Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.10
16:03
Дивлюсь я на колишню повінь,
Що стала привидом і сном,
Де чатовий лиш місяць повня
Киває ввічливо чолом.
На місці повені болото,
Сухі багнети комишів.
На березі дружина Лота
Що стала привидом і сном,
Де чатовий лиш місяць повня
Киває ввічливо чолом.
На місці повені болото,
Сухі багнети комишів.
На березі дружина Лота
2026.10.10
12:30
Всі часто поспішають та дарма,
Бо часу завжди мало чи нема .
Постійно не встигаєм вічно ми,
А хочеться спинити гарну мить.
Бо день, як м’ячик, просто скік та скік.
Біжиш за ним, а він уже утік.
Зупинишся, оглянешся, а там…
Бо часу завжди мало чи нема .
Постійно не встигаєм вічно ми,
А хочеться спинити гарну мить.
Бо день, як м’ячик, просто скік та скік.
Біжиш за ним, а він уже утік.
Зупинишся, оглянешся, а там…
2026.10.10
12:23
безперечно святково
і пристрасно
хоч би навіть через утому
підноситься географічне
топонімічне тобто
при своїй винятковій митниці
пан матвій звісний
всім вам відомий
і пристрасно
хоч би навіть через утому
підноситься географічне
топонімічне тобто
при своїй винятковій митниці
пан матвій звісний
всім вам відомий
2026.10.10
11:46
жовтня - День народження видатної української співачки
Ніни Матвієнко
До речі, який у неї був голос? Сопрано? Чи, може, мецо-сопрано?
А діапазон який - три октави чи чотири?..
Коли чуєш її голос, усі ці запитання відступають на другий чи третій пл
Ніни Матвієнко
До речі, який у неї був голос? Сопрано? Чи, може, мецо-сопрано?
А діапазон який - три октави чи чотири?..
Коли чуєш її голос, усі ці запитання відступають на другий чи третій пл
2026.10.10
11:21
Закортіло бабці втіхи,
Тож говорить чоловіку:
— Поки ми іще не в раю,
Буйну молодість згадаєм.
Що для неї літні роки? —
Одягла нові панчохи.
Чаклував дід так і сяк,
Та не впоратись ніяк.
Тож говорить чоловіку:
— Поки ми іще не в раю,
Буйну молодість згадаєм.
Що для неї літні роки? —
Одягла нові панчохи.
Чаклував дід так і сяк,
Та не впоратись ніяк.
2026.10.10
07:22
За межею літа -
Осені пора, -
Прохолодний вітер
І земля сира.
Жовтий лист кружляє,
Падає до ніг, -
І жура безкрая
Стала на поріг.
Осені пора, -
Прохолодний вітер
І земля сира.
Жовтий лист кружляє,
Падає до ніг, -
І жура безкрая
Стала на поріг.
2026.10.09
22:01
Уламки сну розкидані повсюди.
Вони - про щастя, світло та весну.
Нема на мене ні судді, ні суду.
Покинуту й забуту ляльку вуду
В далекий кут розлючено жбурну.
Приречений, ніколи не забуду
Уламки сну.
Вони - про щастя, світло та весну.
Нема на мене ні судді, ні суду.
Покинуту й забуту ляльку вуду
В далекий кут розлючено жбурну.
Приречений, ніколи не забуду
Уламки сну.
2026.10.09
17:17
У квасолі джміль гуде:
Квіти там ще де-не-де.
А плоди дозріти встигнуть?
Так! Квасоля зветься вігна.
В серпні квітне - в самий раз!
Буде смакота у нас!
То ж старайся, джмелю милий,
Квіти там ще де-не-де.
А плоди дозріти встигнуть?
Так! Квасоля зветься вігна.
В серпні квітне - в самий раз!
Буде смакота у нас!
То ж старайся, джмелю милий,
2026.10.09
14:37
Я не хочу уже прокидатись.
Хочу бути у магії сну.
Я забуду паролі і дати
І спалю на майдані весну.
Я не хочу вертатись із казки,
Із уяви, чарівних споруд,
Із феєрій, туманів і ласки,
Феєрверків, містерій і пут.
Хочу бути у магії сну.
Я забуду паролі і дати
І спалю на майдані весну.
Я не хочу вертатись із казки,
Із уяви, чарівних споруд,
Із феєрій, туманів і ласки,
Феєрверків, містерій і пут.
