Моему дорогому оккупанту !
Эта история посвящается моему хорошему знакомому, реальному человеку из моей жизни. Она написана в момент глубокого душевного отчаяния для моего дорогого оккупанта и близкого друга, можно сказать даже родственника. Это человек с реальной судьбой и жизненной историей, он тот, кто сыграли важную роль в моей жизни.
Он предатель и коллаборант, тот кто выбрал для себя другую родину, после 2014 года . Он тот, кто поверил идее русской весны, хотя большую часть своей жизни прожил в Украине. Но он как и большинство жителей больших городов на востоке в 2014 тяготел больше к России, нежели к Украине. Не знаю, что ему не хватало в Украине и почему его так привлекала другая страна. Он жил в Украине и разговаривал на русском, у него была работа и хорошая зарплата. Я не могу объяснить чем были вызваны его порывы, но с мая 2014 года мы больше не виделись и практически оборвали все контакты. Я не могла ему простить то, что он предал Украину, что поддержал провозглашения какой то непонятной республики.
Среди жителей Донецкой и Луганской областей, думаю, найдется не одна тысяча таких историй. Как бы это печально не было. Но после 2014 года у нас появились родственники, которые оказались по ту сторону. С которыми не хотелось общаться, поддерживать связи. Особенно обидно было, что среди них была и молодежь, люди которые родились и жили в Украине, а потом резко захотели жить в другой стране. Это люди, которые говорили, что ущемляют русский язык, но они всегда учились и разговаривали на русском.
После 24 февраля волей одного человека, количество таких историй возросло в разы. Количество таких родственников увеличилось, ведь за хорошую жизнь в своей республике они расплатились своими личными жизнями. Их как слепых котят хватали на улицах и увозили на войну…
Мій дорогий окупант, ми не бачилися десять років, не спілкуватися стільки ж. Десять років гри в мовчанки, десять років тотального самознищення... Цілих десять змарнованих років. Що могло бути гірше? Тільки те, що за ці десять років ми могли б померти. Померти і не дізнатися про це. Десять років ми робили вигляд, що не існуємо один для одного. Навіть якщо б за цей час ми зустрілися в натовпі, ми б пройшли мимо. Намагалися б заглушити наш мозок уявою нашої фантазії. Заглушити наші спогади, все забути. Неначе ми чужаки, неначе ніколи не зустрічалися, не спілкуватися, не проводили час разом. Неначе не існувало ніяких “ Нас.”
Десять років тому ми були надто молодими, щоб щось розуміти. Ми вірили в свої амбіції, свої ідеї, краще життя. Тоді наше життя і поділилася на до і після. Ти обрав інший шлях, іншу країну, інших друзів. Ми стали ворогами. Наше “Ми” просто розбилося. Десять років ми робили вигляд, що у нас не існує нічого спільного. Ніяких спогадів, ніяких фото. Лише іноді я і, напевно, ти, ми згадували, якими були щасливими до... За десять років ми мали декілька сухих бесід. Цікавилися справами один одного не більше. Сухо, тактично, нічого зайвого. Ми не зберігали наші телефонні номери, не шукали привід для спілкування.
Якось ти мені написав, що ми тепер по різні сторони, що мені не зрозуміти тебе. Ти мене дуже образив, образив на цілих десять років. Я не знаю чи ти вірив справді тоді в це, чи це були просто слова, але я їх чітко запам’ятала.
А можливо ти тоді просто хотів позбутися минулого, бо треба було бути сильним. А минуле робило тебе вразливим. Саме ці слова змінили твій ідеальний образ. Ти став чужим, бо сам цього захотів. Ти став для мене жахливим. Пара слів, які тебе знецінили. Але життя, як не банально, знову підготувало сюрприз. Ще раз ми розділилися на до і після. Ти взяв у руки зброю. Але не щоб мене захистити, щоб налякати. Ти не дзвонив, не попереджав про небезпеку. Не було номера, не хотів, не міг, можна знайти ще тисячу причин, так було треба. Ти просто боявся, боявся, що я тебе буду ненавидіти
Не треба було боятися, бо я вже тебе ненавиділа, ненавиділа дуже давно . Я могла тебе убити, тебе зі зброєю, я б убила голими руками. Ти розколов моє життя. Воно розбилося на друзки.
