Плініо Апулео Мендоза, Карлос Альберто Монтанер, Альваро Варгас Льйоса Посібник сучасного латиноамерианського ідіота (уривок)

Переклад з іспанської

"Тільки ті, хто вміють плавати, врятуються". Пам'ятна фраза Катане, співака Тріо Тайкуба, вранці 8 січня 1959 року, коли Фідель Кастро в'їхав у Гавану. З тих пір він відомий як Пророк.
Найбільш інтимні та тривалі сентиментальні стосунки пов'язують латиноамериканського ідіота з кубинською революцією. Це стара любов, яку ні забути, ні покинути. Старовинна і глибока любов, яка прийшла з глибини часу. Зокрема з 1959 року, коли потік бородатих людей, на чиїх спинах приплив Фідель Кастро, спустився з кубинських гір у Гавану.
Це шоу має величезну образотворчу силу. Вони були перші бородатими та волосатими, які були помічені у ХХ столітті. Потім з'явилися Бітлз і хіпі. І це вперше революція повалила диктаторський режим без підтримки армії. До цього моменту переважала переконаність, що революції завжди можливі з армією, іноді без армії, але ніколи не проти армії. Фідель Кастро показав, що це твердження було помилковим.
Проте ми повинні на початку зазначити, що 99% латиноамериканців, включно з самими кубинцями, були дещо дурні, судячи з історичного процесу, який триває на острові з того самого першого року чотири десятиліття тому. Хто в перші дні не був фіделістом? Хто не співчував цій групі радісних комбатантів, які зібралися впроваджувати справедливість та прогрес на землі Марті? Як не тремтіти від ентузіазму перед кількома хлопцями, які звершили подвиг повалення військового диктатора, підтриманого армією та Вашингтоном?
Тільки цей простий підхід, забарвлений у рівній мірі доброзичливістю і нерозсудливістю, відразу ж почали обставляти незліченними домислами, які потім, у кінці кінців, автоматично поширили на всю Латинську Америку для латиноамериканського ідіота в якості прикриття, щоб встановити чи виправдати схильність до явно неприпустимої диктатури. Варто розглянути одну за другою найчастіше повторювані помилки про всі ці виснажливі роки «ганьби і дурості», як влучно сказав першим Борхес про перонізм, ще одне латиноамериканське божевілля. Давайте почнемо розбирати ці болючі риторичні хащі.

