 ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
 ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯАвторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Мать справу з фарбами – не зі словами,
Я б зміг доповнити Чюрльоніса й Ван Гога
У царині, що зветься Деревами.
Я б показав на полотні німому,
Як поспліталися вони в екстазі,
Як посхилялися на тиху перемову,
Часом вчуваю
І дивишся на сонце так,
Немов на лицаря Каяли,
Що подає таємний знак.
Дивитися у вічі правді,
У вічі істині сумній,
Мов пережити час розправи,
Я ж у Котельві був тамтого року,
Як москалі упхались з того боку
І Ромодан нас облягати взявсь.
Про те Мирон словечком лиш згадав,
Мені б хотілось більше розказати,
Як боронились ми від супостата,
Як Ромодан від
Ще дощів кислотних дикі танці...
Це земля здригається під нами,
Атмосфера з нею в резонансі.
Смог і смерчі, різні катастрофи –
Вдосталь уже знаків Провидіння.
Руйнуватиме свій Світ допоки
Іду, такий, по вулиці — знімаю собі тьолку.
Мати дитинча мовчки їла,
їла-доїдала.
Смачно чи не смачно було,
але всі про те вже забули.
Україна салом заросла!
Пнеться в матки пузо вгору
Твоїх очей і губ, не проти?
І ти щоб пахла і цвіла…
Дай Боже, знати
До суботи…
Мені би спокою… мені б…
І бажано, щоб без сюрпризів
у гомінкі перепалки дорослих,
а от пронизливі надривні
зойки амбулансів тривожать серце,
і на їхній одчайдушний клич
пошепки Всевишнього прошу,
щоб швидше добрались до мети,
і потерпілого вдалося врятувати.
ніби після запеклого бою.
Старі атракціони й будівлі
зносять, утворюючи пустку,
яку нічим заповнити,
яка волає до нас усіх,
яка ставить питання,
на які неможливо відповісти,
Вітці сього міста намагаються, жмуть
Щоб коня Пола Ревіра реінкарнуть
А містечку – чого нервувати
Душа Бели Стар поглум передає
Єзавелі-черниці й та шалено плете
Півперуку для Різника-Джека що є
Цнотливі та незаймані слова.
Та де шукати? Спереду, праворуч?
Як завжди таємниця вікова.
Промовить хто, почуєш їх від кого?
Як лине недоторкана трава
До сонця. Так торуємо дорогу
До тих, хто має справжні почуття,
Об окопної глини тягучу і ржаву багнюку.
То не дощ, що мені цілу ніч підвіконнями стукав.
Дощ - це там, де солдату на плечі натомлені ллється.
Де тяжіє розгрузка, де мокрі несушені ноги,
Де гарячого чаю
Вода з водою все це бачить.
Тому, хто бачити не вміє
Навряд чи Видиво пробачить.
Надія, все ж, оптомістична:
Є інші видиви: калюжі…
Ну а якщо ви симпатичні —
Вам поталанило предуже…
Я зустрів сусідку Тому
З імпозантним чоловіком
Одного зі мною віку.
Він всміхався без упину
І все гладив Томи спину,
Поки та не захотіла
Від руки звільнити тіло,
Ми перед мечами присягу даєм.
Вогненні мечі, як таємні ікони,
Які кровоточать у полі знамен.
Вогненні мечі у танку хаотичнім,
У щільному колі хоругв і списів.
Вогненні мечі в нетривалім затишші,
Тут приймали за честь
Набувати ідей
В центрі всіх перехресть,
В місті цім, де стою.
Тож вкладав свій талант
І амбітність свою
Генерал, музикант,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
 Нові автори (Поезія):
 Нові автори (Поезія): • Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
 
Віслава Шимборська ФЕТИШ ПЛОДОВИТОСТІ З ПАЛЕОЛІТУ
Нащо Великій Матері обличчя.
Обличчя не вміє вірно співвідноситися з тілом,
обличчя обридло тілу, воно небожественне,
порушує його урочисту єдність.
Обличчя Великої Матері - це опуклий живіт
з незрячим пупком посередині.
У Великої Матері немає стоп.
Нащо Великій Матері стопи.
А де їй подорожувати.
А нащо б ото вникати в подробиці світу.
Вона вже прийшла куди хотіла прийти
і пильнує роботу під напнутою шкірою.
Є світ? Ну то й добре.
Щедрий? Тим краще.
Є куди розбігатися дітям,
є на що задирати голови? Чудово.
Його стільки, що він існує навіть коли сплять
аж занадто цілий і справжній?
І завжди, навіть за спиною, так?
Це багато, дуже багато з його боку.
Велика Мати ледь-ледь має дві руки,
дві тонкі, в'яло схрещені на грудях.
за що вони повинні би благословляти життя?
обдаровувати обдарованого!
Єдиний їхній обов'язок
в час землі і неба
залишатися на всякий випадок
який ніколи не настане.
Зигзагом лежати на сутності.
Бути жартівливим орнаментом.
Wisława Szymborska FETYSZ PŁODNOŚCI Z PALEOLITU
Wielka Matka nie ma twarzy. 
Na co Wielkiej Matce twarz. 
Twarz nie potrafi wiernie należeć do ciała, 
twarz się naprzykrza ciału, jest nieboska, 
narusza jego uroczystą jedność. 
Obliczem Wielkiej Matki jest wypukły brzuch 
z ślepym pępkiem pośrodku.
 
Wielka Matka nie ma stóp. 
Na co Wielkiej Matce stopy. 
A gdzież to jej wędrować. 
A po cóż by miała wchodzić w szczegóły świata.
Ona już zaszła tam, gdzie chciała zajść
i waruje w pracowniach pod napiętą skórą.
 
Jet świat? No to i dobrze. 
Obfity? Tym lepiej. 
Mają się dokąd porozbiegać dziatki, 
mają ku czemu wznosić głowy? Pięknie. 
Tyle go, że istnieje nawet kiedy śpią, 
aż do przesady cały i prawdziwy? 
I zawsze, nawet za plecami, jest? 
To dużo, bardzo dużo z jego strony.
 
Wielka Matka dwie rączki ledwie ledwie ma, 
dwie cienkie, skrzyżowane leniwie na piersiach. 
Po cóż by miały życiu błogosławić, 
obdarowywać obdarowanego! 
Jedyną ich powinnością 
jest podczas ziemi i nieba
wytrwać na wszelki wypadek, 
który się nigdy nie zdarzy. 
Zygzakiem leżeć na treści. 
Być prześmiechem ornamentu. 
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)



