І
Навкруг фіалки, позолота, древній серафим
Вдихає певний аромат, до нього голуби
Злітаються, немов фантоми літочислення.

Дівчата італійські з нарцисами в волоссі,
І серафим це бачив, бачив їх давним-давно
У капелюшках їхніх матерів, і бачить знов.

Гуділи бджоли, наче їх ніколи не було,
Ніколи не зникали гіацинти. Кажемо,
Змінилось це, і те змінилось. Не змінилися

Фіалки, голуби, дівчата, гіацинти, бджоли
Об'єкти ці мінливі з мінливої причини
У всесвіті мінливості. Ми розуміємо,

Нічна блакить - то непостійна річ. Так серафим (1)
В своїх думках буває сатиром(2) у Сатурна(3).
Це означає, остогидла нам протухла сцена,

Яка ніяк не зміниться. Лишаються її
Повторення. Так само будуть гудіти бджоли,
Неначе - у повітрі воркування голубів.

Парфум еротики, частина тіла, частковість
Прокислих намірів набила вже оскомину
Тупим незмінним гулом, не знаючим деталей. (4)

ІІ
Бджолі правитель повеліває бути (5)
Безсмертною. Велить правитель. І тіло
Розправить свої незграбні крила, злетить,

Істота невичерпна вознесеться знов
Понад найвищими антагоністами
Дзижчати незрілі ювенальні (6) фрази?

Чому бджолі долати слід стару чуму,
Шукати відзвуки свого дзижчання в давніх
Бездонних чашах, нове повтор старого?

На стіл правителю поклали яблука,
Навколо нього босоногі слуги, які
Споруджують зі штор метафізичне Т,

І розвіваються державні прапори
На древках, ллють червоно-синє сяєво,
Тріпочуть фали. В буйстві золота весни

Чому зникають відблиски зими, або
Чому потрібні пам'яті повернення
До запитань про сон і смерть? Весна - це сон?

Ось цим теплом закоханих завершиться
Кохання їхнє, це початок, не повтор (7) -
Дзижчання й гул новоприбулої бджоли.

ІІІ
Ось Генералу Дюпюї (8) великий пам'ятник
Завмер незрушно, хоч сусідство катафалків
Обридло мешканцям шляхетного Майдану.

Нога коня правобіч спереду піднята,
Немов говорить, на останнім похованні,
Коли затихла музика, кінь зупинився.

Юристи у своїх недільних променадах (9)
Йдуть повз опудало, піднесене повище,
Знайомитись з минулим; лікарі, скупавшись,

Шукають у бездушній формі обережно
Зупинку тимчасову, жорстоку, на віки,
Яка зробила з генерала щось абсурдне,

Змінивши плоть реальну на бездушну бронзу.
Так не було ніколи і не мало бути
З людиною. Юристи не вірять, лікарі

Говорять, для герані чудова, видатна
Прикраса, по суті, декорація, а сам
Майдан належить Генералу Дюпюї.

На наші рудиментарні стани розуму
Не вплинуло ніщо, не зміниться нічого.
Але в кінці кінців цей Генерал нікчемний.

IV
Дві речі протилежні і залежні
Одна від одної: залежить чоловік
Від жінки, день від ночі, від вигадки

Реальність. Така рушійна сила змін.
Зима й весна, холод торкань, обійми,
Услід ідуть захоплення деталі.

Лунає в тиші музика, як пристрасть,
як почуття, відчуте й безрозсудне.
Світанок з днем єднаються в обіймах.

І Північ з Півднем - нерозлучна пара,
І разом сонце й дощ, немов коханці,
Ідуть в одному молодому тілі.

І наодинці просурмить самотність
До іншої самотності дзвінкої;
Мала струна говорить в струннім хорі.

Бере учасник участь в своїх змінах.
Дитину змінює торкання речі,
Тіла - їх дотик. Капітан єдиний

З командою, моряк єдиний з морем.
За мною йди, товаришу і друже,
Утіхо й сестро, брате мій і радість.

