
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.07.19
02:25
Сумний полон смарагдової тиші
Читає гордовито свій вердикт.
Підходжу до судді свого все ближче,
Бо слухати про себе правду звик.
Він повністю правий. Йому видніше,
Для кого хто – безцінний рятівник.
Минуле стало чорним попелищем,
Читає гордовито свій вердикт.
Підходжу до судді свого все ближче,
Бо слухати про себе правду звик.
Він повністю правий. Йому видніше,
Для кого хто – безцінний рятівник.
Минуле стало чорним попелищем,
2025.07.18
22:16
Ця жінка погубить мене.
В подвір'я забуте й сумне
Прилине листок випадковий,
Зірвавши природи закови.
Ця жінка загрозу таїть.
У Богом призначену мить
В подвір'я забуте й сумне
Прилине листок випадковий,
Зірвавши природи закови.
Ця жінка загрозу таїть.
У Богом призначену мить
2025.07.18
21:34
Встала думка українця
натерпівся вже по вінця:
скільки питиму цю чашу –
топче ж ворог землю нашу.
Нести смерть йому не вперше,
ще при цьому світу бреше –
всіх в оману ввести хоче,
натерпівся вже по вінця:
скільки питиму цю чашу –
топче ж ворог землю нашу.
Нести смерть йому не вперше,
ще при цьому світу бреше –
всіх в оману ввести хоче,
2025.07.18
17:00
Рештки волосся випадуть геть
Старість, все оце
Далі слатимеш мені валентинки
Ще вітання і грампластинки?
Як загуляю, прийду вночі
Ти мені одчиниш?
Будеш зі мною разом і поруч у
Шістдесят чотири?
Старість, все оце
Далі слатимеш мені валентинки
Ще вітання і грампластинки?
Як загуляю, прийду вночі
Ти мені одчиниш?
Будеш зі мною разом і поруч у
Шістдесят чотири?
2025.07.18
16:08
Таїна дерев і повітря
Відома схимнику Сонце –
Відлюднику лісу Галактика,
Що вдягнув діряву свиту Ніщо,
Може він був кульгавим грішником?
А тепер світить у цій темряві,
Наче він запалив воскову свічку
Молитви першопочатку –
Відома схимнику Сонце –
Відлюднику лісу Галактика,
Що вдягнув діряву свиту Ніщо,
Може він був кульгавим грішником?
А тепер світить у цій темряві,
Наче він запалив воскову свічку
Молитви першопочатку –
2025.07.18
13:17
Київ – не Сузи. Доки Майдан зализував невиліковні рани, Гаман-Янукович шибениці уник. Зібравши награбоване, вдосвіта із Межигір’я зник.
Тепер він у гостиннім краї, куди злітаються злочинці звідусіль. Сказати б, у царстві Амалека. Міняються там претендент
2025.07.18
10:02
А наші предки мали на Русі
все, що нащадки захищають нині
в усій красі,
бо живемо усі
не на московії, а в Україні.
***
А косолапе рижого не чує.
все, що нащадки захищають нині
в усій красі,
бо живемо усі
не на московії, а в Україні.
***
А косолапе рижого не чує.
2025.07.18
05:15
Треба вірити в краще,
Бути мужнім і сильним, –
Не здаватись нізащо,
Щоби дихати вільно.
Бо не раз вже ставалось,
Що соромились вчинків,
Як шукали і жалість,
І просили підтримки.
Бути мужнім і сильним, –
Не здаватись нізащо,
Щоби дихати вільно.
Бо не раз вже ставалось,
Що соромились вчинків,
Як шукали і жалість,
І просили підтримки.
2025.07.17
22:21
Моя спокуса і мої вериги.
Холодна лава і гаряча крига.
Яскравий місяць і пожухле сонце.
У світ ворота. Із душі віконце.
З тобою просто, а без тебе складно.
Ні відстані, ні часу не підвладна,
Ти владарюєш на землі й на небі,
Холодна лава і гаряча крига.
Яскравий місяць і пожухле сонце.