До революції Куба була відсталою і корумпованою країною, яку Кастро врятував від страждань. Це бідність і соціальний протест кубинців спровокували революцію.
Не викликає сумнівів, що в політичному плані кубинці потерпали від корумпованої диктатури, яку не сприймала більшість населення. Після майже 12 років демократичних урядів, діючих у межах Конституції 1940 року, 10 березня 1952 року генерал Фульхенсіо Батіста влаштував військовий переворот і скинув чесно обраного президента Карлоса Пріо.
Уряд, утворений внаслідок цього незаконного акту, не визнаний більшістю кубинців, як ми знаємо, протримався сім років, до перших годин 1 січня 1959 г. Однак, революція, яка повалила його, була здійснена не для створення комуністичної системи, а щоб повернути країні свободи, які відібрав сім років тому Батіста. Тобто в усіх документах та маніфестах організацій, у тому числі Кастро, це було поваленням диктатури. За винятком майже нікчемної комуністичної партії Куби - яка називалася Кубинська народно-соціалістична партія - жодна політична партія не запропонувала нічого іншого, крім відновлення демократії в звичних для Заходу умовах.
Справді, в 1950-х роках економічна ситуація на Кубі була набагато перспективнішою, ніж у більшості країн Латинської Америки. Між 1902 і 1928 роками, а потім у період з 1940 до 1958 року країна пережила тривалі періоди економічного зростання і стояла поряд з Аргентиною, Чилі, Уругваєм і Пуерто-Ріко серед найбільш розвинених у Латинській Америці. У Всесвітньому економічному атласі Гінзбурга, опублікованому наприкінці 50-х років, Куба займала 22 місце серед 122 описаних країн. І, за словами економіста Г. Т. Осима зі Стенфордського університету, в 1953 році дохід на душу населення кубинців був як в Італії, хоча особисті перспективи, здавалося, були більш щедрим на карибському острові, ніж на європейському материку. Як це довести? Докази співають: у 1959 році, на світанку революції, посольство Куби в Римі прийняло дванадцять тисяч заяв від італійців, які прагнули влаштуватися на Кубі. Однак нічого невідомо про кубинців, які хотіли б здійснити подорож у зворотному напрямку. І ці дані дуже важливі для врахування, оскільки немає інформації, яка більш точно визначає індекс сподівань та ймовірності успіху в суспільстві, ніж напрямки міграцій. Якщо дванадцять тисяч італійських робітників і селян хотіли поїхати на Кубу, щоб завоювати острів - тисячі інших астурійців, галісійців і канарійців хотіли зробити те ж саме - це тому, що в обраній країні якість можливостей розвитку була високою. Сьогодні, навпаки, мільйони кубинців хотіли б назавжди переїхати до Італії.
З іншого боку, в соціальному відношенні картина також не була негативною. 80% - дуже високий показник для того часу - населення було грамотним, а показники здоров'я були як у розвинених націй. У 1953 році - за Атласом країн Гінзбурга - в таких країнах як Голландія, Франція, Великобританія та Фінляндія було пропорційно менше лікарів і стоматологів, ніж на Кубі, і цей факт багато в чому пояснює високу тривалість життя кубинців, як і дуже низький середній показник смертності дітей, які померли під час пологів або в перші тридцять днів після народження.
Остаточний і шокуючий факт, який може пояснити багато речей: в 1958 році ціни і вартість, імпортний потенціал на душу населення кубинців був на 66% вищим, ніж у 1994 році. Це в країні з відкритою економікою, а зараз імпорт 50% продуктів харчування показує безмежну дурість режиму Кастро у виробництві товарів і послуг - або інакше - потужну динаміку кубинського суспільства до Кастро.

Куба була борделем Карибського басейну, і особливо північноамериканців. Острів був у руках гангстерів Чикаго та Лас-Вегаса.
Насправді Куба не була борделем. Це неправда. У Гавані була дюжина казино, яким, звичайно, вистачало дисфомфорту від присутності американської мафії, але її руйнівний вплив на кубинське суспільство був мінімальним, на відміну від того, що їй вдалося зробити в цей же час, наприклад, на сусідньому острові Пуерто-Ріко. Стосовно казино - це все ж брехня - гангстери були, але все ж це не той бізнес, який як правило підтримують, достатньо було судового позову, щоб змусити їх забратися геть.
Іншим був міф про проституцію. У країні дуже низький рівень венеричних захворювань, що показують статистичні дані, не було ніяких домів терпимості. Проте Гавана, як велика столиця, а також старий діючий морський порт, мала "район червоних ліхтарів", аналогічний тому, який можна побачити в Барселоні або в Неаполі.
Американські туристи, крім того, користувалися послугами шлюбних агенцій, а проституцією, в основному, користувалися кубинці, і в цьому не відрізнялися від будь-яких великих чи малих латиноамериканських міст.
Цікаво, що для постійних кореспондентів і мандрівників сьогодні Куба стала великим борделем для іноземців - як Таїланд - секс-туристи користуються нескінченними економічними проблемами країни. І це важко змінити: до революції песо і долар були еквівалентні й вільно обмінювалися, що дозволяло повії не віддавати перевагу іноземним клієнтам, що заспокоювало всіх, кого турбувало певне підґрунтя генитального націоналізму. Якщо коли-небудь у своїй трагічній історії Куба була борделем для іноземців, то в цій доленосній обставині слід звинувачувати кастризм. Раніше, просто, цього не було.