V
В небесній сині моря є блакитний острів,
Там досі апельсини і цвітуть, і зріють,
Хоча давно помер господар. Залишились

Руїни дому, поряд три кошлаті лайми,
Дерев потворна зелень стала бірюзою
Господаря, пожухли плями апельсинів,

Зелених, спалених найзеленішим сонцем.
Його був берег цей і мирти біля моря(10)
На білому піску, його прибою шерех.(11)

Йому належав острів, де знайшов спочинок.
Його Південний острів був на гору схожий,
На ананас, п'янкий, неначе літо Куби.

І там ген-ген, ген-ген (12) росли банани рясно,
Звисали важко на бананових деревах,
Вони торкались хмар, півсвіту затіняли.

Він часто згадував країну, звідки родом,
Вона здавалася рожевою, як диня,
Червоною, якщо належно доглядати.

Загрублий чоловік у безнадійнім світі
Не зміг би тяжко працювати і не вмерти,
Горюючи, що не почує дзвону банджо.

VI
Будь мною, горобець до зірваного листя, (13)
І ти, будь мною, мною будь, коли співаєш,
Коли в гаю моєму дивишся на мене.

Ой, кі!(14) В'юрок скривавлений (15), злодюжка сойка,
Кі-кі, малинівка із горла розливає,
Будь мною, будь, будь мною на моїм узліссі.

Такі бували в дощ шалені менестрелі,
Безліч ударників (16) без дзвонів там дзвеніли,
Небесним гонгом роздавалося "будь мною". (16)

Незмінним тоном повторяв співак невтомний
Одну єдину найпростішу фразу, кі-кі,
Один єдиний текст, гранітну монотонність,

Один єдиний лик, як фотознімок долі,
Склодув приречений, єпископ анемічний, (17)
Неначе око без повік (18), без мрії розум -

Чужа цим менестрелям пісня менестреля
Про землю, на якій травинка перша - казка
Про листя, для якого горобець - це птиця,

Як камінь, що не зміниться ніколи. Будь ним,
І ти, і ти, будь ним, будь ним. Але не звуком
Ось цим, чи іншим, будь-яким. Він закінчиться.

VII
Ми кажемо при місячному сяйві,
Що раю нам ніякого не треба,
Не треба найспокусливіших гімнів.

Це так. Увечері бузок навіє
Природну пристрасть, бо кохання вічне
Коханців, що живуть в нас і вдихають

Цей аромат, безбарвний абсолютно.
Зустріли ми у мертвій тиші ночі
Бузковий запах в розкоші цвітіння.

Закоханий зітхає, бо блаженство,
Яким охоплює його вдихання,
Царює в серці, тайно й несвідомо.

Природна пристрасть і кохання вічне,
Вони завжди земні, ось тут, і зараз,
Де ми живемо, скрізь, де ми живемо,

Як хмарка в небі у травневий вечір,
Як віра неосвітної людини,
В книжкові істини, які учений

Повідомляє палко і натхненно;
Реальні флуктуації і змінність
В пітьмі ученій міри розуміння.

VIII
У кругосвітніх мандрах Нанція Нунціо (19)
Зіткнулась з Озимандієм (20). Самотньо вона
Прожити готувалася в чернечій цноті.

Я - твоя дружина. Вона зняла намисто
І на пісок поклала. Така як є, я є
Дружина. Розв'язала свій коштовний пояс.

Без сяючого золота твоя дружина,
Твоя дружина без смарагдів, аметистів,
За межами свого палаючого тіла.

Я жінка, що роздяглася більш ніж догола,
Яка стоїть беззахисна перед незмінним
Порядком і тобі говорить, я суджена

Дружина. Одізвись, скажи, що мені личить
Ця найцінніша, найєдиніша прикраса.
Вручи мені алмазну діадему духу.

