Поховальна команда йде собі тужно,
Шуліки летять знічені від чекання невдалого;
Мудрі гієни виходять увечері дружно,
Нашого беручи до уваги загиблого.

Як він загинув і чому він загинув
Їх не турбує це ні на йоту від крихти.
Мордою убік кущі і каміння відкинув,
Риють допоки не дістаються до плоті.

Вони винятково рішучі, вони мають це їсти,
Щоби вони і їхні пари могли процвітати
І знають, що мертве м’ясо безпечніше гризти,
Ніж найслабіше живе убивати.

(Бо вжалити може змія* і дістатись від рогів козла,
І дитина іноді може проти них встояти;
А бідолашний мертвий солдат Короля
Ніколи не зможе за себе постояти.)

Вони виють, кричать і гребуться в могилі тісній,
Аж поки кожне довге і біле з гострої щелепи ікло
Не вчепиться добре в військовий однострій
І витягнуть мертве тіло на світло.

І знову жалісливе обличчя бачить світло
На мить, перш ніж закриють його перед ним;
Але це невідомо людям живим - не вони те їдло -
Лише Богу відомо та іще тим.

Хто від Природи бездушні і вільні від сорому,
Яке завгодно вони можуть м’ясо для їжі знайти.
І при цьому не поганять вони ім’я мертвому...
Тільки людський вид на таке може піти.*

Вірщ Радьярда Кіплінга.

«Бо вжалити може змія...». В оригіналі Кіплінг використовує слово «черв’як».

«Тільки людський вид на таке може піти». «Притча про газетні напади на мертвих, які не можуть себе захистити», - так про цей вірш сказав сам Кіплінг