2026.10.09
10:48
— Що до пояснення ранку звитяжного
Лису шпаркому у сутінках вечора
Станє зі мною дзвеніти розважливо
Епосом скіфів пательня розпечена.
Контур егрегора часу прадавнього
Темне минулого - зваба незвідана,
Болотоходами стежка уславлена
Долі забутої
Лису шпаркому у сутінках вечора
Станє зі мною дзвеніти розважливо
Епосом скіфів пательня розпечена.
Контур егрегора часу прадавнього
Темне минулого - зваба незвідана,
Болотоходами стежка уславлена
Долі забутої
2026.10.09
10:39
Я – Змій-Король, що повзає
По кублі своєму
Змій-Король, що повзає
По кублі своєму
Маю подруг, але знай
Що я маю, все для мене
Ось повзу на підвіконня
По кублі своєму
Змій-Король, що повзає
По кублі своєму
Маю подруг, але знай
Що я маю, все для мене
Ось повзу на підвіконня
2026.10.09
09:02
іще палітурка сезонна
при вогкій стіні цегляній
у досвіт
фабричні освітлені вікна
залізнодорожні вогні
і цвинтар за переїздом
останній притулок мерця
під ґрунтом жорстким
при вогкій стіні цегляній
у досвіт
фабричні освітлені вікна
залізнодорожні вогні
і цвинтар за переїздом
останній притулок мерця
під ґрунтом жорстким
2026.10.09
06:11
Від листя, очищена вітром, дорога
Блищить під ногами, як вимите скло.
Від ранньої стужі зростає тривога:
Чи встигну догнати минуле тепло?
Воно уночі подалося в безодню
Оту, що стіною оточує ліс,
В якому шукатиму в дні прохолодні
Тепло межи сосен,
Блищить під ногами, як вимите скло.
Від ранньої стужі зростає тривога:
Чи встигну догнати минуле тепло?
Воно уночі подалося в безодню
Оту, що стіною оточує ліс,
В якому шукатиму в дні прохолодні
Тепло межи сосен,
2026.10.08
17:56
Сидять діди із бабами, згадують минуле.
Та не те, що десь від когось мимохідь почули,
А те, що самим малими прийшлось пережити,
З рідних країв податися ледь не на край світу.
Сидять, слухають всі мовчки, не перебивають,
Видно, заново минуле те пережи
Та не те, що десь від когось мимохідь почули,
А те, що самим малими прийшлось пережити,
З рідних країв податися ледь не на край світу.
Сидять, слухають всі мовчки, не перебивають,
Видно, заново минуле те пережи
2026.10.08
17:02
Я продаю тишу
Дірявими шотландськими міхами,
Я міняю тишу
На мідні крейцери,
Карбовані в країні глиняній.
Купіть хоч трохи тиші
Ви, погоничі білих верблюдів -
Альбіносів пустелі необачності.
Дірявими шотландськими міхами,
Я міняю тишу
На мідні крейцери,
Карбовані в країні глиняній.
Купіть хоч трохи тиші
Ви, погоничі білих верблюдів -
Альбіносів пустелі необачності.
2026.10.08
16:52
Головний посил вірша Володимира Мацуцького «Всесвітній громе, де ти?» — це не звільнення чи «порятунок» росіян від їхнього власного рабства, а заклик до справедливості, захисту України та покарання агресора.
Автор звертається до вищих сил («Всесвітнього
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.10.08
2026.10.08
2026.09.08
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Євген Федчук (1960) /
Вірші
Легенда про Косарів
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Легенда про Косарів
Вертаються батько з сином із поля додому.
Уже пізно, в небі рясно розсипані зорі.
Місяця іще немає в небі на цю пору.
Син розслабивсь, руки й ноги гудуть від утоми.
Батько сидить, кіньми править, хоч коні дорогу
Ту самі чудово знають, не звернуть нікуди.
Може, десь за півгодини уже й вдома будуть.
Сидить батько та все смалить «баганоса» свого.
А син в небо позирає та батька питає,
Де які на небі зорі, бо ж йому цікаво.
- Онде, бачиш – батько каже, - Віз по небу править.
То Великий. А он бачиш поряд і Малого?
А в кінці на дишлі зірку бачиш ту у нього?
То Кіл. Бог його у небо не забув уставить,
Щоб всі зорі навкруг нього по небу крутились.
Де б не був, той Кіл на північ показує завжди.
Заблукав, поглянь на нього й даси собі раду.
Мені у житті не раз вже те знання згодилось.
Одне Дівка з коромислом несе воду в хату.