Вдягни мене у цю останню пелюстину,
Щоб я тремтіла від жаданого кохання,
Саме зі мною ти здобудеш досконалість.

Говорить Озимандій, наречена, дружина
Ніколи не буває голою( 21). Уявне
Убрання завжди сіяє з серця й розуму. (22)

IX
Поет кидається з заплутаності вірша
В заплутаність вульгати (23) й повертається.
Чи ходить він туди-сюди, чи зразу тут

І там? Чи то у вірші сяють лестощі,
Чи то повзе удень щільне громаддя хмар?
Чи то завжди не вистачає віршу слів

І хтось тоді даремно витрачає час?
Чи здатен вірш банальний бути видатним?
Чи мають місце роздуми, в яких поет

Обходить явища, які не зрозумів,
Чи недостатньо зрозумів, чи то поет
Висковзує від нас, як від стихії?

Промовців уникай, безчесних і палких,
Борців за найтупіші з заборон для нас (24),
Захисників формальних правил, речників,

Що володіють незначним набором слів?
Заплутаність вульгати знахідка для них.
Вони стараються творити доступну

Мову банальностей, несхибна сила
В поєднанні досконалої латини
З жаргоном варварським, приємнішим для вух. (25)

X
Він мав каталептичну (26) лаву, Театр
Метафор. Він сидів у парку. Воду
Озерну заповняли дивні речі,

Звуки мелодії у небі горнім,
Миттєва зміна кольорів, мінливість
Лебедів від серафимів до святих.

Музичний подих західного вітру,
Преображення лебедів, бажання змін,
Бажання руху барв у порожнечі.

Було бажання зміни, необхідність,
Реальна презентація, різновид
Змінного світу, надмір постійності,

Що заперечує метафор хиткість,
Помітну погляду. Буденність не є
Достатньою. Яскравість перетворень,

Яскравість всесвіту. Це наше власне,
Це ми самі, оця яскравість наша,
Ця необхідність, ця презентація,

Як протирання скла для споглядання.
Начала ці, незрілі і щасливі,
Дають любов взаємну. Час запише.

