Вступ
Сидять діди під корчмою, згадують минуле,
Коли кров була гаряча та молоді були.
Згадують літа далекі, як козакували.
З ким билися та в краях яких побували.
Більшість згадують про Хмеля, бо ж із ним ходили,
Під Зборовом, під Корсунем ляське військо били.
А дід Трохим – з них найстарший, сивий вже аж білий
Сидить, смокче свою люльку, що вже й не диміла
Та і каже: - А я, хлопці, ходив ще з Трясилом.
Ото, скажу, була справжня козацькая сила.
Справжній гетьман. Гетьманятам нинішнім не рівня! –
І махнув кудись рукою, промовивши гнівно:
- Куди нинішнім до нього! Та й козаки нині
Геть здрібніли! Колись були і сміливі, й сильні.
Не лякалися супроти кого хочеш стати,
Навіть, вдесятеро більшим військом не злякати.
Ні до кого не тулились, самі силу мали.
Не по їх – вони одразу шаблі в руки брали
Та йшли волю захищати. А Тарас був справжнім!
Боялась його, як чорта уся сила вража.
Чого ж поміж козаками і звався Трясилом,
Бо тряс ляхів, татар, турків з усієї сили.
- Я чув, - Петро одізвався, - що з татар він родом.
Що Хасаном перше звався. Охрестився згодом?!
- То брехня! – Трохим одрізав, - вигадки та й годі.
Бо Тарас був, добре знаю, козацького роду.
Народився в чигиринській козацькій родині.
Десь, можливо, його рідні там живуть і нині.
Покидала його доля, скажу, братці, світом.
Довелося й під цісарем у війську ходити.
І до Криму з Дорошенком. Воював завзято.
Бо ж гетьманом між козаків не так просто стати.
Лиш достойних булави ті собі обирали.
А достойних, скажу, було в ті часи чимало.
Щоби булаву тримати – треба клепку мати.
А Тарас не тільки сильний, був ще й головатий.
Козаки, коли Мехмеда виручать рушали,
То голотою Черняту гетьманом обрали.
Та який із нього гетьман? Нікчема та й годі.
Напали на них татари при першій нагоді.
Увірвалися у табір. Коли б не Трясило,
То смерть би усіх козаків там би й покосила.
Зумів військо згуртувати, татар потіснити
І вже табором додому дорогу пробити.
Не він винен, а отой он проклятий Чернята,
Що понесли в тім поході такі страшні втрати.
Не вернувся кожен шостий із того походу.
А в Тараса проявитись то була нагода.
Не у словах, а на ділі себе показати.
Там уперше то Тараса довелось узнати
Мені, тоді молодому іще козакові…
Трохим обірвав зненацька мову на півслові
Та заплющив очі, наче в спогади поринув
В ту далеку вже, забуту нині Україну.

1
Було тоді в Україні зовсім неспокійно.
Все більш ляхи діставали, що всіх обібрати.
Тепер узялись подимне із людей збирати.
А воно за попередні більше було сильно.
Як же тут не бунтувати? Селяни, міщани
Ладні будь-якої миті за зброю хапатись.
А багато хто в козацтво надумав податись.
З козака тягти побори так ніхто не стане!
Та і тим жилось нелегко. Адже в реєстрові
Брали лише кілька тисяч. Іншим що робити?
Де собі якусь копійку було заробити?
Хіба туркам та татарам пустить трохи крові?!
Та й тут зась. Бо пани-ляхи за тим слідкували.
Хто помічений в «розбої» - проганяли в шию.
Чорний – гетьман реєстрових то добре уміє.
З його волі близько триста «випищики» стали.
Це за те, що подалися у похід до Криму.
А унія? Геть не стало життя православним.
Не давали життям жити церкві повноправним.
Знущалися над храмами постійно святими.
Та найгірше те, що все це не ляхи ж творили.
Усе шляхта та магнати свої ж, що продали
Свою віру православну, католики стали.
Тим собі нові маєтки й чини заслужили.
Говорили, що і Чорний в унію подався,
Бо інакше б йому, звісно й гетьманом не бути.
Тож про захист православ’я не хотів і чути.
За булаву оту ляхам навіки продався.
Невдоволення у краї все більш наростало.
Здавалося, лише іскра і миттю займеться.
Ой, нелегко тоді ляхам в краї доведеться.
Іще Жмайла й Наливайка добре пам’ятали.
Мало було того лиха, ляхи ще додали.
Бачили ж, що може бути, що вже назріває.
Щоб того не допустити в неспокійнім краї,
На постій сюди на зиму жовнірів послали.
Чи таке коли ще було? Не було ніколи.
Ті жовніри з війни саме з шведом повертали.
А платити їм нема чим. Вони й промишляли:
Там місцевих пограбують, там села палали.
Без причини учиняли криваві розправи.
Мов хотіли все козацтво вивести під корінь.
І, як наслідок, у краї й вибухнуло скоро.
Отоді якраз Трясило і взявся до справи.