У світ ворота. Із душі віконце.
З тобою просто, а без тебе складно.
Ні відстані, ні часу не підвладна,
Ти владарюєш на землі й на небі,
2025.07.17
21:35
Місто-привид, в якому втонули серця,
Місто-привид, в якому втонули надії.
Місто-привид, в якому збагнеш до кінця
Смисл нездійсненності, втраченість мрії.
Місто-привид здіймається, ніби скелет,
І гуркоче в падінні у цеглу і глину.
І даремно шу
Місто-привид, в якому втонули надії.
Місто-привид, в якому збагнеш до кінця
Смисл нездійсненності, втраченість мрії.
Місто-привид здіймається, ніби скелет,
І гуркоче в падінні у цеглу і глину.
І даремно шу
2025.07.17
20:44
Вже сонечко до заходу хилилось.
Позаду залишавсь буремний Понт.
Легенька хвиля билася у борт.
А люди із надією дивились
На Таврики високі береги,
Куди вони вже кілька тижнів прагли.
Губами, пересохлими від спраги,
Подяку шепотіли, бо ж боги
Позаду залишавсь буремний Понт.
Легенька хвиля билася у борт.
А люди із надією дивились
На Таврики високі береги,
Куди вони вже кілька тижнів прагли.
Губами, пересохлими від спраги,
Подяку шепотіли, бо ж боги
2025.07.17
18:25
Ні порічки, ні Марічки
спілі ягідки – не милі.
На плечі, на спині річки
чоловік долає милі.
Макрометри. Невеличкий,
та ні краплю не безумний.
На плечі, на спині річки
спілі ягідки – не милі.
На плечі, на спині річки
чоловік долає милі.
Макрометри. Невеличкий,
та ні краплю не безумний.
На плечі, на спині річки
2025.07.17
11:43
Серед стерні, що вицвіла в борні
Під час метафізичної атаки
В межах часу війни за білі маки
Рятують поле роси осяйні,
Де зла Солоха з лантухом в кутку,
На випадок нічної ескапади
Не мотивованого края зорепаду,
Усім готує схованку хитку,
Під час метафізичної атаки
В межах часу війни за білі маки
Рятують поле роси осяйні,
Де зла Солоха з лантухом в кутку,
На випадок нічної ескапади
Не мотивованого края зорепаду,
Усім готує схованку хитку,
2025.07.17
06:25
Перегріте сонцем літо
Пахне п’янко в’ялим цвітом
І пахтить, немов кадило,
З боку в бік гарячим пилом.
Душним робиться повітря
По обіді на безвітрі
І легені обпікає
Спекота оця безкрая.
Пахне п’янко в’ялим цвітом
І пахтить, немов кадило,
З боку в бік гарячим пилом.
Душним робиться повітря
По обіді на безвітрі
І легені обпікає
Спекота оця безкрая.
2025.07.16
23:14
Ледь прозора нитка з поділкою між -
На багатих і може...
Може і не варто за ломаний гріш
Поклонятись вельможам.
Хто усе шукає де подіти час,
Хто за крихти роботу.
Та осиротіло дивляться на нас
На багатих і може...
Може і не варто за ломаний гріш
Поклонятись вельможам.
Хто усе шукає де подіти час,
Хто за крихти роботу.
Та осиротіло дивляться на нас
2025.07.16
23:11
Згубило небо слід амеби в краплі
і дурняка мікроби лОвлять за язик.
По кінескОпі скаче Чарлі Чаплін -
в котлі готовиться трапезний черевик.
Приспів:
А там, у кума -
Стигне бараболя.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...і дурняка мікроби лОвлять за язик.
По кінескОпі скаче Чарлі Чаплін -
в котлі готовиться трапезний черевик.