"Я не маю уявлення про форму, яку повинна мати найвища література. НОТАТКИ починаються з ідеї, що вона не повинна приймати будь-яку форму: що вона повинна бути абстрактною. Звичайно, зрештою, поезія була б вищою формою художньої літератури; суть поезії — зміна, а суть зміни — те, що вона приносить задоволення". ("Letters of Wallece Stevens", P.431)
(1) Серафим - найвищий чин ангелів у християнській традиції. У Стівенса він частина "major abstraction" - великої абстракції, яка є основою для творення поетичного світу, це не стільки небесна істота, скільки символ ідеалу, чистоти, і, парадоксально, відірваності від землі. Він є частиною того, що Стівенс називає "the final elegance" (фінальною вишуканістю), але ця вишуканість є закликом до створення нового світогляду.
(2) Сатурн - бог часу, хліборобства, рільництва, тотожний грецькому титану Кроносу. Він протиставлений ідеалу, але не як його ворог, а як його невід'ємна частина. Сатурн - це час, який руйнує, але водночас і створює нові форми. Він символізує необхідність змін, трансформації
Серафим, сатир і Сатурн складно взаємодіють у поезії Стівенса, створюючи складну діалектику. Серафим прагне до ідеалу, сатир - до земного, а Сатурн - до трансформації. Ця діалектика є основою для створення нового світогляду, який Стівенс пропонує у своїй поезії. В скептичну епоху, за відсутності віри в Бога, розум звертається до власних творінь і досліджує їх не тільки з естетичної точки зору, але й для того, щоб вони відкрили те, що підтверджують і заперечують.
(3) Сатири - лісові й гірські божества нижчого рангу, які уособлювали первісну, грубу силу природи. Сатир у Стівенса - це не стільки міфологічна істота, скільки символ земного, чуттєвого, життєвого. Він протиставлений серафиму, але не як його антитеза, а як його доповнення. Сатир - це тіло, бажання, інстинкт, все те, що протистоїть чистому ідеалу. Однак, сатир у Стівенса не є простим звіром, він також є частиною поетичного експерименту, символом необхідності земного досвіду для створення чогось нового.
(4) не розбитий на деталі - це заклик до пошуку глибини в деталях, до постійного дослідження, аналізу, переосмислення і створення нових сенсів.
(5) Бджола часто асоціюється з творчістю, зокрема з поезією. Повеління безсмертя - метафора прагнення митця до вічності, до створення чогось такого, що переживе його самого. Водночас безсмертя бджоли може бути сатирою на такі ідеали, які відривають від реальності. Слово "ordains" (повеліває, постановляє) має релігійний відтінок, що підкреслює абсурдність ситуації. Бджола, маленька істота, стає об'єктом божественного втручання.
(6) Ювена́льний (juvenalis лат. – юний, юнацький, статево незрілий) може стосуватися ранньої творчості поета. Також Ювенал (60 - 132) – римський поет, відомий своїми сатирами, в яких критикував суспільні вади свого часу. Його твори відзначаються винятковою гостротою, сарказмом і соціальною заангажованістю. Алюзією на Ювенала Стівенс підкреслює, що багато людських вад не змінюються з давніх часів.
(7) "Ми не можемо ігнорувати чи знищити смерть, але ми не живемо в пам’яті. Життя завжди нове; воно завжди починається. Вимисел є частиною такого початку " ("Letters of Wallece Stevens", P.434) (Воллес Стівенс)
(8) Домінік Мартін Дюпюї (1767—1798) — французький генерал часів Наполеонівських війн. Після Єгипетського походу призначений Наполеоном на посаду губернатора Каїру, убитий арабами під час Каїрського повстання. Наполеон відгукнувся на його смерть: "Я втратив друга, армія - хороброго воїна, а Франція - одного з найшляхетніших своїх захисників". Бюст генералу Дюпюї встановлено в Тулузькій ратуші. Але бюст - не кінна статуя.
Кінна статуя схожа на статую кондотьєра Бартоломео Коллеоні - це скульптура епохи Відродження, створена Андреа дель Верроккіо в 1480–1488 роках і встановлена на Майдані Санті Джованні та Паоло, Венеція, Італія. Саме цю статую Стівенс використав у одному зі своїх есе для демонстрації втраченого ідеалу. Статуя незмінна, хоча люди, які живуть поряд, помирають. Непорушна постава коня наводить на думку про загальну нерухомість, ніби все завмерло після поховання одного з людей. Статуя не схожа на жодну концепцію людини, відому юристам чи лікарям.
(9) Променад (фр. promenade) - прогулянка, довготривале гуляння, також місце для піших прогулянок
(10) Мирти біля моря - символ краси і життєстійкості.
 (11) Шерех прибою символізує хаос і невизначеність, приховані від наших очей.
(12) ген-ген, ген-ген (в оригіналі "la-bas, la-bas") – французький вислів, який вказує на місце, далеке від того, де перебуває оповідач або слухач.
(13) Можливо, іронічна алюзія на "Оду західному вітру" (V) П.Б.Шеллі
Зроби мене своєю лірою, як ліс,
Щоб наше листя разом опадало!
Щоб шум його стрімких мелодій зріс,

Ввібравши з нас обох мотив осінній,
Печаль солодку. Будь, нещадний Дух,
Мій дух! Будь мною ти, мій дух нестримний!
V
Make me thy lyre, even as the forest is:
What if my leaves are falling like its own!
The tumult of thy mighty harmonies