Незважаючи на всі незручності, революція дала кубинцям особливе почуття особистої гідності.
Важко повірити, що сьогодні кубинці являють високий рівень особистої гідності. Складно уявити, що ті, хто на своїй землі, не можуть зайти в готель чи кабаре, бо в них немає доларів, можуть почувати себе гідними та гордими за свій уряд. І це теж дивно, гідність у людині, яка не має права читати книги, які хоче, відстоювати свої переконання або просто висловлювати вголос, що вона думає. Якщо гідність визначається почуттям вартісності внутрішнього світу, яке виникає, коли живуть у відповідності зі своїми ідеалами, мабуть, це не Америка змушує від імені їхнього уряду негідні істоти, кубинську бідноту, повторювати гасла, в які вони не вірять, аплодувати лідеру, якого не люблять, одержувати день у день свою зарплату в цьому нічого не вартому житті, - це на острові називається подвійною мораллю або мораллю ягруми, рослини, яка характеризується листям, яке має два зовсім різні обличчя. (Прим.перекл. ягрума або трубне дерево має листя зелене зверху і срібне знизу. Сказати про людину "як ягрума" - це назвати її фальшивою, лицемірною)

Революція була необхідною, тому що Сполучені Штати контролювали економіку країни.
Строго кажучи, це ще один міф, який укорінився в свідомості латиноамериканського ідіота. Присутність північноамериканського капіталу на Острові була сконцентрована на цукрі, рудниках, комунікаціях і фінансах, і у всіх цих галузях тенденцією останніх десятиліть стало зростаюче домінування вітчизняних підприємців. У 1935 році зі 161 цукрових заводів лише 50 були кубинськими. У 1958 році 121 був вже в руках креолів. У тому ж році ледь 14% капіталу (і з симптомами поступового зменшення) було в руках Північної Америки. У 1939 році кубинські банки обслуговували лише 23% приватних депозитів. У 1958 році цей відсоток зріс до 61.
Що характеризувало економіку Куби, попри поширюване невгамовним латиноамериканським ідіотом, ніби кубинський бізнес був дуже розумним і енергійним, можна дуже легко перевірити, коли економіка повернеться з вигнання. Цікаво, що сорок тисяч компаній, створених кубинцями в Сполучених Штатах, мають в кілька разів більший об'єм сьогодні, ніж сума всіх інвестицій США на Кубу до 1959 року. Одна єдина компанія Bacardi в 1994 році заплатили більше податків державі Пуерто-Ріко, ніж коштує все виробництво кубинського нікелю за міжнародними цінами того ж року (сто п'ятдесят мільйонів доларів).

Сполучені Штати винні, що революція пішла по шляху комунізму і підтримки Москви, бо протидіяли Кастро з самого початку процесу.
У цьому випадку латиноамериканський ідіот неточний у деталях. Річ у тому, що Сполучені Штати відмовилися від Батісти за кілька місяців до його падіння, ухвалили ембарго на продаж зброї і попросили диктатора шукати політичне рішення, щоб припинити громадянську війну, яка розриває цю країну.
Можливо, що рішення Батісти втекти до Домініканської Республіки в ніч на 31 грудня 1958 року було пов'язано з тим, що "американці перейшли на іншу сторону". У будь-якому випадку правда полягає в тому, що в 1959 році Сполучені Штати направили посла Філіпа Бонсаля в Гавану з метою встановлення найкращих з можливих стосунків з новим революційним урядом.
Не вийшло. І не могло вийти, тому що через багато років Фідель Кастро пояснив перед камерами іспанського телебачення: в свої студентські роки він був переконаним марксистом-ленінцем, і він не сказав про це під час збройна боротьба, щоб не лякати кубинців. Кастро взагалі наполегливо шукав союзу з Москвою, і з самого початку (і цим похвалився добре обізнаний Тед Шульц у своїй книзі "Фідель Кастро: Критичний портрет") запропонував будувати комунізм на Кубі. Грінго прийняли комунізм Кастро, але не провокували його. Це історична правда.
Але якщо не хочеться брати до уваги свідчення самого Кастро, то принаймні не треба ігнорувати те, що відбувається в наші дні: комуністичний блок в Європі більше не існує, насправді, немає військової загрози з боку США щодо Куби, а Кастро наполегливо продовжує знову і знову повторювати вислів «соціалізм або смерть», відмовляючись змінювати основи системи. Безумовно, що коли комуніст переконаний самогубця, то цей джентльмен Фідель Кастро. Як можна продовжувати говорити, що в 1959 році Сполучені Штати підштовхнули його до комунізму, якщо сьогодні, коли марксизм не вважається життєздатним варіантом, весь світ не може витягнути його з комунізму?

