,
почавши з Стефана
несе смертні рани
як пік благочестя
зухвале нечестя.
2025.09.17
00:22
О життя ти мойого -- світання,
Чарівливе таке, осяйне.
І любов на цім світі остання --
Хай ніколи вона не мине.
Феєричне небес розгортання --
Спалах ніжності, світлості дня.
І обіймів палких огортання,
Чарівливе таке, осяйне.
І любов на цім світі остання --
Хай ніколи вона не мине.
Феєричне небес розгортання --
Спалах ніжності, світлості дня.
І обіймів палких огортання,
2025.09.16
23:55
Ты могла бы наконец
Уступить – и под венец,
Но, как донне подобает,
Говоришь: какой наглец!
Убиваешь без пощады –
Кавалеры только рады.
Я унижен – спору нет!
Уступить – и под венец,
Но, как донне подобает,
Говоришь: какой наглец!
Убиваешь без пощады –
Кавалеры только рады.
Я унижен – спору нет!
2025.09.16
22:19
Дощі йдуть і змивають усе,
роблячи землю безликою.
Дощі йдуть, ніби вселенські сльози
вилилися в один момент.
Дощі змивають пам'ять,
змивають здобутки
творчого духу,
любов і ненависть,
роблячи землю безликою.
Дощі йдуть, ніби вселенські сльози
вилилися в один момент.
Дощі змивають пам'ять,
змивають здобутки
творчого духу,
любов і ненависть,
2025.09.16
21:05
Рабби Шимон бен Элазар в молодости ушел из своего родного города и много лет изучал Тору в иешиве. Со временем он стал большим мудрецом и получил право обучать Закону других.
Решил однажды рабби Шимон Бен Элазар поехать в свой родной город навестить род
2025.09.16
16:00
Під сувору музику Шопена
Скаже хтось услід:
«Не повезло».
Ось і налаштовує геєна
Янголу-хранителю на зло
Печі, казани, вогненні плити,
Паливо, трійчата і багри,
Щоб мене у смолах кип’ятити,
Скаже хтось услід:
«Не повезло».
Ось і налаштовує геєна
Янголу-хранителю на зло
Печі, казани, вогненні плити,
Паливо, трійчата і багри,
Щоб мене у смолах кип’ятити,
2025.09.16
14:47
Причепурила осінь землю
жоржинами у теплих кольорах,
хоча трава втрачає зелень,
смарагдовий наряд гаїв побляк,
але леліє айстр паради
і чорнобривців барви неспроста,
щоб берегли, - дає пораду,-
красу земну, - без неї суєта,
жоржинами у теплих кольорах,
хоча трава втрачає зелень,
смарагдовий наряд гаїв побляк,
але леліє айстр паради
і чорнобривців барви неспроста,
щоб берегли, - дає пораду,-
красу земну, - без неї суєта,
2025.09.16
07:42
Перекреслений стежками
Викошений луг, -
Перечесаний вітрами
Верболіз навкруг.
Поруділі та вологі,
Стебла і листки, -
Обмочили звично ноги
І усі стежки.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Викошений луг, -
Перечесаний вітрами
Верболіз навкруг.
Поруділі та вологі,
Стебла і листки, -
Обмочили звично ноги
І усі стежки.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.09.04
2025.08.13
2025.08.04
2025.07.17
2025.06.27
2025.06.07
2025.05.27
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Бойова дівка
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Бойова дівка
Сидять діди на лавочці під крислатим дубом.
Саме весна у розпалі, кругом сади квітнуть.
Аромати з того цвіту! Так дихати любо.
Та і сонечко із неба так приємно світить.
Сидять діди та радіють, згадують про роки,
Коли були молодії, мали стать і силу.
Та не думали про тишу, безтурботність, спокій.
Тоді, звісно, так на лавці вони не сиділи.
Розморило старих дідів, сидять та куняють.
Коли тут десь із-за тину донеслось: - Миколо!
Де тебе чортяки носять, собаки ганяють?!
Дід Микола підхопився та й подибав кволо
Понад тином до Секлети, що його гукала.
Один дід із «молоденьких» засміявся було:
-Чим це так Миколу жінка його налякала,
Що його одразу з лавки, наче вітром здуло?
Одізвався дід Гаврило, кум того Миколи:
- Ти закрий свого ротяку та не чіпай кума!
Тобі отакої жінки не мати ніколи!
Бач, над кумом моїм рідним насміхатись здумав!
- А чого ж він отак скоро із лавки схопився?
Тільки жінка закричала, він бігом й подався.
- Ти б з Секлетою, не дай Бог, якби зачепився,
Усе б життя жалів потім, все б життя картався.
Бо ж то баба бойовая. Що там чоловіка?!
Вона в молодості, кажуть, двох татар рішила.