Приспів:
А там, у кума -
Стигне бараболя.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2024.04.15
2024.04.01
2024.03.02
2023.02.18
2023.02.18
2022.12.08
2021.07.17
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Козак Дума (1958) /
Критика | Аналітика
Дещо про розмаїття української мови та літературне невігластво
Невігластво – одно із розповсюджених явищ, які в останній час суттєво впливають на обличчя світу. Це негативне явище, що змінює людину в гіршу сторону. До того ж, чим далі – тим більше. Я б сказав, що останнім часом це явище, в силу певних чинників, стало просто хворобою українського суспільства. До прикладу, мене завжди дивувало, як це так сталося, що в Україні, яка мала чотири ВУЗи і один технікум, де готували правознавців, після здобуття незалежності, за незначний проміжок часу, кількість таких закладів збільшилась в десятки, а то і сотні разів. Звідки взялася така кількість викладачів, відповідна матеріально-технічна база тощо?
Не в меншій мірі це стосувалося й інших популярних у свій час професій, зокрема, економістів, медиків, спеціалістів в області електроніки та комп’ютерної техніки, менеджменту різних напрямків і т.п. Як говориться, є потреба – будуть і пропозиції. Питання лише в їх рівні чи якості. Відповідні навчальні заклади стали рости – як гриби після дощу в теплу погоду! На базі ПТУ створювалися технікуми, останні переходили в статус інститутів, ті в свою чергу ставали університетами і академіями. До речі, одним із формальних проявів невігластва у цьому процесі було і те, що у Європі та країнах Америки академії готують фахівців середньо-спеціального рівня, це перший ступінь для здобуття вищої освіти. Тобто це те, що раніше у нас називалось технічною освітою (не плутати з професійною, яку давали ПТУ), щось на кшталт нинішніх докторів філософії…
Наведені процеси не оминули і нашу літературу, а також головну «кузню її кадрів» – педагогічний сектор. Сьогодні я хочу зупинитися саме на цьому негативному явищі в сучасній українській літературі, зокрема у поезії.
Але взяти в руку не гусяче перо (може хтось пам’ятає рубрику «Страшне перо не в гусака» гумористичного журналу «Перець») мене підштовхнуло не тільки засилля поезії і прози в нашому житті, в першу чергу завдяки доступності інтернету. Дивує, що це негативне явище не оминуло і осіб, які пишуть на пристойному, а то і досить високому, рівні, особливо членів… НСПУ.
Зокрема, кілька років тому один із дипломованих представників національного літературного цеху, твори якого в одній із соціальних мереж я читав із задоволенням, безапеляційно написав, що слово «вірші» (називний відмінок, множина) правильно вживається з наголосом лише на перший його склад. Оскільки я, серед своїх трьох, не маю вищої філологічної освіти, і за кілька десятків років «графоманства» звик послуговуватися відповідною науковою та довідковою літературою, цього разу вимушений був поступити аналогічно. Ретельно проштудіювавши більше десятка різних словників та інших наукових джерел, я тільки підтвердив свою упевненість в тому, що в житті все-таки бувають різні варіанти.
Справа в тому, що українська мова – багата мова в буквальному сенсі цього слова. Вона не тільки гарна, милозвучна, барвиста, кольорова, але ще і багата своїми синонімами, алегоріями, метафорами, словоформами та іншими літературними засобами (інструментами). В нашому випадку не потрібно якихось визначних навичок, виключних знань чи десятилітнього досвіду, аби вирішити це питання. Достатньо відкрити відповідний словник (а краще кілька) і уважно подивитися. Якби автор того допису, мабуть через свою самовпевненість, не переоцінив свої фундаментальні знання в області української філології і зробив те саме (хоча би після мого коментаря до його посту у вигляді скріншоту належної сторінки одного із таких словників, то можливо і не став би через кілька років, та ще й з нагоди Міжнародного дня поезії, публікувати свій новий повчальний опус «для поетів» стосовно того, як правильно ставити наголос у слові «вірші».
Але давайте спробуємо спільно розібратися, як же правильно ставити ті кляті наголоси в одному із ключових слів поетичного жанру.
Як професійний правознавець з 35-літнім стажем, я надаю перевагу речовим, письмовим чи аналогічним об’єктивним доказам перед свідченням навіть очевидців, а не те що якихось опосередкованих свідків. Тому пропоную і цього разу звернутися до тих же наукових видань, зокрема словників української мови.
