І
В належний, звичний час оспівувати свято,
Носити чуб чи гриву, як це робить більшість,
В юрмі разом тріумфувати зичним горлом,

Передвіщати радість і пісні про неї
Нести щасливим людям в дар, відчуте серцем
У цій спільноті, найнадійніший фундамент,

Доволі нескладна ця вправа, Ієронім (1)
Придумав сурми і вогненні струни, які
Збирають золотими пальцями cинь вітру(2):

У хорі голосів, які злітають звідти,
Шукати голос найпохмурішого предка,
Шукати джерело мелодії зі світла,

Яке обрушує нас в надчуттєву форму.
Але при цьому постає складна проблема,
В зображенні, яке ми бачимо, вловити,

Що незбагненна мить ірраціонального,
Коли схід сонця, чи коли глибини моря
Ясні, чи на стіні небесного притулку

Повисне місяць. Це незмінювані речі.
Але ми вражені, вони були неначе.
Ми розуміємо їх розумом пізнішим.

II
Блакитна жінка(3), нерухома, наче з глянцю,
Не хоче за вікном перисту розторопшу(4)
З її холодним сріблом, там перисті хмари

Повинні пінитись, котитися, як хвилі,
І сексуальні квіти мусять спочивати
Від пристрастей своїх, шалених і спекотних,

Насичувати ароматом літні ночі,
Слід збутися її невдалим мріям, у снах
Приймати їх природну форму. Досить цього

Для неї, щоб запам'ятала: розторопша
Приходить навесні у виноградне листя
Шалений пульс її студити; в пінних хмарах

Нема нічого, окрім піни хмар; цвіт пінний
Відходи визрівання сімені; а потім,
Коли гармонія тепла серпневих сосен

Зайде в кімнату, задрімає й затихне ніч.
Їй вистачить того, що спогади навіють.
Блакитна жінка вигляне в своє віконце,

Назве коралами кизил, холодний, чистий,
Холодний, холодно окреслений, реальний,(5)
Ясний і, виключно для ока, не завадний.

ІІІ
Незмінний образ у незмінній пустці, (6)
Лик з каменю в безмежному багрянці,
Багрянець з зеленню, багрянець з синню,

Античний лоб, над ним важке волосся,
Канавки від дощу, багрець, рожевість
Рубіну сточена водою й вітром,

Лоза круг горла, вищерблені губи,
Похмурі брови гріються як змії,
Утрачених чуттів немає й сліду,

Багрянець у багрянці неповторний,
Злегка іржавий і злегка рум'яний,
Злегка загрублий, дикий і корона

Не радує очей, багряна слава
Самотньо віє над охглухлим вухом.
Сіяння гасне, сердолик тьмяніє,

Зневажений без шани. Мабуть бджоли.
Могло так бути, чи було. Померлий
Пастух (7) приніс акорд величний з пекла,

Але проспав овець. Такий переказ.
Несуть з любов'ю діти перші квіти
І розкидають їх. Нема подібних.

IV
Запізно ми міркуємо про справи
В минулому, коли вже зрозуміли
Й побачили своє і їхнє місце.

Укладено в Катавбі (8) серед року
Опівдні шлюб містичний капітана
Прославленого і дівиці Бавди.

Для них був урочистий гімн: бо досі
Коханців ми не одружили. Досі
Один побратись з іншим зарікався,

Вино весільне відмовлявся пити.
Кожен повинен іншого прийняти
Не за принади, вплив, солодку мову,

Не за шу-шу-шу таємничих бубнів.
Слід відчувати іншого як знак, знак,
Стихію здатний стримати, чи вітер

Спинити. Він любив гірську Катавбу,
Тому взяв шлюб, із Бавдою зустрівшись,
І Бавда закохалася, як в сонце.

Був вдалим шлюб, тому що місце шлюбу
Вони любили. Тут ні рай, ні пекло.
Вони кохали, віч-на-віч зустрівшись.

