Моя леді вбралася у сукню сірого кольору,
Що горло навколо охоплює і застібається;
Тоді увесь сірий день зимового витвору
Живим блиском мій мозок вражається;
І чому сірі прочани під святою покровою,
І чому у величній історії сірі собори взірець,
І сіре небо дзвенить зорею ранковою,
І посивіле сіре волосся є слави вінець.

Моя леді вбралася у сукню зеленого кольору,
Як луки зелені, де хвилі вітру гуляють;
Тоді дух мій розвіявся, бажаючи простору,
Де в пишноті своїй забуті трави зростають.
Тоді як кожна стеблина чи дерен, що впав,
Накопичувались, неначе смарагди яскраві,
Я кожному кущику вклонившись, ступав
Боязко серед трав, що живі ще і жваві.

Моя леді вбралась у сукню блакитного кольору,
Тоді у мені, як у провидця, що давно вже пропав,
Зростало зображення з блакиті сапфіру
Престолу і хто на ньому у сяйві своїм засідав.
Тоді зрозумів я, чому Модельєр Всеблагий
Розбризкав на небо і море блакить у всебічності;
Перш ніж саме цей колір підійшов їй, а не другий,
Він спробував приміряти його на Споконвічності.

Під вузлуватим старим Деревом Знань
Сидів злий мудрець, виявляючи сови поведінку:
«Світ – це бульбашка» - урочисто і без зволікань
Він прочитав і перегорнув другу сторінку.
«Бульбашка, так, стара ти ворона» - я закричав, -
«Бережи тебе Боже, у знудженій твоїй дотепності!
Бульбашка... а ти коли-небудь відслідкував
Кольори, які я на ній бачив у нашій щоденності?

Вірш Гілберта Кіта Честертона.