Справа в тому, що в нашій мові існує принаймні дві назви одного поняття (поетичного твору), яке ми звикли називати віршем. Щось на зразок «пан» і «пані». Тобто виявляється, що сучасний ВІРШ (слово чоловічого роду) має свого пращура – ВІРШУ (слово жіночого роду)! Іншими словами – це синоніми. Звідси у множині для пані «вірші» наголос припадає на перший склад, а для пана «вірша» – відповідно на другий. Але з незрозумілих причин маститий пан-графоман все це ліпить докупи і використовує в називному відмінку множини в якості наголосу іменника «вірш» (чоловічого роду) – наголос іменника «вірша» (жіночого роду) у множині… Ось вам і своєрідний «новотвір»! На мій погляд безпідставний, суперечливий і вульгарний (див. скріншоти із одного з першоджерел у моєму коментарі до цієї статті).
Не знаю точно, як воно так сталося, що з часом чоловіче начало цього слова подолало жіноче, але останнє у деяких представників народу залишилося десь у підсвідомості (навіть всупереч тривалій і кривавій московизації української мови). Про останнє свідчать кволі заперечення окремих читачів у коментарях до гнівного посту дипломованого фахівця, що вони інколи у своїх творах наголос у слові «вірші» ставлять «неправильно», для милозвучності (підозрюю, що для рими). В той же час мене дивує те, що ці особи не відкрили словника, про існування якого, на моє переконання, вони знають напевно, і не перевірили відповідну інформацію, аби підкріпити наукою свої літературні творіння. Скоріш за все, це відголоски того ж невігластва, але уже так би мовити в пасивній формі. На жаль…
Аби уникнути закидів на кшталт, що це поодинокий випадок, наведу інший приклад із подібних дописів цього ж автора. Зокрема, в одному з них він наголошує, що слово «біль» – це іменник чоловічого роду, а тому при вживанні потрібно правильно ставити закінчення у відповідних його відмінках. Але ж якби майстер слова не понадіявся лише на свої знання, а перед публікуванням такого повчального допису відкрив словник (а це буквально 10-20 секунд роботи), то він би цілком несподівано для себе виявив, що слово «біль» буває як чоловічого, так і жіночого роду (а якщо вже бути зовсім точним, то – то зовсім різні слова).
Так, той же, найбільш шанований особисто мною, але не виключно, ВТС сучасної української мови містить аж три значення цього терміну!
Зокрема:
I. Біль (род. відмінок – болю, ім. чол. роду): Відчуття фізичного страждання; своєрідний психофізіологічний стан людини, який проявляється в неприємному, гнітючому, інколи нестерпному відчутті; відчуття прикрості, образи, смутку. Клінічний біль – біль, що виникає внаслідок хвороби, травми, хірургічної операції тощо. Хронічний біль – глибокий, тривалий біль, що його не можна усунути.
II. Біль (род. відмінок – болі, ім. жін. роду): Білі нитки, біла пряжа. Яскраво-білий колір, білість.
III. Біль (род. відмінок – болі, ім. жін. роду): Біла іржа – хвороба хрестоцвітих, що спричиняє появу білих блискучих плям на листках, стеблах, квітках і плодах рослини.
Ось так і виходить, що «болі» бувають також різними і не лише за ступенем, тривалості та інтенсивності, але і за формами та родовою приналежністю цього слова.
Не дарма ж ще Сократ сказав: «Я знаю, що нічого не знаю». А завершити цей допис хочу деякими цитатами з народної мудрості наших предків, зокрема: «Вчитися – ніколи не пізно і нікому не зась», «Повторення – це матір навчання». Можливо саме це мав на увазі великий Тарас Шевченко, коли писав: «Якби ви вчились так, як треба, то й мудрость би була своя».
Козак Дума
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Дещо про розмаїття української мови та літературне невігластво
(роздуми)
Невігластво, за поданням ВТС сучасної української мови та рядом інших подібних видань, зводиться до відсутності знань, неосвіченості у якій-небудь галузі.
