Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Знову охопила ейфорія
голови одурених людей.
З огляду на світові події
мало клепок і всихає ґлей
в авторів словесної стихії
вичахлих теорій та ідей.
На землі, опаленій війною,
гіацинти
змальовані на цераті
на столі за яким сидиш
що анічого не важить
вір мені синку
але тобі хотілося
ще сотворити вірш
аж трясуться груди.
Ніде правди діти –
буде час мій, буде.
Виросте на дріжджах
вимішане тісто,
й пиріжечка діждем,
із шухляди столу,
із далекої кімнати,
із потаємних глибин.
Голос віків охрип.
Будь-який забутий голос
зливається з голосом віків.
Голос віків розпадеться,
аж млосно понад кручею,
та я плету терпкі думки
із будяка колючого.
Черемха грона снігові
розвіяла по щебеню.
Холодні хмари угорі
перини стелять лебедю.
Ти любиме, життя,
люди здавна ведуть про це мову.
Ти любиме, життя,
я люблю тебе знову і знову!
Що несе майбуття?
Проліски блакитні
Рясно зацвітають у лісах, -
І знедавна вітер
Духом первоцвітів
Швидко та без опору пропах.
І стоїть в повітрі,
В березні та квітні, -
Цвіт абрикосовий п'янив і дихав,
Хоча оплутали доріг спіралі,
Але запало в серце цвіту диво.
Корона сонця задивлялась. Тепло
тобі і їй у пелюстковім танці.
Позаду залишились лози, терни,
Усе коливається від бейбі до ци
Бейбі бейбі чому би не вівторок
О давній демон лиє ром у чаї
Бейбі мила кажи мені що треба
У чому річ кажи мені що за біда
Кажи чому не вернешся додому о
Кажи у чім причина я
ми згораєм, Боже!
Пообіч гробків розп'яття
на Голгофу схоже.
Цвинтар тулиться барвінком
до кори земної.
Навкруги голосять дзвінко
матері Героїв,
У двері стукають, летять у вікна!
Із царства необхідності стрибок
Здійсниться, ніби полум'я велике.
Книжки стоять, мов роти і полки,
Готові йти у бій за честь і правду.
У них спресовані тяжкі віки,
Як москалів товк ти,
Як облудливій тій чвані
Зробив Іван Канни,
Де уславлена кіннота
Борсалась в болоті.
Як в доспіхах дорогих
Із золота й сталі
за тлом скорботи сліз не видно.
Пішов улюблений поет
у потойбіччя самотинно,
лишивши на папері дум:
рожеві мрії, сподівання,
і лірики осінній сум,
підземний кит і три слони
стрімке вогненне помело
в руках чортів і сатани
дотліють залишки майна
і в позахмарній вишині
вселенська визріє війна
що був хотів
чогось крутіше
і мої вірші
не упевнені
так само
ж
чи у повітрі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Воллес Стівенс Метафора як деградація
Який сидить в найзеленішомі лісі,
Уявляючи звуки образів смерті,
То є й чоловік у чорному космосі,
Який сидить у чомусь, не відомому нам,
Уявляючи звуки плюскоту річки;
І ці образи, ці відлуння,
І інше, переконують, що буття
Містить в собі смерть і уяву.
Мармуровий чоловік у всесвіті є собою.
Чоловік у чорний ліс сходить незміненим.
Звісно, що річка - це не Сватара.
Темні води її течуть
Навколо землі й крізь небеса,
Звиваючись у всесвітніх просторах,
Це не Сватара. Це буття.
Ця річка - плямиста зграя, вода,
Квітнуча сяйвом - чи наповнена вітром?
Як тоді відбувається деградація метафори,
Коли Сватара стає цією річкою з хвилями,
А річка стає океаном без дна і води?
Тут чорні фіалки розростаються на її берегах,
І звисає зелень її меморіальних мохів
З неї, коли вона тече вперед.
Сватара - притока річки Сасквеханни, найдовшої серед північноамериканських річок між гирлом Святого Лаврентія і Міссісіпі, яка охоплює більше половини території Пенсільванії, проходить понад 715 км через ліси, водні прогалини та ферми на своєму шляху до Чесапікської затоки.
Wallace Stevens Metaphor as Degeneration
If there is a man white as marble
Sits in a wood, in the greenest part,
Brooding sounds of the images of death,
So there is a man in black space
Sits in nothing that we know,
Brooding sounds of river noises;
And these images, these reverberations,
And others, make certain how being
Includes death and the imagination.
The marble man remains himself in space.
The man in the black wood descends unchanged.
It is certain that the river
Is not Swatara. The swarthy water
That flows round the earth and through the skies,
Twisting among the universal spaces,
Is not Swatara. It is being.
That is the flock-flecked river, the water,
The blown sheen–or is it air?
How, then, is metaphor degeneration,
When Swatara becomes this undulant river
And the river becomes landless, waterless ocean?
Here the black violets grow down to its banks
And the memorial mosses hang their green
Upon it, as it flows ahead.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
