Було то в часи далекі, коли в полі Дикім
Ще козацькії ватаги були невеликі.
Про Січ славну у ті роки не було ще й мови
Та й «козак» було ще рідко уживаним словом.
Ті ватаги в степах вільних, над Дніпром блукали,
То ловили в річках рибу, звіра промишляли.
А траплялося й розбоєм займались у полі.
Після стрічі подорожні залишались голі.
Звісно, що не всяку «птаху» козаки чіпали.
Лише того, з кого зиску чималого мали.
Діставалося й татарам, й москалям від того,
Бо ж вони уже топтали по степах дороги.
Московія відправляла «упоминки» Криму
Аби від страшних набігів відкупитись ними.
А ще прагнула «дружити» з Кримською ордою
Аби та їй помагала воювать з Литвою.
Бо ж накинули в Москві вже зажерливим оком
На Русь нашу – Україну, що лежить під боком.
Вже намірилися Руссю себе називати
І для того Україну під собою мати.
Отож грошей задля того в Москві не жаліли,
Своїх селян оббирали – татарам платили.
Зачастили в Крим посольства та й купці із ними,
Торгували соболями у Криму своїми.
Та все зваблювали хана Литву нападати,
Мовляв, здобичі добряче можна там узяти.
А на Русі пам’ятали ще Менглі –Гірея,
Що розорив дотла Київ з ордою своєю.
Попалив церкви, собори, обібрав Софію,
Віддав Москві у дарунок з них речі святії.
Щоби «дружбу» ту розбити, єднатись не дати,
Стали й в Литві, й в Україні думати-гадати.
Надумались полякати послів із купцями,
Щоби прямо не ходили, а все манівцями.
Та так треба було клятих гостей налякати,
Щоб Москва була не в змозі Литву винуватить.
Тож покликав воєвода київський Пацевич
Слугу вірного Богдана, з шляхтичів місцевих.
- Іди, - каже, - в Дике поле, спустись до Тавані.
Повертатись будуть з Криму там гості неждані –
Посланці Москви до Криму та й купці із ними.
Зроби так, щоб не ходили дорогами тими.
- Скільки хлопців можу взяти? – Богдан той питає.
- Візьми, може із десяток, бо більше немає.
Москви треба сторожитись – а раптом попхає?
- Та ж з десятком московітів я не подолаю?!
Посли, певно ж, що сторожу чималеньку мають,
Бо без того московітів степ дуже лякає.
- Чи ж мені тебе учити, як діяти в полі?
Знайди когось собі в поміч – козаків доволі.
Тож, узявши міцних хлопців, Богдан і подався.
Досить скоро до Тавані на Дніпрі дістався.
Там литва порядкувала тоді у ті роки.
Тож із тим в Богдана зовсім не було мороки.
Передав від воєводи він таємне слово,
Домовився – як посольство вертатиме знову
До Москви з Бахчисараю – його не пускати.
На той бік ніяким чином не переправляти.
Тут же вивідав в місцевих – хто в степу блукає
І швидкого заробітку розбоєм шукає.
Шепнув людям, що готовий козаків найняти,
Як ті згодяться московське посольство лякати.
Сказав: все, чого здобудуть – козакам залишить.
Тож зосталося чекати Богданові лише.
Та недовго. Два дні, навіть, з того не минули,
Як вже посланці таємні у Тавань прибули.
Голубець та Васько Жила - знані отамани
Кличуть стрітися у полі вільному Богдана.
Бувши зовсім не з лякливих, Богдан і подався,
До дрімучого байраку у степу дістався.
Там його зустріла сотня степового люду,
Які ворогові в зуби дивитись не будуть.
Що їх довго умовляти? То справа остання.
Тож Богдан задав одне лиш козакам питання:
- Хлопці, щось для України хочете зробити
Та, при тому, ще чимало добра заробити?
Загули козаки схвально: - Чого і питати?
Скажи лише, з ким до бою та де нам ставати?
Дві ватаги – сотня хлопців й Богданів десяток
Москалям, звичайно зможуть хутко раду дати.
Козаки в степах чудово знали всі дороги,
Повз них миша прошмигнути, й та не мала змоги.
Москалі і не ховались, пхали по дорозі,
Везли добра чималенько в довгому обозі.
Посли їхали бундючні в шубах соболиних,
Парились та ж без наказу царя хто ж їх скине?
Купці везли диковинні із Криму товари,
Сподівались чималого із того навару.
А навколо йшла сторожа. Пилюгу здіймали,
Насторожено навколо у степ позирали.
Та у степу все спокійно – татар не боялись,
Бо за ханською тамгою від них заховались.
Налетить орда, а ті їм ту тамгу під носа.
Тож татари й не чіпали їхню валку досі.
Дісталися до Тавані : - Перевіз давайте! –
Кричать посли, - На той берег нас переправляйте!
Перевізники, одначе, з тим не поспішають,
Вони, бачите, від князя інший наказ мають.
- Ми посли Москви! Негайно! – посли репетують.
А ті сіли обідати і, наче й не чують.
Посли тупають ногами, купці помагають:
- Перевезіть на той берег весь обоз! Негайно.
І сторожа на те дійство роззявила рота,
Про обозу охорону яка там турбота!
Тоді якраз козаченьки саме й налетіли.
В один момент охорону усю ту побили.
Охорона, що так грізно перше виглядала,
Покидала свою зброю та і драла дала.
Хто меткіший з охорони – зайцями подались.
Десь у кущах заховались,тим і врятувались.
Посли миттю свої шуби з себе поскидали,
Бо далеко у тих шубах би не повтікали.
Та й без шуб їх козаченьки всіх переловили
Та у Дніпро повкидали й там перетопили.
А за ними й купців слідом раків годувати.
Усе то часу забрало зовсім не багато.
Як скінчилась веремія, взялись до обозу.
Богдан виділив для себе посольського воза,
Бо ж там грамоти усякі, посольські манатки.
Козакам велів купецькі вози забирати.
Козакам того і треба – вози розвернули
Та і хутко разом з ними по степу гайнули.
З тої здобичі припасів зможуть докупити,
Щоб і зброю гарну мати, й зиму пережити.
А Богдан вернувся в Київ, повів воєводі,
Як московсько-кримській «дружбі» завдав гарно шкоди.