Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.15
06:33
Дочекалися і ми
Явних проявів зими -
Прошуміла завірюха,
Вкривши землю білим пухом,
А опісля на мороз
Несподівано взялось,
Ще й канікули тривалі
На догоду нам настали...
Явних проявів зими -
Прошуміла завірюха,
Вкривши землю білим пухом,
А опісля на мороз
Несподівано взялось,
Ще й канікули тривалі
На догоду нам настали...
2025.12.15
00:20
Чого хоче жінка, того хоче Бог,
а ти про що мрієш, панянко?
Усе в тебе є: на полиці — Ван Гог,
у серці палаючім — Данко.
В піалі фаянсовій щедрі дари:
червона смородина, сливи.
Корицею пахнуть твої вечори,
терпкими кислицями зливи.
а ти про що мрієш, панянко?
Усе в тебе є: на полиці — Ван Гог,
у серці палаючім — Данко.
В піалі фаянсовій щедрі дари:
червона смородина, сливи.
Корицею пахнуть твої вечори,
терпкими кислицями зливи.
2025.12.14
22:21
Зима невідчутна і геть невловима.
Непрошений сніг скиглить, проситься в рими.
Куди ж закотилась її булава?
Напевно, порожня зими голова.
Ми втратили зиму, як грізний двобій
Переднього краю ідей і вогнів.
Непрошений сніг скиглить, проситься в рими.
Куди ж закотилась її булава?
Напевно, порожня зими голова.
Ми втратили зиму, як грізний двобій
Переднього краю ідей і вогнів.
2025.12.14
18:39
Той ряд бабусь,
Що квіти продають на Байковім, –
Здається вічний.
Їх або смерть обходить стороною,
Або ж вони…
Bже встигли побувати на тім світі.
Порозумілися з Хароном
І вдосвіта вертаються до нас.
Що квіти продають на Байковім, –
Здається вічний.
Їх або смерть обходить стороною,
Або ж вони…
Bже встигли побувати на тім світі.
Порозумілися з Хароном
І вдосвіта вертаються до нас.
2025.12.14
17:36
Цвіркун очерету співає сонети зірок,
А море зелене озерне
підспівує шелестом:
Тихо падають краплі, пугач Улісс
Чекає рибалку, в якого кишені
Повні каштанів, які назбирав
У світлі жовтого ліхтаря Місяця
На вулиці нео
А море зелене озерне
підспівує шелестом:
Тихо падають краплі, пугач Улісс
Чекає рибалку, в якого кишені
Повні каштанів, які назбирав
У світлі жовтого ліхтаря Місяця
На вулиці нео
2025.12.14
15:10
По піску у Сахарі ідуть,
Угоряють від спеки пінгвіни,
Перевернута метеосуть -
Модернового хеллоуіну.
Все у світі тепер навпаки --
Вже снігами мандрують верблюди...
Сніг скупий, ніби зниклі рядки,
Угоряють від спеки пінгвіни,
Перевернута метеосуть -
Модернового хеллоуіну.
Все у світі тепер навпаки --
Вже снігами мандрують верблюди...
Сніг скупий, ніби зниклі рядки,
2025.12.14
11:48
Туман висів, як молоко густий.
В такому дуже легко заблукати.
І будеш вихід цілий день шукати,
І колами ходити в пастці тій.
Коли він свою гаву упіймав
І не помітив. Мов мара вхопила
В свої обійми. Коли відпустила,
Товаришів уже і слід пропав.
В такому дуже легко заблукати.
І будеш вихід цілий день шукати,
І колами ходити в пастці тій.
Коли він свою гаву упіймав
І не помітив. Мов мара вхопила
В свої обійми. Коли відпустила,
Товаришів уже і слід пропав.
2025.12.14
10:33
Якби усі людей любили,
То, звісно, в думці не було б війни.
Але в сучасників гора вини,
Яка і породила бійню.
Зупинить хто це божевілля,
Що вміщує в собі ненависть,зло.
Горить у полум'ї людина й тло,
То, звісно, в думці не було б війни.
Але в сучасників гора вини,
Яка і породила бійню.
Зупинить хто це божевілля,
Що вміщує в собі ненависть,зло.