Невігластво – одно із розповсюджених явищ, які в останній час суттєво впливають на обличчя світу. Це негативне явище, що змінює людину в гіршу сторону. До того ж, чим далі – тим більше. Я б сказав, що останнім часом це явище, в силу певних чинників, стало просто хворобою українського суспільства. До прикладу, мене завжди дивувало, як це так сталося, що в Україні, яка мала чотири ВУЗи і один технікум, де готували правознавців, після здобуття незалежності, за незначний проміжок часу, кількість таких закладів збільшилась в десятки, а то і сотні разів. Звідки взялася така кількість викладачів, відповідна матеріально-технічна база тощо?
Не в меншій мірі це стосувалося й інших популярних у свій час професій, зокрема, економістів, медиків, спеціалістів в області електроніки та комп’ютерної техніки, менеджменту різних напрямків і т.п. Як говориться, є потреба – будуть і пропозиції. Питання лише в їх рівні чи якості. Відповідні навчальні заклади стали рости – як гриби після дощу в теплу погоду! На базі ПТУ створювалися технікуми, останні переходили в статус інститутів, ті в свою чергу ставали університетами і академіями. До речі, одним із формальних проявів невігластва у цьому процесі було і те, що у Європі та країнах Америки академії готують фахівців середньо-спеціального рівня, це перший ступінь для здобуття вищої освіти. Тобто це те, що раніше у нас називалось технічною освітою (не плутати з професійною, яку давали ПТУ), щось на кшталт нинішніх докторів філософії…
Наведені процеси не оминули і нашу літературу, а також головну «кузню її кадрів» – педагогічний сектор. Сьогодні я хочу зупинитися саме на цьому негативному явищі в сучасній українській літературі, зокрема у поезії.
Але взяти в руку не гусяче перо (може хтось пам’ятає рубрику «Страшне перо не в гусака» гумористичного журналу «Перець») мене підштовхнуло не тільки засилля поезії і прози в нашому житті, в першу чергу завдяки доступності інтернету. Дивує, що це негативне явище не оминуло і осіб, які пишуть на пристойному, а то і досить високому, рівні, особливо членів… НСПУ.
Зокрема, кілька років тому один із дипломованих представників національного літературного цеху, твори якого в одній із соціальних мереж я читав із задоволенням, безапеляційно написав, що слово «вірші» (називний відмінок, множина) правильно вживається з наголосом лише на перший його склад. Оскільки я, серед своїх трьох, не маю вищої філологічної освіти, і за кілька десятків років «графоманства» звик послуговуватися відповідною науковою та довідковою літературою, цього разу вимушений був поступити аналогічно. Ретельно проштудіювавши більше десятка різних словників та інших наукових джерел, я тільки підтвердив свою упевненість в тому, що в житті все-таки бувають різні варіанти.
Справа в тому, що українська мова – багата мова в буквальному сенсі цього слова. Вона не тільки гарна, милозвучна, барвиста, кольорова, але ще і багата своїми синонімами, алегоріями, метафорами, словоформами та іншими літературними засобами (інструментами). В нашому випадку не потрібно якихось визначних навичок, виключних знань чи десятилітнього досвіду, аби вирішити це питання. Достатньо відкрити відповідний словник (а краще кілька) і уважно подивитися. Якби автор того допису, мабуть через свою самовпевненість, не переоцінив свої фундаментальні знання в області української філології і зробив те саме (хоча би після мого коментаря до його посту у вигляді скріншоту належної сторінки одного із таких словників, то можливо і не став би через кілька років, та ще й з нагоди Міжнародного дня поезії, публікувати свій новий повчальний опус «для поетів» стосовно того, як правильно ставити наголос у слові «вірші».
Але давайте спробуємо спільно розібратися, як же правильно ставити ті кляті наголоси в одному із ключових слів поетичного жанру.