Американська блокада Куби є злочином, яким пояснюється економічна катастрофа режиму та труднощі кубинського народу.
Перш за все, немає блокади. Так, існує заборона, яка заважає торгувати з Кубою американським компаніям та громадянами США, які витрачають на острові гроші. Ці заборони на політичному жаргоні називають ембарго, і вони почалися тоді, коли була конфіскована північноамериканська власність на Кубі на початку 60-х років. На той час майно було конфісковано без компенсації, і уряд США відреагував, ухваливши, по-перше, відмову від купівлі кубинського цукру, а потім заборонивши своїм підприємствам торгувати з островом Карибського басейну. Пізніше були додані інші менш важливі обмеження, такі як заборона на протязі шести місяців заходити в американські порти будь-якому кораблю, який раніше побував у кубинському порту.
Між іншим, благословенне ембарго - заборона на продаж або купівлю в кубинській державі - має дуже обмежений ефект. Той, хто відвідував диплотієнди (Прим.перекл. магазини, де продукти харчування, одяг, взуття, електричні товари продавалися виключно за долари, багато товарів були контрабандними) - заклади, де на Кубі він купував за долари - міг побачити, що не бракує американських товарів від кока-коли до IBM, так як все це дуже легко експортували з Канади, Панами або Венесуели, купували їх в місцевих магазинах, а потім доставляли на Кубу. Але, крім того, практично не було потрібних Кубі продуктів, які вона не могла купувати в Японії, Європі, Кореї, Китаї чи Латинській Америці. І немає жодного кубинського продукту, який за хорошу ціну - цукор, нікель, креветки та інші дрібниці - ви не знайдете на ринку за кордоном. Проблема, звичайно, полягає в тому, що Куба виробляє дуже мало, оскільки режим диявольськи неефективний, і в країні бракує, таким чином, товарів для продажу або валюти для покупки.
Куба - нарешті - не виплачує свої зовнішні борги з 1986 року (за три роки до зникнення радянського блоку і коли вона отримувала величезну субсидію понад п'ять мільярдів доларів на рік). Очевидно, що якщо острів не має ресурсів, прагне системи фантастично безглуздого виробництва, не повертає борги ще й звинувачує кредитора у здирництві, щоб прив'язати це до права боржника не виконувати свої зобов'язання - на це Кастро витратив багато часу і ресурсів у вісімдесятих роках - природно, що йому не дають нові кредити чи позики.

Пінічноамериканське ембарго США несе відповідальність за те, що Кастро не змінює його форму управління. Якщо налагоджені стосунки з В'єтнамом, то хіба слід зберігати ембарго проти Кастро?
Звичайно, ембарго було не тільки відповіддю на конфіскації шістдесятих років, але мало й політичний аспект. У розпал холодної війни Куба стала радянським авіаносцем за дев'яносто миль від Сполучених Штатів, спонсорувала всі підривні організації в світі, посилала свою армію в африканські війни, і це передбачувано, що Сполучені Штати будуть реагувати недружньо або спробують збільшити ціну підтримки Радами пішака, такого корисного і небезпечного, в серці Америки.
Цей етап, правда, пройдено (обставина, за якою Кастро не перестає шкодувати), але ембарго залишилося, чому? Блокаду не знімають, тому що кубинська громада США (два мільйони вигнанців і їхніх нащадків) цього не хоче, і жодна з двох основних партій, ні демократи, ні республіканці, не готова зараз втратити кубинські голоси.
За ці майже чотири десятиліття кубинська проблема перестала бути проблемою зовнішньої політики США, тому що набула внутрішнього забарвлення, щось на зразок того, що сталося з Ізраїлем і єврейським населенням США. Простіше кажучи, політика ембарго з часів Ейзенхауера і Кеннеді для керівників Білого дому чи Капітолію несе великі ризики в зміні стратегії по її збереженню.
Однак, хоча латиноамериканський ідіот не хоче це визнати, можливість скасувати ембарго знаходиться в руках самого Кастро. Згідно з так званим законом Торрічеллі від 1992 року, який так чи інакше регулює дотримання цих санкцій, залишаються відчиненими двері поетапної відміни ембарго в обмін на заходи, спрямовані на лібералізацію економіки і політичну відкритість. Якщо Кастро увійде до кола демократії, як це сталося з Південною Африкою, ембарго буде зняте.

Якщо на Кубі є голод, фактично це пов'язано з північноамериканським тиском.
До 1959 року споживання калорій на Кубі, відповідно до згаданої вище книги Гінзбурга, перевершувало на 10% мінімальні норми, які визначені ФАО (Прим.перекл. Food and Agriculture Organization - Продовольча і Сільськогосподарська Організація ООН): 2500 калорій на людину в день. І, природно, чому так було: Куба має хороші землі, 80% орної землі, опади в достатку і продуктивність полів збільшилася настільки, що до революції відсоток кубинців, які були зайняті в промисловості, торгівлі і сфері обслуговування, був значно вищим від тих, хто працював на землі, вищим ніж у Східній Європі.
Дивно те, що з такими природними умовами, а також освіченим населенням на Кубі голод зачіпає тисячі людей, спричиняючи авітамінози, які роблять їх сліпими, непрацездатними або викликають постійні болі в кінцівках.
До властивої комуністичній системі неефективності у виробництві товарів і послуг в кубинському випадку слід додати той факт, що уряд Кастро міг собі дозволити бути ще більш неефективним, враховуючи приголомшливу кількість радянських субсидій: таку велику, що історик Ірина Зоріна з Російської Академії наук оцінила її у більш ніж сто мільярдів доларів. Тобто, в чотири рази більше, ніж було за планом Маршалла для Європи, і втричі більше від наданої Вашингтоном Союзу заради прогресу в Латинській Америці. І ця велетенська сума була влита в суспільство, яке в 1959 році налічувало шість з половиною мільйонів жителів, а через 33 роки менше одинадцяти.
Природно, що в 1992 році, коли субсидій не стало, там відбулося катастрофічне скорочення економіки, острів втратив 50% своєї виробничої потужності, і повинен був залишити без роботи 80% своїх галузей. Поєднання неефективності системи з припиненням субсидій є причиною, яка пояснює економічне банкрутство Кастро. Звинувачувати американське ембарго в цьому економічному колапсі - це не зважати на найбільш очевидні факти і докази, які надає дійсність.

Кубинська революція може бути названа неефективною або жорстокою, однак вона вирішила дві найнагальніші проблеми Латинської Америки: освіта й охорона здоров'я, одночасно перетворивши острів на спортивну державу.
Цей вірш, ця мантра є однією з найзаповітніших для латиноамериканського ідіота. Давайте проаналізуємо її. Не можна заперечувати, що кубинський уряд доклав серйозних зусиль для розширення освіти, охорони здоров'я та спорту. Тобто, надав суспільству три послуги, з яких, принаймні, дві - освіта і здоров'я - важливі. Тільки будь-яка освічена людина знає, що послуги повинні оплачуватися за рахунок власного виробництва або іншого. І оскільки Куба виробляла дуже мало, вона розплачувалася за рахунок іноземного виробництва, яке прибувало на острів у вигляді субсидій. Звичайно, коли колосальний внесок з-за кордону закінчився, як школи, так і лікарні стали абсолютно недоступними для бідного кубинського суспільства.
Сьогодні ми маємо на острові школи без книг, без олівців, без паперу, які учні та вчителі часто не можуть одержати через відсутність транспортного сполучення; у них є будівлі, в багатьох випадках ладні розвалитися через відсутність технічного обслуговування, і в яких, до того ж, викладається сектантське та догматичне вчення, що далеко не схоже на хорошу освіту.
Про лікарні можна сказати те ж саме: порожні оболонки, в яких немає ні анестезії, ні шовного матеріалу, іноді немає навіть аспірину, і пацієнти повинні приносити свої простирадла, тому що установи їх або не мають, або не вистачає миючих засобів, щоб їх прати, як належить.
Важливо, що твердолобий латиноамериканський ідіот з якоюсь ніжністю продовжує читати цю книгу, йому слід зрозуміти, що те, що здається йому подвигом революції є не більше ніж безглуздим і довільним розподілом ресурсів. Наприклад, на Кубі один лікар обслуговує 220 людей. У Данії один лікар обслуговує 450 людей. Чи означає це, що данці повинні зробити революцію, щоб подвоїти кількість лікарів, а можливо це Куба безвідповідально витратила сотні мільйонів доларів, щоб навчити абсолютно зайвих лікарів замість того, щоб раціонально організувати надання медичних послуг?
Будь-який уряд, який бездумно використовує ресурси суспільства в одному напрямку, може досягти удаваного і дуже обмеженого подвигу, але це завжди буде на шкоду іншим напрямкам, які обов'язково випадають з області розвитку.
Це очевидно: кожне здорове суспільство повинно гармонійно використовувати свої ресурси, щоб уникнути жахливих перекосів. Якщо Парагвай, наприклад, спрямує всі свої зусилля, щоб стати космічною державою, цілком можливо, що через 15 років схвильований сеньйор Асунсьйон вийде на орбіту, цей нерозсудливий шлях призвів би до збідніння решти нації. Такі подвиги, характерні для кубинської революції, деякі фахівці називають "фараонізмом".
Але якщо абсурдно судити про те, що відбувається на Кубі, за рівнем розвитку системи освіти чи охорони здоров'я, ще більш безглуздо обгрунтовувати свої висновки темами "спортивної держави". Це правда, що на Олімпіаді Куба виграє більше золотих медалей, ніж Франція. Але єдине, що несе ця інформація, полягає в тому, що бідний острів Карибського басейну використовує дуже багато ресурсів найбільш дурним способом, який кожен може застосувати. Скільки коштує перемога кубинської баскетбольної команди над Італією? Чи не стільки коштів витрачає Кастро на своїх спортсменів, як і ті, хто володіє кінською стайнею, щоб вигравати багато змагань? Ми повертаємось до того ж міркування: всі економічні дії суспільства повинні співвідноситися за величиною, щоб результат мав мінімальну затратність. По-перше, зрозуміла гордість людей, коли досягають успіху спортсмени з їхнього племені, але коли це явище штучне, держава спостерігає не подвиг, а дурість: розподіл ресурсів абсолютно безглуздий.
Наостанок можливо важливе міркування: "демократична" Німеччина отримала більше медалей, ніж "федеративна". Чи означає це, що комуністична модель перевершила західну модель? Звичайно ні. Це невірно судити про політичну модель або систему за окремою довільно обраною ознакою. Расисти Південної Африки виправдовували свою диктатуру, стверджуючи, що чорношкірі цієї країни були найкраще освіченими та нагодованими на чорного континенту. Франко, в Іспанії, просив, щоб про його режим судили за певними привабливими статистичними даними. Це нагадує те, що робить латиноамериканський ідіот щодо Куби.

Що б ви не говорили, Куба краща, ніж Гаїті та інші країни Третього світу.
Звичайно, Куба "краща, ніж Гаїті" або Бангладеш, але Кубу треба порівнювати з країнами, які мали такий же рівень розвитку та прогресу у 1950-х роках; наприклад, Аргентиною, Уругваєм, Чилі, Пуерто-Ріко, Коста-Рікою чи Іспанією. Через тридцять сім років після початку революції Куба нескінченно слабша за будь-яку з цих країн, і більш розумно судити про острів за групою, в якій вона рухалася до революції, а не за самими відсталими країнами континенту.
Цікаво було б порівняти з Пуерто-Ріко, оскільки цей острів також отримував (і отримує) мільярди доларів дотацій від США. Але в той час, як російська субсидія сприяла створенню фатальної залежності Куби, що дуже загальмувало країну в реальному вимірі, в Пуерто-Ріко відбувалося протилежне. Куба з одинадцятьма мільйонами жителів у 1995 експортує на 1 мільярд 600 мільйонів доларів, а Пуерто-Ріко, маючи тільки три з половиною мільйони населення, експортує більше ніж на двадцять мільярдів доларів. І в той час, коли Куба страждає від наслідків дефіциту цукру, який сьогодні економіка виробляє в такій же кількості, як і 65 років тому, Пуерто-Ріко перестала бути експортером сільськогосподарського цукру, і стала індустріально розвиненим суспільством, яке володіє більше ніж трьома тисячами високотехнологічних компаній у Північній Америці. У 1959 році, коли почалася революція, обидві країни мали приблизно однаковий дохід на душу населення.
Через тридцять сім років пуерто-ріканці мають у десять разів більший дохід на душу населення, ніж кубинці.
Іншою країною для порівняння буде Коста-Ріка. Коли почалася революція, Куба мала набагато вищий рівень економічного розвитку, ніж Коста-Ріка, хоча індекси соціального забезпечення були порівнюваними. За наступні майже чотири десятиліття тікосам без революцій, стрілянини, вигнанців вдалося навчити грамоті все населення, система охорони здоров'я охоплює практично всю країну, і всього три мільйони жителів експортують на 20% більше, ніж Куба.

Північноамериканці не залишають Кастро ніякого вибору. Вони несуть відповідальність за рішення кубинського уряду не змінювати політичну модель.
Це не американці, не залишають Кастро виходу, а сам Кастро, який не хоче залишити урядовий палац. Цей старий каудильйо не бажає приймати зміни, за яких суспільство може обрати інших правителів або іншу модель держави. І справа, звичайно, не в нерозумінні чи нерішучості. Шлях політичної трансформації досить простий: указ про амністію, дозвіл на створення політичних партій, крім комуністичної, і початок встановлення правил гри для багатопартійного виборчого змагання. Це певним чином відбувалося в Португалії, Іспанії, Угорщині, Чехословаччині, Польщі та ще півдюжини країн, які ліквідували диктатуру. Але Кастро повинен був визнати можливість втрати влади і переходу в опозицію. А якщо він не хоче приймати такий шлях, це відбувається не через американців, а з власної любові до престолу. Справа в тому, що з роками найбільш конкурентоздатна опозиція всередині та за межами країни готова брати участь у мирних змінах, і саме Кастро, а не Сполучені Штати, відмовляється це зробити.

Кастро не скинули, тому що він харизматичний лідер, якого любить його народ.
Про те, скільки на Кубі людей за Кастро, а скільки проти нього, можна визначити лише тоді, коли є варіанти, і кубинці можуть голосувати без страху.
Однак, розумно думати, що підтримуючих Кастро не більше, ніж ідіотів у Латинській Америці. За що буде любити Кастро голодне суспільство, якому платять знеціненою валютою, яке була змушене протягом п'ятнадцяти років вести війни в африканських країнах, і сьогодні жити в болісній для кожного бідності? Думати, що кубинці підтримують режим, який прирік їх на таке жалюгідне життя, це - припустити - що політична поведінка цих людей відрізняється від політичної поведінки решти людей планети.
Якщо на будь-якій широті в світі виникає інфляції, або підвищується рівень безробіття, а також зростають ціни на необхідні товари, достатньо підтримку на виборах направити протилежній стороні, ми ж допускаємо, що кубинці підтримують свій уряд незважаючи на проживання в своєрідному щоденному пеклі, ми - наполегливо - робимо вигляд, що люди, народжені на цьому острові, поводяться інакше, ніж такі ж як вони, інші чоловіки й жінки.
З іншого боку, видовище (1980 рік) з десятків тисяч людей, які переповнюють посольство для виїзду з Куби, або тридцяти тисяч човнів, на яких вони кидалися перепливати море в серпні 1994 року - це достатньо яскраві ознаки, які показують латиноамериканському ідіоту, що люди відвернулися від влади, яка змушує їх страждати. Не могло бути інакше після майже чотирьох десятиліть божевілля, гніту та свавілля.

1996 рік
Відповідь на книгу "Розтяті вени Латинської Америки", написану уругвайцем Едуардо Галеано в кінці 1970 року,