Я тебе чекала, чекала, що ти приїдеш, уже після того як все почалося . Я чекала і боялася, бо ти ж не зі мною. Я не знала глибину прірви між нами, але вона була глибока для того, щоб когось із нас вбити.
Я чекала тебе, від самого ранку двадцять четвертого лютого, коли вдалині чути було вибухи, а повітря було просякнуто гірким запахом пороху та металу. Чекала, коли над моїм будинком гули нестерпно винищувачі. Коли вони летіли так низько, що можна було побачити силует пілота. Чекала, коли ноги перших окупантів прийшли в селище, коли ви обшукували будинки і дивом не зайшли в мій дім. Я тебе чекала і виглядала, я вдивлялася кожному з вас у вічі, коли ви стояли вздовж вулиць. Але ж ви були в балаклавах. Ви зі зброєю боялися простих людей: жінок і дітей, бабусь і дідусів. Ви навіть до магазину заходили з автоматами.
А пам'ятаєш, колись давно ми не були чужими. Чому так? Чому це сталося з нами? Чи ти згадував мене протягом цих пекельних двох років, найпекельніших з десяти. Я впевнена, що так. Чи ти боявся за моє життя? Можливо хоч трішки?
Я згадувала... Чим далі тим частіше. Я питала тебе, навіщо ти змарнував своє життя, ти ж такий молодий, навіщо взяв до рук автомата, навіщо прийшов до мене. Прийшов вбивати таких як я, чи звільняти нас ... Звільняти від чого? Від роботи і будинків, від друзів і родичів, звільняти від хорошого життя.
Чому, коли все починалося, десять років тому ти не залишив своє місто, не поїхав за кордон, чому не знайшов безпечну роботу. Безпечну для тіла і розуму. Чому? Навіщо обрав цей кривавий шлях? Навіщо вирішив убивати?
Я відмовлялася довго вірити, що ти вбиваєш. Але ж ти вбиваєш... По іншому не може бути. Або ти або тебе, я розумію це головою, але не розумію серцем. Тільки не ти, невже ти здатний убити, чи здатний убити мене? Ти який посміхаєшся мені зі старих фото.
Старе життя... Ми такі молоді такі щасливі, так хочемо досягти успіху. Я тебе пам’ятаю добрим, усміхненим. Ти не соромився бути смішним, ти завжди допомагав, ти захищав, оберігав. А що зараз?
Звичайно, що ти змінився, я теж. Ми вже не ті, але ми ж досі молоді, ми хочемо жити. А навіщось граємо в такі небезпечні ігри. Смертельно небезпечні. Війна - одна з найнебезпечніших… Війна - це гра наших амбіцій, наших ідей…
Час від часу наші амбіції грають з нами в схованки. Але десять років тому нам було цього не зрозуміти. Ми були надто молодими. Ми вирішили забути один про одного, просто заглушити ці спогади, емоції. Найгірше заглушити емоції. Потім вони роз’їдають нас зсередини, роблять вразливими, залишають глибокі шрами.
Тобі не можна бути вразливим, ти на війні. Емоції можуть тебе вбити, коли ти емоційний ти вразливий. Я не хочу більше твоєї смерті. Ти надто молодий, щоб помирати. Просто живи.
Два роки пекла позаду, скільки ще попереду ніхто не знає. Я радію, що ти живий. Я хочу в тебе скільки всього запитати, але як? Я знаходжу твій номер телефону. Мені страшно і соромно телефонувати, страшно почути твій голос. Ще страшніше його не почути. Келих вина вирішувати всі мої вагання. Ти відповідаєш. Твій голос зовсім не змінився. Такий же як десять років тому. Дві хвилини розмови, не має більше коштів. Це і на краще. Не знаю про що говорити, не знаю, що можна взагалі говорити, щоб тобі не нашкодити. Просто рада, що ти відповів на незнайомий номер. А потім я просто плачу... Плачу голосно і навзрид.
