Частина І. Народження порожнечі

Я прокинувся. Здавалося б, цей день нічим не повинен був відрізнятися від попередніх та наступних: трохи домашньої рутини, робота протягом більшої частини дня і вечір перед телевізором. Але цього разу все було інакше. Замість звичної метушні, що заповнювала простір моєї свідомості, зараз порожньо і тихо. Я збагнув, що не відчуваю нічого, і сьогодні мені це все не цікаво. Світ, що вчора ще мав контури, запахи і кольори, став сірим, холодним, безликим. Жодної думки, ідеї, бажання. Навіть якби, як у кращі часи, пуститися у «всі тяжкі» для гостроти відчуттів, та ні... Цього разу не хотілося навіть вмитися. Я збагнув, що життя порожнє. Ми повторюємо цикл з дня в день, з року в рік. Витрачаємо своє життя на гроші, а гроші на те, щоб якось підтримувати життя, яке знову витрачаємо на гроші. Це замкнене коло нагадує міф про Сізіфа, який вічно котить камінь на гору, щоразу дивлячись, як він скочується назад. Наша рутина стає каменем і з кожним днем ми втрачаємо все більше сил.

Як би змінився світ, якби от така маленька людина просто не прокинулася? — Аж ніяк. Таких ще сім мільярдів, які переконані, що особливі, а насправді є лише піщинками в архітектурі чогось справді великого. Але чого саме?.. Наша унікальність — це лише ілюзія, яку ми створюємо, щоб виправдати свою маленьку боротьбу і нікчемну сутність. Проблема ще й у тому, що ці піщинки мають обмежений час та ресурс. Чи розмови про багатий і безкінечний внутрішній світ? — Яка маячня. У чому його багатство? Що такого має людина з багатим внутрішнім світом, чого не має людина з бідним? А чий світ насправді багатший — філософа чи сантехніка? Хто вимірює і за якими критеріями? Одне є спільне в обох: обидва хочуть їсти і в критичних ситуаціях поводяться по-тваринному, а не як «краща версія себе».

Вставати? А куди? Для чого?.. Цінності, обов'язки, перспективи... Що це все насправді? Ким і для кого придумано? Але всі ці думки зараз йдуть ніби фоном. Як у старому нуарі, де герой повільно крокує порожньою вулицею нічного міста під дощем, а закадровий голос щось бурмоче похмурим тоном. Я наче тут, але цей світ не мій. Моє життя — похмурий фільм, який ти дивишся, але в якому не береш участі.

Я прокинувся... і виявив, що світ, як і я, порожній.

Частина ІІ. Депресія чи екзистенційна криза?

Звучить моторошно, чи не так? А тепер подумаймо, що кожного ранку тисячі, навіть мільйони людей прокидаються з подібними думками або й ми самі так робимо. Цікаво розібратися, що це — депресія чи екзистенційна криза?

Ми часто плутаємо ці два стани, оскільки обидва затягують нас у безодню. Але якщо придивитися, їхні корені абсолютно різні. Не вдаючись у специфічну психопатологічну термінологію, зауважимо, що депресія — це психічний розлад, який немов темрява, опускається на свідомість без попередження. Вона знесилює, позбавляє нас сил навіть на найпростіші речі, забирає бажання і волю. Депресія не питає, що ти хочеш робити, а просто забирає можливість робити що-небудь. Це не філософський вибір, а біологічний збій, який перетворює життя на порожнечу, переважно не маючи видимих на те підстав.

Екзистенційна криза, навпаки, — не хвороба, а наслідок того, що ти збагнув: у світі немає заздалегідь написаного сценарію. Ти — піщинка, яка раптом усвідомила себе. І саме таке усвідомлення породжує неприємні емоції. Апатія при екзистенційній кризі є своєрідною передишкою в постійному пошуку нового сенсу, бо на різних етапах життя сенс змінюється, і це природно. Тривога — усвідомлення власної свободи, відповідальності та неминучості кінця. Або ж почуття самотності, яке виникає, коли ти розумієш, що твій досвід є унікальним і ніхто не проживе його за тебе.

Що ж тоді описано в першій частині? На перший погляд, це може бути депресія. Вона забирає всі сили, а потім підкидає філософські думки як виправдання власному безсиллю. Вона змушує думати, що «життя порожнє», тоді як насправді у нас просто «сіла батарея».

