На однім болоті, у лісах дрімучих
Жив зміюка, кажуть, в давнину смердючий.
Хоч було миршаве таке та облізле,
Та любило жерти – куди йому й лізе.
Жерло все, що бачить та що мимо ходить.
І прогодувати його було годі.
Жерло та зростало, все більшим ставало,
А від того більше і нахабства мало.
Тишком-нишком перше, хитрістю ловило
Те, що необачно повз його ходило.
А, коли нажерлось, виросло нівроку,
Відкрито кидатись стало на всі боки.
Зловить собі здобич, зжере й спочиває,
Бо ж перетравити усе гарно має.
З кендюхом набитим любить полежати
В тепленькій багнюці, вітри попускати.
Вляжеться на сонці, своє пузо гріє,
Та усе на світі пережерти мріє.
Зжерла та зміюка все навколо в лісі,
Виросла від того здоровенна в біса.
Ходить, всіх лякає одним своїм видом.
Хто ж захоче стати черговим обідом?
Якось так нажерлась, ледве тягне ноги
Та й бреде поволі до болота свого.
Усяка дрібнота в пузі умліває.
Все перетравити та зміюка має.
І тут раптом вздріла ненажера клята
Козака, що влігся під деревом спати.
Зраділа зміюка, тільки облизалась,
Та до козаченька тихо підібралась.
А далі вхопила, в горлянку запхала
Та й цілком ковтнула, навіть, не жувала.
Уляглась на сонці знову пузо гріти,
Щоб обід спокійно свій перетравити.
А козак прокинувсь в смердючому шлунку.
Щось десь недалеко гупотіло лунко.
«Де це я потрапив? - думка промайнула,-
Куди моя доля мене завернула?»
Поторгав, помацав та і здогадався,
Що якійсь худобі на обід попався.
Та не з тих козак був, хто легко здається.
За життя козацьке до останку б’ється.
Взявся він крутитись, пальцями штрикати,
Аж зміюка стала голосно гикати.
Не лежиться клятій, закрутило в пузі,
Напустила вітри по усій окрузі.
Крутиться, товчеться, голосно гикає.
Що із тим робити, навіть і не знає.
А козак ще більше в пузі розходився –
Гопак танцювати раптом заходився.
Лупить каблуками аж трясеться клята,
Серце то під горло, то шуга у п’яти.
Виплюнула б, може, та ж зміюка вперта:
Як уже вхопила, не випустить жертви.
Корчиться від болю, очі аж на лоба.
Але робить вигляд, наче усе добре.
А козак добряче як натанцювався,
То тоді за люльку за свою узявся.
Тютюном заправив ядучим, багато.
Узявся палити та дим напускати.
Корчиться зміюка, видихнути хоче,
Бо від того диму аж вилазять очі,
Пашить дим із пащі, з-під хвоста валує.
Кендюх у зміюки усе більше дує.
Так його роздуло, що і розірвало.
Була та зміюка і тепер не стало.
Ті, кого не встигла ще перетравити,
Вибрались на волю, стали далі жити,
І козак нівроку – живий та здоровий.
Вклався спочивати під деревом знову.