Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
У невідворотне задивились,
Апостилем збляклої волошки
До стебла закляття долучились,
Наче крила райдуги під небом
Уночі, як сходить новий місяць,
Підкорившись скелям хвилі Ґеба*,
Мої слова у синіх небесах.
Запроданці, перевертні, іуди,
Які пізнали не натхнення - страх.
Боїться сірість Божого натхнення,
Боїться слова на Голготах днів.
Це слово спалахне, як одкровення,
Стривоживши труху вчорашніх
хлопче буйночубий,
поки мовчить сирена
у небі смиреннім,
набирайся сил
для своїх вітрил!
Зрости одним махом,
мов незряча сирота
на краєчку водоспаду,
за перилами моста,
за печальною нудьгою
та безсоннями думок,
де цнотливою любов'ю
огортає душу Бог.
і не гримлять ракети.
Шаную в громі кожну мить…
Всесвітній громе, де ти!?
Пролийся гасником-дощем
на війни-вогнища планети,
всі людські війни знищи вщент…
Всесвітній громе, де ти!?
А вдень завжди за сонцем курс тримаю, -
В моїй душі палає дві свічі -
Любов до мами і любов до краю.
Вони горять, як предків заповіт,
Вони для мене - крила і коріння, -
З любов'ю тою я прямую в світ
Попереду нового поко
Щасливих сподівань короткі миті.
Ще ріки чисті, кров'ю не залиті
Ліси й поля. Ще світла синя даль.
Ще у траві є місце для суниць,
Іще довкола тихо, навіть гречно.
Ще бігти полем легко і безпечно,
І падати знічев'я горіл
запала тиша
мов стороння дивна
поети люблять тишу
як-от звук
а ще негоду і свободу
в риму
бо приязне
ти і правда, й небилиця.
Сум у снах,
сміх в очах —
лиця, лиця, лиця, лиця.
Різнолика таємниця,
тут оса, а там — вже киця.
Футболісти варшавської «Легії».
Переплутали все
На шляху до Тромсе –
Тьмарить розум природа Норвегії.
У колишній Чехословаччині
Було все до кінця передбачено.
Вогке кволої бджоли.
Незручні та незугарні
З матіоли постоли.
Сік нектару — незборимий
У відрі на дні добра.
Дно на око — невловиме,
Україна тої ж миті уся запалала.
І козаки, і селяни за зброю взялися.
Пани-ляхи з України в страху подалися.
Жовті, Корсунь і Пилявці наснаги додали.
Вже й литвини не стерпіли, зброю в руки взяли.
Покоза
А деревам дощі і радість, і винагорода,
І з-поміж них калині чи не найбільша втіха –
Мов навесні, продовжує цвісти і радувати око…
Сховалось в передчутті негоди птаство невгамовне,
У шпарки позалазили його п
Холодну, жорстоку, неситу юрбу.
Прийшов у дранті і лахмітті, не в шатах.
Усмішка крива вперезала судьбу.
До кого промовить танцюючий блазень?
Він бачить байдужість і ницість в очах.
Навряд чи це хворе суспільство
У інтернетних чатах теж.
Скажи мені, далекий Боже,
Де віднайти могильний хрест?
Можливо, син спочив у гаю
Чи на заплавині ріки?
Я полечу і позбираю
Його стражденні кісточки.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Воллес Стівенс Ця усамітненість потоку
Яка текла й ніколи двічі не була та ж сама, (2)
Текла через багато місць, завмерши на одному,
Як озеро незрушна, дикі качки тут пурхали,
Хвилюючи зображення уявних Монадноків.(3)
Здавалася апострофом, який не проказати (4).
Було багато справжнього й уявного водночас.
Хотів він відчувати знов і знов одне й те ж саме.
Хотів він, щоб текти продовжила та ж сама річка,
Щоб зберегла невпинний плин. Іти хотів вздовж неї,
Серед платанів, під надійно прибитим місяцем.