Горить у полум'ї людина й тло,
2025.12.14
10:29
Красою приваблював завше,
літав за туманами в брід.
Тонув комашнею у чаші —
п'янким і бентежним був світ.
Із кокона гусені вийшов
метелик у ясну блакить.
Віночком заврунилась вишня —
сніжисто на сонці ярить.
літав за туманами в брід.
Тонув комашнею у чаші —
п'янким і бентежним був світ.
Із кокона гусені вийшов
метелик у ясну блакить.
Віночком заврунилась вишня —
сніжисто на сонці ярить.
2025.12.14
09:23
Перед мною уранці
Натюрморти малі -
Чай видніється в склянці
Та папір на столі.
А ще фрукти і квіти
Кличуть часто в політ
Мрії з настрою звиті,
Думам різним услід.
Натюрморти малі -
Чай видніється в склянці
Та папір на столі.
А ще фрукти і квіти
Кличуть часто в політ
Мрії з настрою звиті,
Думам різним услід.
2025.12.14
06:11
Стіна що із пророцтвами
По швах потріскує
На інструменті смерті ще
Яскраві сонця вилиски
Ще навпіл роздираєшся
І снами і кошмарами
О хто вінка поклав би там
Де тиша крик затьмарить?
По швах потріскує
На інструменті смерті ще
Яскраві сонця вилиски
Ще навпіл роздираєшся
І снами і кошмарами
О хто вінка поклав би там
Де тиша крик затьмарить?
2025.12.14
04:43
Мені приємно у твоєму товаристві.
Я навіть не навиджу тебе.
Можливо, зазнайомимося близько й
колись-то збіг обставин приведе
нам кілька років пережити разом.
Тобі подібну я подеколи шукав
і ти не проти. Звісно, не відразу.
Я навіть не навиджу тебе.
Можливо, зазнайомимося близько й
колись-то збіг обставин приведе
нам кілька років пережити разом.
Тобі подібну я подеколи шукав
і ти не проти. Звісно, не відразу.
2025.12.14
02:46
Повстань!
Страшний бо Суд іде,
почеплений, як материнська плата,
немов дощу тяжка мені заплата,
та батьківський нечуваний
хардрайв.
Прівіт, мала.
Страшний бо Суд іде,
почеплений, як материнська плата,
немов дощу тяжка мені заплата,
та батьківський нечуваний
хардрайв.
Прівіт, мала.
2025.12.14
00:08
Було колись під шістдесят,
А ви ще вештали думками…
Поміж віршованих цитат
Цідили ніжними струмками…
І що ж такого в тих думках?
Думки з думок втечуть у вірші,
А вас пошлють за шістдесят
Й струмки на вигляд стануть інші…
А ви ще вештали думками…
Поміж віршованих цитат
Цідили ніжними струмками…
І що ж такого в тих думках?
Думки з думок втечуть у вірші,
А вас пошлють за шістдесят
Й струмки на вигляд стануть інші…
2025.12.13
23:44
Послання віків скупі, як сніг,
Що грайливо мерехтить в місячному сяйві,
але це не біда*.
Сни ллються, як симфонії з радіо «Люксембург»,
з просторів небес, що хмарами оповиті,
але там ніколи не було симфоній…
Що грайливо мерехтить в місячному сяйві,
але це не біда*.
Сни ллються, як симфонії з радіо «Люксембург»,
з просторів небес, що хмарами оповиті,
але там ніколи не було симфоній…
2025.12.13
21:01
Сніг скупий, як послання віків,
Мерехтить у грайливій сюїті.
І симфонія ллється зі снів
У просторах, що небом сповиті.
Сніг скупий, ніби зниклі рядки
У віршах, що прийшли із нікуди.
Сніг скупий, ніби помах руки.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Мерехтить у грайливій сюїті.
І симфонія ллється зі снів
У просторах, що небом сповиті.
Сніг скупий, ніби зниклі рядки
У віршах, що прийшли із нікуди.
Сніг скупий, ніби помах руки.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.12.02
2025.12.01
2025.11.29
2025.11.26
2025.11.23
2025.11.07
2025.10.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про Чортові плечі
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про Чортові плечі
Приїхав якось в гості до своїх.
На вихідні зібрались прогулятись,
До річки Уж усі разом податись.
