Ольга Атаманчук. Амальгама тиші: поезії. Тернопіль: ТОВ «Ваша друкарня», 2025. – 80 с. Літературний редактор Володимир Кравчук, дизайн авторський.
Збірку поезій, про яку мова, складають три розділи: «Книга, що нині пишемо» (26 віршів), «Світи, світ – ти» (20), «В обіймах ладану слова»(21).
Існують люди, які випромінюють потужний енергетичний струмінь. У них дуже сильна життєва енергія. Це – поети. У просторі власної уяви вони народжують астральні, медитативні думкоформи, що володіють самостійною внутрішньою суттю. Поезія, створена поетом, у нашому випадку, поеткою, має право жити протягом дуже тривалого часу.
Ольга Атаманчук бачить і відображає реальний світ у природних кольорах, у грі образних перевтілень, у фантазійному баченні предметів. Наші воєнні зими сірого кольору, без снігу, і тому народжуються сумні картини: – «Тіні незграбним штрихом виднокраю / вечора кроять завісу. / В комір дерева обличчя ховають – / пальта діряві до біса. / Від метушливо-марудного бігу / вітер озлоблено виє, / дишуть на ладан узбіччя без снігу, / хоч би зігрітись абияк. / Пагілля неба від зоряних китиць / хилиться нижче і нижче… / Стала навколішки, щоб помолитись / ніч на старому горищі».
Поетичний світ Ольги Атаманчук твориться за принципом схожості-несхожості зі світом реальним, однак її уявний світ наразі спровокований кривавою дійсністю, від якої поетеса, завдяки образній виповідальності, вивільнюється і «поселяє» себе у художнє буття, у поезію відвертого, сповідально чистого, як молитва, співчуття й болю, добра і ласки, а головне – любові. І тоді складаються ласкаво-лагідні, чуттєві образкИ, наприклад, оцей: «Небеса крапелин осколками / цілували долоні площ, / і вимірював тишу кроками / незрадливий романтик-дощ»; або ще: «Притишена музика. Вечір фарбує заплави. / У тьмяному світлі, як мево, загублена мить, / і ніжний цілунок звабливої чорної кави, / мов спогад про тебе – солодкий, а в серці гірчить».
Поезія Ольги Атаманчук свідчить про невпинні пошуки духовної опори передусім у собі серед жорстокого сьогодення, зазивання вистояти, підтримати людину вірою в добро, високим злетом надії, підняти над гіркотою переживання життя і смерті. «Коли поміж диму й сажі / побачить він промінь місяця, / то мовчки йому розкаже, / як погляд у неї світиться, / як зміг врятуватись – дивом, / а чи то її молитвами / у день, що гримів зрадливо, / у ніч, передерту битвами. / І хай з рани кров хлюпоче, / і ниє плече настирливе, / до серця він тулить очі, / яким обіцяв, що виживе…».
У поетеси делікатно витончений образ весни! Вслухаймося у музичне наповнення звуків, зокрема в повторення звука «л», у семантичний перегук цієї фонеми: «Яка ця весна красива / у купелі дощовій, / у щебетах-переливах, / в бузкових обіймах мрій! / Кульбабковим сонцем квітне, / настояним на теплі. / Недавно ж була тендітна / у ластівки на крилі…». У вірші осінніх емоцій викликає захоплення нічим не обмежена, невимушена розкутість образно-стильового самовираження, органічна єдність естетичного й буденного, гармонійна гра метафор, алітерацій, асонансів та дисонансів: « Ця елегантна паморозь осіння, / той погляд неба з-поміж сивих брів, / і гілля, що вростає, мов коріння, / у кіптяву статечних димарів, / міраж ключа пташиного у сині, / на роздоріжжі втомлений ліхтар, / маєтні грона панни горобини, / самотній клен (отой старий лихвар, / що брошки листя витончено-злоті / позичив скупо на плащі хвірток), / трави настої терпко-бергамотні, / простиглий вітер в закутках думок, / калинові сердечка у горняті, / й бажання жити, щоб там не було, / зціляють рани у душі зім’ятій, / карбують в серці осені тепло…».
Ольга Атаманчук живе у нашому часі за законами власної душі, не «випадаючи» за коло його тривог, турбот і надій, окреслене гострими темами війни. «Травень плакав. / Із хмар-перук / виривавсь безпорадно вітром, / до гілок помужнілих рук / притулявся бузковим цвітом… / А йому би солодкий щем / і думок життєдайне скерцо…/ Усміхатися можна й дощем, / як любов’ю багате серце.» Як бачимо, журливі настрої природи роблять духовний зір поетеси гострішим і чутливішим, вірш набуває несподіваної елегійної філософічності. Помітно доростає поетеса до сумовито-задумливих афористичних прозрінь: «Для воєн потрібна… вічність, / для надії ж – краплина світла», «Хай грози, а чи віддалі кричать, / а всі щасливі розмовляють пошепки», «бо життя – то пісок строкатий, / що неспинно тече крізь пальці…».
Погляд Ольги Атаманчук на сучасну Україну вимогливий, тривожний, співпереживаючий. У ньому багато любові, і це зобов’язує й далі захищати внутрішній простір своєї митецької аури від невситимих загарбників, адже поки що в Україні багато болю, смертей, сліз і втрат… Однак поетеса вірить у Небесний шлях своєї коханої України та незасмічені душі кращих із кращих!
«Навіть як під ногами розколюються плити, / обіймИ шелест крил над тополею, / бо обіймами можна зціляти, / зцілитись, / і зостатися долею».