2
Січ вирує. Все козацтво зібралось на раду.
Зрадник реєстровий Чорний надіслав вимоги.
На Січі уже давненько не бачили його.
З того часу, як батьківську, мабуть, віру зрадив.
Сидів собі у Черкасах, козакам грозився,
Що викорінить всіх до біса, «випищиків» перших.
Наче, ото пес лякливий іздалека бреше.
Та й тепер в листі найперше на них напосівся.
Сказав, що в реєстр поверне лише за умови,
Що вони самі прибудуть на волость до нього.
Та всі привезуть гармати. Та ще, окрім того,
Мають всі беззастережно слухать його слово.
Козаки аж розлютились, як таке почули.
Стали голосно кричати, що слід покарати
Того виродка. «Негайно у похід рушати!»
«На палю його всадити!» чи «Пустити кулю!»
Було чого лютувати. Козаків багато
Тільки-тільки в кінці року з війни повернули,
Де зі шведом воювали. Упевнені були,
Що недарма довелося їм кров проливати.
Що за поміч проти шведів привілеї будуть:
Їх у військо реєстрове козацьке запишуть.
А діждалися від ляхів отакого лише.
І від того гнів великий розпирав їм груди.
Хтось кричав листа послати йому у Черкаси,
Щоб знав, що про нього саме дума товариство.
Коли здумав тут на воза сам Трясило злізти.
Розгладивши пишні вуса – козацьку окрасу,
Дочекався, поки гамір стихне на майдані
Та і мовив: - Так, не можна зрадників прощати!
Чорного, в науку іншим треба покарати!
А от листа написати, думка непогана.
Та писати треба інше. Що, мовляв, ми згодні
Прийти усі й повинитись, на коліна стати.
Що готові йому здати козацькі гармати.
Хай дізнається він правду, але не сьогодні.
А сьогодні треба разом гетьмана обрати,
Того, хто козацьке військо поведе на волость.
Тут з юрби одразу чиїсь і озвався голос:
- Так Трясила й оберемо! Чого там шукати!
- Так, Трясила! Так, Тараса! – понеслось майданом.
Коли когось ще гукали, то майже не чутно.
Визначились, що Трясилу гетьманом і бути.
Він подякував й збиратись повелів негайно.

3
Ще холодний вітер віяв, гуляв голим степом.
Березень лишень добрався десь до середини.
Вибрались з Січі козаки одягнуті тепло
Й подались бігом на волость однієї днини.
Ішли, наче справжнє військо, сторожа навколо.
Гетьман знав, що попереду діялось за милі.
Бо ж ото лише безлюдним видавалось поле,
Десь вивідники, можливо, по степах бродили.
Ішло військо не юрбою, а ішло полками,
Як військовим і належить. На коні Трясило.
Знайомими піднімались вздовж Дніпра шляхами.
Вів на волость із собою чималеньку силу.
Попереду розвідники в Черкаси помчали
Аби листа тому здрайці Чорному віддати.
Вони його на суд людський виманити мали.
Коли б ні, то довелося б його викрадати.
Стали біля Боровиці озброєним станом.
Виставили вози кругом, стан обгородили,
Щоб зненацька вража сила часом не застала.
Сюди скоро й розвідники з Черкас прилетіли.
І не самі прилетіли, зі зрадником Чорним.
Хоча і був обережним, а таки купився.
А ті його в чистім полі скрутили проворно.
Тож нікуди він від кари за зраду не дівся.
Зібрались на суд козаки та вивели того.
Він лиш злякано дивився та ледве не плакав.
Просив милості в козацтва та згадував Бога.
Та немає жалю в серці до таких в козака.
Ніхто не сказав за нього, ніхто не вступився.
Як були такі, то, звісно, усі промовчали.
І, під крики: «Скарать його!» Трясило підвівся.
У очах його всі присуд такий же читали.
На очах у товариства того і скарали.
На тім полі й покинули несховане тіло,
Над яким лише ворони чорнії кружляли,
Немов душу його в пекло віднести хотіли.
Тарас писаря покликав та велів читати
Всім свого універсала, що слав до народу.
В нім до боротьби за волю став всіх закликати,
Бо якраз для того саме випала нагода.
До тих, хто вже був козаком і хто хоче стати.
Хто за віру православну заступитись прагне,
Хай беруть у руки зброю та йдуть рятувати
Свою правду, свою віру, за що й гетьман тягне.
Звідтіля, з-під Боровиці розіслав охочих,
Аби кругом розлетілись вісники птахами.
А сам рушив з своїм військом уже проти ночі
Крізь Черкаси вже на Корсунь знаними шляхами.

