Пулітцерівська премія за 2017 рік в номінації "Нарис"
Christopher John Chivers "The Fighter", Pulitzer Prize for "Feature Writing" in 2017, The New York Times, DEC. 28, 2016
https://www.nytimes.com/2016/12/28/magazine/afghanistan-soldier-ptsd-the-fighter.html

Сем Сіатта занурився в текіловий дурман, він настільки вражаюче багато випив, що пізніше скаже, що не пам'ятає скоєний ним злочин.
Це сталося після другої години ночі 13 квітня 2014 року. Сіатта щойно увірвався в одноповерховий будинок у місті Нормал, штат Іллінойс, університетьскому місті серед прерії близько 130 миль на південний захід від Чикаго. Морський піхотинець, ветеран війни в Афганістані, 24-річний першокурсник навчався у найближчому університеті штату Іллінойс згідно з Біллем G.I. (Білль G.I. - закон про перепідготовку військовослужбовців, прийнятий у 1944 році, надавав ряд пільг ветеранам, які повернулися з Другої світової війни, пізніше поширений на ветеранів іноземних воєн. G.I. - називають військовослужбовців США, абревіатура від "Government Issue"- державна проблема, "General Issue"- головна проблема, "galvanized iron"- оцинковане залізо) В його послужному списку були записи про хоробрість під час служби у піхотному батальйоні і ніякого кримінального минулого. У нього не було зрозумілої причини вдертися до чужого дому, не було такого мотиву, який прокурори могли б назвати в судовому розгляді - не було наміру грабувати, жодних ознак, що він хоча б знав до цього будь-яку з трьох молодих жінок, які викладали студентам і жили в будинку, або когось із двох хлопців, які були з ними.
Дві жінки і один з чоловіків прокинулися кількома хвилинами раніше, коли їм здалося, що вони чують, як хтось відкрив і закрив вхідні двері. Це було неприємне відчуття, відчуття, що зловмисник увійшов до будинку. Вони спробували заспокоїти себе і повернутися в ліжка, але були налякані гуркотом, який потряс будинок - удар Сіатти в двері чорного входу був такої сили, що розколовся косяк.
Розчинилися двері в столову. Сіатта увійшов у незнайоме приміщення, прямо біля блочного будинку такого ж розміру, як той, в якому він орендував кімнату. Зростом дещо більше шести футів (1 фут = 0,3048 м, 6 футів = 1,83 м) і вагою близько 175 фунтів (прим. перекл. 1 фунт = 0,45 кг, 175 фунтів = 78,75 кг) , він був добре навченим ветераном малочисельної групи для сухопутних військових операцій, весь у татуюваннях, з червоними відмітками на грудях, які засвідчували вбивство ним семи талібів з 2009 до 2010 року. Його колишній командир підрозділу пізніше скаже на судовому засіданні, що з 388 військових, якими він командував у Афганістані, Сіатта був такою людиною, якої боялася більшість бойовиків.
Жінки принишкли за ненадійними дверима спальні. Одна з них набрала 911. Ще одна міцно стиснула кухонний ніж.
З моменту звільнення з корпусу в 2012 році, Сіатта не зміг позбавитися воєнних звичок. Він був гіперпильним і намагався розслабитися. Він стежив за людьми, оцінював їх і визначав загрози. У різноманітних ситуаціях повсякденного життя він постійно змінював своє положення так, щоб позаду нього нікого не було. Багато що з цього було прийнятним для бойового патрулювання. Дещо з цього він запозичив зі своєї бойової підготовки. Все це психічно і емоційно виснажувало і було непридатним у мирному житті. Піти до ресторану, пройти крізь групу людей на вечірці, відвідати торговельний майданчик, перебувати в навчальній кімнаті на тлі інших людей, вікон і дверей - все це було складним завданням, яке потребувало зусиль та волі.
Сіатта вже кілька місяців перебував у глибокій депресії. Більше чотирьох років йому доводилося ігнорувати спогади про цивільних осіб, вбитих його взводом, людей, чиє життя різко закінчилося з непростої причини - просто опинитися в місці, де почалася стрілянина. Департамент у справах ветеранів пізніше скаже, що він страждав від депресії, алкогольної залежності та ПТСР(ПТСР - посттравматичний стресовий розлад, інші назви «комбатантський синдром», «в'єтнамський синдром», «афганський синдром», «східний синдром» тощо) . Але до цього моменту він контролював свою поведінку, що дозволяло йому здаватися менш проблемним, ніж він був. Він уникав натовпу. Він випивав чималу кількість алкоголю, щоб зменшити свою гіперпильність і приглушити свій сум. Він спілкувався рідко, часто тільки з матір'ю чи братом.
Зі столової для Сіатті відкрилася дорога до маленької кухні, а звідти до невеликої вітальні. У тій суміжній кімнаті, можливо в 25 метрах від Сіатти, стояв один з хлопців, ще один молодий колишній морський піхотинець. За інших обставин обидва чоловіки могли стати друзями. Але вони служили в різних регіонах і на різних посадах, чоловік у вітальні не знав, що в нього є щось спільне з чоловіком на кухні. Він знаходився між своєю дівчиною та вибитими дверима.
Він був нижчим від Сіатта, але більш мускулистий, ознака років напружених тренувань для бійцівських протистоянь. До того ж він був тверезим. Він оглянув кухню і розбиті двері. Замок був пошкоджений. Той, хто вибив двері, був сильним. Він почув рух за кутом, шурхотіння біля входу до вітальні. Він тримав кухонний ніж із зубчастим лезом довжиною вісім дюймів, зброю, яку встигнув схопити за ті секунди, які мав на роздуми.
Сіатта увійшов у його поле зору. Він пройшов до вітальні вглиб будинку.
Тільки цей чоловік точно знає, що сталося далі. З ножем у руці, він назвав себе колишнім морським піхотинцем і зажадав, щоб Сіатта пішов.
"Тобі тут не місце", - сказав він. "Ти повинні піти".
Сіатта продовжував ходити, сказав чоловік, і підняв сковороду з плити, коли проходив мимо. "Тобі буде погано", - сказав він, піднімаючи каструлю з ручкою. "А що буде".
Будь-які можливі варіанти звелися до одного. Почалася бійка.
Вперше я побачив Сема Сіатту у квітні 2016 року в Центрі виправних робіт у Шоуні, державній виправній колонії загального режиму на півдні штату Іллінойс. Він був доставлений охоронцями до похмурої зали побачень, відокремленої від тюремного корпусу для серйозних правопорушників. До його прибуття працівник виправного закладу запитав мене та двох членів юридичної фірми, які представляють Сіатту, чи хотіли б ми, щоб охоронці знаходилися поблизу, у разі якщо в'язень буде скандалити.
Сіатта увійшов у блакитному тюремному одязі. У нього була легка хода і мускулистий торс молодого бійця. Його короткі рукави відкривали похмурі татуювання - включно з поставленим на пісочний годинник черепом на правому передпліччі - поширені серед багатьох рядових. Він мав поганий вигляд. Він також здавався занепалим духом. Він увійшов знервований, наляканий і майже болісно ввічливий, людина придавлена своїми обставинами.
Річард Р. Вінтер, адвокат, який кілька днів тому подав апеляцію на вирок Сіатти, запитав, як у нього справи. В Сіатти зникли будь-які підозри про загрозу від відвідувачів. Його справи були поганими. Він сказав, що в Шоуні керують банди, йому доводиться остерігатися, щоб не перетинатися з ними. Двоє співкамерників були латинськими царьками, а інший - сексуальним збоченцем, з яким Сіатта практично був на ножах через дрібні крадіжки в тюремній камері. Умови утримання в пенітенціарній системі в Понтіаці, де він знаходився під час очікування судового слухання, були ще гіршими. Там ув'язнені кричали і плакали всю ніч, сказав він, і приміщення кишіли гризунами.
Сіатта здавався розгубленим. Він хотів повернутися додому. Хіба Вінтер приніс якісь новини про його апеляцію, які він хотів почути? Вінтер м'яко сказав, що на це потрібен час, можливо, кілька місяців, перш ніж вони можуть сподіватися на слухання.
Я почув про Сіатту в лютому, коли Т.Г. Тейлор, офіцер армії, який недавно пішов у відставку, встановив контакт зі мною задля морського піхотинця, який вдерся до будинку по сусідству зі своїм і одержав кілька ножових поранень від іншого колишнього морського піхотинця. Після доставки вертольотом до травматологічного центру ветеран-піхотинець - Сіатта - був звинувачений у вторгненні в будинок, визнаний винним у суді і засуджений до в'язниці. Тейлор працював у фірмі Holland & Knight, яка розглядала апеляцію, вибудовану на тій підставі, що Сіатта не мав наміру вчиняти злочин, оскільки в той час він був у стані майже кататонічного сп'яніння. Справа Сіатти, сказала Тейлор, була про ПТСР, по темі, яку ми обговорювали протягом багатьох років, коли намагалися допомогти друзям, які боролися за життя після війни. Я зацікавився, але не надто. Я служив у морській піхоті в 1980-х і 1990-х роках і знав, що кожен, хто не піддався лозунгам, знає: невелика частка морських піхотинців, яка доставляє неприємності - це проблемні діти, висловлюючись поблажливо, а не на грубому сленгу цього роду військ. Деякі з цих морських піхотинців перетворюються на злочинців і заслужено отримують якісь покарання. Я сказав Тейлорові, що мені доведеться уважно ознайомитися зі справою, перш ніж висвітлювати це питання в пресі.
Волею випадку я знав майора Скотта А. Куомо, який командував піхотною ротою Сіатти в Афганістані. Куомо енергійний і серйозний. Він очолював школу, яка тренує всіх лейтенантів морської піхоти, посада, зарезервована для одержання зірок в офіцерському корпусі. Я задав йому два запитання: чи був Сіатта проблемою дитиною? Якщо ні, то що сталося? Куомо сказав, що Сіатта був піхотинцем, який впевнено володів зброєю в бою - талановитий снайпер, йому довіряли товариші по службі, безцінний у перестрілках і заслуговуючий подяки, а не позбавлення волі. Він сказав, що його здивувало все, що він почув з Іллінойсу.
Читання матеріалу справи поставило ще більше запитань. Прокурори зайняли жорстку позицію проти Сіатти, спочатку звинуваченнями та закликами визнати свою вину, а потім у одержанні показань та в суді, де прокурор знехтував думкою, що для обвинуваченого, можливо, пиятика була механізмом подолання посттравматичного стресового розладу після війни. Здається, не всі в залі суду погоджувалися. Наприкінці нарешті суддя першої інстанції повністю зруйнував життя Сіатти і попросив вибачення за присуджений термін тюремного ув'язнення.
Я погодився зустрітися з Сіаттою в Шоуні. Протягом кількох годин бесіди він хитався між надзвичайною експресивністюі і майже поетичністю. Він запізно чітко усвідомив, що саме не давало йому спокою. Він описав свою тривожність та пиятику як умови, які практично непомітно зростали, доки нарешті заволоділи ним у 2014 році. До цього часу симптоми були легкими для нього, навіть коли інші непокоїлися. "Ти не помічаєш, як виростаєш на півдюйма, бо бачиш себе щодня", - сказав він. "Але якщо тебе бачать твої близькі, вони кажуть: "О, як ти витягнувся".
Заспокоївшись, Сіатта розповів про вбивства, які він здійснив у Афганістані - спочатку про відсторонену точність автоматного вогню, описуючи критичні промахи, відслідковуючи, куди цілитися далі. Його війна була похмурішою, ніж знали його новий адвокат і сім'я, більш жорстока, ніж він розповів у суді. Було занадто пізно очікувати, що з цього щось вийде. Залишалося більше п'яти років за його вироком, і Сіатта навряд чи отримає допомогу від перевантаженої виправної системи штату Іллінойс за той час, хоча б консультацію психоаналітика і лікування. Його доля визначиться після довготривалої апеляції, яка зосередила свою увагу на неглибоких і не чітко встановлених матеріалах справи. Приниження та ганьба гідного ветерана, який опинився в пенітенціарній установі за злочин, який він не міг пригадати, були частиною досвіду ветеранів війни в Афганістані, включно з поверненням до країни, суттю вдячності до них без розуміння, чому вони іноді опиняються в ізоляції.
Молодший капрал Семюель Дж. Сіатта прибув до Афганістану в жовтні 2009 року одним з тисяч морських піхотинців, які об'єднали зусилля, спрямовані на поразку талібів у провінції Гільменд, амбіційний підрозділ першого терміну повернення президента Обами в Афганістан. Він був стрільцем Компанії Fox другого батальйону другої дивізії морської піхоти, бійцем першого відділення третього взводу.
Коли він зійшов з літака в таборі морської піхоти, базі в степу, яка служила центром для операцій морських піхотинців, він мав майже сформований характер, молодий морпіх з прерії, який міг би вписатися в довгий ряд снайперів-добровольців, які набралися досвіду під час служби в попередніх військових кампаніях. Прийомний син у римо-католицькій сім'ї в штаті Іллінойс, був переданий парі, яка взяла його Четвертого липня 1989 року, коли йому було 3 дні. Старший брат його матері воював у В'єтнамі морським піхотинцем, а його дід по матері був воєнним моряком у Другій світовій війні. На той час, коли він був у четвертому класі, він говорив дорослим, що хоче стати морським піхотинцем.
Його батько захворів на рак і помер, коли Сіатті було 12 років. Сіатта завжди був спокійною дитиною, і так було й надалі. Шкільна однокласниця Ешлі Фолк вважала його чуйним і добрим. Вони потім зустрічалися два роки. "Він вперше поцілував мене в щоку", - розповіла вона. Фолк зробила лист підтримки від їхнього класу, щоб підписати і підтримати його в біді. "Сем ніколи не плакав перед нами," - сказала вона. "Це завжди нас злякало, тому що ми не знали, як він справлявся з цим всередині".
З восьмого класу Сіатта почав піднімати штангу і відвідувати тренажерний зал. Фолк знаходила привід бути поруч з ним. Бушувала війна в Іраку. Початковий успіх Пентагону в Афганістані був втрачений. Кожен міг бачити, що там було набагато більше бойових дій проти ворогів, чиї виснажливі і часто таємні методи, з використанням засідок, саморобних бомб та нападів самогубців призводили до кривавих втрат. Сіатта, хай вам буде відомо, все так же мав намір завербуватися.
Пара Сіатта і Фолк то сходилася, то розходилася в старших класах, коли вона намагалася відмовити його стати морським піхотинцем. Він давав їй прізвиська, включаючи "прекрасна леді" та "циганка", і протистояв її зусиллям переконати його. Старшим він був достатньо дорослим, щоб поставити підпис. Фолк знову благала його. Його рішення було твердим. Він мав прагнення дій і почуття обов'язку, і здавалося, не переймається тим, наскільки це важко чи ризиковано. "Не йдеться про задоволення від цього, - сказав він мені. - Це була ідея, що наша Конституція - не купа туалетного паперу, як вважає більшість нашого покоління". Він завербувався до підготовчої школи і попросив місце в піхоті - найтяжчу роботі у війську.
Через чотири роки після вербування, Сіатта почав менше бачити Фолк, вважаючи, що було б несправедливо змушувати її чекати, доки він на війні. Він залишив тренувальний табір для новобранців у Сан-Дієго в день його закінчення у травні 2008 року. Фолк згадувала відчуття страху. Але вона не мала ніяких аргументів, щоб відмовити його від цього рішення. "Він зробив це для нашої країни, - сказала вона. - Це вже зріла душа".
У тренувальному таборі Сіатта пройшов відоме коло перетворення цивільного у морського піхотинця, вже через кілька тижнів він демонстрував майстерність, яка виділяла його: він був винятковим стрільцем. Корпус морської піхоти вибудований навколо стрілецької зброї. Тут сподіваються, що кожен учасник освоїть те, що вважають основним інструментом сучасної війни, шляхом старанної підготовки та щорічної перепідготовки у стрільбі на 500 ярдів. Сіатта випередив майже всіх навколо нього. Це важко було зрозуміти. Сіатта був вихований у домі без зброї і він не був ні мисливцем, ні стрільцем-любителем. Він ніколи раніше не тримав гвинтівку.
Інструктори в корпусі часто говорять, що новобранці без досвіду володіння зброєю можуть стати підготовленими кадрами, оскільки вони не мають набутих поганих звичок. Сіатта прийняв таке пояснення власної високої майстерності. Але коли він розповідав, як він стріляв, то ставало зрозуміло, що коли він дивився вниз на ствол гвинтівки, він був здатний до надзвичайної витримки і спокою. Навіть під час бойових зіткнень він не відволікався і міг зосередитися на прийомах, які дозволяли вести точну стрільбу.
Наприкінці 2008 року після закінчення тренувального табору та курсу піхотинця, де він продемонстрував майстерне володіння змішаним бойовим мистецтвом та високу терпимість до болю і чудові моторні навики, він мав змогу відпочити. Сіатта потрапив до свого батальйону у Кемп-Леджені, штат Північна Кароліна. За словами двох його командирів, у багатьох відношеннях він не був зразковим морським піхотинцем. Він недбало носив військову форму, міг бути неуважним у гарнізоні і не демонстрував завзяття та ініціативності, як дехто з його однолітків. Він був зарахований як "частина морської піхоти", як придатний для війни, але не для успішної служби на благо корпусу. "Іноді ми говорили, що якби Сіатта не стріляв так, як він це вмів, ми б не знали, що з ним робити", - сказав його колишній командир загону сержант Джозеф М. Перес. Сіатта легко сприйняв таку репутацію і заявив, що йому наплювати на базові вимоги корпусу морських піхотинців. "Вони кажуть: "Твої черевики брудні, - розповідав він мені. - І я погоджувався: "Звичайно, вони брудні. Я, чорт візьми, снайпер. Я прийшов сюди робити брудну роботу"". Всі погоджувалися, що його майстерне володіння гвинтівкою гарантувало йому місце. Коли взвод готувався до війни, його командир, другий лейтенант Тайлер П. Куртц, вибрав його для особливо відповідального завдання: призначений снайпер (П.С.Designated marksman - призначений снайпер) , так в армії називають цю позицію, недавно введену в структуру малих армійських підрозділів, був чимось між звичайним стрільцем і снайпером. Це було зроблено вимушено, з точки зору армії, через засушливі умови Афганістану та Іраку, де мало рослинності і часто доводилося боєприпаси доставляти здалеку, а в штатних ситуаціях потрібні морські піхотинці з навичками та обладнанням, здатним влучати в цілі поза межами досяжності стандартних M4 або M16. Мало морських піхотинців, які не хотіли б стріляти краще; за цих обставин довіряють і поважають тих, хто стріляє найкраще. Вибір Сіатти був для нього честю, тим більше, що за інших обставин його б просто не взяли.. Куртц, зараз капітан, який командує ротою морської піхоти, сказав, що він вибрав Сіатту, саме за те, що він був досконалим з гвинтівкою. "Це було від природи", - сказав він.
Вибір Сіатти призвів до проблем, які він раніше не враховував. У Афганістані йому буде поставлене завдання стріляти так, щоб не допустити бойових зіткнень. Через лінзу телескопічного прицілу вести спостереження і захищати свій взвод, а це означало розглядати цивільних людей через перехрестя прицілу одного за одним, і шукати ознаки - частково приховану зброю, дистанційний детонатор бомби - що могло дати йому обгрунтоване війною право на вбивство. Це вимагатиме постійної націленості на розпізнавання та дисциплінованого почуття стриманості, врівноваженого бажанням відбирати життя інших людей, іноді на власний розсуд, що може статися напідпитку. Навіть прізвисько для цієї ролі, "Ангела-хранитель", було обтяжене презумпцією непогрішимої досконалості і законності сили.
Сіатта розстрілював досі тільки картонні цілі. Він задавався запитанням, чи він достатньо гідний. Що станеться з його друзями, запитував він себе, якщо він помилиться?
Передвоєнні приготування другого батальйону другого дивізіону морської піхоти залишали мало часу на відпочинок. Сіатта жив у казармі Компанії Fox, де випивка для неповнолітніх була заборонена і офіцери пильнували за цим. Він був надто молодим, щоб купувати алкоголь на законних підставах або ходити в бари, і в будь-якому випадку не виявляв великого інтересу до алкоголю. Його друзі морські піхотинці згадують, що він не наполягав, на відміну від деяких горластих осіб. "Він був дуже тихим, дуже закритим, одним з хлопців, які не багато говорять, - сказав Перес. - Коли він говорив, це було доволі смішно, тому що це звучало так: "Оце так-так, звідки це взялося?"
Наприкінці жовтня 2009 р. батальйон висадився в Афганістані і швидко розмістився в сільській місцевості. Згідно з останнім способом ведення армією війни, морським піхотинцям належало провести семимісячний тур, який характеризується напруженим темпом патрулювання нечисленними групами. У таборі морської піхоти Компанії Fox вони отримали своє перше завдання: створити базу патрулів біля села Лакарі, відігнати Талібан і допомогти афганському уряду розширити безпеку та послуги на цей район.
Це був амбіційний наказ. У провінції Гельманд, найбільшій в Афганістані, західна військова присутність була незначною, починаючи з 2001 року. Значну частину складали британські підрозділи в укріплених форпостах з обмеженим впливом на територію навколо них. Після кривавої кампанії в іракській провінції Анбар корпус морських піхотинців перемістив увагу на Гельманд, перетворивши провінцію у власний куточок Афганістану. Села навколо Лакарі, розташовані на тлі зрошуваних сільськогосподарських угідь вздовж вигину річки Гельманд приблизно в 90 милях від Пакистану, підтримували Талібан і переховували наркокур'єрів. Інші морпіхи проводили рейди в Лакарі влітку, але вони йшли, і ця територія залишалася поза межею підпорядкування афганського уряду. Місцевий ринок, на запилених землях на схід від річки, був забороненою зоною - повною ворожих проявів.
1 листопада перший і третій взводи прибули на збудований кількома тижнями раніше примітивний форпост - патрульну базу Лакарі. Всього лиш намети, оточені 13-футовым земляним насипом, їх поспішно поставили і тимчасова заселили здебільшого морськими піхотинцями задіяними в Афганістані. Його вивчали через ворота та контролювали з чотирьох висунутих вперед бліндажів, звідки морські піхотинці оглядали пустинний краєвид, по одному в кожному бліндажі вдень, по двоє вночі.
З-за мішків з піском та через куленепробивне скло морські піхотинці дивилися на безлюдний горизонт і відчували загрозу, яка чигала на них. Як і базар, приблизно на милю на південь, патрульна база розташувалася поряд зі зрошуваними полями на краю степу. Рослинність і лабіринти сухих глинобитних стін знаходилися на заході і південному заході. Цьогорічний урожаю маку було зібрано. Стерня з кукурузних стебел стебел розкреслювала пунктирами пейзаж. Вважалося, що селяни між базою та базаром ведуть спостереження за рутинною роботою американців та сигналізують про їхні переміщення талібам. Жоден патруль не міг залишити базу, не переконавшись, що вони пішли з полів.
Кожного разу, коли морські піхотинці відважувалися вторгнутися в мозаїку сусідніх угідь, каналів і будинків, вони опинялися в мережі взаємопов'язаних пасток. З вузьких щілин, прорізаних у глинобитних стінах - морські піхотинці називали їх "дірками для вбивства"- в них могли стріляти таліби. Міни були присипані грунтом. В засідках лежали бойовики, які, як правило, ховалися в каналах між собою та своїми мішенями, упереджуючи використання морським піхотинцям їхньої переважної тактики миттєвих атак. Патрульна база була мішенню для ракет. Морський підрозділ, який проживав у ній протягом останніх декількох тижнів, залишив Афганістан, закінчивши патрулювання і передавши Компанії Fox місію, яка вимагала б тактики операцій малими групами на чужій території. У своєму щоденнику Сіатта записав своє перше враження в стандартній буркітливій манері: "Кава тут на смак, як сеча".
До 2009 року, восьмого року окупації Афгану, Сполучені Штати неодноразово змінювали свої обгрунтування і тактику своєї війни наслідками 11 вересня. Згідно з ідеєю, названою "COIN" (counterinsurgency - контрпартизанська операція) , яка домінувала на той час, військовослужбовців безхитрісно переконували, що згідно з оптимістично задуманою теорією боротьби зі збройними силами бойовиків, війська повинні були запровадити три етапи процесу, щоб знешкодити і витіснити Талібан: зачистка, втримання і будівництво. Це означало прочісувати регіон з метою ослабити протистояння груп бойовиків шляхом застосування сили, а потім утримувати територію і намагатися захищати її певний час, все це дозволить впровадити і розширити місцеві проекти центрального уряду. В той же час морським піхотинцям було запропоновано навчати афганських силовиків та подружитися з селянами (частково шляхом роздачі грошової допомоги) та закликати їх до співпраці (інформаторами, підрядниками, місцевими чиновниками), що перетворить їх на нових партнерів. Також виношувався план заохотити фермерів відмовитися від культивування опіумного маку, найбільш прибуткової культури в регіоні.
Це були теорія і сподівання, які часто висловлювалися офіційно. На практиці це означало руйнування цілком сформованої місцевої економіки та залучення до влади чужих. І перший етап - "зачистка" - став евфемізмом насильства, яке неодноразово застосовувалося в невеликих збройних сутичках і підтримувалося американською артилерією та авіацією. Наслідком, часто приховуваним, але зрозумілим для тих, хто здійснював патрулювання, було те, що будь-яка група афганців, яка поривалася зустрітися з морськими піхотинцями сам-на-сам, поступово ріділа, тоді як кожні сім місяців американців, залитих кров'ю та виснажених вогнем і мінами, змінювали свіжі війська. Це була дрібномасштабна війна на виснаження, спустошуюча розум і серце.
Черга Сіатти настала швидко. 2 листопада, на другий день свого перебування на патрульній базі, третій взвод збирався на зустріч з морськими піхотинцями, яких вони замінили, коли вибухнули дві ракети, одна з них всередині, інша за периметром. Сіатта прибіг за своїм спорядженням - бронежилет, шолом, аптечка та інші речі - і став зі своєю рушницею, чекаючи наземної атаки, яка ніяк не починалася. Зараз він був на війні, "серце колотиться, руки тремтять але на моєму обличчі посмішка", - записав він у свій щоденник. "Я не знаю, чому я посміхався, можливо, тому, що я міг би зірватися на хер і не зробив цього".
Щоб зупинити ракетний обстріл, патрулі повинні були змусити талібів двічі подумати, чи варто ризикувати. Тієї ночі Сіатта одержав спеціальну снайперську гвинтівку МK12(Mark 12 Special Purpose Rifle - напівавтоматична гвинтівка, яка використовується призначеними снайперами у спеціальних операціях Сполучених Штатів) , більш точний нащадок M16, яка повинна була залишатися з ним протягом усього його туру, боєприпаси класу match-grade(match-grade - клас боєприпасів, виготовлених з малими допусками і високим рівнем точності обробки поверхонь, що забезпечує підвищену дальність і точність стрільби) , які відповідають воєнному стандарту, з суцільно металевою бронебійною оболонкою, здатною спричинити значні пошкодження м'яких тканин. Гвинтівка була оснащена глушником, здатним поглинути звук пострілу. Зараз Сіатта був мисливцем. Зачистка полів навколо Лакарі було його роботою. Йому було 20 років.