V
Пили Мерсо (9), з манговим чатні (10) їли лобстера
З Бомбея. Нам Кенон Аспірин (11) розповідав
Його сестра жила в розумному блаженстві

В своєму домі. Дві дочки були у неї,
Одній чотири і одній сім років, обох
У скромні кольори вона вдягала. Але

Усе ж їх прикрашала ця доречна вбогість,
Блакитно-сіра, пожовтіла, зі стрічкою,
Для них на ній суворі настанови, світлі,

Недільні перли, це її вдовина радість.
Вона назвала їх простими іменами,
Такими, як її, без мрій про неможливе.

Промовлені слова були почуті нею.
Вона їх бачила такими, як вони є,
Чуття передавали найпростіші фрази.

Як Кенон Аспірин про це розповідав нам,
Відображав, виспівував в режимі фуги
Разом з уявлюваним хором дифірамби.

Як діти засинали, його сестра сама
Потребувала сну, у безтурботній тиші
Являлися їм сни лише про зрозуміле.

VI
Коли в дрімучу північ Кенон засинає
І мимоволі звичні речі позіхають,
Оголюється небуття, відправна точка,

За межами якої факт не буде фактом.
Від цього починається людська наука,
Блідніє золото нічного світла, знову

Внизу, у глибині поверхні його ока
І добре чутний на вершині його вуха
Матеріал, який сприймає його розум.(12)

Так що він в ньому відчував підйомні крила
Й злітав до дальніх зір на зовнішні орбіти,
Від них спускався знову до дитячих ліжок,

Де вони сплять. Вперед вела нестримна сила
Прямо до верхньої межі корони ночі.(13)
Оголювалось небуття, відправна точка,

За межами якої думка вже не думка.
Він мусив обирати. Це однак не вибір
З взаємовиключних речей. Це був не вибір

Між так і ні. Він вирішив вважати речі,
які разом перепліталися, за цілість,
ускладненість, за осереддя гармонії.(14)

VII
Нав'язує чіткі накази на свій розсуд,
Як роблять це лисиця і змія. Рішуче.
Будує капітолії, в їх коридорах,

Біліші воску, урочисті й знамениті,
Встановлює він статуї людей розумних,
Хто був ученішим сови, хто був мудрішим

Слонів. Та нав'язати - це не відкривати.
Закономірності сезону відкривати,
Щоб відкривати літо і розуміть його.

Відкривати зиму, і добре розуміти,
Знайти, не нав'язати, зовсім не думати,
З нічого перейти до величі погоди,

Можливо це, можливо, можливо. Повинно
Можливим бути. Так повинно бути, з часом
Являється реальність із грубих поєднань,

На перший погляд, вивільнився звір, несхожий,
Зігрітий лютим молоком. Пізнати дійсність,
Позбавитись ілюзій всіх, крім однієї,

Ілюзії про абсолютне - ти, Ангеле,
Мовчи у світлосяйній хмарі і слухай
Світлосяйну музику звучання істини.

VIII
Чим є для мене віра? Якщо ангел з хмари,
Спокійно дивлячись в бурхаючу безодню,
На своїх струнах грає про бездонну славу,

Летить на крилах крізь вечірні осяяння,
Донизу в глибину безмежного простору,
Забувши центр золотий і долю золоту.(16)

Чи зігрівається в завмерлому польоті,
Чи уявляю, що цей ангел менш щасливий?
Чи не примарний ляпіс вітру його крила?

Це він чи я так відчуваю їх? Постійно
Невже це я повторюю, години повні
Уявного блаженства, в якому без потреб,

Щасливий, я забуваю руку золоту
Потреб, я задоволений, хоч не величний,
І там, де є година, там і день існує,

Існує місяць, рік існує, час існує,
В якому велич - дзеркало його самого:
Я є, хай не величний, але я є, я є.

Цей простір, що назовні, чим ми заповнимо,
Крім роздумів своїх та ескапади смерті,
Під дахом Попелюшка втішиться собою?

IX
Свисти гучніш, вільшанко в бур'янах (17). Я можу
Робити все, що й ангели. Подобається,
Що вони подібні людям світлим, самотні,

Утішні ангели. Свисти, горніст уявний,
Який біля гнізда виспівує подрузі,
Крик півня, горн, свисток і незначна зупинка,

Вільшанко, спини свої прелюдії, тренуй
Прості повторення. Принаймі це включає
Якісь заняття, управляння і роботу.

