Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Вже не в'ється по руїнах чорний дим.
Відлетіли в небо душі разом з ним.
Це струни, на яких грає блюз
Дивак, що живе в порожнечі,
Що зазирає з-під хмари
На колотнечу мурах.
Телевежі міста граків-сажотрусів –
Це голки швачки-жебрачки Клото,
Що шиє сині плаття
Жбурляла для розваги бомжам дайми, хіба ні
Люди казали, “Вважай, осяйна, як би ти не впала”
Ти гадала, вони – жартуни
Сама радше реготалась
Над тими, хто у разі загуляв
Нині ти уголос не розмовляєш
Нині заслугою не
Хоч споживаю я не тлусте, -
Вже тижні тануть, ніби віск,
А дні, мов мед, ніяк не гуснуть.
Дедалі ближче до межі
Поза якою терпнуть жижки
І дні холодні, як вужі,
І сім неділь бува на тиждень.
не від раку, а біди
помирати, так завчасно, —
вже летять туди, сюди.
Не війна, а справжнє пекло —
Воланд править, світ мовчить...
В небі від тривоги смеркло...
Між життям і смертю — мить!
На бистрині Дніпровій спалахує од млості риба,
Достеменно знаю,
Чому це сонце, щебіт і сльоза,
Життя многоголосий хор
Являються щoночі,
Нищать для рівноваги дану тишу.
Достеменно знаю,
хоч терпіли до цих пір –
не залишить сам нас звір,
буде нищити без мір.
+ Царице Небесна, в цей час
+ Покровом Своїм храни нас. +
***
Я відпускаю. Не тримай, коханий.
Не озирайся, ти мости спалив.
Всі сповіді та спогади, мов рани.
Навколо - воля і гіркий полин…
Непоказна, але чудова. Хто ти?
Ти у вікно до мене залетіла
В оказії нестримного польоту.
І б'єшся у шифонові гардини,
Де кожна складка - пасткою для тебе.
Маленька сірокрила пташко дивна!
У щастя куций вік.
Дістав вже до печінки
Цивільний чоловік.
Від сорому згораєш,
Бо на твоїй руці
Тату — тавро моралі
І чимось марить напівсонний двір,
А я римую безнадійно вірші,
Написаним дивуючи папір.
Допоки тиша вкутана пітьмою
За вікнами дрімає залюбки, -
Я душу мучу працею нічною,
Верзіннями утомлюю думки.
узяв той хліба зболений шматок
і вийшов геть і ніч така вже тепла
така вже зоряна була остання ніч
і йшов гнівливо машучи рукою
і згадував той тон і ті слова
не чуючи спішить він мимоволі
Скаче, скаче, ще й проворна.
Схожа трохи на коня,
Бо вона йому рідня.
Полюбляє зебра трави,
І швидка - це вам не равлик.
Хижаки не доженуть,
Сонце вказує їй путь.
То в них сидить іще, напевно, од віків.
Хоч мати гонор – то є, начебто чудово.
Та, як його занадто дуже?! А такі
Уже поляки… Щоб не надто гонорились
Та спільну мову з українцями знайшли,
Таку б державу сильну сотво
і бігає вулицею
невідомо чого.
Чумазий, у лахмітті,
ледве одягнутий.
Викрикує незрозумілі слова.
Радше, їх і словами
не можна назвати.
сиджу паршивий, у коростах весь.
На себе сам збираюся війною,
і правда це, хоча й брехав я десь.
Колись брехав я, мов отой собака,
що брязка на подвір’ї ланцюгом.
Ця книга скарг складе грубезний том,
вмережаний дрібнен
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Воллес Стівенс Метафора як деградація
Який сидить в найзеленішомі лісі,
Уявляючи звуки образів смерті,
То є й чоловік у чорному космосі,
Який сидить у чомусь, не відомому нам,
Уявляючи звуки плюскоту річки;
І ці образи, ці відлуння,
І інше, переконують, що буття
Містить в собі смерть і уяву.
Мармуровий чоловік у всесвіті є собою.
Чоловік у чорний ліс сходить незміненим.
Звісно, що річка - це не Сватара.
Темні води її течуть
Навколо землі й крізь небеса,
Звиваючись у всесвітніх просторах,
Це не Сватара. Це буття.
Ця річка - плямиста зграя, вода,
Квітнуча сяйвом - чи наповнена вітром?
Як тоді відбувається деградація метафори,
Коли Сватара стає цією річкою з хвилями,
А річка стає океаном без дна і води?
Тут чорні фіалки розростаються на її берегах,
І звисає зелень її меморіальних мохів
З неї, коли вона тече вперед.
Сватара - притока річки Сасквеханни, найдовшої серед північноамериканських річок між гирлом Святого Лаврентія і Міссісіпі, яка охоплює більше половини території Пенсільванії, проходить понад 715 км через ліси, водні прогалини та ферми на своєму шляху до Чесапікської затоки.
Wallace Stevens Metaphor as Degeneration
If there is a man white as marble
Sits in a wood, in the greenest part,
Brooding sounds of the images of death,
So there is a man in black space
Sits in nothing that we know,
Brooding sounds of river noises;
And these images, these reverberations,
And others, make certain how being
Includes death and the imagination.
The marble man remains himself in space.
The man in the black wood descends unchanged.
It is certain that the river
Is not Swatara. The swarthy water
That flows round the earth and through the skies,
Twisting among the universal spaces,
Is not Swatara. It is being.
That is the flock-flecked river, the water,
The blown sheen–or is it air?
How, then, is metaphor degeneration,
When Swatara becomes this undulant river
And the river becomes landless, waterless ocean?
Here the black violets grow down to its banks
And the memorial mosses hang their green
Upon it, as it flows ahead.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