Will take from both a deep, autumnal tone,
Sweet though in sadness. Be thou, Spirit fierce,
My spirit! Be thou me, impetuous one!
(14) Стівенс пише про цей розділ: "Це радше старомодна поема про ономатопею літнього полудня. Я вважаю, що наполегливе бі-дзоу (be-thou) - це пересмішник. Про кривавого кропивника: кропивники бійці. Наступного разу, коли Ви будете жити за містом і випадково помітите гніздо, в якому сидить самка, ви зрозумієте значення "в'юрка скривавленого». Весь цей настирливий гам стає монотонним і зливається в єдине звучання. Тож пісні, як правило, стають однією піснею, наче їх спіткала доля склодува; ніби склодув зо всіх бульбашок, які він видуває, видуває тільки одну." ("Letters of Wallece Stevens", P.435) Ономатопея - прийом вживання чи творення слів, які є результатом звуконаслідування.
(15) В'юрок скривавлений - птах, розміром з горобця. У дорослого самця в шлюбному вбранні воло і частина верхніх покривних пер крил руді, як кров. Можливо, мова про кропивника - невеликого птаха, у якого лоб, вуздечка, щоки, горло і воло яскраво-руді, як кров.
(16) Ударник (било, серце, язик, бовкало) - металевий стрижень у дзвонах, від ударів яким у тіло дзвона утворюється звук.
(17) "Склодув приречений, єпископ анемічний" - доля склодува постійно створювати одну й ту ж форму, доля єпископа - повторювати одні й ті ж тексти, позбавлені життєвої сили (анемічні).
(18) "око без повік" - позбавлене уяви, бо не може закритися, щоб бачити не реальність, а мрію.
(19) Нанція Нунціо (nunzio (італ. ) - посланець, посол.) символізує реальність. Вона подорожує навколо світу, і змінює свій вигляд, своє вбрання у протистоянні ідеї реальності
(20) Озимандій - це вигадка, що визначає концепцію реальності незмінного порядку, якій з часом належить зруйнуватися через незмінюваність. Реальність (Нунція Нунціо) прибуває послом до вигадки
Поема про Озимандія є ілюстрацією ілюзії як цінності.
(21) «наречена ніколи не буває голою»: абсолютна реальність немислима. Реальність завжди бачиться в якійсь своїй вигаданій версії, сконструйованій почуттями та розумом.
(22) "Але НОТАТКИ являють собою збірку, в яку було б важко помістити приховану в ній теорію. Наприклад, якщо ми готові вірити у вигадку як продовження реальності або навіть як саму річ, у яку ми повинні вірити, наступним міркуванням є питання ілюзії як цінності. Однією з проблем, яка хвилює людей, є проблема ескапізму. Поема про Озимандія є ілюстрацією ілюзії як цінності." ("Letters of Wallece Stevens", P.431) (Ескапізм - втеча від реальності)
(23) Вульга́та (лат. Biblia Vulgata «Загальноприйнята Біблія») — нормативний, обов'язковий для греко-католицької церкви переклад Біблії латиною з грецької та івриту, здійснений у IV столітті переважно святим Ієронімом зі Стридону.
(24) Найтупіші заборони ("Bluntest barriers") - парафраз наших обмежень
(25) " З жаргоном варварським, приємнішим для вух" (лат. lingua franca et jocundissima: lingua franca - назва жаргону, яким користувалися в Середземномор'ї, jocundissima - найприємніший)
(26) каталепсія - утрата рухомості з характерним застиганням у певній позі, остовпіння

Wallace Stevens Notes Toward a Supreme Fiction. IT MUST CHANGE
I
The old seraph, parcel-gilded, among violets
Inhaled the appointed odor, while the doves
Rose up like phantoms from chronologies.

The Italian girls wore jonquils in their hair
And these the seraph saw, had seen long since,
In the bandeaux of the mothers, would see again.

The bees came booming as if they had never gone,
As if hyacinths had never gone. We say
This changes and that changes. Thus the constant

Violets, doves, girls, bees and hyacinths
Are inconstant objects of inconstant cause
In a universe of inconstancy. This means

Night-blue is an inconstant thing. The seraph
Is satyr in Saturn, according to his thoughts.
It means the distaste we feel for this withered scene

Is that it has not changed enough. It remains,
It is a repetition. The bees come booming
As if—The pigeons clatter in the air.

An erotic perfume, half of the body, half
Of an obvious acid is sure what it intends
And the booming is blunt, not broken in subtleties.

II
The President ordains the bee to be
Immortal. The President ordains. But does
The body lift its heavy wing, take up,

Again, an inexhaustible being, rise
Over the loftiest antagonist
To drone the green phrases of its juvenal?

Why should the bee recapture a lost blague,
Find a deep echo in a horn and buzz
The bottomless trophy, new hornsman after old?

The President has apples on the table
And barefoot servants round him, who adjust
The curtains to a metaphysical t

And the banners of the nation flutter, burst
ON the flag-poles in a red-blue dazzle, whack
At the halyards. Why, then, when in golden fury

Spring vanishes the scraps of winter, why
Should there be a question of returning or
Of death in memory’s dream? Is spring a sleep?

This warmth is for lovers at last accomplishing
Their love, this beginning, not resuming, this
Booming and booming of the new-come bee.

III
The great statue of the General Du Puy
Rested immobile, though neighboring catafalques
Bore off the residents of its noble Place.

The right, uplifted foreleg of the horse
Suggested that, at the final funeral,
The music halted and the horse stood still.

On Sundays, lawyers in their promenades
Approached this strongly-heightened effigy
To study the past, and doctors, having bathed

Themselves with care, sought out the nerveless frame
Of a suspension, a permanence, so rigid
That it made the General a bit absurd,

Changed his true flesh to an inhuman bronze.
There never had been, never could be, such
A man. The lawyers disbelieved, the doctors

Said that as keen, illustrious ornament,
As a setting for geraniums, the General,
The very Place Du Puy, in fact, belonged

Among our more vestigial states of mind.
Nothing had happened because nothing had changed.
Yet the General was rubbish in the end.

IV
Two things of opposite natures seem to depend
On one another, as a man depends
On a woman, day on night, the imagined

On the real. This is the origin of change.
Winter and spring, cold copulars, embrace
And forth the particulars of rapture come.

Music falls on the silence like a sense,
A passion that we feel, not understand.
Morning and afternoon are clasped together

And North and South are an intrinsic couple
And sun and rain a plural, like two lovers
That walk away as one in the greenest body.

In solitude the trumpets of solitude
Are not of another solitude resounding;
A little string speaks for a crowd of voices.

The partaker partakes of that which changes him.
The child that touches takes character from the thing,
The body, it touches. The captain and his men

Are one and the sailor and the sea are one.
Follow after, O my companion, my fellow, my self,
Sister and solace, brother and delight.

V
On a blue island in a sky-wide water
The wild orange trees continued to bloom and to bear,
Long after the planter’s death. A few limes remained,

Where his house had fallen, three scraggy trees weighted
With garbled green. These were the planter’s turquoise
And his orange blotches, these were his zero green,

A green baked greener in the greenest sun.
These were his beaches, his sea-myrtles in
White sand, his patter of the long sea-slushes.

There was an island beyond him on which rested,
An island to the South, on which rested like
A mountain, a pine-apple pungent as Cuban summer.

And la-bas, la-bas, the cool bananas grew,
Hung heavily on the great banana tree,
Which pierces clouds and bends on half the world.

He thought often of the land from which he came,
How that whole country was a melon, pink
If seen rightly and yet a possible red.

An unaffected man in a negative light
Could not have borne his labor nor have died
Sighing that he should leave the banjo’s twang.

VI
Bethou me, said sparrow, to the crackled blade,
And you, and you, bethou me as you blow,
When in my coppice you behold me be.

Ah, ke! The bloody wren, the felon jay,
Ke-ke, the jug throated robin pouring out,
Bethou, bethou, bethou me in my glade.