Фінальна пісня теж, само собою, гарна:
Один із багатьох повторів завершується
Самостійно і, відповідно, прекрасно, йде

За колом коло, і коло, і тільки коло,
Доки прості повтори стануть остаточним
Благом, як подане вино до столу в лісі.

І ми радіємо як люди, коли листя
Незмінно креслить над столом за колом коло,
Щоб ми дивилися й раділи, помічали

В його кружлянні дивовижну міру. Мабуть,
Герой - людина, а не виключна потвора,
Але його повторення найбільш майстерні.

X
Дівчино пишна (18), Земле, ніч моя і літо,
Мені здається, що шукаю в тобі зміни,
Неспинні зміни, бачу їх мінливий обрис?

Вони впізнавані, та все ще незбагненні.
Вельмишановна, пані, ось я, під деревом,
Це безпричинне відчуванння вимагає,

Щоб я назвав тебе по імені безмовно,
Завадив зникненням, залишив біля себе.
Коли я уявляю твою силу або втому,

За працею, тривожну, втішену, самотню,
Ти залишаєшся як надприродний символ.
Являєш ірраціональну дисторсію (19),

Фантом легкий, проте жаданий, проте рідний.
Це так: понадраціональна дисторсія,
Уявне, що виникає з відчуттів. Ось так.

В Сорбонні (20) це одного разу зрозуміють.
Додому з лекцій повертаючись, збагнемо,
Що ірраціональне є раціональним,

Тоді на осяйній дорозі я відчую,
Й назву твоє ім'я, мій плинний, зелений світ.
І ти припиниш обертатись, крім в кристалі.

—————
Солдат, війна триває між розумом
І небом, між замислами ночі й дня.
Тому цей час - час зоряний поета.

Серп місяця з ним разом у кімнаті
Вергілія рядки твердить, вниз - вверх,
Вниз - вверх. Його війні кінця немає.

І все ж вони залежні. Два є одним.
Вони не схожі, ліве й праве, пара,
Тоді зустрінуться дві паралелі,

Коли зустрінуться їх тіні, прийдуть
В казарму книгою, листом з Малайї.
Закінчиться війна. Ти повернешся.

Прихопиш віскі, ще тушонку візьмеш
Чи просто так прийдеш... Месьє, камраде,
Солдат бідніший без рядків поета,

Плани малі, але слова, як кулі,
Лунає одвічна музика в крові,
Зве ради бою в бій шляхетні душі.

Тоді уява творить справжнього героя;
Тоді солдат іде на смерть з натхненним словом,
Або, як мусить, з цим чесним хлібом слів живе.

