Горять вогні у долині, вся долина сяє.
Стомилося в путі військо, тепер спочиває.
Круг багать сидять солдати, нічого робити,
Повечеряли та й байки узялись травити.
Хто про жінок, хто про долю, хто про дива світу.
А там якось і до відьом дійшли непомітно.
Стали згадувать солдати, хто що чув чи знає.
Тут Микола одізвався: - Й не таке буває.
Мені, бачте й на шабаші вийшло побувати…
- Ой, Миколо, ти вже скажеш?! Не треба брехати!
- А чого мені брехати, як і, справді було.
Пам’ятаєте, два літа відтоді минуло,
Як дали мені відпустку. Я ж бігом зібрався,
Загорнув в торбину речі та й собі подався.
А дорога то неблизька, верстов відмотати
Треба мені чималенько. Та й десь ночувати.
Йду якось одної днини, уже сутеніє.
Бачу село при дорозі вогниками тліє.
Завернув у крайню хату та взявся просити,
Нехай пустять ночувати. Вийшла жінка звідти
Та і каже: - Я б пустила, та гостей чекаю.
А хата в мене малесенька, то, навіть, не знаю.
Будуть тобі заважати, не дадуть поспати.
- Та нічого, - кажу, - нам же к тому не звикати.
Натомився у дорозі, засну, як убитий.
Пожаліла, мабуть, жінка, рішила пустити.
Дала мені повечерять, я й уклався спати.
Спав чи ні, коли в опівніч входить баба в хату.
Далі друга, третя – ціла дюжина зібралась.
«Це, мабуть, не просто гості?!» - думка мені вкралась
Закрив очі, прислухаюсь, що ж то буде далі.
Ті посиділи на лавках. Тоді одна встала
Й каже усім: - Пора, сестри! Усі повставали,
А хазяйка біля печі ножика узяла
Та й встромила у долівку. Через нього вміло
Перекинулась і раптом в трубу полетіла.
А за нею друга, третя, загула й остання.
А в мені ж зробить те саме виникло бажання.
І так мене захопило, втриматись не в змозі.
Не біда, що утомився в далекій дорозі.
Бігом скочив до ножика та і перекинувсь.
Раптом, наче якийсь вітер ударив у спину.
Витягло мене трубою, у небо підняло,
Над лісами, болотами кудись потаскало.
Й притаскало до Києва на Лисую гору.
А там відьми всі збирались якраз на ту пору.
Тільки мене опустило, як відьма підходить,
Що у неї ночував я. І коня підводить
Мені білого та й каже: - Не втерпів, одначе!
Бери коня, тікай звідси, щоб ніхто не бачив.
Як ще жити не набридло, не втрачай і миті,
Бо, як хтось тебе замітить, то тобі не жити.
Спершу я розхоробри́вся, але потім бачу
В того голову свинячу, а в того собачу.
А одне на мене оком таким подивилось,
Що у мене руки й ноги умить затрусились.
Не став тоді сперечатись, на коня забрався.
А та мені: - Лети, - каже, - та не озирайся!
Птахом кінь здійнявся вгору, усе вище й вище.
Зовсім поряд сяють зорі, вітер в вухах свище.
А мені ж цікаво, що там між відьмами стало.
Не витримав,озирнувся…і усе пропало.
Полетів сторчма із неба, бо кінь десь подівся.
Добре, упав на стіг сіна, а то би убився.
Лежу ледь живий на сіні, в небо позираю,
Замість коня між ногами палицю тримаю.
Нога болить, тож ж додому годі вже дістатись,
Довелося з півдороги у полк повертатись.