ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Артур Курдіновський
2026.05.17 00:42
Я більше не почую голос Ваш,
Дотепний анекдот по телефону.
Зі спогадів малюється колаж,
Уся надія в безнадії тоне.

Чого вартує надскладний пасаж,
Написаний байдужим фанфароном?
Освітлювався творчий мій багаж

Артур Курдіновський
2026.05.16 18:41
Дійові особи:
ЖУРНАЛІСТ - 75 років
ПОЕТ - 45 років
ФІЛОСОФ - хто його знає, скільки років

АКТ 1 (і останній)

ЖУРНАЛІСТ: Гав!

Юрій Гундарів
2026.05.16 18:30
Наше життя - темна мить. Залишається тільки
Перетерпіти цю вбивчу та болісну мить.
Спогади сяють наївним відлунням сопілки,
Місячним каменем пам'ять моя мерехтить…

(З останніх надходжень)

Бачу вже, як за хвилину знервовані пальці автора цієї стр

Артур Курдіновський
2026.05.16 15:31
Наше життя - темна мить. Залишається тільки
Перетерпіти цю вбивчу та болісну мить.
Спогади сяють наївним відлунням сопілки,
Місячним каменем пам'ять моя мерехтить.

Світе мій милий! В яку порожнечу пішов ти?
Як повернути найкращі твої голоси?
Ніжн

Кока Черкаський
2026.05.16 13:25
Про "мудрий вкраїнський нарід"
Давно позабути вже слід.
І про "древню націю" теж-
Бо вже їдуть сюди з Бангладеш,

Із Індії, із Пакистану-
Їсти нашу сметану,
Жерти наш хліб і сало,

хома дідим
2026.05.16 11:28
було нам добре під зірками
були ідеї під парами
і вистачало мелодрами
реально
весна тендітна пелюстками
кохав і я тебе оксано
ми бавились в аероплана
часами

Володимир Невесенко
2026.05.16 11:25
Спливала ніч жарка й загайна,
я додивлявсь останні сни,
аж тут явилась звістка файна:
вернувсь товариш із війни.

Часи тягнулися марудні,
тримали справи клопіткі,
та все ж ми стрілись пополудні

Борис Костиря
2026.05.16 10:55
Як прикро те, що рік минає,
Що час зміта все навкруги
Шаленим штормом небокраю,
Змішавши води й береги.
Летять епохи серпантином,
Немовби мить, за роком рік.
І бачить чоловік дитинно
Юрбу самотніх і калік.

Ірина Вовк
2026.05.16 10:49
НЕЖДАНА: СМЕРТЬ ПІД КУПОЛАМИ Поки законні діти князя вчили латину та готувалися до європейських королівств, маленька Неждана бігала босоніж по піску Десни і наливалася красою як дика рожа. Вона була тінню утраченого кохання Ярославової юності, про яку

Вячеслав Руденко
2026.05.16 09:25
скажи! – приречені чи ще!?-
голодні, без одежі, босі,
але з надією на Досі,
як Іов в притчі із нічим,

долають відчуття буття
і , ремствуючи на пророче,
як черви, що пролізли в очі,

Тетяна Левицька
2026.05.16 09:10
Здавалося, не стрінемось з тобою,
хоч вий білугою від болю та наруги.
Моя печаль горою кам'яною,
бентежним океаном — хвиля туги.

Приходиш уві сні в сорочці білій.
Хоча за спиною лелечі крила,
я добре знаю, що осиротіли

Віктор Кучерук
2026.05.16 07:37
По той бік стін
Ледь чутний дзвін
Без перемін
Звучить: Дзінь... Дзінь...
Буває, грім,
Злякавши дім,
Стихає в нім
Німім, живім.

Іван Потьомкін
2026.05.15 19:24
Під союзом, що укладали юдеї з Богом,
Першим поставив свій підпис
Нехем’я-Тіршата, син Хахаліт та Цідкіягу .
...Вдивлявсь Нехем’я в рукотворне диво -
Відбудований Єрусалим із Храмом -
І промайнули перед ним два з лишком роки.
Той день, коли почув о

Юрій Лазірко
2026.05.15 17:00
тут бував
прадавній ліс
повен радості
і сліз
небо лоскотав
верхів'ям
потопав
у птахоспів'ї

хома дідим
2026.05.15 15:44
її знайшли
всього опісля
повішаною
десь на вишні
недалік
чому на вишні
ми не зрозуміли
я вішався би сам

С М
2026.05.15 13:13
Шкіра чобіт і колонська вода
Свічадо ~ вікно де жила самота
Довкола неї саду квіт
Пурпур кармін фіолет і блакить

Прийшла мертвою далі у безвість пішла
Сад зачинився квіт поїла іржа
На стіні того саду легенда вістить
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Рецензії):

Наталія Близнюк
2021.12.12

Пиріжкарня Асорті
2020.01.20

Тарас Ніхто
2020.01.18

Сергій Губерначук
2019.07.07

Юля Костюк
2018.01.11

Олександр Подвишенний
2017.11.16

Ірина Вовк
2017.06.10






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Тетяна Дігай (1944) / Рецензії