(1) Латинський переклад Біблії, зроблений приблизно в 405 році н. е. біблеїстом Євсевієм Ієронімом, почали називати Вульгатою, що в перекладі з латини означає звичайна або загальновживана. "Ієронім — це святий Ієронім, який породив сурми, перекладаючи Біблію. Гадаю, це було б зрозуміліше, якби я говорив про арфи". (Letters of Wallace Stevens, P. 435)
(2) У цьому описі Стівенс, можливо, мав на увазі сцену зі старого вітража, освітленого сонцем, так що струни інструментів виглядають як вогонь, а кольори інших інструментів, зникнувши, створюють враження, що золоті пальці перебирають небесну порожнечу.
3) "Блакитна жінка, ймовірно, була погодою недільного ранку на початку квітня минулого року, коли я писав це. У мене було відчуття, що «пернаті аргентинці» мали рацію і що це не допоможе змінити їх на щось інше, так само, як це не допоможе метаморфізувати те, те чи інше (хмари на піну, живі квіти на квіти без життя) , тепло до форми тепла". (Letters of Wallace Stevens P. 444)
(4) периста розторопша (feathery argentines) - ймовірно, мова йде не про аргентинців, а про розторопшу, поява її перистого листя засвідчує прихід весни
(5) "Очевидно, у вірші, складеному з погоди та речей, що пливуть у ній: пір року, думок і почуттів, холодні окреслення навколо займають свої місця без допомоги." (Letters of Wallace Stevens P.444)
(6) "Перші п’ять строф розділу III описують потерту погодою статую, обличчя бога..., єдиний стійкий образ у незмінній реальності,... але це образ бога, який більше не повністю утверджує свою віру (Letters of Wallace Stevens, P. 438)
(7) Застаріла ідея божества могла існувати, але, згідно з міфом, інший бог, Орфей, прийшов і приніс насолоду від музики, насолоду, яка творить уявні образи. Замість безчуттєвого образу статуї насолода музикою приносить любов дітей - свіжість ранніх квітів та їх різноманітність.
(8) Почуття передує розуму. Одруження в Катавбі (річка або регіон у Південній Кароліні) ілюструє це: спочатку була закоханість, потім одруження. Вони люблять місце, де одружуються, так утворюється зв'язок почуття і реальності (місця, де одружуються).
(9) Мерсо - частина району Кот-де-Бон в Бургундії, яка славиться своїми біими винами сорту Шардоне
(10) Чатні – це пряний, інколи гострий соус, що походить з Індії. Його роблять з фруктів або овочів із додаванням спецій, трав, цукру та оцту. Готують чатні зі стебел ревеню, томатний чатні або яблучно-гарбузовий варіант. Такий соус чудово відтіняє смак основних страв з м'яса й асорті сирів.
(11) "Витончена людина Кенон Аспірин - дослідив всі проекції розуму, зокрема свою власну, не обзавівшись власною фантазією, повертається до своєї сестри та її дітей". ( Letters of Wallace Stevens, P.445) Його сестра взагалі ніколи нічого не досліджувала і уникала цього. Він відчуває від цього чуттєвий екстаз і співає хвалу відмові від мрій
(12) Зв’язок зі своєю сестрою "дає йому надовго відчуття нікчемності, оголеності, остаточності й обмеженості; і, лежачи на своєму ліжку, він знову повертається до сьогоднішнього нічного яскравого світла". (Letters of Wallace Stevens, P. 445). Чуттєві речі, які походять зі стану його розуму перед сном "розсіюються", залишається відчуття неадекватності чуттєвих, фактичних речей "Оголюється небуття".
(13) "Якщо він хоче обійти людський пафос і факти , він повинен йти "прямо до верхньої межі корони ночі": знайти свій шлях через уяву або, можливо, до уяви". (Letters of Wallace Stevens, P. 445)
(14) Йому доводиться обирати між реальністю і уявою, і він вирішує, що уява основана на реальності, а сприйняття реальності залежить від уяви. Вони переплітаються і утворюють гармонійне ціле.
(15) Нав’язуваний розумом порядок відрізняється від реально існуючого порядку, наприклад, порядку літа чи зими. Знайти реальне означало б відкинути будь-яку вигадку, окрім тієї, яка містить уявлення про абсолютну реальність. Тому уявний небесний ангел ангел повинен мовчати, щоб чути музику, яка відповідає істинній реальності. Це уявлення може бути або не бути "вищою ілюзією", тому що є різниця між абсолютною ілюзією та ілюзією абсолюту. Проблема Кенона полягає у відсутності вибору: його прагнення охопити все стає заміною реальності, а велика мета - оправданням власних невдач.