Хоча, з іншої сторони, постійна екзистенційна боротьба з супутніми соціальними вимогами та стереотипами (бо «так треба») також може призвести до краху. В якийсь момент людина починає розуміти, що її життя насправді їй не належить. «Ти народився для великої місії» — вислів перебільшений, але й справді щось подібне в якійсь, можливо, іншій варіації кожен із нас чув. Тільки маленький нюанс — переважно цю «місію» обирали не ми. Вона закладена в нашу програму, але не нами. Тому, усвідомивши це в певний момент і впавши в безодню розчарування, наша психіка може сказати нам: «Далі без мене!». Звісно, що серотоніново-дофаміновий дефіцит не примусить себе довго чекати і в контексті екзистенційна криза-депресія вже не буде сенсу шукати відповідь на запитання про курку і яйце.

Частина III. Перехід до дії

Сягнувши дна, ти або залишаєшся там, або відштовхуєшся. Можливо, саме цей занепад і стає поштовхом, що змушує подивитися на себе і своє життя під іншим кутом, а згодом сформувати нову стратегію.

Межа між депресією і екзистенційною кризою справді стерта. Тим паче, що на даному етапі в психіатрії запитань більше, ніж відповідей. У цьому найбільша небезпека, і водночас — найбільший потенціал. Тому що, коли ти не знаєш, з чим маєш справу, то не можеш дозволити собі бездіяльність. Незалежно від того, депресія це чи екзистенційна криза, шлях до виходу лежить не через роздуми, а через конкретні, вивірені кроки.

Перестаньте шукати велику місію. Її, можливо, і не існує. Замість цього, зосередьтеся на найближчих, найпростіших діях. Почніть з малого, але зробіть це свідомо!

Поверніть собі тіло. Встаньте, вмийтеся, подивіться на себе в дзеркало. Це не про «подобається-не подобається». Це про повернення контролю, усвідомлення, що ви існуєте в цьому світі фізично і можете впливати на нього.

Не засуджуйте себе. Часто в такі моменти додатковим стресом стає наша оцінка власних відчуттів («Що це зі мною? Я таким не був ніколи. Я якийсь слабак і стану тягарем для родини та суспільства»). Фатальна помилка. Це забирає залишки сил. Дозвольте собі просто бути і відчувати те, що ви відчуваєте, без осуду і не з позиції «добре-погано».

Зафіксуйте перемогу. Щоранку робіть одну, але чітку дію. Застеліть ліжко, помийте посуд, зробіть кілька присідань. Завдання — не змусити себе, а створити конкретний результат. Відчуйте завершеність. Ця маленька перемога — сигнал вашій психіці: «Я можу». І цей сигнал — сильніший за будь-який біль.

Створіть свій сенс. Вихід з рутини — це не суто пошук нових маршрутів, а й наповнення старих новим змістом. Робота, яка вчора була лише засобом для виживання, сьогодні може стати полем для експериментів. Якщо ви відчуваєте, що життя вам не належить, то це сигнал, що настав час забрати його назад. Ваш унікальний досвід — це те, що ви можете ефективно протиставити почуттю нікчемності.

Не шукайте причини. Шукайте інструменти. Не занурюйтеся в думки, а починайте діяти. Поговоріть з близькими, зверніться до психолога або психіатра. Не чекайте миттєвого результату. Пам’ятайте, що велике завжди будується з малого!

Висновок

Між Скіллою і Харібдою, двома монстрами нашої свідомості, ми завжди шукаємо фарватер. Перша — Харібда — затягує в циклічну порожнечу існування, перетворюючи життя на суцільне страждання від соціальних викликів та постійних пошуків чогось. Друга — Скілла — може розірвати свідомість на дрібні шматки, приховуючи під філософським питанням про сенс серйозний біологічний збій.

Ми блукаємо, не знаючи, в яку саме пастку попадемо. Але, як виявилося, вибір між двома катастрофами — ілюзія, оскільки обидва шляхи ведуть до одного дна. Справжній вибір починається лише тоді, коли ти це дно відчуваєш і вирішуєш відштовхнутися. Тоді починаєш не шукати сенс, а створювати його. Не боротися зі світом, а повертати контроль над власним тілом і розумом, щоб знайти свій особистий баланс. Маленькими, щоденними діями вириваєш себе з лап порожнечі і доводиш собі, що ти — не піщинка, а архітектор власної долі.



10.09.2025