Я згадала все те, що забувала десять років. Це не просто картинки з минулого, це безліч гарних емоцій. Нам було весело, ми раділи, усміхалися, ми жартували. Мої емоції мене просто розривають. Я ще більше боюсь за твоє життя, за життя свого ворога. Я ще більше не хочу щоб ти помер. Незважаючи ні на що. Я раптом розумію, що якби ми зустрілися протягом цих десяти років, ти б нічого поганого мені не зробив. Це все мені сказав твій голос. Він такий спокійний, приглушений, без емоцій. Але ж я знаю, що ти радий, що я подзвонила. Я теж…
Я не знаю як люди ведуть себе на війні, в що вони вірять, як приглушують свій біль, як витримають втрати і перші вбивства. Ти через це все пройшов. Я ніколи не бажала тобі цього. Але раніше і не розуміла, через що ти проходиш. Я не хотіла відчувати твої емоції, твій біль, твої страждання. Але ненароком відчула, я все зрозуміла твій голос тебе видав, який би він спокійний не був. Не треба ніяких пояснень, не треба слів. Ти страждаєш, тобі важко. Можливо, ти розумієш, що обрав не той шлях, але назад дороги немає. Ти живеш, як ти сказав, два роки в окопах. Я не знала, що тобі відповісти. І до сих пір не знаю. Це твій шлях і твій вибір.
Ні знаю, але я не можу. Не можу сказати, що я за тобою сумую, що спогади мене просто розривають. Не можу сказати, що я плачу, щоб ніхто не бачив і не знав. Не можу сказати, що перед сном я прошу тебе бути обережним, берегти себе і жити. Жити для того, щоб зустрітися, коли це все закінчиться. Я так хочу все це сказати, але ми перекидаємося лише знову сухими фразами. Через скільки років мовчання нічого сказати?!
Дивно так. Складно надолужити втрачені роки, роки мовчання. Я боюсь, боюсь щось говорити. Ти просто мовчиш ти, майже, нічого не запитуєш. Ти навчився бути спокійним, навчився контролювати емоції. Я тобі заздрю. Ти хотів наші спільні старі фото. Я знайшла відправила. Знову сухі фрази, іноді ти взагалі не відповідаєш. Але я була рада чути від тебе, що ти не забув минуле. Ти пам’ятаєш! Тобі просто важко це згадати, ти боїшся. Боїшся цих емоцій. Так це важко. Але ж ти сильний, ти скільки всього пережив. Чому ж боїшся, впустити в своє життя маленьку частинку минулої радості. Минулого, якого ти хотів позбутися.
Знаєш, чого я боюся? Ні, тебе уже не боюся, більше ти мені не страшний. Найбільший мій страх, що я вип’ю знову вина і почну тобі писати якісь дурниці. Все те, що так складно сказати без алкоголю, чого соромишся. Але ж ти навіть сухі коментарі не присилаєш до фото. Не розумію чи тобі немає часу, чи бракує сміливості, чи так довго позбувався привидів минулого, що боїшся їх повернення?!
Не бійся, я не хочу тебе налякати, не буду запитувати про війну, не буду звинувачувати. Я просто хочу знати, що з тобою все гаразд, що ти живий.
Говорю неправду, так не просто знати...Я хочу спілкуватися з тобою. Хочу наздогнати втрачені роки! Не хочу більше робити вигляд, що тебе немає, що ти лише частинка минулого, хочу щоб ти був частинкою майбутнього і обов'язково теперішнього.
Я чекаю, коли ти будеш для цього готовий...
Що ти живий я бачу в меседжерах. Зелений вогник надії, коли він світиться, значить ти живий, все гаразд. Іноді ти довго не виходиш на зв’язок, мабуть немає можливості. Тоді я просто прошу тебе триматися, щоб там не було. Я знаю ти - сильний, ти зможеш.