А он Квочка з курчатами. Біля неї, бачиш,
Он три зірки у лінію вистроїлись, наче?
То Косарі – не втомились косами махати.
- А звідки вони на небі, тату, узялися? –
Заходився син питати, бо ж цікаво знати.
- Коли, справді, синку, хочеш, можу розказати.
Колись дід ще мій зі мною про те поділився.
Було то в часи далекі у нашому краї.
При шляху село стояло, жило там три брата.
Дружні були, ішли разом у поле орати.
Разом сіють, разом потім урожай збирають.
Якимсь роком прийшла пора пшеницю косити.
Взяли брати свої коси та й пішли у поле.
Стали один за одним, як то вже робили відколи.
Мантачками ще раз коси взялись нагострити
Та й пішли собі косити. Коси аж співають.
Кладуть пшениці в покоси рівненько позаду.
Жайвір десь над головою теж співає радо.
Ідуть брати. Хоч спекотно, та піт не втирають.
Нема часу, треба поле скоріше скосити,
Бо хто знає, як то завтра воно може бути.
І зі степу орда раптом може завернути.
Тож доводиться у поле і шаблі носити.
Висять шаблі на поясі, завжди під рукою.
Щоби коси на ті шаблі швидко замінити,
Якщо з’являться поблизу степові бандити.
Коли чують раптом тупіт ген понад рікою.
Зупинились, подивились – гонець їде княжий.
Десь, мабуть в краю тривожно. Під’їхав близенько.
Не злізав з коня, вклонився тим братам низенько.
Каже: - Суне знов зі степу на нас сила вража.
Князь велів збиратись війську. Але часу мало.
Треба комусь затримати орду оту кляту,
Поки князю не удасться все військо зібрати!
Послухали брати, мовчки ті коси поклали
У покоси, щоби сонце кісся не сушило.
Старший каже: - Докосимо… як живими будем!
А середній: - Не дамо їм нести горе людям!
А молодший: - Вийдем в поле, стрінем орду сміло!
Пішли брати по дорозі, по відомім шляху,
Яким орда у набіги у той край ходила.
Там, де річка, біля броду ту орду і стріли.
Стали, шлях перепинили, не відали страху.
Спершу орда посміялась – що їй зроблять троє.
Кинулася через річку, а ті її стріли.
Засвистіли братів шаблі, тільки замигтіли.
І зробилась миттю річка червона від крові,
Понесла тіла ворожі вниз за течією.
Полякалися ординці, назад відступились.
Стрілами на той бік річки метать заходились.
Аж бісились на тім боці від люті своєї.
А вже хан як розлютився, ганяв мурз сердито,
Велів річку подолати та хлопців здолати.
Якщо зможуть, то живими усіх трьох узяти.
А, як ні, тоді безжально порубати-вбити.
І знов орда через річку на оцей бік пхає.
Знову шаблі кривавляться, вода червоніє.
Знову орда насідає, ще більш навісніє.
Але брати стоять міцно, орду не пускають.
Кілька годин отак бились, вже й сили не стало.
Упав старший, стріла вража у серці стриміла.
Стали менший і середній над братовим тілом.
Та, ще скільки було сили, шаблями махали.
Впав середній, шабля вража серце прохромила.
Один менший залишився, але не здається,
Сам із цілою ордою на всі боки б’ְється.
Та ординці з усіх боків враз стріли пустили.
І упав, прикрив собою тіла братів рідних.
Тільки й встиг прошепотіти: - Хто ж ниву докосить?
І почув Господь слова ті, що хлопчина просить.
І забрати їх на небо надумався, видно.
Бо, коли вже князь із військом до ріки прибули,
Орда кинула убитих своїх та й помчала
Назад у степи у дикі, де досі блукала.
Але тіл братів між трупів ворожих не було.
Та з‘явилися на небі ті зірки яскраві.
Бач, одна біля одної, мов косарі в полі.
Косять, косять, викошують в небі ниву долі,
Мовби хочуть завершити полишену справу.
Уже пізно, в небі рясно розсипані зорі.
Місяця іще немає в небі на цю пору.
Син розслабивсь, руки й ноги гудуть від утоми.
Батько сидить, кіньми править, хоч коні дорогу
Ту самі чудово знають, не звернуть нікуди.
Може, десь за півгодини уже й вдома будуть.
Сидить батько та все смалить «баганоса» свого.
А син в небо позирає та батька питає,
Де які на небі зорі, бо ж йому цікаво.
