Вертаються батько з сином із поля додому.
Уже пізно, в небі рясно розсипані зорі.
Місяця іще немає в небі на цю пору.
Син розслабивсь, руки й ноги гудуть від утоми.
Батько сидить, кіньми править, хоч коні дорогу
Ту самі чудово знають, не звернуть нікуди.
Може, десь за півгодини уже й вдома будуть.
Сидить батько та все смалить «баганоса» свого.
А син в небо позирає та батька питає,
Де які на небі зорі, бо ж йому цікаво.
- Онде, бачиш – батько каже, - Віз по небу править.
То Великий. А он бачиш поряд і Малого?
А в кінці на дишлі зірку бачиш ту у нього?
То Кіл. Бог його у небо не забув уставить,
Щоб всі зорі навкруг нього по небу крутились.
Де б не був, той Кіл на північ показує завжди.
Заблукав, поглянь на нього й даси собі раду.
Мені у житті не раз вже те знання згодилось.
Одне Дівка з коромислом несе воду в хату.
А он Квочка з курчатами. Біля неї, бачиш,
Он три зірки у лінію вистроїлись, наче?
То Косарі – не втомились косами махати.
- А звідки вони на небі, тату, узялися? –
Заходився син питати, бо ж цікаво знати.
- Коли, справді, синку, хочеш, можу розказати.
Колись дід ще мій зі мною про те поділився.
Було то в часи далекі у нашому краї.
При шляху село стояло, жило там три брата.
Дружні були, ішли разом у поле орати.
Разом сіють, разом потім урожай збирають.
Якимсь роком прийшла пора пшеницю косити.
Взяли брати свої коси та й пішли у поле.
Стали один за одним, як то вже робили відколи.
Мантачками ще раз коси взялись нагострити
Та й пішли собі косити. Коси аж співають.
Кладуть пшениці в покоси рівненько позаду.
Жайвір десь над головою теж співає радо.
Ідуть брати. Хоч спекотно, та піт не втирають.
Нема часу, треба поле скоріше скосити,
Бо хто знає, як то завтра воно може бути.
І зі степу орда раптом може завернути.
Тож доводиться у поле і шаблі носити.
Висять шаблі на поясі, завжди під рукою.
Щоби коси на ті шаблі швидко замінити,
Якщо з’являться поблизу степові бандити.
Коли чують раптом тупіт ген понад рікою.
Зупинились, подивились – гонець їде княжий.
Десь, мабуть в краю тривожно. Під’їхав близенько.
Не злізав з коня, вклонився тим братам низенько.
Каже: - Суне знов зі степу на нас сила вража.
Князь велів збиратись війську. Але часу мало.
Треба комусь затримати орду оту кляту,
Поки князю не удасться все військо зібрати!
Послухали брати, мовчки ті коси поклали
У покоси, щоби сонце кісся не сушило.
Старший каже: - Докосимо… як живими будем!
А середній: - Не дамо їм нести горе людям!
А молодший: - Вийдем в поле, стрінем орду сміло!
Пішли брати по дорозі, по відомім шляху,
Яким орда у набіги у той край ходила.
Там, де річка, біля броду ту орду і стріли.
Стали, шлях перепинили, не відали страху.
Спершу орда посміялась – що їй зроблять троє.
Кинулася через річку, а ті її стріли.
Засвистіли братів шаблі, тільки замигтіли.
І зробилась миттю річка червона від крові,
Понесла тіла ворожі вниз за течією.
Полякалися ординці, назад відступились.
Стрілами на той бік річки метать заходились.
Аж бісились на тім боці від люті своєї.
А вже хан як розлютився, ганяв мурз сердито,
Велів річку подолати та хлопців здолати.
Якщо зможуть, то живими усіх трьох узяти.
А, як ні, тоді безжально порубати-вбити.
І знов орда через річку на оцей бік пхає.
Знову шаблі кривавляться, вода червоніє.
Знову орда насідає, ще більш навісніє.
Але брати стоять міцно, орду не пускають.
Кілька годин отак бились, вже й сили не стало.
Упав старший, стріла вража у серці стриміла.
Стали менший і середній над братовим тілом.
Та, ще скільки було сили, шаблями махали.
Впав середній, шабля вража серце прохромила.
Один менший залишився, але не здається,
Сам із цілою ордою на всі боки б’ְється.
Та ординці з усіх боків враз стріли пустили.
І упав, прикрив собою тіла братів рідних.
Тільки й встиг прошепотіти: - Хто ж ниву докосить?
І почув Господь слова ті, що хлопчина просить.
І забрати їх на небо надумався, видно.
Бо, коли вже князь із військом до ріки прибули,
Орда кинула убитих своїх та й помчала
Назад у степи у дикі, де досі блукала.
Але тіл братів між трупів ворожих не було.
Та з‘явилися на небі ті зірки яскраві.
Бач, одна біля одної, мов косарі в полі.
Косять, косять, викошують в небі ниву долі,
Мовби хочуть завершити полишену справу.