Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Пильна ворона бенкету діждалась нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку ситим котом зарудіє.
Пильна ворона бенкету діждалась нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку ситим котом зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
2026.11.15
09:14
Його серце зупинилося 27 березня на Слов’янському напрямку. Прощання відбулося у Вербну неділю. Траурний кортеж розтягнувся через увесь Київ — від Майдану Незалежності до Лівого берега, де він жив.
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
На Троєщині та Лісовому масиві люди виходили з машин, ст
2026.11.15
07:43
«ДЖОРДАНО БРУНО: Попіл нескінченності, або Ніч на площі Квітів»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Джордано Бруно (Ноланець) – філософ-домініканець, мандрівний мислитель-пантеїст, якому належить теорі
2026.11.15
07:07
Ні зорі, ні душі, ані тіні -
Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Тільки тиша й пітьма навкруги,
Тож в уяві малюю видіння
Місць отих, де іти до снаги.
Не буває там темряви й тиші,
І відсутні тривожні думки,
І хмарини там вітер колише ,
І світіння торкає щоки.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Тетяна Дігай (1944) /
Рецензії
Любов і війна
Ольга Атаманчук. Амальгама тиші: поезії. Тернопіль: ТОВ «Ваша друкарня», 2025. – 80 с. Літературний редактор Володимир Кравчук, дизайн авторський.
Збірку поезій, про яку мова, складають три розділи: «Книга, що нині пишемо» (26 віршів), «Світи, світ – ти» (20), «В обіймах ладану слова»(21).
Існують люди, які випромінюють потужний енергетичний струмінь. У них дуже сильна життєва енергія. Це – поети. У просторі власної уяви вони народжують астральні, медитативні думкоформи, що володіють самостійною внутрішньою суттю. Поезія, створена поетом, у нашому випадку, поеткою, має право жити протягом дуже тривалого часу.
Ольга Атаманчук бачить і відображає реальний світ у природних кольорах, у грі образних перевтілень, у фантазійному баченні предметів. Наші воєнні зими сірого кольору, без снігу, і тому народжуються сумні картини: – «Тіні незграбним штрихом виднокраю / вечора кроять завісу. / В комір дерева обличчя ховають – / пальта діряві до біса. / Від метушливо-марудного бігу / вітер озлоблено виє, / дишуть на ладан узбіччя без снігу, / хоч би зігрітись абияк. / Пагілля неба від зоряних китиць / хилиться нижче і нижче… / Стала навколішки, щоб помолитись / ніч на старому горищі».
Поетичний світ Ольги Атаманчук твориться за принципом схожості-несхожості зі світом реальним, однак її уявний світ наразі спровокований кривавою дійсністю, від якої поетеса, завдяки образній виповідальності, вивільнюється і «поселяє» себе у художнє буття, у поезію відвертого, сповідально чистого, як молитва, співчуття й болю, добра і ласки, а головне – любові. І тоді складаються ласкаво-лагідні, чуттєві образкИ, наприклад, оцей: «Небеса крапелин осколками / цілували долоні площ, / і вимірював тишу кроками / незрадливий романтик-дощ»; або ще: «Притишена музика. Вечір фарбує заплави. / У тьмяному світлі, як мево, загублена мить, / і ніжний цілунок звабливої чорної кави, / мов спогад про тебе – солодкий, а в серці гірчить».
Поезія Ольги Атаманчук свідчить про невпинні пошуки духовної опори передусім у собі серед жорстокого сьогодення, зазивання вистояти, підтримати людину вірою в добро, високим злетом надії, підняти над гіркотою переживання життя і смерті. «Коли поміж диму й сажі / побачить він промінь місяця, / то мовчки йому розкаже, / як погляд у неї світиться, / як зміг врятуватись – дивом, / а чи то її молитвами / у день, що гримів зрадливо, / у ніч, передерту битвами. / І хай з рани кров хлюпоче, / і ниє плече настирливе, / до серця він тулить очі, / яким обіцяв, що виживе…».
У поетеси делікатно витончений образ весни! Вслухаймося у музичне наповнення звуків, зокрема в повторення звука «л», у семантичний перегук цієї фонеми: «Яка ця весна красива / у купелі дощовій, / у щебетах-переливах, / в бузкових обіймах мрій! / Кульбабковим сонцем квітне, / настояним на теплі. / Недавно ж була тендітна / у ластівки на крилі…». У вірші осінніх емоцій викликає захоплення нічим не обмежена, невимушена розкутість образно-стильового самовираження, органічна єдність естетичного й буденного, гармонійна гра метафор, алітерацій, асонансів та дисонансів: « Ця елегантна паморозь осіння, / той погляд неба з-поміж сивих брів, / і гілля, що вростає, мов коріння, / у кіптяву статечних димарів, / міраж ключа пташиного у сині, / на роздоріжжі втомлений ліхтар, / маєтні грона панни горобини, / самотній клен (отой старий лихвар, / що брошки листя витончено-злоті / позичив скупо на плащі хвірток), / трави настої терпко-бергамотні, / простиглий вітер в закутках думок, / калинові сердечка у горняті, / й бажання жити, щоб там не було, / зціляють рани у душі зім’ятій, / карбують в серці осені тепло…».
Ольга Атаманчук живе у нашому часі за законами власної душі, не «випадаючи» за коло його тривог, турбот і надій, окреслене гострими темами війни. «Травень плакав. / Із хмар-перук / виривавсь безпорадно вітром, / до гілок помужнілих рук / притулявся бузковим цвітом… / А йому би солодкий щем / і думок життєдайне скерцо…/ Усміхатися можна й дощем, / як любов’ю багате серце.» Як бачимо, журливі настрої природи роблять духовний зір поетеси гострішим і чутливішим, вірш набуває несподіваної елегійної філософічності. Помітно доростає поетеса до сумовито-задумливих афористичних прозрінь: «Для воєн потрібна… вічність, / для надії ж – краплина світла», «Хай грози, а чи віддалі кричать, / а всі щасливі розмовляють пошепки», «бо життя – то пісок строкатий, / що неспинно тече крізь пальці…».
Погляд Ольги Атаманчук на сучасну Україну вимогливий, тривожний, співпереживаючий. У ньому багато любові, і це зобов’язує й далі захищати внутрішній простір своєї митецької аури від невситимих загарбників, адже поки що в Україні багато болю, смертей, сліз і втрат… Однак поетеса вірить у Небесний шлях своєї коханої України та незасмічені душі кращих із кращих!
«Навіть як під ногами розколюються плити, / обіймИ шелест крил над тополею, / бо обіймами можна зціляти, / зцілитись, / і зостатися долею».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Любов і війна
Ольга Атаманчук. Амальгама тиші: поезії. Тернопіль: ТОВ «Ваша друкарня», 2025. – 80 с. Літературний редактор Володимир Кравчук, дизайн авторський. Збірку поезій, про яку мова, складають три розділи: «Книга, що нині пишемо» (26 віршів), «Світи, світ – ти» (20), «В обіймах ладану слова»(21).
Існують люди, які випромінюють потужний енергетичний струмінь. У них дуже сильна життєва енергія. Це – поети. У просторі власної уяви вони народжують астральні, медитативні думкоформи, що володіють самостійною внутрішньою суттю. Поезія, створена поетом, у нашому випадку, поеткою, має право жити протягом дуже тривалого часу.
Ольга Атаманчук бачить і відображає реальний світ у природних кольорах, у грі образних перевтілень, у фантазійному баченні предметів. Наші воєнні зими сірого кольору, без снігу, і тому народжуються сумні картини: – «Тіні незграбним штрихом виднокраю / вечора кроять завісу. / В комір дерева обличчя ховають – / пальта діряві до біса. / Від метушливо-марудного бігу / вітер озлоблено виє, / дишуть на ладан узбіччя без снігу, / хоч би зігрітись абияк. / Пагілля неба від зоряних китиць / хилиться нижче і нижче… / Стала навколішки, щоб помолитись / ніч на старому горищі».
Поетичний світ Ольги Атаманчук твориться за принципом схожості-несхожості зі світом реальним, однак її уявний світ наразі спровокований кривавою дійсністю, від якої поетеса, завдяки образній виповідальності, вивільнюється і «поселяє» себе у художнє буття, у поезію відвертого, сповідально чистого, як молитва, співчуття й болю, добра і ласки, а головне – любові. І тоді складаються ласкаво-лагідні, чуттєві образкИ, наприклад, оцей: «Небеса крапелин осколками / цілували долоні площ, / і вимірював тишу кроками / незрадливий романтик-дощ»; або ще: «Притишена музика. Вечір фарбує заплави. / У тьмяному світлі, як мево, загублена мить, / і ніжний цілунок звабливої чорної кави, / мов спогад про тебе – солодкий, а в серці гірчить».
Поезія Ольги Атаманчук свідчить про невпинні пошуки духовної опори передусім у собі серед жорстокого сьогодення, зазивання вистояти, підтримати людину вірою в добро, високим злетом надії, підняти над гіркотою переживання життя і смерті. «Коли поміж диму й сажі / побачить він промінь місяця, / то мовчки йому розкаже, / як погляд у неї світиться, / як зміг врятуватись – дивом, / а чи то її молитвами / у день, що гримів зрадливо, / у ніч, передерту битвами. / І хай з рани кров хлюпоче, / і ниє плече настирливе, / до серця він тулить очі, / яким обіцяв, що виживе…».
У поетеси делікатно витончений образ весни! Вслухаймося у музичне наповнення звуків, зокрема в повторення звука «л», у семантичний перегук цієї фонеми: «Яка ця весна красива / у купелі дощовій, / у щебетах-переливах, / в бузкових обіймах мрій! / Кульбабковим сонцем квітне, / настояним на теплі. / Недавно ж була тендітна / у ластівки на крилі…». У вірші осінніх емоцій викликає захоплення нічим не обмежена, невимушена розкутість образно-стильового самовираження, органічна єдність естетичного й буденного, гармонійна гра метафор, алітерацій, асонансів та дисонансів: « Ця елегантна паморозь осіння, / той погляд неба з-поміж сивих брів, / і гілля, що вростає, мов коріння, / у кіптяву статечних димарів, / міраж ключа пташиного у сині, / на роздоріжжі втомлений ліхтар, / маєтні грона панни горобини, / самотній клен (отой старий лихвар, / що брошки листя витончено-злоті / позичив скупо на плащі хвірток), / трави настої терпко-бергамотні, / простиглий вітер в закутках думок, / калинові сердечка у горняті, / й бажання жити, щоб там не було, / зціляють рани у душі зім’ятій, / карбують в серці осені тепло…».
Ольга Атаманчук живе у нашому часі за законами власної душі, не «випадаючи» за коло його тривог, турбот і надій, окреслене гострими темами війни. «Травень плакав. / Із хмар-перук / виривавсь безпорадно вітром, / до гілок помужнілих рук / притулявся бузковим цвітом… / А йому би солодкий щем / і думок життєдайне скерцо…/ Усміхатися можна й дощем, / як любов’ю багате серце.» Як бачимо, журливі настрої природи роблять духовний зір поетеси гострішим і чутливішим, вірш набуває несподіваної елегійної філософічності. Помітно доростає поетеса до сумовито-задумливих афористичних прозрінь: «Для воєн потрібна… вічність, / для надії ж – краплина світла», «Хай грози, а чи віддалі кричать, / а всі щасливі розмовляють пошепки», «бо життя – то пісок строкатий, / що неспинно тече крізь пальці…».
Погляд Ольги Атаманчук на сучасну Україну вимогливий, тривожний, співпереживаючий. У ньому багато любові, і це зобов’язує й далі захищати внутрішній простір своєї митецької аури від невситимих загарбників, адже поки що в Україні багато болю, смертей, сліз і втрат… Однак поетеса вірить у Небесний шлях своєї коханої України та незасмічені душі кращих із кращих!
«Навіть як під ногами розколюються плити, / обіймИ шелест крил над тополею, / бо обіймами можна зціляти, / зцілитись, / і зостатися долею».
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