- Чи ж то правда? – здивувався той молодший віком.
- Звісно ж, правда, сама ж мені якось розповіла.
- Розкажи і нам, - одразу діди напосілись.
- А, чому б не розказати? Правда, по секрету.
Діди ближче до Гаврила на лавці підсіли,
Щоб почути, чим же знана була та Секлета.
- Було то давно вже, років із півста, напевно.
І не тут. Села отого вже, мабуть, немає.
Село було невелике, більшість люду – кревні.
Одна хата притулилась аж за селом скраю.
Жила в хаті тій вдовиця, малу доньку мала.
Чи то відьма була, може, чи хто його знає.
Та місцеві її хату зовсім оминали,
Говорили, що та жінка дивну силу має.
Донька теж жила відлюдно, із дітьми не грала.
Поралися вдвох у хаті. А прийшла година,
Мати якось лягла спати та уже й не встала.
Залишилась самотою у хаті дівчина.
Хоч і гарна, й роботяща – парубків не знала.
Оминали їх хату і сватів не слали.
Так би, може і довіку вона дівувала…
Якось на село татари раптово напали.
Ну, не так уже й раптово. Дізналися люди,
Що ординці сунуть, речі, дітей похапали
Та й у ліс. В густому лісі біду перебудуть.
А от дівчині страшну ту вість не передали.
Вона порається в хаті, обід собі варить.
Коли вскочили татари у село й взялися,
По хатах, по всіх оселях за здобиччю шарить.
Двоє із них до оселі на край подалися.
Один кинувся у хату, другий коло хати
Взявся нишпорити, може щось собі прихопить.
От, заходить той до хати, а там аромати,
Так, що з голоду у нього от-от живіт вхопить.
Бачить дівку коло печі, борщ собі готує.
А у нього враз від того й слина покотилась.
Дума собі, спершу, мабуть, борщика скуштую,
Щоби дівчинонька гарна на друге лишилась.
А та тільки повернулась – татарина вздріла
Й обімліла. Стоїть бідна, не зна що робити.
Бо ж проскочити повз нього навряд чи б зуміла.
А той щось їх по-татарськи белькоче сердито
І показує на пічку. Зрозуміла скоро -
Їсти хоче: - Добре, добре, можу пригостити.
Узяла горнець із печі та й несе до столу,
Ніби в миску наливати. Підійшла близенько,
Хитро зиркнула на двері, той і одвернувся.
А вона горнець з окропом одягла хутенько
На «макітру». Той окропом умить захлинувся.
Не встиг й крикнути. А дівка кинулася з хати.
Страшно було, може кругом татар тих до біса.
Перехоплять і не вийде до лісу втікати.
А отой другий татарин нікуди ж не дівся.
Ходив-ходив кругом хати, шукав цінні речі.
Діжку вздрів, яка на призьбі з водою стояла.
Всунув голову у діжку аж по самі плечі.
Дума, може у тій діжці щось цінне сховали.
Отак його дівка й вздріла. Не стала тікати.
Підскочила та за ноги і в діжку упхала.
Став він борсатись, ногами кривими брикати.
Та вона тримала міцно і не відпускала.
Доки клятий і втопився. Тоді озирнулась,
Чи татар близько немає та і в ліс помчала.
А тут козаки з-за річки у село метнулись
І татар тих на капусту усіх порубали.
По селу кругом промчали, чи де не сховались.
Не могли і крайню хату, звісно, пропустити.
Вздріли двох татар убитих, довго дивувались:
Хто ж це зміг тих бусурманів отак порішити?
Як вернулися селяни на свої обійстя,
Було й радості, і плачу. Як розговорились,
То й про дівчину вдовину пригадали, звісно.
А вже скоро й вона з лісу втомлена з’явилась.
Критись перед козаками дівчина не стала.
Розказала все, як було, як татар побила.
Слухали то односельці, роти роззявляли.
Козаки ж її вітали та дуже хвалили.
Був між тими козаками і мій кум Микола.
І запала йому в око красуня Секлета.
Заслав сватів. З того часу й поєднались долі…
Тільки ж я вам розповів це, хлопці по секрету.
Саме весна у розпалі, кругом сади квітнуть.
Аромати з того цвіту! Так дихати любо.
Та і сонечко із неба так приємно світить.
Сидять діди та радіють, згадують про роки,
Коли були молодії, мали стать і силу.
Та не думали про тишу, безтурботність, спокій.
Тоді, звісно, так на лавці вони не сиділи.
Розморило старих дідів, сидять та куняють.
Коли тут десь із-за тину донеслось: - Миколо!
Де тебе чортяки носять, собаки ганяють?!
Дід Микола підхопився та й подибав кволо
Понад тином до Секлети, що його гукала.