Хотів, щоб зупинилось серце, вгамувався розум
У остаточнім усвідомленні, без диких качок,
Чи гір, що горами не були, щоб знати, що буде,
Дізнатися, як це, звільнятися від розпадання,
Вдихати архаїчний ляпіс (5), стаючи бронзовим,
Ніякого планетного кружляння туди-сюди, (6)
В лазурний центр часу видихати бронзові слова (7).
Поезія Стівенса не виставляє напоказ імена філософів і не містить прямих цитат з них. На відміну від своїх сучасників Езри Паунда та Еліота, Стівенс не з тих письменників, які скажуть нам, звідки беруть свої ідеї, або почнуть згадувати імена. І все ж Стівенс - це той тип письменників, який цілком усвідомлював спорідненість між більшою частиною свого власного світогляду та ідеями когось, наприклад, Геракліта (який вважав, що світ постійно змінюється) або хто розмірковуватиме про свою суперечливу особисту спорідненість із філософськими рухами античності, такими як скептицизм, стоїцизм та епікурейство
(1) усамітненість потоку - усамітненість, згадана в назві, - це ізольоване місце, яке Стівенс уявляє (чи, можливо, згадує) під час роздумів; потік (cataract) у віршах Стівенса - це вода, що падає, тут річка, що тече біля гори. "Усамітненість потоку"- перебування біля річного потоку викликає бажання більшої постійності реальності.
(2) "річка/Яка текла й ніколи двічі не була та ж сама". "Сократ: Геракліт десь каже: "все рухається, і нічого не залишається на місці, і ще порівнює все суще з течією річки (ροή), він каже, що "двічі тобі не увійти в одну й ту ж річку". (Платон "Діалоги": Кратил, 402a)
(3) "Вираз "зображення уявних Монадноків "можна найкраще пояснити, змінивши його на "Монаднокоподібні думки". Образ гори в глибині озера набуває другорядного характеру. Від блиску поверхні вона стає трохи нереальною: схожою на думку. Гора Монаднок - гора Нової Англії. Це в Нью-Гемпширі". (Wallace Stevens Letters of Wallace Stevens, To Rena to Poggioli, P.823)
(4) "апостроф, який не проказати" - красу природи неможливо передати словами, як неможливо озвучити апостроф.
(5) "архаїчний ляпіс" означає блакитне небо, як у старій космографії та теології, але також може представляти камінь ляпіс-лазур. Ляпіс-лазур (від лат. lapis – камінь та араб. azul – блакить або пізньолат. – lazur – синій, лазуровий колір) – рідкісний мінерал класу силікатів, колір лазурово-синій, блакитний, зеленувато-сірий, фіолетовий; блиск скляний; непрозорий або напівпрозорий.
(6) "У цьому ж вірші є наступна фраза, яка може бути не зовсім зрозумілою для вашого перекладача "the oscillations of planetary pass-pass". Це означає уявне обертання планет вдень і вночі". (Wallace Stevens Letters of Wallace Stevens, To Rena to Poggioli, P.823)
(7) Уявлення про те, що слова утворюються від дихання, є давнім. Порівняйте Коріолан Шекспіра (дія III, сцена 1): "Так мої легені будуть вигадувати слова".
Wallace Stevens This solitude of cataracts
He never felt twice the same about the flecked river,
Which kept flowing and never the same way twice, flowing
Through many places, as if it stood still in one,
Fixed like a lake on which the wild ducks fluttered,
Ruffling its common reflections, thought-like Monadnocks.
There seemed to be an apostrophe that was not spoken.
There was so much that was real that was not real at all.
He wanted to feel the same way over and over.
He wanted the river to go on flowing the same way,
To keep on flowing. He wanted to walk beside it,
Under the buttonwoods, beneath a moon nailed fast.
He wanted his heart to stop beating and his mind to rest
In a permanent realization, without any wild ducks
Or mountains that were not mountains, just to know how it would be,
Just to know how it would feel, released from destruction,
To be a bronze man breathing under archaic lapis,
Without the oscillations of planetary pass-pass,
Breathing his bronzen breath at the azury center of time.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"Воллес Стівенс Випад проти лебедів"