There was such idiot minstrelsy in rain,
So many clappers going without bells,
That these bethous compose a heavenly gong.

One voice repeating, one tireless chorister,
The phrases of a single phrase, ke-ke,
A single text, granite monotony,

One sole face, like a photograph of fate,
Glass-blower’s destiny, bloodless episcopus,
Eye without lid, mind without any dream—

These are of minstrels lacking minstrelsy,
Of an earth in which the first leaf is the tale
Of leaves, in which the sparrow is a bird

Of stone, that never changes. Bethou him, you
And you, bethou him and bethou. It is
A sound like any other. It will end.

VII
After a luster of the moon, we say
We have not the need of any paradise,
We have not the need of any seducing hymn.

It is true. Tonight the lilacs magnify
The easy passion, the ever-ready love
Of the lover that lies within us and we breathe

An odor evoking nothing, absolute.
We encounter in the dead middle of the night
The purple odor, the abundant bloom.

The lover sighs as for accessible bliss,
Which he can take within him on his breath,
Possess in his heart, conceal and nothing known.

For easy passion and ever-ready love
Are of our earthy birth and here and now
And where we live and everywhere we live,

As in the top-cloud of a May night-evening,
As in the courage of the ignorant man,
Who changes by book, in the heat of the scholar, who writes

The book, hot for another accessible bliss;
The fluctuations of certainty, the change
Of degrees of perception in the scholar’s dark.

VIII
On her trip around the world, Nanzia Nunzio
Confronted Ozymandia. She went
Alone and like a vestal long-prepared.

I am the spouse. She took her necklace off
And laid it in the sand. As I am, I am
The spouse. She opened her stone-studded belt.

I am the spouse, divested of bright gold,
The spouse beyond emerald or amethyst,
Beyond the burning body that I bear.

I am the woman stripped more nakedly
Than nakedness, standing before an inflexible
Order, saying I am the contemplated spouse.

Speak to me that, which spoken, will array me
In its own only precious ornament.
Set on me the spirit’s diamond coronal.

Clothe me entire in the final filament,
So that I tremble with such love so known
And myself am precious for your perfecting.

Then Ozymandias said the spouse, the bride
Is never naked. A fictive covering
Weaves always glistening form the heart and mind.

IX
The poem goes form the poet’s gibberish to
The gibberish of the vulgate and back again.
Does it move to and fro or is it of both

At once? Is it a luminous flattering
Or the concentration of a cloudy day?
Is there a poem that never reaches words

And one that chaffers the time away?
Is the poem both peculiar and general?
There’s a meditation there, in which there seems

To be an evasion, a thing not apprehended or
Not apprehended well. Does the poet
Evade us, as in a senseless element?

Evade, this hot, dependent orator,
The spokesman at our bluntest barriers,
Exponent by a form of speech, the speaker

Of a speech only a little of the tongue?
It is the gibberish of the vulgate that he seeks.
He tries by a peculiar speech to speak

The peculiar potency of the general,
To compound the imagination’s Latin with
The lingua franca et jocundissima.

X
A bench was his catalepsy, Theatre
Of Trope. He sat in the park. The water of
The lake was full of artificial things,

Like a page of music, like an upper air,
Like a momentary color, in which swans
Were seraphs, were saints, were changing essences.

The west wind was the music, the motion, the force
To which the swans curveted, a will to change,
A will to make iris frettings on the blank.

There was a will to change, a necessitous
And present way, a presentation, a kind
Of volatile world, too constant to be denied,

The eye of a vagabond in metaphor
That catches our own. The casual is not
Enough. The freshness of transformation is

The freshness of a world. It is our own,
It is ourselves, the freshness of ourselves,
And that necessity and that presentation

Are rubbings of a glass in which we peer.
Of these beginnings, gay and green, propose
The suitable amours. Time will write them down.