4
Наче іскри розлетілись скрізь універсали
І миттєво Україна вогнем запалала.
Тисячі селян, міщани за зброю взялися.
Подніпров’я, Брацлавщина, Волинь піднялися.
До Галичини ті іскри, навіть, долетіли.
Догралися пани-ляхи! Чи ж того хотіли?
Скрізь маєтки запалали та кров полилася.
Крик піднявся: «Україна за вила взялася!»
А тим часом Тарас з військом на Корсунь прямує.
А вже люди його місто до бою готують.
Ведуть уже перемови з реєстровиками,
Щоби прокляті не були власними батьками.
І з міщанами таємні розмови ведуться.
У них також і мушкети, і шаблі знайдуться.
Тож, коли козацьке військо під Корсунем стало,
Вже пів міста в руках зброю готову тримало.
Стало військо попід стіни, закликало ляхів,
Щоб видали реєстрових, що втекли від страху
До Корсуня. Перше, звісно, видати старшину.
Адже вона відповісти за зраду повинна.
А, крім того ляхи мали Корсунь полишити.
Нічого поміж козацтва жовнірам смердіти.
Нічого в козацьких землях їм робити було.
Хай ідуть за Білу Церкву, щоб очі не мулять.
Місто Корсунь до облоги не було готове.
Хоча жовніри у місті були гонорові
Та полковників не було, щоби керувати.
Були шаблі та мушкети, та були гармати,
Було, звісно, чим ті стіни міста захищати.
Жовніри не побажали Корсунь віддавати.
Тож відмовили козакам, лише побажали,
Щоби козаки про клятви свої пригадали,
Що вони – служити вірно королеві дали.
Козаки на те їм голі зади показали
Та і кинулись на стіни, щоб місто узяти
І жовнірів за зухвалі речі покарати.
Ляська кинулась залога місто боронити,
А міщани узялися їм у спину бити.
Ляхи вулицями мчаться, до стін поспішають,
А міщани прямо з вікон їм услід стріляють.
Дві третини реєстрових битись не схотіли
Супроти братів і ляхів самих полишили.
Не всі, звісно, бо знайшлися зрадники й між ними,
Ляські злоті для них стали срібляками тими,
За які вони народ свій взялись продавати.
Все одно їм довелося із міста тікати.
Надто мало було ляхів, сили надто мало.
Покинули вони місто та й у Бар помчали,
Де сидів коронний гетьман – Конєцпольський знаний.
Як отримав страшну звістку, аж стало погано.
Наче й війська мав чимало та ж все на постої,
На зимових ще квартирах. Та ще ж, із метою,
Аби вони не єднались та не бунтували
(Бо ж уже багато часу плати не давали),
Їх розкидали подалі один від другого.
Спробуй їх тепер зібрати до війська одного!
А тут прибуло посольство іще від Трясила.
І козаки вимагали уже – не просили:
Відмінили щоб угоду кляту Куруківську
Та збільшили реєстрове козацькеє військо.
Жовнірів в козацьких землях не квартирували
І зрадників реєстровців на суд їм віддали.
Що коронному робити? Як тут поступати.
Сейму рішення не в силі він був відміняти.
Видавати реєстрових честь не дозволяла.
А війська, щоб покарати зухвальців ще мало.
Сидів гетьман в своїм Барі, картав себе сильно,
Що допустив, щоб козаки почувались вільно.
Допустив, щоб вони військом на волость дістались.
Зазвичай козацьке військо в степах переймалось,
Щоб на волость не пустити. Спробуй тепер взяти
Та тих здрайців половити і на Січ загнати.
А ще й чим? Поки збереться все військо кварцяне,
Україна запалає, геть уся повстане.
Тож узявся він писати теж універсали,
Щоби шляхта брала зброю та з ним поряд стала.
Пожалівся королеві. Той велів магнатам
І зброєю, і військами йому помагати.
Став «вибранців» набирати із селян, бо бачив,
Що, як збере й усе військо – замало, одначе.
Поки ж військо те збиралось, відправив загони,
Щоб «наводили порядок» у землях корони.
І Жолкевський, і Потоцький, і Лащ подалися
Та наводити порядки жорстоко взялися.

5
Свято нині в Україні – Великдень, тож люди
У святкове одяглися, до церков прямують.
В передзвонах вони радість величезну чують,
Сподіваються – віднині усе гарно буде.
У церквах народу повно, попи службу правлять.
Тут і старі, і дорослі зібрались, і діти.
Кожен хоче цьому святу щиро порадіти.
Всі в молитвах воскресіння Сина Бога славлять.
Ніхто не знав у Лисянці, що Лащ уже поряд.
Що вже його горлорізи місто оточили
І на вулиці зненацька юрмою влетіли,
Несучи з собою людям, муки, смерть і горе.
Велів Лащ, нікого в місті аби не жаліли,
Старих, малих та дорослих нещадно вбивали.
А кати його до того, видно, тягу мали.
Умирали в страшних муках, ті кого зустріли.
Кров по вулицях лилася міста ручаями.
Люди купами лежали прямо на дорозі.
Білі хмари понад містом метались в тривозі,
Мов ангели безпомічні махали крилами.
А кати до церкви мчали, де зібрались люди.
Увірвалися юрмою до святого храму.
Батюшку найперше вбили на амвоні прямо,
Лащ шаблюкою своєю пробив йому груди.
Люди у страху метнулись до дверей, одначе
Там стояли горлорізи та не випускали.
А ті, що з Лащем ввірвались, шаблями рубали.
Кров бризкала на ікони, немов святі плачуть
Вже кривавими сльозами. Від крові вже слизько.
Люди падають та шаблі їх і там знаходять.
А на хорах смерть з косою стурбована ходить.
Видно, що сама боїться спускатися низько.
Лащ у храмі люд вбиває, а катюги кляті
Ще по вулицях гасають та всіх убивають.
На списи дітей маленьких з сміхом підіймають
Ще й хваляться, що по кілька можуть настромляти.
Ті, хто встиг, поза городи до лісу помчали,
Щоб життя порятувати, людям розказати,
Як Лисянці довелося в муках помирати.
А позаду уже й хати кругом запалали.

6
Трохим їхав з козаками над Россю на Білу.
Розіслав Тарас загони народ піднімати
Та у шаблі і на вила клятих ляхів брати,
Поки іще не вдалося їм вбратися в силу.
Ляхів поки не стрічали, тож велись спокійно.
На всі боки від загону сторожа пантрує.
Тож загін козацький вільно шлях собі торує.
Аж тут раптом від сторожі луна сигнал сильний.
Усі стали, зброю в руки. Що там таке сталось?
Коли привела сторожа якихсь обірванців.
Туляться усі докупи, видно, що бояться.
- Хто такі? – питає старший. – Як сюди дістались?
Один виступив із гурту: - А ви хто такії?-
Голос аж дрижить від страху. – Козаки із Січі!-
Мовив старший й чоловіку подивився в вічі
І побачив, що з очей тих аж пусткою віє.
Ледь почувши, що із Січі, у юрбі зітхнули
Та один перед одного взялися казати.
- Зачекайте, я не можу ніяк розібрати!
Нехай один хтось говорить, щоб ми добре чули.
Чоловік тоді, зітхнувши, козакам повідав,
Яке лихо їх Лисянку учора спіткало.
Як ляхи туди ввірвались, як людей рубали.
Як втікали та боялись, чи не йдуть по сліду.
Козаки, як те почули, за шаблі вхопились.
- Треба клятому помстити! Крові! – закричали.
Усі вже би тої миті на ляхів помчали.
Але старший підняв руку і всі зупинились.
Розпитав у втікачів він найближчу дорогу.
Запитав, чи хто не хоче провідником стати.
Чоловік погодивсь зразу на таке пристати,
Бо жага страшної помсти пекла в грудях його.