Погода – в хаті просиді́ти гріх.
І сонечко, й легенький вітерець.
Навколо зелень. Уж у ній петляє,
Немов змія між каменів метляє.
Пройшлися парком із кінця в кінець.
Мене найбільше здивувало там,
Що Уж тече між каменів великих.
Мов велетень накидав їх без ліку,
Бо ж кожен в кілька сотень кілограм.
Питатись став, чому це воно так.
Бо ж це не гори – там все зрозуміло.
А тут звідкіль каміння «уродило»?
Ніхто мені не пояснив, однак.
А тут дідусь на лавочці сидів,
На сонці боки вигрівав старечі.
Мабуть, почув, про що ведемо речі,
З під брів кошлатих пильно поглядів
Та й каже: - Що то в молодих питать?
Хіба вони про те щось можуть знати?
То треба у людей старих питати…
Я тут же : - Ви могли би розказать?
- Звичайно, можу. Я ж уже живу
На світі довго, тож багато знаю.
Та люди чомусь зовсім не питають,
Знаннями поділитися не звуть. –
Вчувається печаль в його словах,
Мабуть, нема із ким поговорити.
- Тож розкажіть! – враз підхопили діти.
Їм, бачу, теж цікаво стало, страх.
Відчувши, що знайшлися слухачі,
Дідусь відразу, наче, загордився,
Прокашлявся, скоренько заходився
Свій комір поправляти, бо ж стирчить.
А далі говорити розпочав:
- Було то, кажуть, в дуже давню пору.
Ще Уж широкий був, неначе море.
Тік, перешкод в дорозі не стрічав.
Поміж скелястих вився берегів,
В лісах безмежних собі шлях знаходив.
Котив в далеку Прип’ять свої води,
Куди річки впадали і другі.
На берегах його селився люд,
Хатки гарненькі у лісах стояли,
Сохою люди землю обробляли,
Ростили жито на прожиток тут.
Собі худобу й птицю розвели.
Село іще здалека було чути,
Бо, як закукурікають когути,
То чуті аж за кілька верст були.
Жив люд і не чекав зовсім біди.
Та й звідки ж бідним людям було знати,
Що зло чорти взялися замишляти,
З усіх кінців зібралися сюди.
Бо ж захотілось світ їм погубить.
Надумалися Уж загородити,
Він навкруги почне усе топити,
А скоро й світ весь зможе затопить.
В густих лісах дрімучих залягли,
Аби нікому й натяку не дати
Та й стали часу зручного чекати,
Щоб вони зло своє вчинить змогли.
От і прийшла осіння темна ніч.
Всі люди в селах спати полягали.
Чорти до річки підбиратись стали,
Тихцем усі скрадались, звісна річ.
Зібрались коло скелі над ріку
Аби її у річку завалити
І шлях воді надійно перекрити.
На те потрібно силу, ще й яку.
Отож, вони всі разом налягли,
Уперлися у скелю ту плечима,
Аж кола від зусиль перед очима.
Вже зрушувати скелю почали
Аж тут… Бува, рятує диво світ.
Без дива, певно й тут не обійшлося.
Одне злодійкувате подалося
По курниках людських, щоб на обід
Яєчню мати. Впхалося в один.
Давай бігом по гніздах шарувати
Та яйця собі в кошика складати.
А темно ж, зачепив той сучий син
Був когута, що на бантині спав.
Той з переляку крилами лопоче,
«Ку-ку-рі-ку» - несеться серед ночі.
А півня крик, як правило, лунав
Перед світанням. Налякав чортів.
Здалося їм, що сонце уже сходить.
Кудись у ліс тікати уже годі,
Тож кожен тут сховатись захотів.
І стали зариватися в багно
Аби від Божих, від очей сховатись.
Але даремно їм було старатись.
За ними Бог спостерігав давно.
Ледь стали вони длубатись в багні,
Як грім ударив із небес щосили
І всі чорти умить закам’яніли.
Так бовваніють й до цих пір вони.
То онде їхні плечі кам’яні.-
Дідусь махнув рукою і підвівся,-
Щось я, мабуть, сьогодні засидівся.
Пора додому тюпати мені.
На вихідні зібрались прогулятись,
До річки Уж усі разом податись.
Погода – в хаті просиді́ти гріх.
І сонечко, й легенький вітерець.
Навколо зелень. Уж у ній петляє,
Немов змія між каменів метляє.
Пройшлися парком із кінця в кінець.
Мене найбільше здивувало там,
Що Уж тече між каменів великих.
Мов велетень накидав їх без ліку,
Бо ж кожен в кілька сотень кілограм.
Питатись став, чому це воно так.
Бо ж це не гори – там все зрозуміло.
А тут звідкіль каміння «уродило»?
Ніхто мені не пояснив, однак.
А тут дідусь на лавочці сидів,
На сонці боки вигрівав старечі.
Мабуть, почув, про що ведемо речі,
З під брів кошлатих пильно поглядів
Та й каже: - Що то в молодих питать?
Хіба вони про те щось можуть знати?
То треба у людей старих питати…
Я тут же : - Ви могли би розказать?
- Звичайно, можу. Я ж уже живу
На світі довго, тож багато знаю.
Та люди чомусь зовсім не питають,
Знаннями поділитися не звуть. –
Вчувається печаль в його словах,
Мабуть, нема із ким поговорити.
- Тож розкажіть! – враз підхопили діти.
Їм, бачу, теж цікаво стало, страх.
Відчувши, що знайшлися слухачі,
Дідусь відразу, наче, загордився,
Прокашлявся, скоренько заходився
Свій комір поправляти, бо ж стирчить.
А далі говорити розпочав:
- Було то, кажуть, в дуже давню пору.
Ще Уж широкий був, неначе море.
Тік, перешкод в дорозі не стрічав.
Поміж скелястих вився берегів,
В лісах безмежних собі шлях знаходив.
Котив в далеку Прип’ять свої води,
Куди річки впадали і другі.
На берегах його селився люд,
Хатки гарненькі у лісах стояли,
Сохою люди землю обробляли,
Ростили жито на прожиток тут.
Собі худобу й птицю розвели.
Село іще здалека було чути,
Бо, як закукурікають когути,
То чуті аж за кілька верст були.
Жив люд і не чекав зовсім біди.
Та й звідки ж бідним людям було знати,
Що зло чорти взялися замишляти,
З усіх кінців зібралися сюди.
Бо ж захотілось світ їм погубить.
Надумалися Уж загородити,
Він навкруги почне усе топити,
А скоро й світ весь зможе затопить.
В густих лісах дрімучих залягли,
Аби нікому й натяку не дати
Та й стали часу зручного чекати,
Щоб вони зло своє вчинить змогли.
От і прийшла осіння темна ніч.
Всі люди в селах спати полягали.
Чорти до річки підбиратись стали,
Тихцем усі скрадались, звісна річ.
Зібрались коло скелі над ріку
Аби її у річку завалити
І шлях воді надійно перекрити.
На те потрібно силу, ще й яку.
Отож, вони всі разом налягли,
Уперлися у скелю ту плечима,
Аж кола від зусиль перед очима.
Вже зрушувати скелю почали
Аж тут… Бува, рятує диво світ.
Без дива, певно й тут не обійшлося.
Одне злодійкувате подалося
По курниках людських, щоб на обід
Яєчню мати. Впхалося в один.
Давай бігом по гніздах шарувати
Та яйця собі в кошика складати.
А темно ж, зачепив той сучий син
Був когута, що на бантині спав.
Той з переляку крилами лопоче,
«Ку-ку-рі-ку» - несеться серед ночі.
А півня крик, як правило, лунав
Перед світанням. Налякав чортів.
Здалося їм, що сонце уже сходить.
Кудись у ліс тікати уже годі,
Тож кожен тут сховатись захотів.
І стали зариватися в багно
Аби від Божих, від очей сховатись.
Але даремно їм було старатись.
За ними Бог спостерігав давно.
Ледь стали вони длубатись в багні,
Як грім ударив із небес щосили
І всі чорти умить закам’яніли.
Так бовваніють й до цих пір вони.
То онде їхні плечі кам’яні.-
Дідусь махнув рукою і підвівся,-
Щось я, мабуть, сьогодні засидівся.
Пора додому тюпати мені.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
