Повернувся один хлопець з москалів додому
І того, якого знали, не впізнати в ньому,
Бо «штокає» і «какає», що й не підступися,
Наче в тій Москальщині він і народився.
Погуляв він вдома трохи от батько й говорить:
- Годі, сину, вже гуляти в цю гарячу пору.
Ходім хлібець молотити. А той отвічає:
-Да што, батька – я нє толька малатіть нє знаю,
Как што у вас називают и не вспомню даже.
Ну, как єво малатіть-та?.. А батько і каже:
-Нічого, синку, научимо. Піти довелося.
Зібралися молотити. Тут батько і просить:
- А подай, сину, грабельки – стоять коло тебе!
- А что такоє грабєлькі? І так тому треба,
Що штовхнув їх чоботом, на зубці ступає,
А граблище підводиться й по лобі врізає.
Син за лоба ухопився: - А, штоб ви пропали,
Граблі про́клятиє, по лбу так мнє больно далі!
Батько тільки посміхнувся: - От же, бачиш, сину,
Вже і граблі пригадались у лиху годину.
Той стоїть та лоба чуха, а батько питає:
- Ти скажи, чому це, сину нашого не знаєш?
По-москальському все чешеш, наче та черниця?
Чи забулась наша мова? А той подивився:
- Па-хахлацкаму я, батька, давно нє умєю,
Патаму што годков столька проживал в Расєі.
А там всьо ліш па-масковски. - От, лиха година, -
Каже батько, - Та ж не будем час втрачати, сину.
Бери ціпа та й будемо тепер молотити.
- Пасматрю как оно ета… - каже син сердито.
Бере ціпа й починає дрібушити швидко.
Тільки користі від того і зовсім не видко.
Батько ж повагом молотить, ціпом як ударить,
То й тік гуде, аж відгомін доліта під хмари.
Москаль так додрібушився – батько ненароком
Своїм бичем за бич сина зачепив і, поки
Син очима устиг кліпнуть, той бич як крутнувся,
Хрясь москалика по лобі, аж той розвернувся.
Ухопився за голову та й зайшовся криком:
- От же, кляте, мені гулю набило велику!
Щоб воно було сказилось! Щоб воно пропало!
- Отак, - батько каже, - дурнів у нас і навчали.
Небагато, бачиш часу зовсім проминуло,
Язик тобі відвернуло й мову привернуло.
З того часу уже більше син не величався,
Говорив, як усі люди…і не матюкався.