Крізь Лисянку проїздили, мов крізь кладовище.
Вороння іще здалеку шлях їм показало.
На вулицях пустих мертві повсюди лежали.
Ледь не всіх, хто проживав тут, клятий Лащ понищив.
Поки кругом роздивлялись, сторожа примчала.
Знайшли людей, які знають, де Лащ спочиває.
Сліди злочинів кривавих у річці змиває.
Туди в розвідку сторожу чимскоріш послали.
А вночі, як кати кляті вже спати уклались
І вже сни, мабуть, останні свої додивлялись,
Козаки до них, нарешті сонних і дістались.
І вже били, не жаліли, як до них дорвались.
Мстили їм і за Лисянку, і за інші смерті
За дітей, старих, за вбитих і в муках померлих.
Смерть катів тих, аж мурчала, так радісно жерла.
Похопилися вояки, за шаблі хапались,
На коней своїх сідали, зовсім не для того,
Щоби битись з козаками. Мчали на дорогу.
Як зайці від тої кари бігом розбігались.
Лащ так перший з ліску того мчав, не озирався.
За життя своє злякався – не жалів чужого.
Козакам не удалося злапать тоді його.
Було б йому, щоб козакам у руки попався.

7
Запалала Україна повсюди вогнями,
Вся земля горіти стала в ляхів під ногами.
Ненависть та жага помсти сповнили по вінця,
Хто за вила, хто за шаблі взялись українці.
Всюди діяли загони месників народних.
Ляхи сюди, навіть носа поткнути не годні.
Сам Трясило, Корсунь взявши, на Канів подався.
Хто стрічався по дорозі, до нього єднався.
Росло військо козацькеє, як ріка у зливу.
Засівало ляським трупом козацькую ниву.
Пройшли Канів, до Трипілля, нарешті дістались,
А там уже на той берег Дніпра перебрались.
Мудрий гетьман, знав, що річка –перешкода гарна.
Нехай ворог, долаючи, сил потратить марно.
А в козацтва часу буде добре зготуватись,
Щоби з ляхами на рівних у бою змагатись.
Тож Бориспіль взявши, слідом Баришівку з боєм,
Повернув на Переяслав Тарас військо своє.
Не став на метання всякі часу витрачати,
А під містом взявся табір собі будувати.
Поміж Трубежа і Альти місця вдосталь було,
Отам козаки роботи свої й розгорнули.
Узялися шанці рити, вали насипати.
Поставили на валах тих козацькі гармати.
Ляське військо ще далеко до Дніпра тяглося,
А тут уже ціле місто бойове звелося.
Тарас ходив, особисто за всім придивлявся,
Бо на тій військовій справі дуже добре знався.
Пройшов війну у Європі і козацьку школу.
Знав, як треба воювати і в місті, і в полі.
Не встигли ще козаченьки, як слід окопатись,
Як вже москалі устигли з Путивля припхатись.
До усього придивлялись, всюди носа пхали,
Та одразу в Московію усе докладали.
Особисто син боярський Гладкий тут крутився.
Все було йому цікаво, до всього дивився.
Бо ж москалі сподівались воювати з ляхом.
Самі були не спроможні, тряслися від страху,
Бо їх ляхи не раз били разом з козаками.
Тож козацькими рішили здолати руками.
Як ще більше розгориться полум‘я повстання,
Тоді вже година помсти москалів настане.
Козаки будуть із ляхом у бою вмирати,
А москалі за тим часом землі відбирати,
На які поклали око…. Та на всі поклали,
Скільки не дай москалям тим, завжди буде мало.

8
На початку квітня з Бару Конєцпольський вийшов.
Зібрав чималеньке військо, прихопив гармати.
По дорозі мав загони шляхти підібрати
Та надвірними військами поповнитись тішивсь.
Подавсь з військом на Вінницю, а звідти на Білу.
Слугу свого Лаща-ката пустив попереду.
Нехай хлопів завертає й гонить, як череду.
Нехай на собі відчують вони ляську силу.
Лащ, отримавши по пиці, переймавсь не надто.
Обтрусився, як та курка, зібрав вояк знову
Та й подався проливати далі ріки крові.
Бо ж буде, як не пролити, він погано спати.
У Димері влаштував він криваву купелю.
У Івниці та й по інших селах і містечках.
Не знайшлось, хто би смертельну надягнув вуздечку
На звіра, що п’янів від крові, неначе від хмелю.
А ляхи вже попід Київ, нарешті припхали.
Тут є гарна переправа від здрайців далеко.
Тут все військо на той берег переправить легко,
Щоб на нього оті здрайці часом не напали.
Стали полки за полками тут переправлятись.
Стали вони на тім боці збиратись у силу.
Хлопи війська не чіпали, тихенько сиділи.
На спокійну переправу можна сподіватись.
Конєцпольський на березі за тим всім дивився.
Усе менше біля нього війська залишалось.
Усе більше на тім боці його сил збиралось.
Тепер ворог ніц не зробить, хоч би й нагодився.
Зібрав гетьман аж шість тисяч жовнірів до себе,
Дві тисячі реєстрових – теж сила чимала.
А магнатські ще загони, а шляхта примчала.
Двадцять тисяч проти хлопів – більше і не треба.
Переправляться ще кілька хоругв через ріку,
А тоді вже й він подасться, щоб зразу почати
Отих хлопів, отих здрайців сотнями вбивати.
Дай йому, Єзус Марія, перебратись тільки.

9
Сотня їхала по шляху, на північ тримала.
Роздивлялися, де ляхи. Як загін стрічали
Невеликий, то до бою із ними ставали.
А місцеві їм у тому добре помагали.
Таких сотень по окрузі Трясило відправив
Чималенько. Його очі то були та вуха.
Тими сотнями дивився Трясило і слухав
Аби знати, як же саме складаються справи.
Те, що ворог взяв на Київ, їм було відомо,
Що збирається на той бік там переправлятись.
Добре б було за тим військом і там придивлятись.
Загін рухався на північ, до Києва тому.
Зупинялися по балках та зрідка по селах,
Щоби в очі не кидатись ворогам завчасно.
А, що ближче до Києва, то їх буде рясно.
Споглядали часом в селах дійство невеселе,
Куди ляхи завітали. Повішені, вбиті.
Народ зляканий тулився все більше по хатах.
Чиї то козаки їдуть, спробуй угадати?
Аж під Києвом вдалося загін ляхів стріти.
Невеликий – з два десятки. Миттю оточили.
Ті не встигли і злякатись – їх перерубали.
Лиш одного із жовнірів у полон узяли,
Бо про військо розпитати у нього хотіли.
Він спочатку опирався, у мовчанку грався.
Хотів гонор показати. П’яти присмалили
І він зразу став казати про усе, як милий.
Отож старший Степан в ляха отого дізнався,
Що вже військо на тім боці, майже перебралось.
Залишилось кілька сотень ще на боці цьому.
Та гармати. Конєцпольський. Хоругва при ньому.
Вже надвечір на тім боці бути сподівались.
Подививсь Степан на інших: - Що будем робити?
Нас лиш сотня та ж шелесту наробити можем!
Та й шанс такий пропускати козакам не гоже!
А всі разом одізвались: - Йдемо ляхів бити!
Ляха вбили, бо ж чого ще було з ним робити.
На коней та й подалися до ляського стану.
Їхали собі спокійно. Ніхто і не глянув.
Ляхи за своїх приймали. Як маленькі діти.
Як уїхали у табір вже напівпорожній,
То Степан вхопив шаблюку: «На ворога!» - крикнув.
Ляхи тоді зрозуміли помилку велику,
Але тепер сам за себе рятувався кожен.
Паніка враз піднялася, заметались ляхи.
Толком ще не зрозуміли, що твориться в стані.
Хто це на них нападає, вбиває та ранить.
Стали вони розбігатись табором від страху.
- Конєцпольського шукайте! – велить Степан людям.
Ті рубають, кого стрінуть, очима ж шукають.
От, Трясилу буде радість, як того спіймають.
З ляхами поторгуватись тоді можна буде.
Трохим разом із другими табором метався.
Рубав голови і раптом гетьмана помітив.
Той скоріше до човна, щоб дістатися, мітив.
Трохим коня завертає та й за ним погнався.
А тут кінні навперейми. Довелось зчепитись.
Поки бився, Конєцпольський до човна дістався.
І вже човен далеченько на хвилях хитався.
Вже до гетьмана отого і не доступитись.
Плюнув Трохим спересердя – от така невдача.
Оглядівся кругом себе – кого б порубати.
Бачить, сидить за кущами вдягнений багато
Офіцер якиїсь ляський. Ще і не лях, наче.
Ухопив його за шкірку та й витяг хутенько.
Став по-ляському питати, а той щось бурмоче
По-чужому. Чи козака одурити хоче?
А тут і Семен гукає: - Відходим швиденько!
Трохим того перед себе на коня вкладає
Та й погнав вслід за Степаном, аби не відстати.
Це вже потім після бою вдалося узнати:
Не простого у полоні чоловіка мають.
Адже то гармаш був ляський, найманець із німців,
Який на гарматній справі дуже добре знався.
Він козакам, як дарунок із неба дістався.
При гарматах, при козацьких Трясилу згодиться.

10
Простоявши під Києвом на другому боці,
Врешті рушив Конєцпольський до Переяслава.
Вів він полки за собою великої моці
Із якими думав швидко вирішити справу.
Мав піхоту проти хлопів, мав кінноти доста,
Тридцять гармат його військо тягло за собою.
І облогові були там, і легкі, щоб просто
Розстріляти хлопське військо все гарматним боєм.
Тисяч двадцять його війська, навченого гарно,
Могло би й москальське військо, й турецьке здолати.
Тож збігалися ті хлопи до Трясила марно.
Будуть жовніри дрючками бидло розганяти.
Кажуть, що зібрав Трясило їх десь тисяч сорок.
Але ж козаків там мало, все більше селяни.
Коронного його війська міць узнають скоро,
Хай но тільки добереться, на їх стан погляне.
Одне його хвилювало, що часу замало
Та і з провіантом туго, адже всі дороги
Кляті драби, тоті здрайці вже попереймали.
Буде важко допомозі підійти до нього.
Тому час і підпирає. Ніколи чекати.
Треба брати штурмом табір тієї голоти.
Спершу оті їхні шанці з гармат розстріляти,
А тоді вже добивати всім військом сволоту.
Отак думав Конєцпольський, ідучи з полками.
Ледь уздріли Переяслав, навели гармати.
Ударили по козаках з облогових прямо,
Тоді велів Конєцпольський табір штурмувати.
Полізли, немов комахи жовніри на табір.
У відповідь їм картеччю вдарили гармати.
Здивувався б Конєцпольський, коли б тільки знав би,
Що його капітан-німець буде в них стріляти.
Дружно вдарили мушкети, іще ряд поклали.
Поки жовніри дістались до валів високих,
Вони вже того завзяття до бою не мали.
Бо ж мушкети били й били по них з того боку.
Поки видерлись нагору, а їх вже чекають.
Козаки в списи узяли, за шаблі схопились
І списами ляхів колють, шаблями рубають.
На валах в смертельнім герці дві лави зчепились.
Ляхи тиснуть, напирають та угору пхають,
А козаки із валів їх скидають донизу.
І ті, і ті переваги, начебто не мають.
Зіткнулися плоть живая й холодне залізо.
Кров стікає ручаями, слизько під ногами,
Козаки у вал уперлись, із місця не сходять.
Відступати не годиться перед ворогами.
Але й жовнірів завзятих зупинити годі.
Смерть в той день жнива зібрала для себе багаті.
Особливо ляхам в битві дісталось добряче.
Хоч понести довелося чималенькі втрати,
Ніхто за вершечок валу далі не побачив.
І не витримали ляхи довго, відступили.
Козаки услід їм тільки голосно кричали,
Аби вони потикатись сюди більш не сміли
І штани своїх смердючі чимскоріш попрали.

11
Три тижні без діла ляхи під містом сиділи,
Адже на великі штурми більше не ходили.
Із гармат своїх стріляли, щоб вали розбити.
Козакам також у відповідь доводилось бити.
Німець-найманець старався, бо ж знав своє діло.
Отож, ляхам не один раз добре прилетіло.
То ляхи, а то козаки на герць викликали.
І ті, і ті собі слави на полі шукали.
А всі на вали збирались та за тим дивились,
Як герцівники до смерті на тім полі бились.
Тарас сидів у таборі тихо за валами,
Конєцпольського «драконив» іноді послами.
Посилав йому умови, зовсім неприйнятні,
На яких би він був згоден війну припиняти.
Конєцпольський усе злився, чекав допомоги,
Що уже з Лівобережжя мала йти до нього.
Та чекав її даремно. Бо ж навкруг палало.
Повстанці загони ляські усі переймали.
Жодному прорватись в табір із них не вдалося.
Тож недобре ляхам тепер в таборі велося.
Харчі у них вже кінчались. А де їх узяти?
Бо ж за ними усім військом потрібно рушати.
А оті малі загони, які посилали
За харчами по окрузі, назад не вертали.
Щоб ляхам і з Правобережжя помочі не було,
Повсталі загони якось в Київ завернули
І човни усі спалили, які там стояли.
Чим тепер переправлятись ляхи вже не мали.
Тож Трясилу і не треба було поспішати.
І так, і так скоро ляхам прийдеться втікати.

12
Трохимова сотня часто в розвідку ходила.
За Трубіж переберуться, а там гуляй кіньми.
Обійдеш той ляський табір та й дивись за ними,
Спостерігай, чи не пхає до них в поміч сила.
Шляхи вони пантрували, в села заїздили.
Чим ближче до ляхів, тим там жахливіш картина.
Стирчать димарі від хати та попіл від тина.
Жодної душі живої бува не зустріли.
Якось їхали неспішно вони по дорозі.
День травневий, всюди зелень, не чутно гармати.
Так хотілось на травичці лягти, спочивати.
Та примчала тут сторожа раптово в тривозі.
- Там загін великий ляський. По нашому сліду.
- Скільки їх? - Степан питає. – З півтисячі, мабуть?!
Із сотнею в перемогу все ж віриться слабо.
- Забираємось з дороги! Нехай собі їдуть.
Був загін і вже немає. В лісочку сховався.
Ляхи тільки покрутились, як місця дістались.
Сліди бачили, до лісу все ж не забирались.
Невідомого лях дуже у той час лякався.
Потовклися та й помчали по дорозі далі.
Довелося хлопцям в лісі трохи посидіти.
Хто зна, що той лях проклятий надумав робити.
Може, на шляху засіли та й на них чекали.
Вибралися з лісу вже аж стало сутеніти.
Та й помчали по дорозі услід отим ляхам.
Ті до ночі б не сиділи, дрижали б від страху.
Бо вночі і смерть недовго було тут зустріти.
Вже на ранок побачили якесь попелище.
Ще куріло, хоч на село і не було схоже.
Якийсь табір: чи то ляський, чи козацький, може?
Щоби краще роздивитись, під’їхали ближче.
Усе поле було рясно устелене трупом.
Все козацьким. З півтисячі полягло, у полі.
Хоча, видно, ляхів також лежало доволі.
Бо ж ляської всюди зброї валялися купи.
Навкруг вози погоріли – табір будували.
За возами від тих ляхів сховатись хотіли.
Але вражої багато було, мабуть, сили.
Всі погинули, здаватись ворогу не стали.
Всі порубані, побиті шаблями нещадно.
Все у голову, у груди – жодного у спину.
Бився загін до останку, поки й не загинув.
Лежать тепер хлопці в полі зовсім безпорадні.
Отак же їх не покинеш. Взялись підбирати.
Хто могилу став копати, хто зносити вбитих.
Ворон клятих відганяти нахабних та ситих,
Щоб, як слід, по-християнські усіх поховати.

13
Лащ узяв собі п’ять сотень й з табору подався.
Захотілось йому крові, треба жертв шукати.
Тож подався чи загони якісь переймати,
Чи то села попалити, коли б де дістався.
Близько цілих сіл давно вже, мабуть, не зосталось.
Всі давно вже попалили, хлопів перебили.
Отож, мчали по дорозі, навсібіч гляділи.
Тільки-но криваве сонце вгору піднімалось.
У Лаща кривавий настрій, аж кипить від злості.
Тут сторожа підлетіла: - Сліди на дорозі!
Загін десь у сотню шабель! – Вперед по тривозі!
Пустимо тим здрайцям крові, порубаєм кості!
Гнали-гнали, наздогнали…майже. Ті десь ділись.
Чи до лісу заховались. Став жовнірів слати.
Ніхто не схотів до лісу носа свого пхати.
Аж вивідники раптово на шляху з’явились.
Десь ішла козацька валка, вози із харчами.
Із півтисячі в загоні. Є де кров пустити.
Велів Лащ бігом збиратись. Що дарма сидіти?
Тут нова кривава жертва вже перед очами.
Поки той загін нагнали, ті вже сполошились.
Хутко вози розвернули, щоб табором стати.
А у таборі тих здрайців так нелегко взяти.
Кинулися було ляхи, але ті відбились.
Хотів Лащ сам «розібратись» та замало сили.
Послав гінця до гетьмана та поміч чекає.
Аж тут і сам Конєцпольський з військом прибуває.
Дві тисячі з ним жовнірів у поміч наспіли.
Оточили вони табір, взялись штурмувати.
На кожного із козаків по п‘ятеро їхніх.
Та від того, видно, ляхам не велика втіха.
Що не кажи, а ті хлопи вміють воювати.
Умирають, але б’ються. Один помирає,
Другий стає замість нього, щоб також померти.
Серед жовнірів у війську теж чималі жертви.
Одне лише, що козакам помочі немає.
Скоро вже на місце вбитих нема кому стати.
Увірвались ляхи в табір. А ті не здаються.
Стали до спини спиною та і далі б’ються.
Нема кого, навіть ляхам у полон узяти.
Врешті усіх перебили. Одного лиш взяли.
Сотник зранений один лиш у живих зостався.
Був без пам’яті, а то би живим він не здався.
Бій затих. На полі бою стогони лунали
Поранених тяжко ляхів. Конєцпольський їхав
Поміж трупів і козацьких, і ляських. – Дивлюся,
Ось і унія – бо ляхи лежать разом з Руссю! –
Похитав він головою та промовив стиха.

14
До Трясила із вісткою прибігла сторожа:
- Там гайдуки… Перебігли з табору від ляхів.
Кажуть: мають вість важливу, хоч дрижать від страху.
- Давай сюди їх усіх. Бо вістка та важлива, може.
Привели тих двох до нього, трясуться обоє.
- Що за вістка? – він суворо в гайдуків питає.
- Конєцпольський десь подався! - один починає, -
Забрав цілу купу війська також із собою.
- Хто за нього? – Та…Потоцький – той відповідає.
- Ну, що ж, добре! Відведіть їх та поїсти дайте.
А до мене полковників негайно збирайте.
Видно, доля нам дарунок дуже гарний має!
…Зібравши полки докупи, виступили швидко.
Поки лях там розібрався: що воно й до чого,
Вони були й під валами у табору його.
Ляхи взялись боронити та було їх рідко.
Із валів їх хутко збили, в табір увірвались.
Тут уже шалена січа між них закипіла.
То козаки насідали та ляхів тіснили.
То ляхи їх відтісняли, як в силі збирались.
Та все більше ляхів гине, тіснять їх козаки.
Вже пів табору, здається, вони захопили.
Уже ляхи і здаватись, напевно, рішили,
Думали: не порятує вже сила ніяка.
Та вернувся Конєцпольський у лиху годину.
Як розгром отой побачив, ледь не рвав волосся.
Думав, легку перемогу здобути вдалося,
А тут бачить: його військо уже майже гине.
Вдарили з Лащем у поміч. Таки ж силу мали.
І у таборі ще більша битва закипіла.
І знову, то військо ляське козаків тіснило,
То козаки на те військо все більш насідали.
Шість годин іде вже бійня і краю немає.
Уже тисячі убитих поле устеляють.
А поранені між ними помочі прохають.
Та, хто в битві переможе, ще ніхто не знає.
Пролилося стільки крові, що потекли ріки.
Видно, Господь подивився на ту різанину
Та й подумав, що безумство спинити повинен.
Хмари в небі з’явилися і не знати звідки.
Грім ударив й полилося згори ціле море.
У тій зливі за пів кроку нічого не видно.
Ні мушкети, ні гармати стріляти не гідні.
Та й як битись, як не знаєш: де тут свій, де ворог.
Зупинила злива битву. Та й всі вже втомились.
Адже кілька годин поспіль шаблями махали.
Відступили козаченьки. Три гармати взяли
Ляські, пороху та ядер. З тим і відступились.

15
Дощ скінчився. Все накрило чорне крило ночі.
Табір польський охопили сум’яття й жалоба.
Смерть по зав’язку набила за цей день утробу.
Хто ж тепер після такого воювати схоче?
Довго мертвих підбирали, довго їх ховали.
Поранених несли сотні. Де їх лікувати?
Уже пізно серед ночі вкладалися спати,
Бо вже сили ні до чого взагалі не мали.
… У ту ніч загін Трохима в табір повертався.
Ляський табір помітили іще іздалека.
Пройти мимо козакові ворога нелегко.
Спинив загін Семен та і стояв, роздивлявся.
- А чого б нам, - каже, - в гості та й не завітати?
Ляхи сплять уже, напевно та треті сни бачать.
А ми тихо до табору їхнього підскачем,
Аби ляхам ще науку наостанок дати?
А хлопцям то до вподоби. Полотна нарвали.
Собі руки пов’язали, щоб уночі знати.
Коней в ярку залишили, стали підповзати
В стоптаній траві поближче до ляського валу.
Сторожів ніде не видно. Чи то всі поснули?
Та ж тим краще! Влізли в табір, намети уздріли,
Де, мабуть, не прості ляхи спокійно хропіли.
Як свиней взялися різать всіх, які там були.
Ані крику, ні шепоту. Все тихо робилось.
Лиш ножі в руках, а шаблі поки ще при боці.
Ходить смерть, збирає ляхів на кожному кроці.
Скоро живих у наметах зовсім не лишилось.
Могли б далі ляхів різать. Семен сказав: - Доста!
Коли кинуться то всі тут можемо й зостатись.
Не з пустими щоб руками назад повертатись,
Взяли ляський прапор з колом із намета просто.
З тим до коней повернулись та й в табір подались.
А вже вранці у таборі голосили ляхи:
Вирізано більше сотні «золотої» шляхти.
Так про подвиги нічнії козаки й дізнались.

16
Що не кажи, опинився Конєцпольський в дупі.
Куди не кинь – лиш проблеми й рішення немає.
Харчів давно уже війську геть не вистачає.
І не може відібрати, і ніде й не купить.
Бо ж грошей немає в нього. Жовнірам платити
З чогось треба. А без того воювать не стануть.
Ну, а звідки він тих злотих тисячі дістане?
Та і уже стільки має поранених, вбитих.
А підмоги ніякої. Військо просто тане.
А в тих здрайців, як на лихо, усе іде гарно.
Наче він життя солдатські укладає марно.
І часи для нього скоро прийдуть геть погані.
Треба з черню замирятись, ще не пізно поки.
Поки можна іще гонор свій порятувати.
Отож сів і заходився умови писати,
Враховуючи уже добре вивчені уроки.
Не став надто вимагати, бо не в стані тому.
Вимагав, аби призвідця видали – Трясила,
Реєстрових поєднали, інших – розпустили,
Полонених повернули живими додому.
А старшого тільки король має призначати.
Про Трясила він завбачив не тому, що злився.
Уже б з кимось зі старшини він договорився,
Але гонор не дозволяв з хлопом справу мати.

17
В козацькому стані також стало неспокійно,
Як отримали від ляхів згадані умови.
Тут же кинулись читати кожне його слово.
І задумались одразу про мирову сильно.
Старшина і так вже б мала те, чого хотіла.
Нащо їй ще більше крові тепер проливати.
На голоту їй, як завше було наплювати.
Може, реєстр трохи більше просити наспіло.
Для селян, яких багато в таборі зібралось,
Вже пора наспіла, щоби до роботи братись.
Бо, ще трохи і вже колос почне висипатись.
А без хліба лиш питайся: за що воювалось?
Низові й нереєстровці, хоча і кричали,
Що потрібно ляха бити, поки ще у силі.
Та старшина говорити із ними не сіла.
До Трясила приступили, з ним розмову мали.
Він послухав, що ті хочуть, криво усміхнувся.
- Чи ж за те, - пита, - боролись? Чи х того хотіли?
Але, мабуть, відцурався мати з ними діло,
Булаву віддав й сердито від них відвернувся.
Далі скликав запорожців, що в таборі були,
Сказав їм : - Пора збиратись! Тут не буде діла!
Зібралися запорожці та на коней сіли
І на Січ свою далеку в той же день відбули.
А з ляхами уже Буту прийшлось домовлятись.
Над тим довго не сиділи. І так ясно було,
Що свободу українці знову не здобули.
Старшина козацька знову стала «прогинатись».
Залишилась Куруківська угода у силі.
До восьми, щоправда тисяч реєстр підняли.
«Випищиків» отих триста в реєстр повертали.
А всім іншим повертатись до панів веліли.
Про Трясила Конєцпольський заводив розмови,
Розводили козаки всі на те лиш руками:
- Десь поїхав! Ми не знаєм, де подався саме!
А козака в чистім полі і сам чорт не зловить.

Епілог
Їхав загін чистим полем, на Січ пробирався.
Вже далеко Переяслав позаду зостався.
Козаки їхали мовчки, не до розмов було,
Бо, що таке слово «зрада» на собі відчули.
Що тут можна говорити? Трохим конем їхав.
Знайшов собі вороного – хоча б якась втіха.
Думав, що робити далі та куди податись.
Чи то на Січі нагоди якоїсь діждатись?
Чи козаки на Крим підуть? Чи до турок, може?
Від такого відмовлятись козаку негоже.
А то знову Річ затіє війну із сусідом.
Тоді знову воювати чи то шведа підем,
Чи то бити московітів. Без діла не буде.
Але щось важке все рівно тисло йому в грудях.
Хотів більшого від того. Хотів дуже сильно,
Аби рідна Україна стала, врешті вільна.
І вже ж, наче, домоглися, та старшина клята
І тут змогла перемогу за злато продати.
Попереду сам Трясило на коні своєму
Їхав, також замислившись про якісь проблеми.
Видно, душа бунтувала та не подав виду.
Від впокорення у ньому не було і сліду.
Ні, такого покорити не вдасться нікому,
Бо така велика сила зібрана у ньому.
Трохим глянув на гетьмана. Аж той озирнувся,
Махнув кудись кулачиськом: - Я ще повернуся!