- Онде, бачиш – батько каже, - Віз по небу править.
То Великий. А он бачиш поряд і Малого?
А в кінці на дишлі зірку бачиш ту у нього?
То Кіл. Бог його у небо не забув уставить,
Щоб всі зорі навкруг нього по небу крутились.
Де б не був, той Кіл на північ показує завжди.
Заблукав, поглянь на нього й даси собі раду.
Мені у житті не раз вже те знання згодилось.
Одне Дівка з коромислом несе воду в хату.
А он Квочка з курчатами. Біля неї, бачиш,
Он три зірки у лінію вистроїлись, наче?
То Косарі – не втомились косами махати.
- А звідки вони на небі, тату, узялися? –
Заходився син питати, бо ж цікаво знати.
- Коли, справді, синку, хочеш, можу розказати.
Колись дід ще мій зі мною про те поділився.
Було то в часи далекі у нашому краї.
При шляху село стояло, жило там три брата.
Дружні були, ішли разом у поле орати.
Разом сіють, разом потім урожай збирають.
Якимсь роком прийшла пора пшеницю косити.
Взяли брати свої коси та й пішли у поле.
Стали один за одним, як то вже робили відколи.
Мантачками ще раз коси взялись нагострити
Та й пішли собі косити. Коси аж співають.
Кладуть пшениці в покоси рівненько позаду.
Жайвір десь над головою теж співає радо.
Ідуть брати. Хоч спекотно, та піт не втирають.
Нема часу, треба поле скоріше скосити,
Бо хто знає, як то завтра воно може бути.
І зі степу орда раптом може завернути.
Тож доводиться у поле і шаблі носити.
Висять шаблі на поясі, завжди під рукою.
Щоби коси на ті шаблі швидко замінити,
Якщо з’являться поблизу степові бандити.
Коли чують раптом тупіт ген понад рікою.
Зупинились, подивились – гонець їде княжий.
Десь, мабуть в краю тривожно. Під’їхав близенько.
Не злізав з коня, вклонився тим братам низенько.
Каже: - Суне знов зі степу на нас сила вража.
Князь велів збиратись війську. Але часу мало.
Треба комусь затримати орду оту кляту,
Поки князю не удасться все військо зібрати!
Послухали брати, мовчки ті коси поклали
У покоси, щоби сонце кісся не сушило.
Старший каже: - Докосимо… як живими будем!
А середній: - Не дамо їм нести горе людям!
А молодший: - Вийдем в поле, стрінем орду сміло!
Пішли брати по дорозі, по відомім шляху,
Яким орда у набіги у той край ходила.
Там, де річка, біля броду ту орду і стріли.
Стали, шлях перепинили, не відали страху.
Спершу орда посміялась – що їй зроблять троє.
Кинулася через річку, а ті її стріли.
Засвистіли братів шаблі, тільки замигтіли.
І зробилась миттю річка червона від крові,
Понесла тіла ворожі вниз за течією.
Полякалися ординці, назад відступились.
Стрілами на той бік річки метать заходились.
Аж бісились на тім боці від люті своєї.
А вже хан як розлютився, ганяв мурз сердито,
Велів річку подолати та хлопців здолати.
Якщо зможуть, то живими усіх трьох узяти.
А, як ні, тоді безжально порубати-вбити.
І знов орда через річку на оцей бік пхає.
Знову шаблі кривавляться, вода червоніє.
Знову орда насідає, ще більш навісніє.
Але брати стоять міцно, орду не пускають.
Кілька годин отак бились, вже й сили не стало.
Упав старший, стріла вража у серці стриміла.
Стали менший і середній над братовим тілом.
Та, ще скільки було сили, шаблями махали.
Впав середній, шабля вража серце прохромила.
Один менший залишився, але не здається,
Сам із цілою ордою на всі боки б’ְється.
Та ординці з усіх боків враз стріли пустили.
І упав, прикрив собою тіла братів рідних.
Тільки й встиг прошепотіти: - Хто ж ниву докосить?
І почув Господь слова ті, що хлопчина просить.
І забрати їх на небо надумався, видно.
Бо, коли вже князь із військом до ріки прибули,
Орда кинула убитих своїх та й помчала
Назад у степи у дикі, де досі блукала.
Але тіл братів між трупів ворожих не було.
Та з‘явилися на небі ті зірки яскраві.
Бач, одна біля одної, мов косарі в полі.
Косять, косять, викошують в небі ниву долі,
Мовби хочуть завершити полишену справу.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
