Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.12.01
11:08
Зрубане дерево біля паркану,
на яке я дивився з вікна,
як оголена сутність речей.
Воно не було красивим,
але з ним утрачено
щось важливе,
як дороговказ до раю.
Зрубане дерево нагадує
на яке я дивився з вікна,
як оголена сутність речей.
Воно не було красивим,
але з ним утрачено
щось важливе,
як дороговказ до раю.
Зрубане дерево нагадує
2025.12.01
09:50
А дерева в льолях із туману
(білене нашвидко полотно).
Тане день, ще геть і не проглянув,
але місто огортає сном.
Скавучать автівки навіжено
в жовтооку непроглядну путь.
Ми с тобою нині як мішені,
але й це минеться теж.... мабуть.
(білене нашвидко полотно).
Тане день, ще геть і не проглянув,
але місто огортає сном.
Скавучать автівки навіжено
в жовтооку непроглядну путь.
Ми с тобою нині як мішені,
але й це минеться теж.... мабуть.
2025.12.01
09:33
З темного боку з темного майже
Чекали на сумнів відтяли окраєць
Та байдуже нам хто це розкаже
Якщо не цікавить якщо не торкає…
З іншого боку світлого боку
Вернувся окраєць сумнівно відтятий…
Втрачений день вірніше півроку
Якщо не чіплятись… якщо по
Чекали на сумнів відтяли окраєць
Та байдуже нам хто це розкаже
Якщо не цікавить якщо не торкає…
З іншого боку світлого боку
Вернувся окраєць сумнівно відтятий…
Втрачений день вірніше півроку
Якщо не чіплятись… якщо по
2025.12.01
08:53
Ходить Гарбуз по городу,
Питається свого роду:
«Ой, чи живі, чи здорові
Всі родичі Гарбузові?»
Обізвалась жовта Диня —
Гарбузова господиня
І зелені Огірочки —
Гарбузові сини й дочки:
Питається свого роду:
«Ой, чи живі, чи здорові
Всі родичі Гарбузові?»
Обізвалась жовта Диня —
Гарбузова господиня
І зелені Огірочки —
Гарбузові сини й дочки:
2025.12.01
08:47
Хай і була найменшою з гірчин,
Які Ти для любові сієш, Боже.
Посіяна, я знала, що нічим
Окрім любові прорости не зможу.
Окрім надії, окрім сподівань,
Наділеної сили слова, волі,
Щоб між зневірою і вірою ставав
Які Ти для любові сієш, Боже.
Посіяна, я знала, що нічим
Окрім любові прорости не зможу.
Окрім надії, окрім сподівань,
Наділеної сили слова, волі,
Щоб між зневірою і вірою ставав
2025.12.01
05:52
Бушувала ніч прибоєм,
Вирувала, мов окріп, -
Затуманений журбою,
Ранок стишено осліп.
Вирв навколишніх не бачить,
Як і безлічі сміття, -
Болі зносити терпляче
Научило всіх життя...
Вирувала, мов окріп, -
Затуманений журбою,
Ранок стишено осліп.
Вирв навколишніх не бачить,
Як і безлічі сміття, -
Болі зносити терпляче
Научило всіх життя...
2025.12.01
02:53
Зима прийшла й теплішає усе,
Вже сніг перетворила на тумани.
Мороз далеко -- задніх там пасе --
Мов світ укритий ковдрою омани.
Клубочиться, густюща, наче дим,
І мізки так запудрює нівроку --
Середнім. і старим, і молодим,
Вже сніг перетворила на тумани.
Мороз далеко -- задніх там пасе --
Мов світ укритий ковдрою омани.
Клубочиться, густюща, наче дим,
І мізки так запудрює нівроку --
Середнім. і старим, і молодим,
2025.11.30
22:20
У минуле не відправити листа:
Є адреса – та немає адресата.
Ти мене забула. Ти мені не рада.
Я кохаю досі. Це – моя розплата,
Це – нещастя арифметика проста...
Та і що б я написав у тім листі?
Ну, хіба про те, що не забув, на подив,
Є адреса – та немає адресата.
Ти мене забула. Ти мені не рада.
Я кохаю досі. Це – моя розплата,
Це – нещастя арифметика проста...
Та і що б я написав у тім листі?
Ну, хіба про те, що не забув, на подив,
2025.11.30
21:25
Очей незнана глибина…
Спокус спланованих побори
І тіл задіяних струна —
Надіюсь, вірю, що на користь…
Роки - струмки підземних вод
І течія питань джерельних —
Сім’ї продовження штрихкод,
Спокус спланованих побори
І тіл задіяних струна —
Надіюсь, вірю, що на користь…
Роки - струмки підземних вод
І течія питань джерельних —
Сім’ї продовження штрихкод,
2025.11.30
19:21
Докоряла одна жінка часто чоловіку,
Мовляв, сам частенько їздить у місто велике,
Бачить ярмарок. А їй же удома сидіти.
Вона ж також на ярмарок хоче поглядіти.
Доконала чоловіка, згодився узяти.
От, приїхали у місто щось там продавати.
Випряг волів ч
Мовляв, сам частенько їздить у місто велике,
Бачить ярмарок. А їй же удома сидіти.
Вона ж також на ярмарок хоче поглядіти.
Доконала чоловіка, згодився узяти.
От, приїхали у місто щось там продавати.
Випряг волів ч
2025.11.30
15:15
Стоїть під вікном чоловік
і чекає, поки йому
винесуть їжу
або келих істини.
Мандрівник у пошуках
забутих сенсів,
утраченої тривоги,
розгубленого натхнення.
і чекає, поки йому
винесуть їжу
або келих істини.
Мандрівник у пошуках
забутих сенсів,
утраченої тривоги,
розгубленого натхнення.
2025.11.30
12:48
Не буряним Бетховен входить до мене,
А цими сріблястими струмками,
Що на галяву вибігають сміючись,
Наввипередки мчать, вливаючись
У Шуберта і Берліоза, й Мендельсона...
Бачу його - іще не генія глухого,
А юнака, в якого віра розійшлась з довірою,
А цими сріблястими струмками,
Що на галяву вибігають сміючись,
Наввипередки мчать, вливаючись
У Шуберта і Берліоза, й Мендельсона...
Бачу його - іще не генія глухого,
А юнака, в якого віра розійшлась з довірою,
2025.11.30
10:34
Ще купаю в любистку життя золоте,
та мене безтурботну облиште.
Я ненавиджу старість печальну за те,
що спотворює справжні обличчя.
Хто б там що не казав — безпорадність, як рак,
тіло й мозок живий роз'їдає.
У середині груші огидний хробак
проклад
та мене безтурботну облиште.
Я ненавиджу старість печальну за те,
що спотворює справжні обличчя.
Хто б там що не казав — безпорадність, як рак,
тіло й мозок живий роз'їдає.
У середині груші огидний хробак
проклад
2025.11.30
06:52
Мов теплу і світлу пилюку
Вітрисько здійняв і несе, -
Згадалися мамині руки,
Що вміли робити усе.
В уяві постало обличчя
Вродливе, неначе весна,
Й до себе зове таємничо,
І душу втішає сповна.
Вітрисько здійняв і несе, -
Згадалися мамині руки,
Що вміли робити усе.
В уяві постало обличчя
Вродливе, неначе весна,
Й до себе зове таємничо,
І душу втішає сповна.
2025.11.29
23:08
Я можу піти за моря, щоб тебе
не бачити більше й не чути.
Вже час відбілив ластовиння рябе
на личку блідому покути.
І ти посивів, як тополя в гаю,
зими не буває без срібла.
А я, божевільна, в зими на краю
не бачити більше й не чути.
Вже час відбілив ластовиння рябе
на личку блідому покути.
І ти посивів, як тополя в гаю,
зими не буває без срібла.
А я, божевільна, в зими на краю
2025.11.29
21:59
У сон навідавсь Елвіс Преслі
І напросився на ночліг…
А відчуття, що він воскреснув —
І я відмовити не зміг…
Бо в той минулий вечір наче ж
Я «самокруток» не вживав.
Ну а віскарика тим паче.
Хоча і сморіду кивав…
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І напросився на ночліг…
А відчуття, що він воскреснув —
І я відмовити не зміг…
Бо в той минулий вечір наче ж
Я «самокруток» не вживав.
Ну а віскарика тим паче.
Хоча і сморіду кивав…
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.11.26
2025.11.23
2025.11.07
2025.10.29
2025.10.27
2025.10.20
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про Косарів
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про Косарів
Вертаються батько з сином із поля додому.
Уже пізно, в небі рясно розсипані зорі.
Місяця іще немає в небі на цю пору.
Син розслабивсь, руки й ноги гудуть від утоми.
Батько сидить, кіньми править, хоч коні дорогу
Ту самі чудово знають, не звернуть нікуди.
Може, десь за півгодини уже й вдома будуть.
Сидить батько та все смалить «баганоса» свого.
А син в небо позирає та батька питає,
Де які на небі зорі, бо ж йому цікаво.
- Онде, бачиш – батько каже, - Віз по небу править.
То Великий. А он бачиш поряд і Малого?
А в кінці на дишлі зірку бачиш ту у нього?
То Кіл. Бог його у небо не забув уставить,
Щоб всі зорі навкруг нього по небу крутились.
Де б не був, той Кіл на північ показує завжди.
Заблукав, поглянь на нього й даси собі раду.
Мені у житті не раз вже те знання згодилось.
Одне Дівка з коромислом несе воду в хату.
А он Квочка з курчатами. Біля неї, бачиш,
Он три зірки у лінію вистроїлись, наче?
То Косарі – не втомились косами махати.
- А звідки вони на небі, тату, узялися? –
Заходився син питати, бо ж цікаво знати.
- Коли, справді, синку, хочеш, можу розказати.
Колись дід ще мій зі мною про те поділився.
Було то в часи далекі у нашому краї.
При шляху село стояло, жило там три брата.
Дружні були, ішли разом у поле орати.
Разом сіють, разом потім урожай збирають.
Якимсь роком прийшла пора пшеницю косити.
Взяли брати свої коси та й пішли у поле.
Стали один за одним, як то вже робили відколи.
Мантачками ще раз коси взялись нагострити
Та й пішли собі косити. Коси аж співають.
Кладуть пшениці в покоси рівненько позаду.
Жайвір десь над головою теж співає радо.
Ідуть брати. Хоч спекотно, та піт не втирають.
Нема часу, треба поле скоріше скосити,
Бо хто знає, як то завтра воно може бути.
І зі степу орда раптом може завернути.
Тож доводиться у поле і шаблі носити.
Висять шаблі на поясі, завжди під рукою.
Щоби коси на ті шаблі швидко замінити,
Якщо з’являться поблизу степові бандити.
Коли чують раптом тупіт ген понад рікою.
Зупинились, подивились – гонець їде княжий.
Десь, мабуть в краю тривожно. Під’їхав близенько.
Не злізав з коня, вклонився тим братам низенько.
Каже: - Суне знов зі степу на нас сила вража.
Князь велів збиратись війську. Але часу мало.
Треба комусь затримати орду оту кляту,
Поки князю не удасться все військо зібрати!
Послухали брати, мовчки ті коси поклали
У покоси, щоби сонце кісся не сушило.
Старший каже: - Докосимо… як живими будем!
А середній: - Не дамо їм нести горе людям!
А молодший: - Вийдем в поле, стрінем орду сміло!
Пішли брати по дорозі, по відомім шляху,
Яким орда у набіги у той край ходила.
Там, де річка, біля броду ту орду і стріли.
Стали, шлях перепинили, не відали страху.
Спершу орда посміялась – що їй зроблять троє.
Кинулася через річку, а ті її стріли.
Засвистіли братів шаблі, тільки замигтіли.
І зробилась миттю річка червона від крові,
Понесла тіла ворожі вниз за течією.
Полякалися ординці, назад відступились.
Стрілами на той бік річки метать заходились.
Аж бісились на тім боці від люті своєї.
А вже хан як розлютився, ганяв мурз сердито,
Велів річку подолати та хлопців здолати.
Якщо зможуть, то живими усіх трьох узяти.
А, як ні, тоді безжально порубати-вбити.
І знов орда через річку на оцей бік пхає.
Знову шаблі кривавляться, вода червоніє.
Знову орда насідає, ще більш навісніє.
Але брати стоять міцно, орду не пускають.
Кілька годин отак бились, вже й сили не стало.
Упав старший, стріла вража у серці стриміла.
Стали менший і середній над братовим тілом.
Та, ще скільки було сили, шаблями махали.
Впав середній, шабля вража серце прохромила.
Один менший залишився, але не здається,
Сам із цілою ордою на всі боки б’ְється.
Та ординці з усіх боків враз стріли пустили.
І упав, прикрив собою тіла братів рідних.
Тільки й встиг прошепотіти: - Хто ж ниву докосить?
І почув Господь слова ті, що хлопчина просить.
І забрати їх на небо надумався, видно.
Бо, коли вже князь із військом до ріки прибули,
Орда кинула убитих своїх та й помчала
Назад у степи у дикі, де досі блукала.
Але тіл братів між трупів ворожих не було.
Та з‘явилися на небі ті зірки яскраві.
Бач, одна біля одної, мов косарі в полі.
Косять, косять, викошують в небі ниву долі,
Мовби хочуть завершити полишену справу.
Уже пізно, в небі рясно розсипані зорі.
Місяця іще немає в небі на цю пору.
Син розслабивсь, руки й ноги гудуть від утоми.
Батько сидить, кіньми править, хоч коні дорогу
Ту самі чудово знають, не звернуть нікуди.
Може, десь за півгодини уже й вдома будуть.
Сидить батько та все смалить «баганоса» свого.
А син в небо позирає та батька питає,
Де які на небі зорі, бо ж йому цікаво.
- Онде, бачиш – батько каже, - Віз по небу править.
То Великий. А он бачиш поряд і Малого?
А в кінці на дишлі зірку бачиш ту у нього?
То Кіл. Бог його у небо не забув уставить,
Щоб всі зорі навкруг нього по небу крутились.
Де б не був, той Кіл на північ показує завжди.
Заблукав, поглянь на нього й даси собі раду.
Мені у житті не раз вже те знання згодилось.
Одне Дівка з коромислом несе воду в хату.
А он Квочка з курчатами. Біля неї, бачиш,
Он три зірки у лінію вистроїлись, наче?
То Косарі – не втомились косами махати.
- А звідки вони на небі, тату, узялися? –
Заходився син питати, бо ж цікаво знати.
- Коли, справді, синку, хочеш, можу розказати.
Колись дід ще мій зі мною про те поділився.
Було то в часи далекі у нашому краї.
При шляху село стояло, жило там три брата.
Дружні були, ішли разом у поле орати.
Разом сіють, разом потім урожай збирають.
Якимсь роком прийшла пора пшеницю косити.
Взяли брати свої коси та й пішли у поле.
Стали один за одним, як то вже робили відколи.
Мантачками ще раз коси взялись нагострити
Та й пішли собі косити. Коси аж співають.
Кладуть пшениці в покоси рівненько позаду.
Жайвір десь над головою теж співає радо.
Ідуть брати. Хоч спекотно, та піт не втирають.
Нема часу, треба поле скоріше скосити,
Бо хто знає, як то завтра воно може бути.
І зі степу орда раптом може завернути.
Тож доводиться у поле і шаблі носити.
Висять шаблі на поясі, завжди під рукою.
Щоби коси на ті шаблі швидко замінити,
Якщо з’являться поблизу степові бандити.
Коли чують раптом тупіт ген понад рікою.
Зупинились, подивились – гонець їде княжий.
Десь, мабуть в краю тривожно. Під’їхав близенько.
Не злізав з коня, вклонився тим братам низенько.
Каже: - Суне знов зі степу на нас сила вража.
Князь велів збиратись війську. Але часу мало.
Треба комусь затримати орду оту кляту,
Поки князю не удасться все військо зібрати!
Послухали брати, мовчки ті коси поклали
У покоси, щоби сонце кісся не сушило.
Старший каже: - Докосимо… як живими будем!
А середній: - Не дамо їм нести горе людям!
А молодший: - Вийдем в поле, стрінем орду сміло!
Пішли брати по дорозі, по відомім шляху,
Яким орда у набіги у той край ходила.
Там, де річка, біля броду ту орду і стріли.
Стали, шлях перепинили, не відали страху.
Спершу орда посміялась – що їй зроблять троє.
Кинулася через річку, а ті її стріли.
Засвистіли братів шаблі, тільки замигтіли.
І зробилась миттю річка червона від крові,
Понесла тіла ворожі вниз за течією.
Полякалися ординці, назад відступились.
Стрілами на той бік річки метать заходились.
Аж бісились на тім боці від люті своєї.
А вже хан як розлютився, ганяв мурз сердито,
Велів річку подолати та хлопців здолати.
Якщо зможуть, то живими усіх трьох узяти.
А, як ні, тоді безжально порубати-вбити.
І знов орда через річку на оцей бік пхає.
Знову шаблі кривавляться, вода червоніє.
Знову орда насідає, ще більш навісніє.
Але брати стоять міцно, орду не пускають.
Кілька годин отак бились, вже й сили не стало.
Упав старший, стріла вража у серці стриміла.
Стали менший і середній над братовим тілом.
Та, ще скільки було сили, шаблями махали.
Впав середній, шабля вража серце прохромила.
Один менший залишився, але не здається,
Сам із цілою ордою на всі боки б’ְється.
Та ординці з усіх боків враз стріли пустили.
І упав, прикрив собою тіла братів рідних.
Тільки й встиг прошепотіти: - Хто ж ниву докосить?
І почув Господь слова ті, що хлопчина просить.
І забрати їх на небо надумався, видно.
Бо, коли вже князь із військом до ріки прибули,
Орда кинула убитих своїх та й помчала
Назад у степи у дикі, де досі блукала.
Але тіл братів між трупів ворожих не було.
Та з‘явилися на небі ті зірки яскраві.
Бач, одна біля одної, мов косарі в полі.
Косять, косять, викошують в небі ниву долі,
Мовби хочуть завершити полишену справу.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