Один дід із «молоденьких» засміявся було:
-Чим це так Миколу жінка його налякала,
Що його одразу з лавки, наче вітром здуло?
Одізвався дід Гаврило, кум того Миколи:
- Ти закрий свого ротяку та не чіпай кума!
Тобі отакої жінки не мати ніколи!
Бач, над кумом моїм рідним насміхатись здумав!
- А чого ж він отак скоро із лавки схопився?
Тільки жінка закричала, він бігом й подався.
- Ти б з Секлетою, не дай Бог, якби зачепився,
Усе б життя жалів потім, все б життя картався.
Бо ж то баба бойовая. Що там чоловіка?!
Вона в молодості, кажуть, двох татар рішила.
- Чи ж то правда? – здивувався той молодший віком.
- Звісно ж, правда, сама ж мені якось розповіла.
- Розкажи і нам, - одразу діди напосілись.
- А, чому б не розказати? Правда, по секрету.
Діди ближче до Гаврила на лавці підсіли,
Щоб почути, чим же знана була та Секлета.
- Було то давно вже, років із півста, напевно.
І не тут. Села отого вже, мабуть, немає.
Село було невелике, більшість люду – кревні.
Одна хата притулилась аж за селом скраю.
Жила в хаті тій вдовиця, малу доньку мала.
Чи то відьма була, може, чи хто його знає.
Та місцеві її хату зовсім оминали,
Говорили, що та жінка дивну силу має.
Донька теж жила відлюдно, із дітьми не грала.
Поралися вдвох у хаті. А прийшла година,
Мати якось лягла спати та уже й не встала.
Залишилась самотою у хаті дівчина.
Хоч і гарна, й роботяща – парубків не знала.
Оминали їх хату і сватів не слали.
Так би, може і довіку вона дівувала…
Якось на село татари раптово напали.
Ну, не так уже й раптово. Дізналися люди,
Що ординці сунуть, речі, дітей похапали
Та й у ліс. В густому лісі біду перебудуть.
А от дівчині страшну ту вість не передали.
Вона порається в хаті, обід собі варить.
Коли вскочили татари у село й взялися,
По хатах, по всіх оселях за здобиччю шарить.
Двоє із них до оселі на край подалися.
Один кинувся у хату, другий коло хати
Взявся нишпорити, може щось собі прихопить.
От, заходить той до хати, а там аромати,
Так, що з голоду у нього от-от живіт вхопить.
Бачить дівку коло печі, борщ собі готує.
А у нього враз від того й слина покотилась.
Дума собі, спершу, мабуть, борщика скуштую,
Щоби дівчинонька гарна на друге лишилась.
А та тільки повернулась – татарина вздріла
Й обімліла. Стоїть бідна, не зна що робити.
Бо ж проскочити повз нього навряд чи б зуміла.
А той щось їх по-татарськи белькоче сердито
І показує на пічку. Зрозуміла скоро -
Їсти хоче: - Добре, добре, можу пригостити.
Узяла горнець із печі та й несе до столу,
Ніби в миску наливати. Підійшла близенько,
Хитро зиркнула на двері, той і одвернувся.
А вона горнець з окропом одягла хутенько
На «макітру». Той окропом умить захлинувся.
Не встиг й крикнути. А дівка кинулася з хати.
Страшно було, може кругом татар тих до біса.
Перехоплять і не вийде до лісу втікати.
А отой другий татарин нікуди ж не дівся.
Ходив-ходив кругом хати, шукав цінні речі.
Діжку вздрів, яка на призьбі з водою стояла.
Всунув голову у діжку аж по самі плечі.
Дума, може у тій діжці щось цінне сховали.
Отак його дівка й вздріла. Не стала тікати.
Підскочила та за ноги і в діжку упхала.
Став він борсатись, ногами кривими брикати.
Та вона тримала міцно і не відпускала.
Доки клятий і втопився. Тоді озирнулась,
Чи татар близько немає та і в ліс помчала.
А тут козаки з-за річки у село метнулись
І татар тих на капусту усіх порубали.
По селу кругом промчали, чи де не сховались.
Не могли і крайню хату, звісно, пропустити.
Вздріли двох татар убитих, довго дивувались:
Хто ж це зміг тих бусурманів отак порішити?
Як вернулися селяни на свої обійстя,
Було й радості, і плачу. Як розговорились,
То й про дівчину вдовину пригадали, звісно.
А вже скоро й вона з лісу втомлена з’явилась.
Критись перед козаками дівчина не стала.
Розказала все, як було, як татар побила.
Слухали то односельці, роти роззявляли.
Козаки ж її вітали та дуже хвалили.
Був між тими козаками і мій кум Микола.
І запала йому в око красуня Секлета.
Заслав сватів. З того часу й поєднались долі…
Тільки ж я вам розповів це, хлопці по секрету.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію