В ті часи, як запорожці степи сторожили,
А степи ще були дикі, шляхів було мало,
Чумаки шляхами тими до Криму ходили.
А, оскільки небезпека звідусюд чигала,
Бо ж по балках і байраках татарва й ногаї
Хоронились й на чумацькі валки нападали.
Тож ніхто по сіль до Криму один не рушає,
А ішли, коли вже валки великі збирали.
Возів сто, а то і двісті, а то й більше було.
Від розбійників татарських щоб могли відбитись.
Отож, їде така валка, слободи минули,
Тепер тільки на всі боки потрібно дивитись.
Їдуть-їдуть, аж над шляхом ратище стриміє.
Зупинилась валка. «Що то?» - молодий питає.
«То козацький знак, - повчає той, що вже сивіє, -
Тут козакам залишити щось поживне маєм!»
І кладуть, хто шматок хліба, хто сухар, хто солі,
А хто борошна торбину, пшоно чи то сала
Та цибулі, чи тарані. Щоб всього доволі.
Як покладуть, тоді й далі валкою рушали.
«Як нічого не покласти? - молодий питає,-
Коли ратище те просто від шляху прибрати?»
«То доженуть запорожці й добре відшмагають,
Щоби другим не повадно було так вчиняти!»
Їдуть далі, коли знову ратище побачать
Та уже посеред шляху. Спиняються мажі.
Розпрягають волів пастись. «Що то воно значить?» –
Молодий чумак питає. Старший йому й каже:
«Десь поперед татари в балці схоронились.
Козаки про те узнали та й попереджають».
« А надовго ми у полі отак зупинились?»
«Почекаєм, запорожці десь надбігти мають».
Коли, справді, наче вітер запорожці кіньми.
Волів в мажі запрягають та й далі рушають.
Козаки йдуть попереду, а валка за ними.
Верст із десять, а там нові козаки чекають,
Щоб провести між татари та оборонити.
Чумаки за поміч, звісно й могорич поставлять,
Дадуть грошей, волів, навіть, можуть уділити,
Бо ж, про всяк випадок, пару зайвих завжди мають.
Отак сіль тоді й возили в Україну з Криму,
Хоч і страшно в степу було, та ж не боягузи
В ті часи чумакували. Та ж і поряд з ними
Козаки, що панували на Великім Лузі.