(16) Можна уявити ангела, який дивиться на хаос творіння ("бурхаючу безодню"), створює чудову музику ("бездонну славу"), літає крізь те, що являє вечір, звичайний час доби, і не потребує нічого, крім хаосу без "золотого центру" бога чи "золотої долі" небес, який щасливий лише рівновагою свого польоту без подальшої долі чи мети. Чи не є істиною, що хтось уявляє ангела як проекцію свого власного досвіду? Хіба він не вигаданий задля нашого власного задоволення, наповнюючого години блаженством? Людський, а не надприродний досвід, може бути сформульований і зрозумілий через таке творіння, як ангел. Це не він, а людина щаслива без потреб в надприродному (золотої руки потреб), тоді потенційно існує життя, в якому єдина велич і слава ("величність") — це не Бог, а відображення самого себе. Незважаючи на структуру пісні як серії запитань без чітких відповідей, вона вбирає сумніви в структуру ширшого естетичного почуття, а також може розглядатися як аспект людської складності.
(17) Вільшанка в бур'янах відноситься до тварин, яким бракує сили, яка властива поету. Поет може насолоджуватися піснею вільшанки і співом ангелів. Для вільшанки її чудова пісня зводиться для постійних повторів, циклічного процесу, який не має кінця. Її пісня - самоціль, так само як і одноманітна діяльність людини і людському світі. Тому людину радує повторювана пісня вільшанки, кружляння листя, подвиги героїв.
(18) Пишна дівчина - це уособлення землі (Letters of Wallace Stevens, P. 426), звідси епітети в першому рядку. Вона добре відома, але водночас відхиляється (дисторсія) від того, ким вона є, стає невловимою нереальністю (легким фантомом), емоційним (ірраціональним) спотворенням себе. Дорогі обидва її образи. Для Его це її єдина реальність: понадраціональна дисторсія, яка створює фіктивну концепцію про неї, продиктовану почуттями щодо неї. Чергування і взаємозв’язок дійсності й уяви показано на початку вірша через те, що пишна дівчина є "земною"; "моє літо", але не інші пори року (літо для Стівенса — це час, коли реальність найбільш насичена та доступна); і «моя ніч», але не день (ніч - час мрій, день - дійсність). "Моя" підкреслює особисту природу сприйняття, що світ може бути дещо іншим для кожної людини. Автор намагається зрозуміти, як він сприймає світ. Він знаходить пишну дівчину в постійних змінах, які не завершені. Він відчуває до неї любов, як до матері. Людина, охоплена емоціями, створює вигадку, яка є результатом почуттів.
(19) Дисторсія (від лат. distorsio, distortio - викривлення) - аберація оптичних систем, при якій збільшення різне в різних точках поля зору, через що порушується подібність між об'єктом і його зображенням.
(20) "Нотатки про найвищу літературу" були написані під час війни між 28 січня та 1 червня 1942 року. Сорбонна тоді перебувала під владою контрольованого нацистами уряду Віші. Понад тисяча науковців іноземного походження були звільнені з роботи. Фонд Рокфеллера за підтримки спеціального радника Джорджа Сантаяни зміг допомогти п’ятдесяти французьким професорам отримати імміграційні візи до Сполучених Штатів і профінансував для них викладацькі посади в американських університетах. В "Університеті вільної Франції" в Нью-Йорку, який відкрився 8 жовтня 1941 року, читав лекції професор з Сорбонни Жан Валь. Він став першою людиною, яка вказала, що "Нотатки до найвищої літератури" принесли йому задоволення - у листі, надісланому Генрі Черчу, другові Стівенса. Можливо, Стівенс хотів віддати належне у своїй поемі французьким ученим у вигнанні, поставивши Сорбонну в центр людських інтелектуальних зусиль. Саме в Сорбонні філософські концепції раціонального та ірраціонального нарешті будуть вияснені.
"Отже, принести задоволення розумній людині подібними речами - це те, чогоо можна очікувати; і, звичайно, я дуже задоволений, у французькому розумінні цього слова, тим, що догодив Жану Валю". (Letters of Wallace Stevens, P. 429–30).


Wallace Stevens Notes Toward a Supreme Fiction. It must give pleasure
I
To sing jubilas at exact, accustomed times,
To be crested and wear the mane of a multitude
And so, as part, to exult with its great throat,

To speak of joy and to sing of it, borne on
The shoulders of joyous men, to feel the heart
That is the common, the bravest fundament,

This is a facile exercise. Jerome
Begat the tubas and the fire-wind strings,
The golden fingers picking dark-blue air:

For companies of voices moving there,
To find of sound the bleakest ancestor,
To find of light a music issuing

Whereon it falls in more than sensual mode.
But the difficultest rigor is forthwith,
On the image of what we see, to catch from that

Irrational moment its unreasoning,
As when the sun comes rising, when the sea
Clears deeply, when the moon hangs on the wall

Of heaven-haven. These are not things transformed.
Yet we are shaken by them as if they were.
We reason about them with a later reason

II
The blue woman, linked and lacquered, at her window
Did not desire that feathery argentines
Should be cold silver, neither that frothy clouds

Should foam, be foamy waves, should move like them,
Nor that the sexual blossoms should repose
Without their fierce addictions, nor that the heat

Of summer, growing fragrant in the night,
Should strengthen her abortive dreams and take
In sleep its natural form. It was enough

For her that she remembered: the argentines
Of spring come to their places in the grape leaves
To cool their ruddy pulses; the frothy clouds

Are nothing but frothy clouds; the frothy blooms
Waste without puberty; and afterward,
When the harmonious heat of August pines

Enters the room, it drowses and is the night.
It was enough for her that she remembered.
The blue woman looked and from her window named

The corals of the dogwood, cold and clear,
Cold, coldly delineating, being real,
Clear and, except for the eye, without intrusion.

III
A lasting visage in a lasting bush,
A face of stone in an unending red,
Red-emerald, red-slitted-blue, a face of slate,

An ancient forehead hung with heavy hair,
The channel slots of rain, the red-rose-red
And weathered and the ruby-water-worn,

The vines around the throat, the shapeless lips,
The frown like serpents basking on the brow,
The spent feeling leaving nothing of itself,

Red-in-red repetitions never going
Away, a little rusty, a little rouged,
A little roughened and ruder, a crown

The eye could not escape, a red renown
Blowing itself upon the tedious ear.
An effulgence faded, dull cornelian

Too venerably used. That might have bee.
It might and might have been. But as it was,
A dead shepherd brought tremendous chords from hell

And bad the sheep carouse. Or so they said.
Children in love with them brought early flowers
And scattered them about, no two alike.

IV
We reason of these things with later reason
And we make of what we see, what we see clearly
And have seen, a place dependent on ourselves.

There was a mystic marriage in Catawba,
At noon it was on the mid-day of the year
Between a great captain and the maiden Bawda.

This was their ceremonial hymn: Anon
We loved but would no marriage make. Anon
The one refused the other one to take,

Foreswore the sipping of the marriage wine.
Each must the other take not for his high,
His puissant, front nor for her subtle sound,

The shoo-shoo-shoo of secret cymbals round.
Each must the other take as sign, short sign
To stop the whirlwind, balk the elements.

The great captain loved the ever-hill Catawba
And therefore married Bawda, whom he found there,
And Bawda loved the captain as she loved the sun.

They married well because the marriage-place
Was what they loved. It was neither heaven nor hell.
They were love’s characters come face to face.

V
We drank Meursault, ate lobster Bombay with mango
Chutney. Then the Canon Aspirin declaimed
Of his sister, in what a sensible ecstasy

She lived in her house. She had two daughters, one
Of four, and one of seven, whom she dressed
The way a painter of pauvred color paints.

But still she painted them, appropriate to
Their poverty, a gray-blue yellowed out
With ribbon, a rigid statement of them, white,

With Sunday pearls, her widow’s gayety.
She hid them under simple names She held
Them closelier to her by rejecting dreams.

The words they spoke were voices that she heard.
She looked at them and saw them as they were
And what she felt fought off the barest phrase.

The Canon Aspirin, having said these things,
Reflected, humming an outline of a fugue
Of praise, a conjugation done by choirs.

Yet when her children slept, his sister herself
Demanded of sleep, in the excitements of silence
Only the unmuddled self of sleep, for them.

VI
When at long midnight the Canon came to sleep
And normal things had yawned themselves away,
The nothingness was a nakedness, a point,

Beyond which fact could not progress as fact.
Thereon the learning of the man conceived
Once more night’s pale illuminations, gold

Beneath, far underneath, the surface of
His eye and audible in the mountain of
His ear, the very material of his mind.

So that he was the ascending wings he saw
And moved on them in orbits’ outer stars
Descending to the children’s bed, on which

They lay. Forth then with huge pathetic force
Straight to the utmost crown of night he flew.
The nothingness was a nakedness, a point

Beyond which thought could not progress as thought.
He had to choose. But it was not a choice
Between excluding things. It was not a choice

Between, but of. He chose to include the things
That in each other are included, the whole,
The complicate, the amassing harmony.

VII
He imposes orders as he thinks of them,
As the fox and snake do. It is a brave affair.
Next he builds capitols and in their corridors,

Whiter than wax, sonorous, fame as it is,
He establishes statues of reasonable men,
Who surpassed the most literate owl, the most erudite

Of elephants. But to impose is not
To discover. To discover an order as of
A season, to discover summer and know it,

To discover winter and know it well, to find
Not to impose, not to have reasoned at all,
Out of nothing to have come on major weather,

It is possible, possible, possible. It must
Be possible. It must be that in time
The real will from its crude compoundings come,

Seeming at first, a beast disgorged, unlike,
Warmed by a desperate milk. To find the real,
To be stripped of every fiction except one,

The fiction of an absolute—Angel,
Be silent in your luminous cloud and hear
The luminous melody of proper sound.

VIII
What am I to believe? If the angel in his cloud,
Serenely gazing at the violent abyss,
Plucks on his strings to pluck abysmal glory,

Leaps downward through evening’s revelations, and
On his spredden wings, needs nothing but deep space,
Forgets the gold centre, the golden destiny,

Grows warm in the motionless motion of his flight,
Am I that imagine this angel less-satisfied?
Are the wings his, the lapis-haunted air?

Is it he or is it I that experience this?
Is it I then that keep saying there is an hour
Filled with expressible bliss, in which I have

No need, am happy, forget need’s golden hand,
Am satisfied without solacing majesty,
And if there is an hour there is a day,

There is a month, a year, there is a time
In which majesty is a mirror of the self:
I have not but I am and as I am, I am.

These external regions, what do we fill them with
Except reflections, the escapades of death,
Cinderella fulfilling herself beneath the roof?

IX
Whistle aloud, too weedy wren. I can
Do all that angels can. I enjoy like them,
Like men besides, like men in light secluded,

Enjoying angels. Whistle, forced bugler,
That bugles for the mate, nearby the nest,
Cock bugler, whistle and bugle and stop just short,

Red robin, stop in your preludes, practicing
Mere repetitions. These things at least comprise
An occupation, an exercise, a work,

A thing final in itself and, therefore, good:
One of the vast repetitions final in
Themselves and, therefore, good, the going round

And round and round, the merely going round,
Until merely going round is a final good,
The way wine comes at a table in a wood.

And we enjoy like men, the way a leaf
Above the table spins its constant spin,
So that we look at it with pleasure, look

At it spinning its eccentric measure. Perhaps,
The man-hero is not the exceptional monster,
But he that of repetition is most master.

X
Fat girl, terrestrial, my summer, my night,
How is it I find you in difference, see you there
In a moving contour, a change not quite completed?

You are familiar yet an aberration.
Civil, madam, I am, but underneath
A tree, this unprovoked sensation requires

That I should name you flatly, waste no words,
Check your evasions, hold you to yourself.
Even so when I think of you as strong or tired,

Bent over work, anxious, content, alone,
You remain the more than natural figure. You
Become the soft-footed phantom, the irrational

Distortion, however fragrant, however dear.
That’s it: the more than rational distortion,
The fiction that results from feeling. Yes, that.

They will get it straight one day at the Sorbonne.
We shall return at twilight from the lecture
Pleased that the irrational is rational,

Until flicked by feeling, in a gildered street,
I call you by name, my green, my fluent mundo.
You will have stopped revolving except in crystal.

—————
Soldier, there is a war between the mind
And sky, between thought and day and night. It is
For that the poet is always in the sun,

Patches the moon together in his room
To his Virgilian cadences, up down,
Up down. It is a war that never ends.

Yet it depends on yours. The two are one.
They are a plural, a right and left, a pair,
Two parallels that meet if only in

The meeting of their shadows or that meet
In a book in a barrack, a letter from Malay.
But your war ends. And after it you return

With six meats and twelve wines or else without
To walk another room . . . Monsieur and comrade,
The soldier is poor without the poet’s lines,

His petty syllabi, the sounds that stick,
Inevitably modulating, in the blood.
And war for war, each has its gallant kind.

How simply the fictive hero becomes the real;
How gladly with proper words the soldier dies,
If he must, or lives on the bread of faithful speech.