Не до пояснень. Аніякого зиску зі скиглення або ниття, жодних сентиментів, лиш зненацька в’їжджаєш оце ж знову осінь. Чи вдасться пережити ще зиму—актуальне & риторичне питання. На колись гамірному перехресті горобці патрулюють облишені та поки ще не усунуті блокпости, нечисленні обивателі мовчки дочікують на маршрутний автобус, де-не-де з фанерою замість вікон. Типовий піпл, на підкірковім рівні ретельно травмований плином недовтішних новин і переповідок, атож іще тоскні сирени повітряної тривоги, інші бентежні слухові спецефекти. Врочиста пора пообідніх осонь на розлогій околиці колись мегаполіса. Зарослі бур’яном вирви неподалік розтрощених павільйончиків, що з їх відбудовою ніяк не поспішається. На цім фоні сутулиться Тео—така самоідентифікація—із-поміж інших присутніх нічим особливо не виокремлюючись, потенційна собі жертва.
 
Безперечно, можна позгадувати ті марнославніші дещо часи, не настільки давно були вони аж. Аскеза на мінімалках, компресія, несильно завзяте прозрівання у пролисках. Авжеж, чому би не мінімалістський декаданс у сенсі норми, так ніби не чути фальшу одвертого в цім. Нішева ситуація хоч не без жесту, без позірності деградантської, чи ренегатської втім. Місцями снобізм без патосу & manuscripta, колись паперові, поспіль диджитизовані, зрештою потихеньку закинуті. Але ну що натомість, панове. Трансцендентальне риття у книжковій макулатурі, іще яка медитація типу—чи когось насправді бавить низання одних і тих самих словес про-контра, коли в кожній кишеньці наявний інтерфейс соцмережі, через яку просувається селфі-культура, успішний успіх, героїчний ріпорт. А тут—в павутиння душі пост-паперової заплутається сценка інколи, чи то алегорія-раптом, щоби відагонізувати своє неспіхом & протягом двох-трьох місяців, та й ґиґнути, репродукційної моделі інверсія вам, ентропія ie.
 
Тео фокусується на зловісно обгорілому фрагменті будинкового фасаду через дорогу, бо це один-в-один такий самий фрагмент, що він міг би спостерігати просто зі своєї частини ліжка крізь склопакети в протилежній стіні прибалконній, якщо би тільки належний зір, або звісно можна висунутись надвір, налинуло б таке бажання. Пригадуючи початок весни цьогоріч, як спочатку вбили світло, далі в’їбали опалення, а по сусідньому мікрорайону прогулявся »мабуть, смерч«, розгаратавши декілька кіосків скраю зупинки й висадивши вікна в декількох трамваях, що трохи недоїхали через блекаут. Як він & подруга намагаючись зігрітися в одязі під декількома ковдрами, споглядали біло-брунатний дим на тлі сутінок. Як потім із прибуттям вогнеборців дим посунувся, явивши чорне нерівне обрамлення стінного пролому навколо розпечених нутрощів пожежі.
 
Як споглядання ставало все зачарованішим проз відразу, допоки не розпочався снігопад, у цій напівпітьмі, напнувши хаотично мерхтливе мариво, що його проілюміновувало жевріння від поверхівки й пересувні прожектори від невидимих машин, а проблискові маячки нізвідки домішували ритмової пульсації. Як по сусідях попрокидалися божевільні мешканці, то волаючи десь із-під ніг ›памагі тєє‹, то закликаючи до ліди чи люди, монотонно й безнадійно десь із-згори ліворуч, зрештою хтось зачав гатити невідомим залізяччям тупо в бетон перекриття достеменно не скажеш де, немовби понад головою оттак, не вгаваючи впродовж години-двох, до чого можна би було якось притерпітись, якби не нав’язливі думки, чи обмежиться псих стуканням у бетон, а чи може добереться до батарей, або до водогону чи, прикладом, газової магістралі. Тимчасом, близько—віддалік блудив артобстріл, а коли вищухав нарешті, один за одним, поземним летом, із-поза східних ланів находили штурмовики, з їхнім громіздко наростаючим ревищем & ніби лежиш просто на злетнім полі, звідки нема куди втікати, який смисл у тім-бо———
 
Не до спання, тим не менше, мораль ув обіймах із патетикою відключаються в порядку перезавантаження, рятувальна техніка роз’їжджається, зоставляючи дим, сніг, ніч . . . Тео, абстрагувавшись від фатаморгани, відмічає, що дещо пожвавлення народу мало би свідчити про наближення маршрутки. Все поки ще якась вісь світобудови завершує обертання примарне, й нема діла жодному. Тож він, Тео, подумки ґаздуючи нетрями уявного скрипторію ще хвильку, запихає чергову ілюзорну псевдолітературу до ілюзорної грубки, завважуючи ментальне посвітління & pas d’regrets. Ніхто цього непотребу не видаватиме ані лайкатиме. Хіба нема в прадавнім ритуалі чогось містерійного, оргіястичного, а хоч би й післясмак. Потішившись іще секунду подзвіном імперативним, влізає до маршрутки, протискуючись до нефарбованої фанери задля надійнішого спирання.
 
Коли автобус починає набирати швидкість, одночасно маневруючи між бетонних блоків й мішків із піском, Тео допригадує ще момент на маргінесі, того ж вечора трохи опісля, шпигуючи крізь кухонні шибки, що виходять на іншу сторону дому, появу внизу, на проїзній доріжці, ординарної пожежки, котра пробирається в сусідній двір, за будинок навпроти, із-за котрої згодом виринають деесенесники й поблимуючи потужними ручними ліхтарями сунуть оглядати вірогідно входи до під’їздів, абощо. Втім, увагу власну месмеризує смоляно-чорний, практично антиматеріальний слід від коліс по свіжо наметеному й немовби ізсередини осяяному снігові, в цій пітьмі——
контраст, котрий зштовхує тяму не то в глибини його, спостерігача, дитинства, не то в передіснування чи, можливо, давнозабуті краї снив & сам оцей момент, малоцікавий об’єктивно, змагається провідчути геть невимовне щось із найдальших, неосяжніших стежок у позасвідомому, непроникливому, застереженому, беззаповітному
 
 
 
 
 
 
 
 

 
2022