 Любов і війна
Образ твору Ольга Атаманчук. Амальгама тиші: поезії. Тернопіль: ТОВ «Ваша друкарня», 2025. – 80 с. Літературний редактор Володимир Кравчук, дизайн авторський.
Збірку поезій, про яку мова, складають три розділи: «Книга, що нині пишемо» (26 віршів), «Світи, світ – ти» (20), «В обіймах ладану слова»(21).
Існують люди, які випромінюють потужний енергетичний струмінь. У них дуже сильна життєва енергія. Це – поети. У просторі власної уяви вони народжують астральні, медитативні думкоформи, що володіють самостійною внутрішньою суттю. Поезія, створена поетом, у нашому випадку, поеткою, має право жити протягом дуже тривалого часу.
Ольга Атаманчук бачить і відображає реальний світ у природних кольорах, у грі образних перевтілень, у фантазійному баченні предметів. Наші воєнні зими сірого кольору, без снігу, і тому народжуються сумні картини: – «Тіні незграбним штрихом виднокраю / вечора кроять завісу. / В комір дерева обличчя ховають – / пальта діряві до біса. / Від метушливо-марудного бігу / вітер озлоблено виє, / дишуть на ладан узбіччя без снігу, / хоч би зігрітись абияк. / Пагілля неба від зоряних китиць / хилиться нижче і нижче… / Стала навколішки, щоб помолитись / ніч на старому горищі».
Поетичний світ Ольги Атаманчук твориться за принципом схожості-несхожості зі світом реальним, однак її уявний світ наразі спровокований кривавою дійсністю, від якої поетеса, завдяки образній виповідальності, вивільнюється і «поселяє» себе у художнє буття, у поезію відвертого, сповідально чистого, як молитва, співчуття й болю, добра і ласки, а головне – любові. І тоді складаються ласкаво-лагідні, чуттєві образкИ, наприклад, оцей: «Небеса крапелин осколками / цілували долоні площ, / і вимірював тишу кроками / незрадливий романтик-дощ»; або ще: «Притишена музика. Вечір фарбує заплави. / У тьмяному світлі, як мево, загублена мить, / і ніжний цілунок звабливої чорної кави, / мов спогад про тебе – солодкий, а в серці гірчить».
Поезія Ольги Атаманчук свідчить про невпинні пошуки духовної опори передусім у собі серед жорстокого сьогодення, зазивання вистояти, підтримати людину вірою в добро, високим злетом надії, підняти над гіркотою переживання життя і смерті. «Коли поміж диму й сажі / побачить він промінь місяця, / то мовчки йому розкаже, / як погляд у неї світиться, / як зміг врятуватись – дивом, / а чи то її молитвами / у день, що гримів зрадливо, / у ніч, передерту битвами. / І хай з рани кров хлюпоче, / і ниє плече настирливе, / до серця він тулить очі, / яким обіцяв, що виживе…».
У поетеси делікатно витончений образ весни! Вслухаймося у музичне наповнення звуків, зокрема в повторення звука «л», у семантичний перегук цієї фонеми: «Яка ця весна красива / у купелі дощовій, / у щебетах-переливах, / в бузкових обіймах мрій! / Кульбабковим сонцем квітне, / настояним на теплі. / Недавно ж була тендітна / у ластівки на крилі…». У вірші осінніх емоцій викликає захоплення нічим не обмежена, невимушена розкутість образно-стильового самовираження, органічна єдність естетичного й буденного, гармонійна гра метафор, алітерацій, асонансів та дисонансів: « Ця елегантна паморозь осіння, / той погляд неба з-поміж сивих брів, / і гілля, що вростає, мов коріння, / у кіптяву статечних димарів, / міраж ключа пташиного у сині, / на роздоріжжі втомлений ліхтар, / маєтні грона панни горобини, / самотній клен (отой старий лихвар, / що брошки листя витончено-злоті / позичив скупо на плащі хвірток), / трави настої терпко-бергамотні, / простиглий вітер в закутках думок, / калинові сердечка у горняті, / й бажання жити, щоб там не було, / зціляють рани у душі зім’ятій, / карбують в серці осені тепло…».
Ольга Атаманчук живе у нашому часі за законами власної душі, не «випадаючи» за коло його тривог, турбот і надій, окреслене гострими темами війни. «Травень плакав. / Із хмар-перук / виривавсь безпорадно вітром, / до гілок помужнілих рук / притулявся бузковим цвітом… / А йому би солодкий щем / і думок життєдайне скерцо…/ Усміхатися можна й дощем, / як любов’ю багате серце.» Як бачимо, журливі настрої природи роблять духовний зір поетеси гострішим і чутливішим, вірш набуває несподіваної елегійної філософічності. Помітно доростає поетеса до сумовито-задумливих афористичних прозрінь: «Для воєн потрібна… вічність, / для надії ж – краплина світла», «Хай грози, а чи віддалі кричать, / а всі щасливі розмовляють пошепки», «бо життя – то пісок строкатий, / що неспинно тече крізь пальці…».
Погляд Ольги Атаманчук на сучасну Україну вимогливий, тривожний, співпереживаючий. У ньому багато любові, і це зобов’язує й далі захищати внутрішній простір своєї митецької аури від невситимих загарбників, адже поки що в Україні багато болю, смертей, сліз і втрат… Однак поетеса вірить у Небесний шлях своєї коханої України та незасмічені душі кращих із кращих!
«Навіть як під ногами розколюються плити, / обіймИ шелест крил над тополею, / бо обіймами можна зціляти, / зцілитись, / і зостатися долею».





      Можлива допомога "Майстерням"


Якщо ви знайшли помилку на цiй сторiнцi,
  видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Про оцінювання     Зв'язок із адміністрацією     Видати свою збірку, книгу

  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2025-05-04 14:20:23
Переглядів сторінки твору 790
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R2
* Народний рейтинг 0 / --  (4.613 / 5.27)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (4.597 / 5.33)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.768
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не обов'язково
Автор востаннє на сайті 2026.05.15 09:33
Автор у цю хвилину відсутній