Чого ще боїшся? Не знаєш, як буде реагувати на наше спілкування твій брат. Я теж не знаю. Він теж робить вигляд, що йому це нецікаво і все одно. Тому я більше йому нічого не розповідатиму.
Чого боїмося ми обоє? Того, що все закінчиться. І наше покоління залишиться з покаліченими душами. Що душевні рани будуть знову настільки глибокі, що ми не зможемо пробачити один одного. Знову роки мовчання, самознищення, знову будемо міняти телефонні номери і ховатися в натовпі. Невже ??? Не хочу більше цього. Хочу зустрітися, обійняти тебе і плакати, плакати, поки не закінчяться сльози, а потім сміятися. Радіти тому, що ми знову можемо бачитися, спілкуватися, посміхатися один до одного. Хочу щоб тіні цих страшних років просто зникли і більше не поверталися. Хочу дивитися спільні фото, спілкуватися, хочу тебе точно побачити в майбутньому, хочу твоєї присутності в моєму житті. Дуже хочу…
Зараз, спілкуючись з тобою, уже з впевненістю можу сказати, що ти теж цього хочеш. І нехай у нас з тобою різні Батьківщини і нас розділяє зараз гул ракет, ти все одно пиши мені, мій дорогий окупант. Ти пиши, а я буду частіше посміхатися і в моїх очах нарешті з'явиться малесенька частинка радості.
Вы знаете ,как это жить и ничему не радоваться? Как это улыбаться не радостной улыбкой? Как это просыпаться просто от того, что звонит будильник, просто пить невкусный кофе по утрам, собираться и молча идти на работу.? Фальшиво там радоваться, создавать видимость того, что у тебя все хорошо. А вечером приходить к себе не домой, потому что чувства дома нет, есть просто место где ты пытаешся существовать. Потому, что в этой квартире нет запаха и ощущения дома, здесь нет тех воспоминаний, которые остались там. Я так живу уже два года. А в последнее время я заметила, что у меня в глазах пропала та искорка, которая была всегда.
А знаете почему? Потому, что ничто не радует. Ни солнце за окном, которого тут так мало, ни весенние цветы, ни хорошая погода, ни синее море. А море здесь совсем не то, оно еще больше нагоняет тоску по дому. И волны не такие, и вода не та, море еще больше создает ощущение того, что ты не дома. И сидя на его берегу ты обязательно вспоминаешь, как было хорошо дома, в своей стране. И ты понимаешь, что у тебя было все, но ты это не ценил, тебе все было не так, всего было мало.
Даже дорогие духи не приносят никакой частички радости. Ты просто безжалостно забываешь про них на второй день…Закидываешь их подальше на полку для другой радостной жизни. Для того момента особого момента. И каждый день год за годом ждешь этот особый момент. А он как всегда не настает. И духи просто простаивают и нет от них никакой радости.
А знаете, как это позвонить старому другу и понять, что он вам неинтересен, хотя раньше вы не могли жить друг без друга. И снова в глазах тоска. И снова вы лишились радости. И ты не понимаешь как это вообще могло произойти. И этот друг, как и духи хранится на той же полке. Но не для радости, а так его просто жалко выбросить, он вовсе даже не духи, просто пустая коробка от них, он хоть и бесполезен уже, но, а вдруг пригодится. Вдруг он когда то порадует своим звонком.
А как это набраться смелости и написать своему бывшему другу и нынешнему врагу, знаете? Я знаю. И как радостно от того, что через десять лет молчания вы можете поговорить. И этот далекий человек из прошлого заставляет вас улыбаться. И ваши глаза наполняются волшебным огоньком. И вы улыбаетесь, нет вы не просто улыбаетесь вы радуетесь всей душой. И эта радость светится в ваших глазах. И ваше сердце бьется быстрее. И даже случайные прохожие обращают на вас внимание и просто улыбаются.