У ніч червневу у час опівнічний,
Стою під місяцем, що у повні містичний.
Опіатне, росисте, пливке випарування
З золотистої оправи його видихання,
Крапля за краплею, крапає м’яко
На тиху вершину гори і всіляко,
Сонливо, музикально і без упину,
У всесвітню крадеться долину.
Розмарин куняє й киває могилі;
Лілія лежить, розвалившись на хвилі;
Руїни туманом себе спішать огорнути,
В розсипанні стихають, щоби віддихнути;
Погляньте на озеро, на Лету* так схоже,
Що в свідомій дрімоті лежить в своїм ложе,
І не прокинеться і прокидатись не згоже.
Вся Краса спить! А ось лежить віддана снам
(Вікно стулчасте її відкрито навстіж небесам)
Айрін з її Долями сам на сам.

О леді яскрава! Чи слушно хоча б і одно
Тримати відчиненим усю ніч вікно?
З верхівок дерев пустотливим здаючись,
Крізь отвір віконний вітерець сміючись -
Безтілесне повітря, почет незримий чарівника,
Пролітає твоєю кімнатою і назовні зника,
І полог балдахіну колихає так необачно,
Колихає уривчасто – колихає так лячно -
Над бахромою повік, що тепер не тремтяча,
Під якою сховалась душа твоя спляча,
Що по підлозі і зверху вниз по стіні
Наче привиди здіймаються і падають тіні!
О люба леді, невже це тебе не лякає?
Про що тобі сниться, що той сон обіцяє?
Звичайно, ти прибула з-за далеких морів,
Ти – диво для цих присадибних садів!
Дивне плаття твоє! Дивна блідість значна!
Дивна, перш за все, волосся твого довжина,
І урочистість оця уся мовчазна.

Леді спить! О міцно нехай вона спить.
Хай навіки-віків міцно, як у цю мить!
Хай святий захист Небес її боронить!
Цю кімнату на святиню ще одну обернувши,
Це ліжко у меланхолію ще одну загорнувши,
Я молю Бога, щоби спала і її минали кошмари,
Не розмикала очей і жахливі не бачила мари,
Поки тьмяні в саванах повз неї проходять примари!

Кохання моє спить! О міцно хай вона спить,
Хай навіки-віків міцно, як у цю мить;
Хай ніжно поблизу неї хробак шарудить!
У старому і тьмяному лісі ген в глибині,
Для неї відкриється склеп у скорботні ці дні –
Високий склеп, що часто розкривав свої гожі
Двері, на крила чорної птиці похожі,*
Тріумфуючи над покровами, що гербами багаті,
Її величних похорон родинної знаті –
Гробниця далека, в самотності оціпеніння,
По дверям чиїм вона, заради їх гримотіння,
В дитинстві своїм багато кидала каміння –
Гробницю, чиї дзвінкі двері грою такою
Вона вже ніколи не змусить відбиватись луною,
І бідолашна дитина гріха, сповн́ившись страх́ом,
Думати, що то всередині мертві стогнали гуртом!

Вірш Едгара Аллена Поу вперше був надрукований в збірці «POEMS» 1831 року під назвою «Айрін». Після кількох публікацій і перероблень в теперішньому вигляді з’явився в журналі в 1845 році. У своєму листі наступного року Аллан Поу заявив, що «з точки зору вищих якостей поезії, цей вірш кращий, ніж «Крук», але немає жодної людини з мільйона, яка могла б погодитись зі мною в цій думці».
«..на Лету так схоже». Лета – у давньогрецькій міфології підземна ріка Забуття.
«на крила чорної птиці похожі». У попередніх варіантах вірша «Irene» та «Irene, the Dead» говорилось про крила вампіра.