Як дорвався Янукович до влади в країні,
То почав народ ламати він через коліно.
До Москви потягся зразу – йому ближча була.
Про вступ до Євросоюзу одразу ж забули.
Панували в Україні ницість і обман.
Тоді люди в знак протесту вийшли на Майдан.
Хоч Москва і вимагала розігнать його,
Але ж Вітя Янукович трохи був… того…
Сциклуватий. Пам’ятаєм, як його в лице
Був простий студент уцілив звичайним яйцем.
Він свідомість зразу й втратив. У штани наклав.
Тож Майдана розігнати він не поспішав.
Все боявся, щоб не вийшло часом не того.
Хоч підштовхували всяко москалі його.
Врешті, вирішили краще іншої зіграть:
Януковича отого чимось налякать,
Щоб тікав він з України. Налякали так,
Що й в Ростові опинився Вітя-неборак.
А москалі за тим часом й скористались тим:
І «зелені чоловічки» захопили Крим.
«Нас там нєт!»- їх ліліпутін на весь світ кричав.
А тоді ще й до Донбасу пхатися почав.
Появились «ополченці», наче з-під землі -
З-за «поребрика» налізли кляті москалі.
Й знову Путін репетує: «Нас там нєт!» у світ,
Хоч червоно-біло-синій добре видно слід.
Звідкись танки і гармати узялись у них.
Кажуть, можна в магазинах накупити їх.
А, як наші «ополченців» бити почали,
Москалі і регулярну армію ввели.
Та кричали всюди знову: «Ми тут нє при чьом!
Ми адну гуманітарку на Данбас вєзьом!
То народ Данбаса вишел, чтоб вєсну встрєчать!
Під «весною» знать, москальська була благодать.
Я дививсь на ці події й згадав, як колись
Теж «весну» нести народу чужинці взялись.
Довгий час із тим носились вчені москалі –
Про повстання про народне на нашій землі.
Підняв, мовляв, якийсь Муха народ на панів,
Їх звільнить від панування ляського хотів.
І народ за ним піднявся, вся Галичина
Запалала і селянська почалась війна.
Все, як вчили нас марксисти, начебто. Однак,
Виявляється, було там все зовсім не так.
В ті часи сусіди землі наші розтягли:
Ті під ляхом ті з Литвою, а другі були
Під татарами. Молдова теж тоді змогла
І Буковини частину собі узяла.
Хоч Молдова, наче й була по собі сама,
Але турок понад нею сильну владу мав.
Тим не менше, як в Молдові трон посів Стефан
Уже Третій, зародився в нього такий план,
Щоб у ляхів відібрати всю Буковину,
А, як вдасться, то до неї ще й Галичину.
Щоб Молдову ту могутню чимскоріш зробить.
Правда, дозвіл у султана довелось просить.
Бо ж без дозволу від турка велич не видать.
А тому ж, всім зрозуміло: нічого втрачать.
Тож дозволив, хоч Стефану чітко наказав,
Щоб ніхто про його участь у тому не знав.
Тут якраз помер у угрів законний король,
Тож Стефан надумав також там зіграти роль:
Когось свого посадити. Ляхи, поміж тим,
Вже носились з претендентом на той трон своїм.
Поки Стефан дупу чухав, ляхи піднялись
І всім військом трон зайняти в угрів подались.
Однак, облизня піймавши, той не зажуривсь,
А «повстання» готувати в ляхів заходивсь.
Щоб не він загарбав землі, наче, а народ
Захотів сам до молдовських припасти щедрот.
Сам піднявся, прогнав ляхів та просити став,
Щоб під щедру свою руку Стефан їх прийняв.
Викликав до себе Муху, що в нього служив.
Той з Буковини до нього на службу забрів.
Повелів, щоб на Покутті той народ збирав.
На те все йому удосталь грошеняток дав.
Ще послав загін турецький, молдован своїх,
Які мали видаватись за селян простих.
На Покутті Муха кинув клич поміж людей,
Що селян він визволяти від наруги йде.
Будуть панів-ляхів бити, майно грабувать.
Із Покуття вся голота стала прибігать.
Хто лінивий до роботи, хоче харч легкий,
Той, хоч нині вже, готовий «за селян» у бій.
Не за оцих, що молдовські гноблять тут пани.
А за отих, що під ляхом мучаться вони.
Ще й чутки пустили, наче ляхи винні в тім,
Що від турок не вдалося захиститись їм.
І султан наклав податок. Щоб його віддать,
Треба піти і у ляхів майно відібрать.
Зібрав Муха ціле військо – тисяч десять мав.
Половина, може й більше тих, хто воював.
А всі інші – то голота, хліб легкий шука.
Та для масовості хай вже буде і така.
Отож, тільки ляське військо до угрів пішло,
Як Мухине оте військо Дністер перейшло.
Взялось «селян визволяти» від панів усіх.
Назбігалося голоти ще більше до них.
Взяли Снятин – то фортеця чимала була.
Яка б «армія» селянська її узяла?
Брали турки й молдавани – вміли то робить.
А голоті залишили живих перебить.
Кров лилася ручаями. Які там пани?
Убивали, не дивились всіх підряд вони.
Нахапали добра собі. Як далі ішли,
То й найбільші голодранці шовки одягли.
Далі взяли Коломию. Всіх, хто в ній сидів,
Перебили. Іще більше всяк розбагатів.
По дорозі грабували всі села підряд.
Хто би «визволенню» тому був у краї рад?
Потім Галича дістались і його взяли.
У багатому тім місті добра нажили.
Муха теж добром розжився, худоби надбав.
Не згаявся, у Молдову усе відіслав.
Бо, як тут воно все буде – то ніхто не зна.
Чим закінчиться для нього «галицька весна»?!
Відчував, що лихо буде, бо народ простий,
Щось не дуже в краї рвався на панів у бій.
Уже треба хліб збирати, а тут якісь пруть
Та спокійно працювати людям не дають.
Тоді, правда й серед шляхти вже й такі були,
Що до Мухи доєднались, своїх продали.
Теж нажитися схотіли на біді чужій.
Разом з тими гультяями подалися в бій.
Король ляський до Молдови шле своїх гінців,
Вимагає, щоб господар військо те відвів.
А той дивиться у очі й бреше, як Сірко:
«А там моїх військ немає! Нема! Отак-о!»
Тож не перший ліліпутін вигадав оце,
Щоб, як той Сірко, брехати людям у лице…
Поки Муха встилав трупом шлях кривавий свій,
Уже ляхи зготували військо своє в бій.
Скликали до війська шляхту, що навкруг жила
І та армія вже бити ворога ішла.
Стрілись біля Рогатина. Взяв голоту страх.
Бій почався і розбіглась вона по кущах.
То ж не люд беззбройний бити і добро тягать.
Тут же можуть тобі легко й голову зрубать.
Бились турки й молдавани, але не змогли
Ляхів тих перебороти, кругом полягли
Або стали розбігатись. Хтось порятувавсь,
По лісах густих, у балках диких заховавсь.
Хтось у річці потопився. Муха встиг втекти
І притулок на Покутті у лісах знайти.
Повертатися в Молдову страх йому було.
Знав: зжене на ньому Стефан, безперечно зло.
Краще тут пересидіти, може би, якось
Знов підняти тут «повстання» йому удалось.
Сидів в лісах, навкруг себе голоту збирав.
Ходив селами, до бою селян закликав.
Стрів, говорять якусь дівку, страшно закохавсь.
Став до неї учащати. Хтось про те дізнавсь.
Чи сама рішила дівка збутися того.
Витягла з постелі шляхта теплого його.
Відправили його в Краків, королю на суд.
У в’ְязниці й настав тому «герою» капут…
Якби москалі не вперлись в чотирнадцятім,
Було б від нас і добряче «ополченцям» тим.
А, коли б ще наша влада не така була –
Зброю та боєприпаси не розпродала,
Щоб було чим воювати – всі би москалі,
Ще б тоді навік зостались у нашій землі.
Вже про світ мовчу байдужий – промовчав тоді,
І не знають, як зарадить тепер цій біді.
А москаль нахабно пхає, дивлячись на те,
Наче каже: «Ну, і що ви мені зробите?!»
Правда, як дістав по пиці – вже не до того.
Сподіваюсь, поховаєм ми навік його.