Як професійний правознавець з 35-літнім стажем, я надаю перевагу речовим, письмовим чи аналогічним об’єктивним доказам перед свідченням навіть очевидців, а не те що якихось опосередкованих свідків. Тому пропоную і цього разу звернутися до тих же наукових видань, зокрема словників української мови.
Справа в тому, що в нашій мові існує принаймні дві назви одного поняття (поетичного твору), яке ми звикли називати віршем. Щось на зразок «пан» і «пані». Тобто виявляється, що сучасний ВІРШ (слово чоловічого роду) має свого пращура – ВІРШУ (слово жіночого роду)! Іншими словами – це синоніми. Звідси у множині для пані «вірші» наголос припадає на перший склад, а для пана «вірша» – відповідно на другий. Але з незрозумілих причин маститий пан-графоман все це ліпить докупи і використовує в називному відмінку множини в якості наголосу іменника «вірш» (чоловічого роду) – наголос іменника «вірша» (жіночого роду) у множині… Ось вам і своєрідний «новотвір»! На мій погляд безпідставний, суперечливий і вульгарний (див. скріншоти із одного з першоджерел у моєму коментарі до цієї статті).
Не знаю точно, як воно так сталося, що з часом чоловіче начало цього слова подолало жіноче, але останнє у деяких представників народу залишилося десь у підсвідомості (навіть всупереч тривалій і кривавій московизації української мови). Про останнє свідчать кволі заперечення окремих читачів у коментарях до гнівного посту дипломованого фахівця, що вони інколи у своїх творах наголос у слові «вірші» ставлять «неправильно», для милозвучності (підозрюю, що для рими). В той же час мене дивує те, що ці особи не відкрили словника, про існування якого, на моє переконання, вони знають напевно, і не перевірили відповідну інформацію, аби підкріпити наукою свої літературні творіння. Скоріш за все, це відголоски того ж невігластва, але уже так би мовити в пасивній формі. На жаль…
Аби уникнути закидів на кшталт, що це поодинокий випадок, наведу інший приклад із подібних дописів цього ж автора. Зокрема, в одному з них він наголошує, що слово «біль» – це іменник чоловічого роду, а тому при вживанні потрібно правильно ставити закінчення у відповідних його відмінках. Але ж якби майстер слова не понадіявся лише на свої знання, а перед публікуванням такого повчального допису відкрив словник (а це буквально 10-20 секунд роботи), то він би цілком несподівано для себе виявив, що слово «біль» буває як чоловічого, так і жіночого роду (а якщо вже бути зовсім точним, то – то зовсім різні слова).
Так, той же, найбільш шанований особисто мною, але не виключно, ВТС сучасної української мови містить аж три значення цього терміну!
Зокрема:
I. Біль (род. відмінок – болю, ім. чол. роду): Відчуття фізичного страждання; своєрідний психофізіологічний стан людини, який проявляється в неприємному, гнітючому, інколи нестерпному відчутті; відчуття прикрості, образи, смутку. Клінічний біль – біль, що виникає внаслідок хвороби, травми, хірургічної операції тощо. Хронічний біль – глибокий, тривалий біль, що його не можна усунути.
II. Біль (род. відмінок – болі, ім. жін. роду): Білі нитки, біла пряжа. Яскраво-білий колір, білість.
III. Біль (род. відмінок – болі, ім. жін. роду): Біла іржа – хвороба хрестоцвітих, що спричиняє появу білих блискучих плям на листках, стеблах, квітках і плодах рослини.
Ось так і виходить, що «болі» бувають також різними і не лише за ступенем, тривалості та інтенсивності, але і за формами та родовою приналежністю цього слова.
Не дарма ж ще Сократ сказав: «Я знаю, що нічого не знаю». А завершити цей допис хочу деякими цитатами з народної мудрості наших предків, зокрема: «Вчитися – ніколи не пізно і нікому не зась», «Повторення – це матір навчання». Можливо саме це мав на увазі великий Тарас Шевченко, коли писав: «Якби ви вчились так, як треба, то й мудрость би була своя».
Козак Дума
26.03.2025, СВ-ФН
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію