У 1452 р. Сеід-Ахмад завдав найбільшого удару по Великому князівству Литовському, спустошивши землі від Поділля до Львова. З великими трофеями він встиг дійти до Дніпра, де його наздогнали війська Хаджі-Герая і розгромили. Частина війська перейшла на бік кримського хана, а сам Сеід-Ахмад ледь втік.
Він пішов до Києва, сподіваючись отримати допомогу від своїх друзів – литовських вельмож, але змовники злякались…Вони заарештували свого гостя і відправили його до великого князя: приводом послужила жорстока масова бійка, що спалахнула з якогось приводу між киянами і татарськими вершниками Сеїд-Ахмада. Казимір оселив хана в почесному полоні в Ковно, де той і провів залишок життя. Дев’ять синів Сеїд-Ахмада осіли серед литовських татар.

На вулиці вузенькій на Подолі
Під хатою усілися діди.
Збиралися щовечора сюди
Та розмовляли про життя, про долю.
Пригадували молоді літа,
Коли вони були ще повні сили.
Як у походи бойові ходили.
Трохим все більше у других питав.
Сам не любив багато говорити.
Хіба що хто причепиться, тоді
Розповіда про роки молоді.
А то розговорилися про битви
З татарами. І тут Трохим сказав:
- А я ж цілого хана був у полі,
Ще й не простого, знатного доволі
У розпал битви майже упіймав.
- Не може бути! – заявив Свирид, -
Та хто б тебе хоч допустив до хана?
- Ось тобі хрест! Все чесно, без обману!
- То розкажи! – озвався збоку дід
Степан, що саме люльку набивав, -
Як то було? Як хана того звали?
Ми ж тут про багатьох ханів чували.
- Сеїд-Ахмад! – Та хто ж його не знав?!
Той кровопивця скільки літ підряд
Ходив на Русь. Біди з ним скільки мали.
Та ж тут його, здається й пов’язали?
У Києві? Попався-таки, гад!
- А ти ж до того яким боком був? –
Спитав Свирид, мов досі ще не вірив.
- Так склалося! – Трохим промовив щиро.
Замовк на мить, мов щось таке забув.
Розправив вуса й знов заговорив:
- Було то років, мабуть тридцять тому.
Я вже літ десять, як пішов із дому,
В дружині у Корецького служив.
Спокою, скажу чесно, не було.
То гультяї купців десь пограбують
І добре, коли їх не замордують.
А нам весь час те корчувати зло.
А то бува з сусідом нелади,
Ніяк землі не можуть поділити.
А то ординці узялись ходити
Із-за Дніпра походами сюди.
А особливо той Сеїд-Ахмад.
Казали, він потомок Тохтамиша.
Але від предка він отримав лише
Злий норов. Тохтамиш, мабуть, не рад
Таким потомкам. Довели Орду.
Немов собаки, в ній хани гризуться.
За трон в Сараї безкінечно б’ються.
А заодно нас грабувати йдуть.
Отой Сеїд, з Москвою як злигавсь,
То до Литви став часто зазирати.
Москва хотіла землі відібрати
У Литви руські, тож хан і старавсь.
Ледь не щороку у наш край ходив.
Із-за Дніпра наскочить, пограбує,
Нещасний люд у селах помордує.
Поки до бою, він уже й здимів.
Крім москалів були і у Литві
Такі, хто князя мріяв підсидіти.
У Києві сиділи сучі діти,
Ножі гострили увесь час криві.
Були із москалями заодно,
Теж хана у набіги запрошали,
Забрати Київ під Москву бажали.
Але таємно те велось воно.
Отож Сеїд той, наче вовк кружляв
Степами та моменту ждав, проклятий,
Щоб знову Крим собі відвоювати.
І на Литву тим часом нападав,
Бо ж Крим з Литвою заодно були.
Сил, правда в нього ще було замало.
Бувало, що й опудала саджали
На коней, полякати щоб могли
Сторожу нашу – мов багато їх.
А спробуй-но здалека розібрати
Чи тисяча, чи дві іде проклятих.
То я уже пізніше підстеріг.
Тим літом знов навідалась Орда.
Але не просто по краях пройшлася,
Аж до самого Львова подалася.
А вслід за нею йшла страшна біда.
Палали шляхом села і міста,
І крик, і плач по всій Русі стояли
І валками полон до степу гнали.
Земля лежала по орді пуста.
Її спинити сил в нас не було,
Не було часу військо щоб зібрати
Аби орді достойну відсіч дати.
Поки до Казиміра то дійшло,
Поки указ збиратися він дав,
Орда уже до Львова підкотила.
Поділля по дорозі погромила.
Отож володар мій мене позвав.
Сказав, гонець прибув від Казиміра,
Але ординців по дорозі стрів.
Стрілу отримав, ледь до нас добрів.
Чи виживе - і сам у те не вірив.
Та князю повідомити устиг,
Що посланий він до Хаджі-Герая.
І грамоту від Казиміра має,
Де просить той, щоб хан йому поміг.
В Хаджі-Герая був рахунок свій
З Ордою. Вже давно ворогували.
Не раз і Крим ординці воювали.
Тож хан завжди готовий був на бій.
Ледве Сеїд зі степу набігав,
Щоб наші руські землі грабувати,
Хаджі-Герай велів коней сідлати
І злодіїв у степ далеко гнав.
Недарма ж охоронцем його звуть
Українських земель іще і досі…
Тож за наказом князя довелося
Мені до Криму чимскоріш відбуть.
Немов татарин, троє взяв коней,
Щоб на шляху поменше зупинятись
І лише кіньми на ходу мінятись.
Із трьома кіньми хай хто дожене!
Шлях був важкий, допоки я добувсь
Татарських стійбищ. Далі легше стало.
Татари мені й коней поміняли
І в час короткий, навіть і незчувсь,
Як вже і перед ханом я постав.
Хаджі-Герай все вислухав спокійно.
Бо ж він усе життя провів у війнах.
Якісь накази у ту ж мить віддав.
Й татарські полетіли сторожі
У степ, щоб більше про Сеїда взнати.
А хан орду негайно став збирати.
Життя орди – постійно на ножі.
Тож я не встиг як слід і відпочить,
Як вже орда із Криму виступає
І шлях на північ до Дніпра тримає.
Я не питав, а хан весь час мовчить.
Чому туди? Пізніше зрозумів.
Чого за тим Сеїдом нам ганяти?
Він же до себе в степ буде вертати.
На переправі хан би його встрів.
І так воно, насправді і було.
Сторожа приїздила й відбувала
Та ханові про все доповідала –
Куди якраз ординське військо йшло.
Щоби орду зарані не злякать,
Дали ми час Сеїду перебратись
На лівий берег та розташуватись
На березі Дніпра відпочивать.
Сеїд гадав, що, втікши за ріку,
Він від литви надійно схоронився.
Тому єдино на отой бік дивився,
Радіючи, що здобич отаку
Вдалося в руських землях захопить.
Погоні поки вслід за ним не чути,
Тож можна вільно і передихнути.
Діждались ми – ворожий табір спить,
Тоді і налетіли зусібіч.
У таборі піднявся ґвалт страшенний.
Адже стоїть навколо нічка темна,
Яка сховала все з ворожих віч.
Хтось кинувся втікати за ріку,
Хтось в бійку кинувсь, хтось «аман» просити.
Ясир великий взявся голосити,
Ще долю проклинаючи гірку,
Бо ж бачили, що то орда прийшла.
Орда з ордою б’ються, хто здолає,
Той і ясир собі забрати має.
Тож доля їх непевною була.
Я кинувся найперше чимскоріш
Туди, де мало буть шатро Сеїда.
За мною кримчаки летіли слідом,
Всіх на шляху пускаючи під ніж.
Проте шатро уже пустим було.
Слуга тремтячим голосом повідав,
Що хан Сеїд і охорона слідом,
Як тільки навкруг степом загуло,
Рвонули назад бродом за ріку,
Отож дарма тепер його й шукати.
Бій навкруги поволі став вщухати.
Хан перемогу тут здобув легку.
Сеїд утік, а військо все його
Або розбіглось, або, як бувало,
На бік Хаджі-Герая швидко стало,
Слабкого хана зрадивши свого.
Як бій затих, я до Хаджі примчав,
Прохати став Сеїду вслід погнати,
Аби його проклятого впіймати,
Щоб він орди нової не зібрав.
Хаджі-Герай послухав, подививсь,
Але сказав, що слідом за Сеїдом,
Хоч би й хотів, одначе не поїде.
Боїться, щоби Крим не опинивсь
Якомусь хану здобиччю легкою.
Їх у степах сьогодні розвелось.
Отож мені самому довелось
Шукати сліди хана за рікою.
Він чималенький іще мав загін.
Летів на північ, мабуть, рятуватись.
Бо знав: як кого має тут боятись –
Лиш одного Хаджі-Герая він.
Вони летіли, я слідом кіньми.
За ними сакма стоптана лежала,
Мені їх слід втрачати не давала.
Отак на північ шлях долали ми.
Сеїда шлях до Києва привів.
Чутки ходили вже тоді – між знаті
У Києві були й такі багаті,
Хто б Казиміру насолить хотів.
Вони, щоб князя свого підсидіть,
Готові і Сеїда були звати,
І московітам землі віддавати.
До них, напевно, той Сеїд і мчить,
Аби вони йому допомогли
Якось Хаджі-Герая обманути
І у степи спокійно повернути.
Ті, може вже й погодились були.
Я бачив, як татарський весь загін
Себе спокійно досить почуває.
Ніхто у місті їх не зачіпає,
Хоч погляд лютий кидав не один.
Бо ж сала всім за шкуру залили
Оті ординцы, як на них не злитись.
Та знать на те, як може подивитись?
Отож, про себе лаялися, йшли.
Уже до того, бачу, усе йде,
Що той Сеїд у місті відпочине
Та й спокійненько Київ сам покине.
І у наш край орду знов приведе.
Потрібно було щось із тим робить.
А що я можу, бо ж один не воїн.
Кружляв навкруг татар я в неспокої.
І раптом зрозумів у якусь мить,
Як маю діять. Як завжди, Поділ
Був дуже людний. Тож я і під’їхав
До тих татар, що не чекали лиха
Й найближчому урізав з усіх сил.
Той так і гепнув. А татари вмить
Вхопили шаблі, стали підступати,
А я на весь Поділ почав волати,
Мовляв, татари наших хочуть бить.
Кияни й так страшенно були злі
На тих татар, тож кілля похапали
І на ординців насідати стали.
Кров полилася перша по землі.
На крики люди стали підбігать.
Уже при зброї, не лише з кілками.
І справжня битва закипіла прямо
На вулицях. Взялись татар вбивать.
Багато їх лежало на землі.
Багато стало вже «аман» просити.
Тут княжі стражі встигли налетіти
І тисяцький із ними на чолі.
Я вже і до Сеїда підібравсь,
Який за спини воїнів ховався.
З ним на двобій ставати вже зібрався.
Але, на жаль, Сеїд той врятувавсь.
Щоправда, через той переполох,
Який тут на Подолі розгорівся,
Ніхто вже з тим Сеїдом не возився.
Із тих його прибічників кількох,
Ніхто відкрито встати не посмів,
Щоб за Сеїд-Ахмада заступитись.
Прийшлось йому в темниці опинитись.
Дізнався Казимір і повелів
Узяти бранця і без зайвих слів
Його у Ковно чимскоріш доправить.
Мені оту і доручили справу.
Загін князівських ратників повів.
Живого ми Сеїда довезли
До князя Казиміра аж додому,
Хоч руки і чесалися при тому.
Але наказ порушить не могли.
Я з Ковно знов до князя повернувсь
Корецького, став службу там служити.
Сеїда ж Казимір залишив жити.
Він легким переляком лиш відбувсь.
Сидів почесним в’язнем в Ковно тім.
І девְ’ятеро аж синів при ньому.
Литва для них зробилась рідним домом,
У степ вертати не схотілось їм.
Чув, за три роки той Сеїд помер.
Так, що синам чого у степ вертати?
На них ніхто не буде там чекати.
Десь досі служать князеві тепер.
Серед татар литовських, далебі.
Литві служити їм зосталось лише.
Рід занепав славетний Тохтамиша,
Нічого не лишивши по собі.