На цю ділянку степу, яку морські піхотинці називали "східною пустелею", Сіатта направив приціл гвинтівки. Сектор його стрільби, пустинний простір витоптаної землі і невисокі кущики сухої трави, був безпечним. Місцеві бойовики задля безпеки своїх домівок вступали в бій на відкритій місцевості. Як спортсмен, який має іншу роботу перед початком змагань, Сіатта зробив останні приготування. Методично дістав з коробки боєприпаси, визначив масштаби і записав точні відстані, потім встановив дальність 300 ярдів (1 ярд = 0,9144 м, 300 ярдів = 274,32 м) та накреслив графік для своєї рушниці. Він був готовий.
Загін був необстріляний. Його командир, сержант Перес, був єдиним морським піхотинцем, який раніше воював. Перший патруль пройшов без інцидентів. Але Компанія Fox була агресивною і протягом декількох днів її морські піхотинці виходили за межі тих місць, які патрулювалися регулярно. Вони шукали бою.
Серед нижчих чинів корпусу морської піхоти, пригладжена мова війни Пентагону може зникнути. Тактичний сленг карбується на полі бою. Морські піхотинці говорять про "приманку патрулями", коли одна група відірвиголів вирушає до зони, намагаючись спровокувати вогонь, тоді як інші чекають, сподіваючись, що коли таліби виявлять себе, вони зможуть атакувати їхні фланги. І вони всі говорять про місію лобового зіткнення: рух до контакту, що точно означає саме це.
7 листопада команда Сіатти у супроводі лейтенанта Куртца та кулеметної команди направилася трохи на південь і зупинилася біля будинку, щоб поговорити з тими, хто підійшов. Запис у щоденнику Сіатти в цей день був однозначним щодо цілі.
"Тепер давайте ясно зрозуміємо, що наша місія полягала не в тому, щоб поговорити з місцевими і постріляти в лайно. Наша місія полягала в тому, щоб привернути увагу талібів і, сподіваюся, використати це, щоб переслідувати їх і відтіснити на віддаленіші позиції".
Батальйон, який покинув Афганістан, був проти місії. Куртц зіткнувся з суперечливими наказами. Його командувач наказав йому зробити вилазку на південь, а начальник операції в командному центрі відмінив наказ. Морські піхотинці пішли назад.
Коли вони поверталися, їх атакували. "Стріьбу відкрили з-за ряду дерев, - читаю в щоденнику Сіатти. -Навкруги тріщить і рветься повітря і підскакує вся земля".
Загін зреагував як це звичайно робить піхотний підрозділ в своєму першому бою. Більшість морських піхотинців відкрили вогонь зі всього, що вони мали. Сіатта знайшов позицію біля глинобитної стіни, зробив кілька пострілів, а потім зупинився. Крізь свій приціл він не знаходив у кого стріляти.
Навколо нього інші відривалися. Бойові розрахунки автоматичної зброї кулеметів M249 (ручний кулемет M249 — американський кулемет, модифікація бельгійського кулемета FN Minimi) та M240 (кулемет M240 — американський єдиний кулемет, модифікація бельгійського кулемету FN MAG, що перебуває на озброєнні Збройних сил США та в армії Ізраїлю) рвали стрічки боєприпасів. Командири стрілецької групи кидали одну за другою розривні 40-мм гранати. Молодший капрал Дастін Дж. Хагглунд, який очолював команду кулеметників, назвав це пізніше "в основному, викинуті боєприпаси". За його словами, дві корови були розрізані навпіл. Вогнепальна зброя була знайома: швидко та люто зіткнулися вояки, які навряд чи бачили один одного. За межами чіткої видимості і з прагненням битися, вони мало чого досягли. "Ми вчинили розправу, ми прогнали їх, і ми відступили", - сказав молодший сержант Джеффрі Ратліфф. Талібан також відступив. Ніхто, здавалося, не був вражений.
Морські піхотинці повернулися на свою патрульну базу, кайфуючи від того, що були під сильним вогнем і вийшли живими. Це один з хвилюючих наркотиків війни. Він підживлюється нестримністю і криками. "Здавалося головним, що кожному тисли руку, і все, - сказав мені Хагглунд. - Ми були першим загоном у роті, який потрапив під обстріл".
Кілька хвилин Хагглунд був у бліндажі, коли пікап Тойота під'їхав до воріт. Він зупинився. Його пасажири вискочили і витягли каталку з постіллю. Кілька афганських солдатів бігли назустріч їм. На каталці був маленький хлопчик з простреленим черепом.
Куля влучила над лівою бровою і винесла потилицю. Але вона пройшла досить високо, хлопчик був ще живий - непритомний, дихав уривчасто. Чоловік, який штовхав каталку, був його батьком. Сіатта спостерігав, як морський піхотинець переніс дитину в свій медпункт і поклав розбитий череп на чашку з нержавіючої сталі. Медик намагався зберегти те, що залишилося від його голови цілим, стискаючи її в руках. Зірвалася піщана буря, затримавши на землі вертольоти. Це було через кілька годин після того, як літак забрав його. Невдовзі радіо принесло звістку. Хлопчик помер.
Хагглунд думав, що дитині могло бути 4 роки. Сіатта і Перес думали, що могло бути 6. Ніхто не знав точно, як його застрелили. Ратліфф вирішив, що він прибіг під час бойового зіткнення, щоб врятувати корів. Медик, який оглядав рану, сказав, що вона нанесена кулею 5,56-міліметра, це відповідає зброї морських піхотинців. Перес спробував утішити свій загін. "Ось так це буває, - сказав він. - Навкруги скрізь ідуть бої, і так складно, як би ми не старалися, запобігти жертвам серед цивільного населення, так часом буває", - нагадав він, що не вони ж почали стріляти першими. Вони потрапили в засідку. Але слова, які він знав, мають межі. "Мої хлопці відчували себе винуватими", - сказав він.
Після першої ночі морські піхотинці майже не говорили про смерть хлопчика. "Ми наче як чоловіки, і ми про це більше не говорили". - сказав Перес. Хагглунд описав колективну невизначеність. "Ніхто з нас не говорив про наші почуття, - сказав він. - Ми були повні ентузіазму. Ми думали про справу". Вони вимили чашку з нержавіючої сталі, їли з неї і пішли на патрулювання.
Для Сіатти це стало потрясінням. Його тренування не підготували його до того, як себе почувати, коли після перестрілки дивишся вниз на дитину, яка втратила частину голови. "Під час всієї нашої роботи, знімаючи мішені, кидаючи гранати, роблячи все це, ти ніколи не бачиш, як калічать дітей", - сказав він мені. Хлопчик йому нагадав його племінницю. Він був в одному бою на єдиному напрямку роботи, яку він будь-коли хотів, і зіткнувся "з цим єдиним образом - це було як досягнення зрілості за одну ніч, протверезіння".
Компанія Fox намагалася швидко зачистити територію навколо Лакарі. Наступний тиждень пройшов як у тумані. "Дрібниці, - писав Сіатта у своєму щоденнику, - тільки пожежі, ракети, засідки, звичайні операції для поповнення запасів і просто хаос".
А потім він зробив свій перший влучний постріл.
17 листопада командир взводу Куртц супроводжував групу, підсилену кулеметами та афганськими солдатами, для операції в глибині території талібів. Він накреслив маршрут. Після кожного обстрілу бойовики талібів, здавалося, відходили на одні й ті ж поля і будівлі на захід від базару. Куртца це дістало і він планував прийти прямо в їхній район, викликати їх на бій і знищити стільки, скільки зможе. "Це був зрозумілий і простий рух на зіткнення і нічого іншого", - сказав він.
Загін відправився на південь. На подив Куртца, ніякі талібські бойовики не з'явилися. "Одним словом ми прокричали цілий день", - сказав він.
Команда пройшла на кілька кілометрів західніше базару, у район, де раніше не бували морські піхотинці, коли навколо них вибухнула засідка. Одна група морпіхів рухалася через поле, коли таліби відкрили вогонь. Відстань була невеликою. Засідка була приблизно в 200 ярдах. Завдяки одержаній виучці, морпіхи на полі бою почали стріляти і пішли в атаку. Ті зі смуги бур'янів між полями почергово стріляли і перебігали, намагаючись оточити атакуючих.
Афганський солдат вистрілив з РПГ (РПГ - реактивна протитанкова граната) біля лейтенанта, і ударна хвиля майже оглушила його. Таліби стріляли з кулемета ПКМ (ПКМ - кулемет Калашникова модернізований, в заводській комалектації мав триножний станок або установку), РПГ та гвинтівок. Загін розосередився на кілька сот метрів за Пересом і Сіаттою. Перес оглянувся на своїх морпіхів і побачив приблизно на відстані 300 ярдів чоловіка на даху, частково закритого стіною. Той піднявся туди, щоб учетверо збільшити доступний ближній огляд. Здається, що чоловік нічого не тримав, але спостерігав за боєм, можливо, керував талібами.
Сіатта з восьмикратним оптичним прицілом знаходився біля Переса. Згідно з правилами, морські піхотинці повинні одержати "ПІД" - позитивну ідентифікацію - бойовика перед пострілом (PID - Positive identification - визначення ворога, який становить загрозу, для взяття його на приціл і знищення). Навіть попереджувальні постріли заборонені без дозволу командира. Нещодавно один взвод розстріляв афганця через радіо, лише потім виявилося, що радіо був нешкідливим транзистором для прослуховування новин і що людина була психічно неповноцінною. Морські піхотинці були попереджені, щоб не допускати таких помилок.
Сіатта придивлявся до цього чоловіка. Він не бачив зброї, радіо або мобільного телефону. Але той був підозрілим. Перес наказав зробити попереджувальний постріл і зігнати чоловіка. "Я сказав Сіатті стріляти під ноги", - сказав він мені.
Сіатта кивнув головою. Чоловік упав. Перес опустив свій M4 і подивився на Сіатту. "Ти просто вистрілив у в цю людину?" - запитав він.
Ситата кивнув головою.
Перес був здивований. Але вони були посеред бою, а морські піхотинці залягли на полі, і він зрозумів, що Сіатта міг ненавмисно поцілити в чоловіка. Він вирішив утриматися від протистояння з ним.
Загін пробився на південь приблизно на 600 ярдів, очистивши декілька будівель. Одного разу їх обстріляли з-за паркану і, коли Куртц під обстрілом запросив підтримку з повітря, він побачив крізь пролом у стіні всередині жінку. З нею була мала дитина. Куртц подумав, що таліби, можливо, використали їх як людський щит. Він відмінив повітряний удар. Деякі морські піхотинці побачили кількох беззбройних чоловіків, які побігли геть від будівлі, в якій вони ховалися, і попросили дозволу стріляти в них. Куртц вважав, що ті, що втікають, - це бойовики, які викинули зброю. Але знову він сказав, що буде дотримуватися правил. Він наказав команді не стріляти. Це була божевільна битва, з чіткою системою обмежень, якою таліби вміло користувалися, стиль війни, який міг би розлютити тих, хто його дотримувався. "Багато бійців у загоні розізлилися на мене в той день", - сказав Куртц.
Повернувшись на свою базу, Перес запропонував Сіатті пояснити свій постріл. "Ти бачив цього чоловіка?" - запитав він.
Сіатта, за його словами, відповів: "Так".
"Він сказав мені, що хотів відчути, що це таке, вбити когось", - згадував пізніше Перес.
Перес був злий і стривожений. Він повідомив про випадок Куртцу, і Компанія почала розслідування Сіатти. Куртц теж розхвилювався. Він відчув біду. Селяни збиралися біля воріт зі скаргами на кожну помилку, зроблену Компанією Fox. Куртц чекав, що вони скоро появляться з тілом.
Він попередив Сіатту, що йому висунуть звинувачення. "Ми побачимо, чим це обернеться для тебе, дружище", - сказав він йому. Куртц забрав у нього гвинтівку і заборонив виходити на патрулювання. Сіатта майже плакав. Перес підтримав рішення лейтенанта і сказав, що він ставить питання про придатність Сіатти до війни. "Існує різниця між бажанням вбити людину і необхідністю вбити людину, - сказав він. - Нас турбувало те, що Сіатта міг потрапити в пастку вбивства заради задоволення".
Роками пізніше цей постріл залишався предметом спору. Сіатта сказав, що він прийняв догану, але наполегливо захищав свої дії. "Це один зі стресових факторів бути призначеним снайпером, - сказав він мені. - Ти повинен приймати рішення. Той чоловік був неприємним. Він був підозрілим". Він прокручував знову й знову ті обставити. "Ти міг би врятувати життя своїх друзів, - сказав він, - одержавши неприємності на свою задницю". Перес сказав, що таке пояснення неприйнятне. "Ти можеш говорити, що чоловік здавався підозрілим, але це не дає тобі права стріляти в нього, - сказав він. - Якби я дозволив моєму загону стріляти у всіх, хто здається підозрілим, ми могли б винищити все село".
Вже кілька днів третій взвод патрулював без Сіатти. Всі чекали. Селяни не з'являлися. Патруль у будівлі не знайшов ніяких ознак того, що хтось був поранений. Ні крові, ні перев'язок, ні звинувачень. Тіло ніколи не об'явилося. Перес повернув гвинтівку Сіатті і поновив його.
Бої посилювалися одночасно з розчаруванням. Під час однієї місії взвод намагався захопити командира талібів приблизно за шість миль звідти. Чоловік втік. Сіатта бува настільки роздратований після того, як прослухав "херову промову про те, що хоча ми і не знайшли нічого, але ми все-таки вийшли переможцями" командувача компанії Куомо, що записав у своєму щоденнику, що він "хотів би врізати йому в пику".
Після двох місяців своєї служби Сіатта вже не був наївною дитиною з прерії. Він загрубів, став злішим і обережнішим. Він засумнівався у війні. Морські піхотинці виконували найбільш небезпечну роботу, і їм було сказано, що афганські збройні сили збираються розвинути їхній успіх. Дивлячись на афганських солдатів, з яким співпрацював його взвод, Сіатта переконувався, що цього не станеться. Після відвідування їхніх наметів, він сказав: "Вони сидять там на своїх килимах, п'ють, курять наркотики. Я відчував таке: "Ви, хлопці, грьобане лайно. Ми тут, щоб робити лайно, і ми на хер обдовбані". Коли морпіхи виходять на патрулювання, більшість афганців залишається.
Завжди там повинен бути ще один патруль.
22 листопада напали на морських піхотинців з іншого взводу, і коли третій взвод прийшов на допомогу, вони теж потрапили в засідку, також опинилися в пастці, де стріляли з різних напрямків. Штурмові вертольоти прийшли на допомогу, змусивши Талібан відступити.
Після того як засідка була розгромлена, перший загін одержав наказ дослідити стіну, з-за якої стріляли таліби. Всередині була споруда, розбита двома ракетами Hellfire(AGM-114 «Хеллфайр» - ракета класу повітря - земля з напівактивним лазерним або активним радіолокаційним прицілюванням типу "вистрілив і забув") . Загін по пояс у воді перетнув холодний рів і зайшов всередину. Сіатта був на тому місці. Вони кинули осколочну гранату через стінку споруди, потім зайшли всередину. Коли Сіатта просунувся крізь двері, він побачив рештки афганця. Його кишки були переплутані з одягом. Йому було, мабуть, років 14.
"...його шлунок був вивернутий назовні, вміст його кишок вилився на землю, його тіло було приправлене частинками з ракети. Хреново було дивитися на це. Але я продовжив зачистку будівлі в першій кімнаті наліво, і перше, що я бачу - це старий чоловік, який в значній мірі був цілий наполовину, його ноги висіли лише на лоскутах шкіри. Він був ще живий, якщо це можна так називати, але все ще був при свідомості. Він видавав звуки, ніби він захлинається своєю кров'ю, він помер через кілька хвилин, а решта сім'ї, яка жила там, була посічена осколками і розкидана".
Сіатта дивився на цей склад сім'ї - залишених наодинці, наляканих і густо припорошених дрібним пилом. Вони не мали ні сил ні здатності спілкуватися з американцями, які стояли в їхньому домі.
У морпіхів теж бував траур. Молодший сержант Ніколас Рунд з першого взводу був поранений в голову і вбитий, можливо, пострілом з цього будинку. Інший морпіх був поранений в ногу. Куртц сказав, що взвод вже відчув, що план в Гельманді приречений на провал (У 2005 році уряд Блера зобов'язався відбудувати афганську провінцію Гельманд). "Вже було зрозуміло, що це не буде працювати, - сказав він. - Я думаю, всі зрозуміли, що все знову повернеться Талібану, як тільки ми поїдемо". Він міг бачити, що деякі його морські піхотинці зіткнулися з труднощами в усвідомленні всього цього. Безглузда спрямованість різанини, відчуття, що їхні жертви та ризики пов'язані з кампанією, яка не може бути успішною - все це, за словами Куртца, займало їхні думки.
Сіатта ховав свої почуття всередині, але чітко описав епізод у своєму журналі: "Хлопче, йди на хер звідси".
Незабаром після цього на День подяки, його запис відображає хандру, яка на нього напала.
"Сьогодні ще один мій день без сімейного свята. Просто немає й близько чогось подібного. І дійсно з тих пір, як тата не стало, повільно кожен рік втрачає значення. Я сиджу тут з 240 Bravo . І я не думаю, що зможу відчути святковий дух. Дуже важливо думати про те, що колись бувало свято, і що воно щось означало, коли я був дитиною. Але мені кожен день тут нагадує, що я не дитина і ніколи вчора не буде сьогодні".
M240 BRAVO Machine Gun - не найлегший, але найнадійніший кулемет, який використовується Збройними силами Сполучених Штатів з кінця 1970-х років. Є стандартом НАТО. Bravo йде у комплекті з акумулятором і зарядним пристроєм)
Переломним для Сіатти стало 29 листопада, тоді перший загін був атакований, коли йшов через поле. Мова йде про звичайну для того часу подію. Загін заліг, і Сіатта з трьома морпіхами були відрізані від основної групи, яку закривала будівля, звідки вівся вогонь. Сіатта та відрізана група, у тому числі Перес, були одні і беззахисні. Вони заповзли в канаву, яка була глибиною близько фута. Кулі били навколо місця, де вони тулилися. Єдиним укриттям була низька трава. Вони намагалися відповідати на вогонь, але кожного разу одержували ще більше куль. Вони вирішили пробігти приблизно від 50 до 75 ярдів на відкритій місцевості до руїн покинутої будівлі. По швидкому відліку - 3, 2, 1, марш - вони вставали і кидалися вперед, перебігаючи на краще місце, азартна гра, яка не обридне Талібану.
Вони дісталися до зруйнованої будівлі. Сіатта притиснувся грудьми до земляної гори, продовжив лінію гвинтівки, подивився вгору і зробив близько 10 пострілів, приблизно туди, звідки стріляли. Потім він зробив те, чому був навчений. Він заспокоїв дихання. Він зосередився. Коли затріскотіли кулі, він припав оком до прицілу і розглянув свої можливості. Він запитав себе: де б він був, якби був на їхньому місці?
Там посеред поля була споруда. Сіатта мав на це хороше чуття. Він зараз лежав, ніби став частиною землі. Він відмітив місце з лівого боку споруди і націлив перехрестя прицілу на кут. Він дихав повільно. Він чекав.
У перехресті виник чоловік. Він був молодим, можливо, йому 20 років, одягнений у білу сорочку і темний жилет. Він тримав автомат Калашникова. Сіатта не був упевнений у відстані, але думав, що це може бути 250 ярдів. Його зона досяжності становила 300. Сподіваючись, що його куля може вдарити дещо вище, він виставив перехрестя нижче волосся підозрілого чоловіка, повільно видихнув і відвів спусковий гачок назад, доки не відчув, легку віддачу гвинтівки.
Куля поцілила чоловікові біля його статевих органів. Сіатта спостерігав, як той падає. Сталося те, що Перес називав "припинення вогню".
"Я просто когось скинув", - сказав Сіатта.
"Він мертвий?" - запитав сержант.
Сіатта роздивлявся результат. Чоловік корчився в безладній агонії, яку морпіхи називають "курячі судоми". Сітат зрозумів, що куля з відкритим наконечником розірвала йому сідниці(open-tip bullet - куля має порожнину в наконечнику, при влучанні в мішень збільшується в діаметрі, максимізуючи пошкодження тканин та крововтрату, а також залишається всередині мішені, віддаючи їй всю кінетичну енергію. Він вистрілив ще кілька разів. "Вже", - сказав Сіатта.
Вийшов другий юнак. Тепер Сіатта знав відстань. Головоломка була розв'язана. Його перший постріл виглядав так, ніби він поцілив прямо в груди. Чоловік звалився.
Сіатта відчував себе розслабленим. Він продовжив вправлятися на цьому куті. Третій чоловік вийшов, потягнув одного з убитих чоловіків. Сіатта вистрілив. Чоловік розвернувся і теж упав. Сіатта подумав, що він поцілив у руку.
Перес спостерігав у свою чотирикратну підзорну трубу. "Це було майже як відеогра - я знаю, що це звучить просто смішно, - сказав він. - Але один хлопець відкрився, і Сіатта стріляв у нього, і він різко впав, а потім ще один хлопець відкрився, а Сіатта його зняв, і той хлопець відключився, а потім вийшов третій хлопець, і Сіатта збив його теж". Сіатта, за його словами, "був основною силою всього загону".
Доки група чекала, коли Сіатта зробить наступний постріл, кут вибухнув вогнем і пилом. Інші морські піхотинці також побачили бойовиків Талібану через приціл ракетного комплексу TOW (BGM-71 ТOW - протитанковий ракетний комплекс Тау, прийнятий на озброєння армією США і Корпусом морської піхоти у 1970 р.) Куртц поклав край перестрілці і закінчив бій.
Сіатта тепер без сумніву вбивав під час бойових дій. Спочатку це було добре. Його сумніви розвіялися. "Я дивувався: як я можу це робити? Я всього лише засіб для стрільби по мішенях? Чи можу я підвести своїх хлопців?" Хмара, яка нависла над ним через давній постріл, за який він ризикував кримінальним обвинуваченням, розсіялася.
Його задоволення було тимчасовим. Війна грається зі свідомістю . Снайперські успіхи можуть здаватися простими в якусь мить і складними в наступну. Сіатту знову обсіли сумніви. Він замислювався, чи вбивство - це удача. "Що таке щасливий випадок? - запитував він себе. - Чи був я достатньо хорошим снайпером?" Інші думки спливали з темних глибин. Сіатта запитував себе, чи хочеться йому вбивати. Його щоденник показує його бажання з'ясувати це пошвидше.
"Це був чудовий день і поки що один з найгірших моїх днів. Сьогодні я думав, що моя сім'я піде купити прапор і морпіхи пишуть в листах всяке лайно собаче і дурню, і я теж робив таку ж херню.
Я надіюся, що моя сім'я прийме мене, коли я повернуся. і я надіюся, що вони зрозуміють, що я змінився, але тільки для того, щоб вижити. Моя свідомість не зможе вилікуватися від жахів війни. Сподіваюсь, вони це зрозуміють".
За наступні два тижні Сіатта застрелив принаймні шістьох і можливо навіть більше 10 людей, за свідченнями його щоденника та морських піхотинців.
Патрулювання 10 грудня стало найважливішою місією компанії Fox, взвод вийшов у рейд, щоб захопити керівника талібів, якого війська зі спеціальних операцій намагалися арештувати. Погода погіршувалася, літаки не літали, а керівник, як повідомлялося, знаходився на складі західного базару.
Морські піхотинці захопили будівлю, але не знайшли його. Вони розмістилися всередині, слухаючи перекладача, щоб перехопити радіоповідомлення Талібану. Їхні вороги казали, що знайшли відбитки американського взуття на полях, але не були впевнені, куди ті пішли. Невдовзі таліби це вияснили. Взвод піддався атаці з трьох сторін.
Куртц організовував бойові дії, коли отримав несподіваний наказ. Як було відомо, керівник талібів перебував у будівлі на базарі. Третій взвод повинен був їхати туди і впіймати його. До цього часу базар вважався настільки небезпечним, що морським піхотинцям наказували не підходити до нього. Взвод вважав, що коли прийде час зачистити його, у великій спланованій операції буде задіяна вся Компанія. Зараз взвод - близько 40 морських піхотинців, вже під обстрілом - повинен туди поспішити. Куртц сухо називає місію "Операція Санта-Клаус - тому що в таке вірять до 8 років".
Саме під час цієї плутанини, як розповідає він, Сіатта зиіцнив свій авторитет серед однолітків. Він піднявся на дах сараю з іншим морпіхом і спостерігав за переміщенням взводу, коли таліби знову почали стріляти. Покрівля була хиткою, з тонких гілок. Обидва морські піхотинці були відкриті, тільки мішок зерна і пустий бак на 55 галонів , щоб ховатися за ними.(1 галон =3,78541178 л, 55 галонів = 208,1976479 л)
Куртц, вражений і невпевнений у тому, як краще організувати рух взводу серед талібів, які, мабуть, рояться навколо них, спостерігав знизу, як Сіатта вивчав сільськогосподарські угіддя. Він почув виразний звук приглушеного Марк 12, щось між металевим клацанням та цьвохканням батога. Сіатта побачив двох чоловіків, розповів він, і кількома пострілами вбив обох. "Готово", - сказав він і сповз на землю. Взвод перетнув поле.
Протистояння переросло в бій, що тривав то затихаючи, то знову спалахуючи. Долучився інший взвод. Під час однієї перестрілки, розповів Сіатта, він влучив у таліба-винищувача, який ніс кулемет, коли той кинувся через міст. Це був дальній, складний постріл. Він оцінив відстань до того, як вбити чоловіка, спостерігаючи за дугою кулемета, який пропустили інші морські піхотинці.
Пізніше Сіатта опинився з іншою групою, коли він поспішив у ще одну небезпечну зону. Морпіхи були обстріляні з тилу. Більшість з них побігли за канал і спустилися вниз з його берега, але Сіатта залишився на відкритій місцевості. Куртц спостерігав, як він став на коліно, зайнявши таке положення, яке практикують морпіхи з гвинтівками. Один, під вогнем, не маючи ні страховки, ні укриття, Сіатта був помітно спокійний. В полі зору він помітив бойовика з гвинтівкою, розташованого приблизно за 250 ярдів, схованого в тіні біля стіни. Сіатта стріляв двічі.
Першим пострілом він промахнувся, влучившиивши в стіну зліва від чоловіка. Сіатта пересмістив перехрестя правильно. Другий постріл був влучним. "Він лежить, сер", - сказав Сіатта недовірливому Куртцу, коли знову приєднався до загону. Куртц описує цей момент з чимось на зразок страху. "Вогонь зі стрілецької зброї, який вели проти нас, враз припинився, - розповідав він, - і більше не починався".
В ході операції морпіхи зайняли базар. Частота збройних сутичок зменшилася. Куртц завершив операцію "Санта-Клаус" з незабутнім відчуттям боргу перед Сіаттою, який, за його словами, оберігав безпеку взводу під час найтяжчої операції. "Я зробив би що-небудь для Семмі, - сказав він мені. - Ми всі йому багато чим зобов'язані. Він вбивав людей, які вбивали інших людей, в тому числі і деяких з нас". Він також повідомив, що неоднозначний постріл Сіатти на початку війни в людину на даху, можливо, був правильним викликом. "Він, мабуть, мав вроджений інстинкт, якщо дивитися назад".
Незалежно від цих почуттів, Куртц говорить про свого колишнього призначеного снайпера з сумом За його словами, перевтілення Сіатта схвалювалося на полі бою, але болісно думати про це зараз. "Спостереження за Семом, який розвивався з ласкавої, невинної дитини у того вбивцю, яким він став, вбивцю, якого ми потребували, щоб він був, - сказав він, - розбиває моє серце".
Сіатта, коли він воював, звузив свої думки до базових імпульсів і простих цілей. "Ви не боретеся за Америку, - сказав він. - Ви не боретеся за Корпус морських піхотинців. Ви всього лише купа 19-річних, які намагаються зробити з цього заробіток". Його запис у щоденнику після битви за базар характеризує самозадоволення воїна, якому огидний його власний успіх.
"Морські піхотинці в моєму взводі розмовляють зі мною якось особливо прямо, як і я, вони кажуть, що я для них подарунок, але це єдина відзнака, яка приймається з радістю. Ці хлопці розмовляють про вбивство, ніби це вид спорту. Вбивати - це лише мистецтво виживання".
Через кілька днів він писав про свою вину.
"Щовечора я йду спати, знаючи, що багато крові на моїх руках, і ніяка кількість мила ніколи не зможе змити ці плями".
На Різдво, коли Компанія Fox чекала на візит генерала, Сіатта викурив цілу пачку сигарет на шестигодинному посту та обдумував можливість самогубства.
"По херу генерал, він не знає маси речей, які ми робили тут. Єдине, що він знає про те, що ми зробили тут, - це звіти, написані нашим лейтенантом. Він нічого не знає про бойове завдання або про втрату хорошого друга.
Я намагався подзвонити моїй мамі на Різдво, я прийшов, але не було телефонного зв'язку. Мені не звикати бути відтраханим, щоб я не розчарувався, мене відтрахали тут.
Я зараз стримую себе, і я був на посту з 4 ранку. О 10 годині ранку я дивився на мою Гвинтівку, і дивувався. Яка на смак доза гарячої латуні. Я дійсно уявляю, як вставляю тут патрон в ствол, втикаю дуло в рот і вибиваю звідти пломби за вашим домом. Це здається мені цікавим, але зараз не має значення. Я здогадуюся, я повинен сказати, що я одружуся, що трахатимусь на Різдво, радітиму миру на світі, досягненням людства та всякій херні".
Наприкінці грудня в той час, коли він був у засідці біля каналу, Сіатта ледь не загинув від кулі з кулемета Талібану. Куля вдарила в землю біля голови. Його обличчя було посічене осколками і щебенем. Його балістичні окуляри розбилися.
Перес підбіг до нього і знайшов його з заюшеним кров'ю обличчям. Сіатта здавася оглушеним, та враз засміявся. Перес запевнив його, що рани несерйозні і намагався змусити Сіатту підстрелити двох втікаючих бойовиків. Відстань була великою. Це був єдиний раз, коли Перес побачив, що Сіатті важко стріляти. Він стріляв і стріляв. Він постійно не влучав.
Загін захопив бойовика "Талібан", пораненого в коліно. Коли прибув рятувальний вертоліт, Перес вирішив евакуювати полоненого, а не Сіатту. Він шкодує про цей вибір, оскільки він відмовив Сіатті в медичній документації, необхідній для Пурпурового Серця. Лікар очистив і перев'язав обличчя Сіатти, і він повернувся назад до свого форпосту. Перес сказав, що намагався подати Сіатту на Пурпурове серце, але компанія відмовила, заявивши, що рани не були достатньо серйозними. "Я був засмучений цим, якби не окуляри, він би втратив зір, - сказав мені Перес. - Я відчував особисту відповідальність за це. Я не відправив його в госпіталь. Я відчував особисту відповідальність за цю відмову, він заслужив нагороду".
Після цього бою частота сутичок стала ще меншою. Звичайні 100 днів в Афганістані, Сіатта мав час для роздумів.
"Перебуваючи на посту, а не в перестрілках, я дійсно себе затрахав. Це змусило мене переосмислити все, що я зробив тут і задати собі запитання, чи правильними було це з самого початку. Чоловіки, яких я так добре вбивав, 15-річні хлопчики зі зброєю, більше схожі на мене, але чи мав я право їх убивати, чи вони заслуговують смерті.
Я маю на увазі, що мені 20 років, я добре знав ризики після вступу в Корпус морських піхотинців під час війни. Але чи заслуговують цього юні хлопчики, хлопчики, яких я вбив, ні хера не знаючи, чим вони займаються чи навіть за що борються, ось такі запитання я задаю собі".
Навесні 2010 року, перш ніж батальйон завершив місію, Куртц рекомендував Сіатту на медаль, яка визнавала його доблесть. В Лакарі було спокійно, і Сіатта відправився додому. Він, здавалося, був врятований. Його щоденник натякав на неминучі неприємності.
"Останньою людиною, яка підірвалася на СВП, був капрал Найкелі, він втратив і ноги, і обидві руки. Я бачив і зробив багато Зла, як і добра, але я маю на увазі, як непросто забути все це і просто повернутися назад, але як я зупинюся, коли повернуся додому. Чи я зможу це зробити? Немає відповіді".
(Improvised explosive device - саморобний вибуховий пристрій)
Коли другий батальйон другого дивізіону морської піхоти повернувся в Кемп-Лейджен, мати Сіатти Морін і його брат Тоні вилетіли з півночі штату Іллінойс, щоб зустрітися з ним. Морін майже зовсім не торкалася до нього під час свого приїзду. Сіатта рідко писав додому. Його дзвінки були неясні в короткі.
Морін забронював номер біля бази і провела вихідні, намагаючись зустрітися з сином. Сіатта не спав уночі і більшу частину дня не вставав з ліжка. Він говорив дуже мало. Морін дивилася на нього, засмучено стурбовано. Її влаштувало пристосувальне пояснення, яке вона вигадала для себе, що він виснажився і відстав, продовжуючи жити в афганському часовому поясі.
Через кілька днів, у травні, Корпус морської піхоти після розміщення надав Сіатті відпустку, яку він провів у домі своєї матері. Президент Обама відвідав Іллінойс на День пам'яті, і Сіатта був запрошений на президентську церемонію на цвинтарі в Елвуді. Це був короткий візит, і він став ідеальною бутафорією: Корпус морських піхотинців недавно повернений Обамою. Він відмовився від запрошення. Під час судового слухання його запитали, чому він відмовився, чому не проявив ніякого інтересу до громадської церемонії. "Можливо, тому що мій досвід в Афганістані не був для мене чимось приємним, - сказав він. -Не знаю. Я не думав, що парад був би найбільш доречним".
Морін зауважив, що він все так же живе в нічний час. Вона жила в двокімнатній квартирі і працювала в аптеці. Вночі вона дивилася на його роздуми. Сіатта ніколи не пиячив, у нього була алергія на пиво. Зараз він пиячив годинами. Часто вночі він їздив по барах. Вона запитала його, як у 20 років він може купити алкоголь. Він сказав їй, що коли він демонстрував військову ідентифікацію, у нього не виникало ніяких проблем. Після повернення додому, він прокидався майже вранці, гуляв, купував спиртне і заливав у себе. Вона заходила до вітальні і просила зупинитися.
"Ні", - відповідав він.
"Хочеш щось з'їсти?"
"Ні".
"Хочеш піти в магазин?"
"Ні".
Кілька разів серед тижня він був безтямним. Морін не знала, що думати і робити. Він нічого не розповідав їй про Афганістан, про вбивства, які він бачив і зробив. Вона не втручалася. "Я просто подумала, може, він повинен вивільнити голову", - сказала вона.
Повернувшись в Кемп-Лейджен після свого від'їзду, Сіатта продовжив робити те ж саме. Морські піхотинці вважали, що він вже витримав випробування. Він отримав свою медаль. Його запросили в батальйон розвідників у взвод снайперів, і він залишив компанію Fox, щоб приєднатися до них. Він зробив татуювання, включно з розмахуючою мечем Богинею Правосуддя на грудях та животі, прикрасився сімома знаками-зарубками чоловіків, які стверджувалися як вбивці. Морські піхотинці, з якими він розмістився, досягли повноліття. Там, в Афганістані, було мало можливостей витрачати гроші, і багато з них повернулися з заощадженнями. Деякі купували автомобілі. Їм вже сповнився 21 рік і вони могли легально відвідувати бари. У вихідні дні вони групами іноді виїздили на пляж. Сіатта рідко виходив. "Він начебто закрився в оболонці, -сказав Ратліфф. - Я запрошував його, а він не хотів: "Ні, я просто хочу залишитися в своєму номері"".
Сіатта написав Ешлі Фолк. Вона була студенткою коледжу та танцівницею на пілоні, знімала квартиру в районі Парку Вест-Гумбольдт в Чикаго. Він полетів зустрітися з нею. Їхня перша ніч разом була сюрреалістичною. Сіатта був тихішим, ніж звичайно, включив самодисципліну і самоконтроль. Фолк завжди була привітною і балакучою; вони жартували над роками, коли вони була по різні сторони. Дивлячись на нього після тривалої розлуки, вона відчула, що щось його хвилює. Вона намагалася його витягнути.
"Що не так? - запитала вона. - Розкажи мені. Про що ти думаєш?"
"Це дрібниці, годі, циганко", - сказав він.
Цього вечора вони займалися любов'ю. "Я відчула наше давнє притяжіння", - сказала вона. Відразу після цього Сіатта пішов. Коли вона лежала поруч з ним, він схопився за ковдру і щільно закутав своє тілом, і всі свої кінцівки заховав всередину. Він був схожим на морських піхотинців, які сплять на твердій землі, лежачи прямо, замкнувшись, як в коконі, самотньо. Її нічний сон був неспокійний. "Ніякого контакту, ніяких обіймів, ніяких подушок, - розповіла Фолк. - Він був тут. І він зник".
Наступної ночі він зробив так само.
Батальйон приєднався до 22-ї морської експедиційної групи, і навесні 2011 року, коли Лівія занурилася у громадянську війну, для морських піхотинців замовили десантні кораблі, які прямували до лівійського узбережжя. Під час свого останнього візиту до Чикаго Сіатта дав Фолк свій афганський щоденник. Він збирався його знищити, але вирішив довірити їй. Вона прочитала першу сторінку і зупинилася. Вони мали півтори доби до того, як він відправиться, і вона була емоційно виведена з рівноваги, як це буває. "Я обіймала його, кажучи йому, що хочу його викрасти", - сказала вона.
Після того як він пішов, вона знову почала читати. Коли вона дійшла до розповіді про дитину з простреленою головою після першої перестрілки Сіатти, вона запанікувала і зупинилася. Протягом декількох тижнів вона знову читала його літопис, крок за кроком. Незважаючи на те, що роздуми вбивати-чи-бути-вбитим Сіатта применшив, вона могла бачити його там, горюючого хлопчика, якого вона знала з шостого класу.
День 34. Лакарі
Цей запис не має нічого спільного з тим, що ми робимо тут, в Афганістані, це просто в моїй уяві. Я називаю це приходом кави і спогадів.
Коли я був маленьким хлопчиком, не старший 4 років... Я прокидався приблизно о п'ятій, чи десь біля цього, ранку, щоб спостерігати, як мій тато збирається на роботу. Він, як правило, голиться, чистить зуби. А коли він це зробить, він візьме газету і питиме каву. Він дозволяв мені випити ковток кави, і це подобалося мені і йому. Зараз я погано уявляю батька, тому що він помер, коли я був зовсім молодий, але спогади про те, як він пив каву, оживляють його.
Тепер про те, що змусило мене згадувати тут, в Афганістані, як мій тато пив каву, ми маємо багато обов'язків і багато небезпек, тому, як правило, дуже втомлюємося, і ми п'ємо багато кави. Коли я п'ю з чашки, я думаю про мого тата, тому я думав, що він приходить для цього. і якщо у мене коли-небудь будуть діти, коли я буду збиратися на роботу, я хотітиму, щоб вони куштували каву".
Фолк написала йому листа і відправила на його корабель, США. "Батан". Спочатку Сіатта відповідав. Але життя морського піхотинця на кораблі з його клаустрофобними місцями стоянок та рутиною отупляло. Коли потягнувся час на морі, він замкнувся. Він перестав відповідати на її листи.
Війна в Лівії не вимагала від нього виходу на берег. Кораблі заходили з візитами в порти Європи, де Сіатта та його друзі майже весь відпущений час витрачали на пиятики. "Всякий раз, коли ми мали вільний час, ми всі себе спалювали", - сказав він мені. У лютому 2012 р. батальйон повернувся в Кемп-Леджейн. Його термін служби в Корпусі скоро закінчився. Він без вагань залишив службу і поїхав додому в штат Іллінойс в уживаному Chevy, який купив за свій військовий заробіток. Він не повідомив Фолк про своє повернення. Вона почала зустрічатися з іншим чоловіком.
Сіатта шукав спокійнішого, ніж раніше, життя. Його сім'я помітила свій дратівливість, його асоціальність, і вони зараз визнали його алкоголізм. Він розізлився на свою матір за запрошення відмітити повернення в місцевому Макдональдіс. "Я не хочу, щоб хтось дивився на мене", - сказав він їй. Його переповнювало бажання анонімності, він уникав розмов про війну. "Він хотів, щоб ніхто не знав, що він там був, - засвідчила вона під час судового розгляду. - Він не хотів, щоб хтось сказав: "Дякую за твою послугу ". Він нічого не хотів. Він хотів залишитися один".
Сіатта більше року жив у домі своєї матері. Він не зв'язався з Фолк і думав, що вона переїхала. Протягом декількох місяців він був млявий. "Як ти проводив свій час?" - запитав у суді один з його адвокатів. "Я нічого не робив, - відповів Сіатта. - Я б сказав, що я, мабуть, сидів у своїй кімнаті, більш нічого". У своїй спальні, як розповіла його мати, він пив і грав у відеоігри. Вона спала на дивані біля його дверей, прислухаючись всю ніч. "Я звичайно чула, як він б'ється об стінку", - сказала вона.
Підлітком Сіатта стриг газон Ларрі Стоніча, колишнього морського піхотинця, який володів Rovanco Piping Systems, виробником ізотермічних труб в Джоліте (компанія Rovanco Piping Systems, Inc. виробляє та постачає напівфабрикати та попередньо ізольовані системи труб і трубопроводів). Тепер Стоніч запропонував йому роботу на фабриці. Сіатта був надійним і тихим і не говорив про свою бойову службу. Стоніч розумів. "Мій вітчим був у битві за Арденни (У США ця операція називається Battle of the Bulge — Битва за Виступ) і ніколи ні зразу після цього, ні після не говорив, що він бачив і що робив, - сказав він мені. - Він теж багато пив. Тому я маю до нього певне співчуття".
За межами Rovanco Сіатта ледь ворушився. Він обмежував свій соціальний світ все більше, аж до того, що пропускав сімейні зібрання. У 2013 році, переконавшись, що у сина депресія, Морін запропонував поговорити про коледж. Він мав право одержати пільги за Біллем G.І., сказала йому вона, і повинен цим скористатися. "Ось у чому полягає моя провина, саме я наполягла на навчанні в коледжі, - сказала Морін. - Я задавала запитання, якби він залишився тут, можливо ми б зрозуміли, що йому потрібна допомога, і він би отримав лікування".
Сіатта навчався в Joliet Junior College (Джолйет - коледж з неповною вищою освітою), який тим літом до осені був переданий штату Іллінойс. Він не був орієнтований на наукову роботу, не мав планів за межами зарахування мінімальної кількості пільговиків Біллю G.І. зі щомісячною допомогою на житло. Коледж не дав йому ні захисту, ні натхнення. Навчальне середовище викликало в нього тривогу; метушня студентів мобілізувала пильність. Він не міг мати якісь стосунки з більшістю однокласників, які мало розуміли, де він був. Часто він проводив вихідні вдома у матері.
До весни він ступив на шлях до падіння. Він перестав робити домашні завдання, потім перестав відвідувати більшість занять. Цілими днями він лежав у ліжку в орендованій кімнаті. Він спав до полудня і не їв аж до вечора. Перед спілкуванням, він спочатку багато випивав, щоб заглушити тривожність. Два роки після служби в Корпусі морських піхотинців Сіатта робив не більше, ніж залишався живим.
У суботу, 12 квітня 2014 р. Сіаату запросила молода жінка, з якою він познайомився тиждень тому на домашній вечірці в блоці, де він жив. Близько 10 години ночі сам у погребі під своєю спальнею він відкрив пляшку текіли Дон-Хуліо і почав залпом пити. До того часу, коли він поїхав на вечірку з Марком Крамером, товаришем, ветераном флоту, який за ним зайшов, пляшка була практично порожньою.
Сіатта пробув на вечірці кілька хвилин, зависаючи на веранді, коли йому здалося, що він почув від іншого гостя щось грубе про господаря. Без попередження, чи хоча б слова Сіатта збив його ударом в обличчя і почав бити об підлогу. Чоловік, тренер з кросфіту (кросфіт - комплекс фітнес-вправ для тренування всіх груп м'язів, виховання сили і витривалості спортсмена), не був серйозно поранений. Але господарі та гості були вражені, і попросили Сіатту забиратися. Крамер провів його додому, де запропонував йому вибачитися і запитав, чи не страждає він від ПТСР. Двоє чоловіків повернулися на вечірку тільки для того, щоб попрощатися. Цього разу жінка, яка запросила Сіатту, провела його додому, залишивши його біля входу.
Сіатта намагався зателефонувати або написати жінці. Після цього, за його словами, спогади обриваються. Що він робив далі, крок за кроком, неясно. Але в якийсь момент він вирушив до сусідів. Незабаром після 2 години ночі він розбив задні двері будинку 706 на вулиці Саманта, де проживали жінки-викладачі. Це, мабуть, на відстані 100 футів від вечірки.
Спочатку колишній морський піхотинець не бачив Сіатту. Він схопив з кухні два ножі, кинувся назад у спальню, вручив дівчині коротший ніж, наказав замкнути двері і зателефонувати до поліції. Він повернувся в вітальню і став з ножем у руці, повернувшись обличчям до задньої стінки будинку.
Протягом хвилини нічого не відбувалося. Чоловік пізніше розповів поліції, що Сіатта міг спуститися в підвал, який був доступний через двері в столовій. Могло статися, що Сіатта подумав, що він повернувся у свій дім і шукав своє ліжко. Якщо він спустився вниз, він не довго там залишався.
Він потрапив у поле зору іншого чоловіка.
Боротьба була швидкою - "це відбулося як спалах", - сказав інший чоловік. Сіатта обрушив йому на голову тарілку, а він відбивався ножем, втикаючи Сіатті в плече або груди, а потім захопив його в міцні обійми. Двоє чоловіків зчепилися на підлозі. Сіатта загубив сковорідку, розповів чоловік, і схопив його за горло. Чоловік притиснув Сіатту, намагаючись змусити його відпустити руку. Він кілька разів ударив його ножем вниз. Сіатта відпустив.
"Я йду, я йду", - сказав він.
Інший чоловік у домі, знайомий іншої жінки, яка там жила, вийшов із дальньої спальні і допоміг затримати Сіатту.
Першим прибув поліцейський сержант Роберт Черрі на патрульному автомобілі. Він побачив, як дві жінки відчайдушно розмахують у вікні. Вони кричали крізь скло: "Він всередині! У будинку хтось є!"
Черрі викликав підмогу, витягнув свій пістолет і зайшов через чорний вхід. Він побачив двох чоловіків на третьому. Він попросив їх відійти і побачив Сіатту, який задихався, кровоточила колота рана на його шиї. Його картата фланелева сорочка була просякнута кров'ю. Сержант одягнув латексні рукавички, опустився на коліна і запитав його ім'я.
"Сем," - відповів Сіатта.
Черрі почув запах алкоголю.
"Я скоро помру", - сказав Сіатта.
"Ви не помрете", - сказав Черрі.
Очі Сіатти закотилися. "Якщо я помру, то ви будете моїми героями", - сказав він.
У нього було дев'ять ран, - чотири в шию, дві в лівий біцепс, по одній в ліву щоку, праву лопатку та позаду в голову. Кров розтеклася на підлозі і забризкала стіни. У лікарні його дезорієнтація була повна. "Як це сталося?" - запитував він.
Вертоліт "Life Flight" (медична служба екстреної доставки хворих) поспішив до Піорії (центр округу Піорія штату Іллінойс). Ніж, який був увіткнутий в шию, зачепив сонну артерію та яремну вену. Команда хірургів полагодила пошкодження менших кровоносних судин і залишила тонкі платинові трубочки для катетерних процедур під його підборіддям.
Сіатта прокинувся наступного дня. Його першою думкою було, що його обстріляли або переїхали автомобілем. Двоє детективів увійшли до його кімнати, включили цифровий аудіореєстратор і зачитали йому його права. Сіатті було боляче. Він попросив їх піти.
Сіатта усвідомлював він це чи ні, вчинив серйозний злочин. Справа набирала обертів. Наприкінці квітня велике журі звинуватило Сіатту у вчиненні вторгнення в будинок, яке спричинило шкоду - злочин класу X, друга за тяжкістю категорія злочинів в кримінальному кодексі штату Іллінойс. Звинувачення включало неминучий вирок від шести до 30 років ув'язнення, що відносило правопорушення Сіатти до тієї ж категорії тяжкості, що і викрадення людей або сексуальне домагання дитини. Заборонено укладання угоди зі слідством або виправдання, йому була одна дорога - за грати.
Потрібен був час, щоб Сіатта усвідомив цю новину. Того ж місяця він приступив до програми реабілітації осіб, які зловживають наркотиками і алкоголем в адміністративній лікарні ветеранів (АЛВ) на заході Чикаго, де йому діагностували комбатський синдром ПТСР, депресивний розлад та алкогольну залежність. В АЛВ йому приписали ксанакс і гідроксизин від тривожності і призначили допомогу по інвалідності приблизно 1300 доларів на місяць і допомогу на лікування пов'язаної зі службою депресії і ПТСР. Шість тижнів потому Сіатта перейшов до федерального центру охорони здоров'я в Північному Чикаго для додаткового обстеження в стаціонарі.
Коли Сіатта в липні вийшов з лікарні, він сам повернувся під варту. Докази проти нього були сильними. Його мати найняла приватного захисника адвоката Хола Дженнінгса, який звернувся до прокурорів з проханням пом'якшити кримінальну відповідальність вироком з випробувальним терміном. За Сіаттою не було в минулому кримінальних справ. Чоловік, з яким він побився, не зазнав серйозних поранень. З огляду на військову службу Сіатти та очевидне післявоєнне захворювання, Дженнінгс вважав це розумним проханням. Але Крістін Альферінк, помічник окружного прокурора, яка висувала звинувачення Сіатті, була незворушною. У вересні вона висунула початкове звинувачення з вимогою 10 років позбавлення волі. Дженнінгс заперечував. "Я ні за яких обставин не відправлю цього хлопця у в'язницю", - сказав він.
Державна негнучкість частково була відображенням вимоги чоловіка, який бився з Сіаттою. Після сутички в кухні він страждав від безсоння і мав проблеми у натовпі або коли люди підходили до нього ззаду. "Я повністю параноїзований в усьому", - сказав він мені. Він намагався зробити свій будинок більш безпечним, сказав він, "під'єднавши його до системи охорони з камерами відеоспостереження". Він спав у ліжку з зарядженим пістолетом Walther P38. У нього виникли проблеми зі сном. "Вимикається кондиціонер, - казав він, - і я стрибаю назад на п'ять футів". Здавалося, ніби деякі симптоми ПТСР Сіатти передалися йому. Він проходив терапію і почав приймати заспокійливі ліки. Але він все ще злився. Він мало знав про службу Сіатти в Корпусі морських піхотинців. Хоча, мабуть, це не змінило б його почуття, якби й знав. "Він міг би бути інкарнацією Ісуса, - сказав він, - а я б хотів крові".
Дженнінгс і його партнер Кері Дж. Лакман готувалися до суду. Вони зібрали військові характеристики та рекомендації товаришів по службі і командирів Сіатти з морської піхоти. Вони також влаштували для нього другу психологічну експертизу. У травні 2015 року він був оглянутий Доном Р. Кетереллом, психологом, який спеціалізувався на травматичних розладах та ветеранах морської піхоти В'єтнаму. Висновок Кетерелла повторив діагноз АЛВ стосовно ПТСР та серйозної алкогольної залежності, і зазначив, що Сіатта не пив більше року. Це, як писав він, "формальна підстава для пом'якшення вироку". Він додав: "До тих пір, доки він залишатиметься тверезим, він навряд чи повторить такі дії, які призвели до цього нещасливого випадку".
Того літа незабаром після обстеження Сіатти йому зателефонувала Ешлі Фолк. Вона гнівалася на те, що він відрізав її, вразив своїм мовчанням. Він сказав, що одержав поранення і йому потрібно було думати про це. Вона розхвилювалася, але він запевнив, що нічого серйозного. У липні вона попросила його зустрітися за гамбургерами в Lockdown Bar & Grill, барі з тюремною тематикою у Чикаго. З її слів, побачивши його, вона відразу закохалася. Через три години спілкування вони цілувалися.
Вони ночували разом в її квартирі. Вона побачила нові шрами на шиї, плечах та руці і вирішила, що з ним щось трапилося в морській піхоті. Вони знову стали парою. Сіатта все ще був закритий для більшості людей, але їй він почав розповідати про Афганістан. Можливо, вона думала, що він нарешті відкрився. Він не сказав їй нічого про вторгнення в будинок і про те, що чекає суду.
Перспективи Сіатти уникнути ймовірної в'язниці зростали або падали в залежності від того, чи захочуть суддя та журі врахувати його воєнний досвід, а також визнати самолікування алкоголем причиною вторгнення в будинок та бійки. У вересні 2015 року Дженнінгс і прокурор Альферінк вирушили до Північного Чикаго опитати Шейлу К. Перрен, психолога, яка лікувала Сіатту в АЛВ. На допиті у Дженнінгса Перрен виклала свою точку зору, зазначивши, що Сіатта, який також був присутнім, був у 30-40 сутичках зі з'єднаннями повстанців. Вона описала загальну поведінку ветеранів з такими історіями: відторгнення, уникання натовпу, постійна пильність та використання алкоголю як способу справитися, "втекти від свого болю і від своїх спогадів". Вона вказала на діагноз Сіатти і сказала, що коли Сіатта увійшов в незнайомий будинок і бився всередині, ніж став "величезним, величезним, величезним пусковим сигналом". Її оцінка була однозначною. "Він потребує лікування", - сказала вона. В кінці допиту вона розплакалася.
Альферінк натиснула, запитуючи, чому Перрен така "емоційна" і запитала, чи має вона "таке саме співчуття і вдячність" до чоловіка, який бився з Сіаттою і який теж був ветераном. Впродовж півгодини часто агресивного спілкування, Альферінк допускала, що ПТСР Сіатти не був пов'язаний з його воєнною службою і допускала, що вживання ним алкоголю було "подібним до того, як просто розлучаються зі своїм хлопцем" або "хтось не може справитися зі втратою роботи".
Дженнінгс все ще вважав, що має сильний захист. Характеристики від морських піхотинців були блискучі, і він був готовий стверджувати, що бійка на кухні була умовним рефлексом для тривожної людини з рекордною кількістю бойових дій Сіатти.
За кілька тижнів до судового розгляду Дженнінгс обговорював справу з матір'ю Сіатти, Морін згадала, що її син зберіг щоденник з Афганістану. Нещодавно Сіатта забрав його у Фолк. Дженнінгс попросив показати. Це був невеликий жовто-коричневий записник, на якому Сіатта намалював людський череп з тріщиною на лобі. Коли Дженнінгс почав читати, він не міг зупинитися. 22 жовтня 2015 року, менш ніж за три тижні до судового розгляду, він вніс копію щоденника до матеріалів суду. "Це ключ, - сказав він Морін. - Це допоможе перемогти в нашій справі".
На той час Сіатта пройшов програму лікування від зловживання наркотиками та був тверезим протягом півтора року. Він ходив на консультації. Він страждав від тривожності, але менш гостро, що дозволило йому припинити прийом ксанаксу і гідроксизину. Він займався фізичними вправами, займався бойовими мистецтвами та знову піднімав штангу. Це покращувало його настрій. Стосунки з Фолк пом'якшили його антисоціальну сторону. Дженнінгс попросив Альферінк прочитати щоденник і розглянути останню ніч спектаклю Сіатти і вторгнення в будинок у світлі його бойової служби та ПТСР, а також взяти до уваги його очевидний прогрес з тих пір, Він сподівався, що держава розгляне угоду про пом'якшувальні обставини. "Якщо для Сема у світі немає кращого переліку пом'якшувальних обставин, то для кого тоді є?", - сказав він.
Альферінк, згідно з побажанням чоловіка, який бився з Сіаттою, відмовилася змінити вимогу. Десять років тюремного ув'язнення або суд.
Судовий процес почався 9 листопада. Дженнінгс і Лакман сподівалися, що суддя дозволить присяжним розглядати дії Сіатти як наслідок вимушеного сп'яніння. Такий захист мав прецедент в Іллінойсі щодо підсудних, яких накачали наркотиками сторонні особи, але не щодо підсудних, які намагалися алкоголем заглушити ПТСР. Держава повністю відкинула цей аргумент. Альферінк сказала суду, що "причина, чому він вживав алкоголь, не має нічого спільного з цією справою". Вона додала: "Він міг вжити алкоголь, не тому, що страждав від ПТСР, а тому, що хотів піти на вечірку. Знову ж таки, він міг би так само його вживати, щоб просто справитися зі втратою роботи. Причина частого вживання алкоголю не має значення".
На кожну можливість співчуття держава висловлювала протест. У ході вибору журі Альферінк запитала, чи хтось з потенційних присяжних має військовий досвід. Двоє сказали, що вони - колишній молодший офіцер флоту і ще морський резервіст, який потрапив у ДТП в Афганістані. Альферінк відсторонила військових від роботи в журі. Цим Сіатті було відмовлено, на думку Дженнінгса, у справедливому суді. "Вона виключила єдиних людей, які мали хоча б якийсь шанс зрозуміти цього відповідача і те, через що він пройшов", - сказав він.
Адвокати Сіатти не заперечували основні факти справи. Але психолог Кетерелл надав характеристику Сіатти як морського піхотинця, абсолютно невмотивованого війною. "Побачити смерть дітей як результат того, що він приїхав туди спробувати робити добро, ось що він пережив", - сказав він журі.
Альферінк поставила зустрічне запитання, скільки одержує Кетерелл як свідок захисту, - він сказав, що його ставка становить 300 доларів на годину, - і назвала його підставною особою.
Судовий розгляд закінчився через два дні. Журі визнало Сіатту винним за кілька годин.
Сіатта провів свята вдома, чекаючи покарання. За два тижні перед ув'язненням він, нарешті, розповів Фолк про свої проблеми. Але він наполягав на тому, що в нього хороша команда юристів і що, на його переконання, вони доб'ються виправдального вироку. Фолк в ніч винесення його вироку замовила вечерю в залі для переговорів у розкішному ресторані на 95-му поверсі Центру Джона Хенкока. Вона планувала відсвяткувати щасливий кінець.
Напередодні винесення вироку вона провела його зі свого дому.
"Ти обіцяєш, ти обіцяєш, що я побачу тебе завтра вночі?"- сказала вона.
"Я обіцяю", - сказав він.
Сіатта зрозумів, що його варіанти закінчилися. Він звернувся до суду з відповідними вибаченнями. "Я не пам'ятаю ту ніч, - сказав він. - Я не можу пояснити, що сталося тієї ночі. Я б хотів, щоб я міг. Ви знаєте, я лікуюся від своєї хвороби. Я думаю, що я роблю краще, але в мене попереду довгий шлях, і це все, що я хотів сказати".
Справа народ штату Іллінойс проти Семуела Сіатти мала незвичайний поворот. Суддя в справі Скотт Дражевскі висловив вдячність людині, яку він засудив. "Містер Сіатта, як громадянин США, дякую вам за службу нашій країни, - сказав він, - за ваш патріотизм, вашу доблесть, вашу мужність і ваш героїзм - на думку тих, з ким ви служили, ви були винятковим солдатом, були зразком".
Але Дражевскі додав, що він розглядає справу як суддя, а не просто громадянин, і згідно з обов'язковим винесенням вироку він не має можливості призначити Сіатті випробувальний термін. "На жаль, - сказав він, - я зобов'язаний дотримуватися закону". Він засудив Сіатту до шести років ув'язнення, законний мінімум - на чотири роки менше, ніж прокурори запропонували у своїй вимозі.
Сіатта прийшов наступного місяця в Стейтвільський виправний центр чекати відправки до в'язниці, де він буде відбувати покарання. В'язні на стадії прийому мають мало привілеїв. Сіатта був цілодобово закритий і не мав побачень. Його тюремний блок здавався йому величезним складом з ув'язненими в клітках, зібраних в камери. Повітря наповнював шум.
Там упродовж 28 днів, за його словами, він рідко залишав свою камеру. Їжу доставляли до дверей, їли всередині. Кожного вівторка йому було дозволено вийти в душ, в кабінку з обпікаючою гарячою водою. В його камері не було вікна, і світло ніколи не вимикалося. Під шум і при безперервному освітленні він міцно спав. Він втратив відчуття часу, він не був упевнений, коли йому треба відпочивати. Він пам'ятає, що під час групової переклички один раз бачив годинник. Він показував 9:00. За його оцінками, він снідав за сім годин раніше. Його тривожність знову посилилася, і коли він попросив ліки, їх ніхто не дав, сказав він, хоча у нього був діагноз і рецепти від АЛВ.
Розклад набув обрисів. Він лежав у своєму кутку до сніданку, потім їв і повертався в ліжко до обіду. Після обіду він робив присідання і віджимання, потім повертався в ліжко до вечері. Кожен день він отримував коробку з молоком. Попередній в'язень назбирав достатню кількість картонних коробок, щоб зробити грубу колоду гральних карт, яку він залишив у камері для інших. Сіатта ними не користувався. Він відчував, що впадає в розумову сплячку. Йому вдалося відправити Фолк короткий лист.
"Я кохаю тебе так так так само сильно, моя кохана", - писав він. "Ти моя єдина, я клянуся, і в нас буде життя, наповнене коханням і щастям. Моїй гарненькій циганці, від її коханого, Семуел".
Він не знав, що ще сказати. Система правосуддя вразила його, і йому було важко думати в конкретних умовах про щось крім того, що він повинен вийти.
За межами в'язниці його новий адвокат Річард Вінтер готував звернення. Вінтер погодився представляти Сіатту наприкінці 2015 року між обвинувальним висновком і вироком. Партнер міжнародної компанії Holland & Knight спеціалізувався на комерційних та антимонопольних справах на своєму 30-му поверсі в центрі Чикаго. Він не мав жодного досвіду в кримінальному праві, але взяв клієнтом Сіатту через дивний порив. Holland & Knight пропонувала безоплатний захист клієнтам, яким це було не по кишені. Протягом багатьох років Вінтер допомагав у судах дітям-аутистам боротися проти шкільних округів Чикаго та навколо нього, а також працював над справами по Гаазькій конвенції, допомагаючи з'єднатися дітям з батьками у міжнародних суперечках щодо опіки над ними. У листопаді 2015 році він тільки-но прочитав "Шахрай-адвокат", роман Джона Грішама про Себастьяна Рудда, любителя бурбону, адвоката озброєних гангстерів в броньованих автомобілях, який бореться за справедливість для непривабливих клієнтів. Вінтера розважив Рудд, мультиплікаційний персонаж. Його також вразила його правова тактика, яка, на його думку, була вдалою. Невдовзі після прочитання книжки Вінтер отримав офіційну електронну пошту, де описували справу Сіатти і запитували, чи хтось хоче за неї взятися. Він вважав, що це було справою для когось з талантом Рудда, і по суті здавалося цікавим. Він згодився спробувати.
Через два тижні він зустрів Сіатту та його матір на зупинці на державній автодорозі 294. Сіатта вразив його. Йому залишалися останні тижні на волі в очікуванні строку позбавлення волі і він їхав додому після консультації з ПТСР. Вінтер прочитав матеріали справи, шукаючи підстави для оскарження. Він взяв участь у слуханні суду у січні та спостерігав за тим, як його новий клієнт відправився до в'язниці. Суддя дозволив Сіатті приблизно хвилину побути з матір'ю, а після того, як він пішов, Морін затрималася в залі суду, потім у коридорі. Вона здавалося оніміла. Вінтер сказав їй: "Я подивлюся, що можу зробити".
Вінтер знав, що апеляція забере більшу частину 2016 року. Він також вирішив, що, хоча він може переконати апеляційний суд розглянути питання про повторний розгляд справи, якщо суддя доручити присяжним розглянути питання про лікування вимушеною інтоксикацією, виправдальний вирок буде малоймовірним. І навіть якщо суддя проведе новий судовий розгляд, він знав, що немає ніяких гарантій, що Сіатта зможе переконати присяжних. Запасний план Вінтера полягав у тому, щоб просити помилування у губернатора штату Іллінойс після того, як процес оскарження був вичерпаний. Так чи інакше, Сіатта не скоро повернеться додому.
У березні держава перевела Сіатту зі Стейтвіля у Шоуні, де жили в'язні у двоповерхових X-подібних спорудах, названих корпусами, кожна з них мала центральний пост, з якого охоронці спостерігали за населенням. Сіатта потрапив у камеру в 4-му корпусі. Це було сіре, затхле приміщення без плитки на підлозі, з верхніми і нижніми койками, туалетом та невеликою сталевою мийкою. Його сусід, задумливий чоловік з тонкими вусами, відбував строк за сексуальний злочин.
Рано вранці на замках натискали кнопку "відкрити". В'язні могли вийти в коридор тюремного блоку, а в темні холодні ночі швидко пройти до кафетерію за сніданком і чашкою води. Програма повторювалася з обідом і вечерею. За розкладом також дозволялася приблизно година часу в "денному залі" - піднімати штангу на відкритому подвір'ї, користуватися телефоном в колл-центрі або купувати їжу та туалетні приналежності у комісара за гроші, які передають сім'ї на рахунки своїх в'язнів.
Можна було купувати додаткове харчування. В безгрошовій екосистемі в'язниці покупки стали валютою. Футболка, чашка для кави, пакет печива - це можна продати або програти в азартні ігри. Це також приманювало злодіїв.
Охоронці, як правило, збиралися в центральній частині кожного корпусу, і вони зрідка проходили до камерно-блочних коридорів. Це означало, що замки відкриті, наставав час, коли ув'язнені могли вільно входити в камери один одного. Сіатта повернувся з одного прийому їжі, щоб побачити, що вкрадено продуктів приблизно на 50 доларів. Його сусід розлючено рив землю. Він говорив іншим ув'язненим, що знайде злодія і покарає його.
Сіатта, напевно, бачив більше насильства у своєму житті, ніж будь-хто в 4-х корпусах. Але він розумів, що бойові дії для ув'язненого, крім травм, мають особливі ризики. Якщо охоронці помітять бійку, усіх, хто в ній задіяний, переведуть в одиночні камери - їх називають сег від "сегрегація" - і зроблять запис у їхній тюремній справі. Це може перешкодити достроковому звільненню. Справа Сіатти була на апеляції. Він не міг собі дозволити неприємності. Він намагався поговорити зі своєю сусідом. "У мене багато справ, - сказав він. -У мене хороший випадок. Я не можу попастися на бійці, потрапити в сег, отримати нове звинувачення за якусь банку тунця".
Одного разу вдень у коридорі біля їхніх дверей з'явилися кілька членів банди. Співкамерник Сіатти відчував, хто був злодієм, і люто подивився на нього. Чоловік хотів знати, чому. "Я прийшов до висновку, що ти вкрав наші речі", - сказав співкамерник.
Сіатта не хотів втручатися. Він вийшов з камери, член банди увійшов, а його друзі ніби випадково зупинилися в коридорі.
Бійка тривала, можливо, 15 секунд. Один бандит, який спостерігав за коридором, подивився в камеру і наказав припинити бійку, група розділилася і пішла.
Співкамерник Сіатти залишився на підлозі. Його сильно побили. У нього була розсічена голова від удару об сталевий брус ліжка. Кров залила плитку. Сіатта оглянув рану і зрозумів, що йому потрібна медична допомога. Але чоловік відмовився підійти до охоронців. Він сказав Сіатті, що буде залишатися в камері декілька тижнів і їстиме продукти з тюремного магазина, доки загояться порізи і синці.
План не довго протримався. Охоронці почали розслідування. Шістьох засуджених відправили в сег, розповів Сіатта, включаючи двох, які билися. Сіатту перевели в інший корпус.
Його новий співкамерник був членом банди Латинські Королі; серед його численних татуювань був символ банди, п'ятиріжкова корона. Він визначив правила. "Ось тут, цей корпус, це наш корпус, і ми круті, - сказав він про свою камеру. - Але поза ним ти не з нами, і якщо ти потрапиш в біду, то я не можу тобі допомогти". Сіатта залишив Шоуні, щоб виступити в суді, коли розглядалася його апеляція, і був переведений в занедбаний виправний центр Понтіак, після чого повернувся в Шоуні в камеру з іншим Латинським Королем. Таке правило поширене: ми приятелюємо всередині камери. Поза нею ми не знаємо один одного.
Сіатта ніде не знайшов собі друга. Він намагався приєднатися до групи підтримки ветеранів, але побачив її фіктивність. На своєму першому засіданні, коли ув'язнені представлялися, один з учасників запевняв, що він колишній морський піхотинець. Куратор запитав чоловіка, якому на вигляд було 30 років, яке його звання.
"Генерал", - гордо відповів засуджений.
Сіатта почув достатньо. Він ніколи більше туди не ходив.
Щодня Сіатта користувався правом на телефонний дзвінок. Але очікувані дзвінки до матері зазвичай приносили розчарованим. Він запитував, чи є новини про його апеляцію, розповідав він, "і завжди відповіддю було звичайне Ні". Консультації терапевта, який його знав, якого він відвідував у АЛВ, замінила щомісячна 15-хвилинна перевірка психічного стану. "Це було в основному: "Ти хочеш завдати комусь шкоду? Ти хочеш зашкодити собі?" та "Добре, побачимося наступного місяця", - сказав він. Депресія охопила його знову.
Він намагався тренуватися під час прогулянки у дворі, знаючи, що це гасило симптоми. За кілька тижнів він навчився справлятися з несподіваними спалахами, хоча троє або четверо ув'язнених, як правило, шикувалися біля кожного спортивного снаряду, чекаючи черги. Але коли депресія взяла гору над ним, він пасивно прожив тиждень, не маючи сили вистояти чергу. Переважно він спав - діяльність, яка була йому доступна, тому що його камера була замкнена 21 годину на добу.
У квітні, коли Сіатту помістили у в'язницю, я написав Скотту Дражевскі, судді, який не хотів його відправляти туди. Він відмовився обговорювати справу. За його словами, державними правилами електронного листування суддям забороняється коментувати справи, які оскаржуються. Але після відвідування Сіатти в Шоуні я познайомився з Дональдом Д. Бернарді, суддею у відставці та колишнім колегою Дражевскі, який розумів, що правило обов'язкового винесення вироку змусило Дражевскі ув'язнити Сіатту.
Бернарді знав основні положення кримінальної справи Сіатти. Я поділився деталями його участі в бойових операціях: хлопчик з простреленою головою, цивільне населення, вражене ракетою Hellfire, бої, в яких Сіатта методично вбивав наприкінці 2009 року. Це все було новим для нього. Ми говорили про розчарування і гнів багатьох ветеранів бойових дій, коли їхні війни тягнуться без видимого кінця, і що депресія Сіатти та ПТСР були звичайною справою. Ми обговорили слова підтримки Куомо, колишнього командира Сіатти. "Спостерігаючи і воюючи близько і особисто з містером Сіаттою, я схилявся перед його надзвичайною сміливістю", - писав він. Ми також говорили про тяжкість злочину Сіатти. Людина з його минулого, яка пробралася в чужий будинок, викликала страх.
Реакція Бернарді мене здивувала. Він подивився на мій зошит на столі, з таким виглядом, який знайомий журналістам, ніби він хоче сказати щось афористичне, і сказав: "Якщо ця справа не вимагає пом'якшення вироку, тоді пом'якшених вироків не повинно бути".
Коло правників округу було невеликим. Бернарді заявив, що виборний головний прокурор штату Джейсон Чемберс - шеф Альферінк - практикував у залі суду на початку своєї кар'єри. "Він хороший хлопець, - сказав він, - розумний адвокат, який здатен бачити більше, ніж одну сторону проблеми".
Через кілька годин я зустрівся з Чемберсом в його офісі для бесіди з ним і Альферінк. Ми повторили сказане Бернарді. Альферінк ввічливо вибачилася за плановий виступ у суді. Чемберс був люб'язний, але незворушнийі. Я сказав йому, що планую побувати на місці злочину і поговорити з людьми, які були в будинку, коли туди увірвався Сіатта, і справа була передана прокуратурі.
Двома днями пізніше я перебував у Новій Англії, коли Чемберс надіслав мені текстове повідомлення. Він попросив номер телефону Річарда Вінтера, адвоката Сіатти. Цього ж дня він зателефонував Вінтеру і зробив несподівану пропозицію. Він був готовий зняти звинувачення з Сіатти, сказав він, дозволити йому залишити в'язницю і висунути звинувачення по легшій статті з вироком з умовним терміном. І він хотів зробити його мінімальним. Він хотів, щоб Вінтер від АЛВ отримав документацію, яка підтверджує, що Сіатті надавалася психіатрична допомога. Як тільки це буде зроблено, держава попросить апеляційний суд відпустити Сіатту з Шоуні - негайно. Пізніше вони укладуть нову угоду про звинувачення.
Сіатта спав на своєму ліжку після обіду 19 травня, коли почув голос у домофоні, який сказав, що його двері розблоковані, і він повинен підійти до пункту охорони. Охоронець сказав, що йому треба піти на зняття відбитків пальців. В цьому було мало сенсу; Департамент з виправлення вже мав його відбитки.
До цієї миті Сіатта не підозрював про зміну в своїй долі. Вінтер постійно повідомляв його мамі про плани Чемберса, але вона не хотіла, щоб її син занепав духом, якщо вони зайдуть в тупик або одержать відмову в апеляційному суді. Вона сказала йому лише те, що Вінтер працює над його справою, і що "днями можуть бути деякі новини".
Цього дня після того, як адвокати та клерк апеляційного суду уточнили формулювання та умови судового рішення, судді апеляційного суду видали розпорядження про умовно-дострокове звільнення Сіатти під заставу у розмірі 10 025 доларів США до розгляду його апеляції.
Охоронець повів його до канцелярії в'язниці. Сіатта не розумів, що відбувається. "Вони сказали мені: "Де твої речі? - розповів він мені пізніше того дня. - І я запитав: "Чому? Чому мені потрібні мої речі? І вони сказали: "Тому що ти йдеш додому"".
Сіатту привели назад у його камеру з пластиковим кошиком, щоб він зібрав своє майно. Охоронець дав йому три хвилини - часу ледве вистачило, щоб віддати чашку для кави, приблизно 20 пакетів локшини швидкого приготування та шоколадний пиріг з вершковим кремом сусідові, засудженому на 12 років.
"Я йду додому", - сказав Сіатта.
"Як це розуміти, що ти йдеш додому?" - запитав він.
"Я думаю, мій адвокат провернув деякі справи, і я виходжу звідси", - сказав Сіатта.
Співрозмовник, якому належало звільнитися у 2022 році, похитав головою.
Через кілька хвилин Сіатта вийшов з камери, щоб винести сміття. Працівник в'язниці провів інвентаризацію його речей - чайник, кілька книг і журналів, пара пластмасових шльопанців, - і видав йому конверт з готівкою на суму 63,90 доларів, залишок з рахунку тюремного магазину. Хтось дав йому сірі штани і білу футболку, і Сіатта змінив своє блакитне тюремне вбрання. Йому залишили білі кросівки з його тюремним номером Y11107, написаним від руки збоку. Він все ще був дуже схожий на в'язня. Охоронець наказав йому сидіти і чекати. Його майно переклали в картонну коробку.
Через годину чи дві Сіатта пройшов через ряд важких дверей до чергової частини Шоуні, де його чекав Т.Г. Тейлор, колишній армійський офіцер, який перший розповів мені про ув'язнення Сіатти. "Привіт," - сказав Сіатта і злегка посміхнувся. Тейлор пояснив, що відведе його в мотель у Маріоні, де з ним зустрінеться мати. Вони перемовлялися чіткими формулюваннями двох служак, які збираються на патрулювання.
"Як ти?" - запитав Тейлор.
"Я в порядку", - сказав Сіатта. Він проходив охоронців з дерев'яним обличчям по території мимо машин. В авто він розслабився. Він їв чізбургер, доки Тейлор намагався пояснити, що саме сталося. "Я поняття не мав", - сказав Сіатта.
Тейлор зателефонував Морін. "Він у нас", - сказав він. Морін внесла передоплату в Блумінгтоні і направилася їм назустріч. Сіатта взяв телефон. "Привіт, мамо, як твої справи? В мене все гаразд. Де ми, хлопці? Година і 10 хвилин їзди. Ти вже бачили Шоані. Нічого хорошого. Так. Так, звичайно. Я теж".
Він поклав трубку. Сідаючи за руль, Тейлор підніс понюшку тютюну до нижньої губи. У в'язниці не було тютюну. "Ух ти, не поділишся дрібкою цієї ностальгії?" - запитав Сіатта.
Тейлор поділився тим, що мав, і вийшов у магазин, щоб купити іншу банку. Він попросив Сіатту зачекати в машині. Його звільнили так швидко, що він боявся здатися втікачем.
У мотелі десь на шосе Тейлор відкрив сумку, знайшов футболку і кинув йому. Сіатта тепер виглядав як вільна людина, якою він був. Він попрямував до кофе-бару мотелю і сів спиною до стіни, обличчям до фойє. Протягом години він ходив між фойє і кімнатою Тейлора, доки не з'явилася Морін. Вона та її син повільно йшли один до одного і мовчки міцно обійнялися.
Коли вона його відпустила, то повернулася до Тейлора, майже не вірячи сама собі. "Дякую", - тихо повторювала вона знову і знову.
Сіатта попросив її телефон. Він повинен був зробити дзвінок.
Ешлі Фолк була вдома на кухні в Чикаго. Вона працювала в нічну зміну за барною стійкою. Вона знала, що Вінтер намагається витягнути Сіатту, але не знала про пропозицію Чемберса чи про неминуче звільнення. Вона побачила номер Морін і відповіла.
На іншому кінці був голос Сіатти.
"Кохана", - сказав він.
"О боже!" - скрикнула вона. Вона зіперлася на кухонну шафу, а потім сповзла на підлогу, де зігнулася, ридаючи. Через телефон вона чула Сіатту. Він теж плакав.
Наступного дня я зустрів Чемберса в кав'ярні. Кожен був здивований тим, що держава різко змінила свою позицію. Варто було вияснити: чому прийняли саме запропоноване Чемберсом рішення справи, від якого відмовлялися впродовж двох років?
Чемберс описав систему кримінальної юстиції як перевантажений завод. Він сказав, що в його офісі розглядають майже 5000 справ на рік, і він не здатен уважно стежити за кожною з них, а тим більше перечитувати всі матеріали справ. За його словами, щоденник, який проливає світло на історію сутички, не був доступний під час розгляду. Він з'явився напередодні суду.
Після того, як ми зустрілися вперше навесні, він сказав, що переглянув справу і знайшов щоденник. Після того, як закінчив читати, він сказав, що вже не дивувався, що Сіатта опинився в наручниках. "Ви берете дев'ятнадцятирічних, ставите їх в екстремальну ситуацію, де їх просять робити - або, можливо, не просять, а вимагають робити щось, - що суперечить цінностям, на яких вони виросли, і уряд США поплеще їх по спині і скаже: "Удачі", - сказав він. - Я не бачу, що це, як не рецепт, щоб щось пішло не так".
З його точки зору, сказав Чемберс, угода про визнання вини не була насправді великою зміною. Сіатта отримав мінімальний вирок за злочин "Класу-X" і скоро оскаржить його щоб одержати мінімальний вирок за злочин на один клас нижче. "З практичної точки зору, це велика зміна", - сказав він, - тому що Сіатта вийшов з в'язниці. З юридичної точки зору відстань між ними не більша за товщину волосини".
"Та для суспільства, - додав Чемберс, - нова угода була, мабуть, більш прийнятною. Якщо Сіатта буде добре поводитися в Шоані, він одержить право на звільнення менш ніж за три роки і повернеться практично без консультування чи лікування його ПТСР. Зараз Сіатта протягом декількох років буде під державним наглядом, отримуючи постійне лікування. Раціональним обгрунтуванням для мене стало: "Що для людей безпечніше у довгостроковій перспективі?", - сказав він. - Лікувати його чи просто прибрати з вулиці?"
Чоловік, який бився з Сіаттою в будинку в Нормалі, визнав, що його почуття змінилися. Хоча сам він і не брав участь у боях, корпус морської піхоти залишився головним у його житті. Він служив клерком чотири роки і з почестями пішов у запас сержантом. Пільги за Біллем G.I. допомогли йому вступити до коледжу, і його брат був на воєнній службі. Будучи залученим в якості свідка до судового слухання, він не знав деталей бойового досвіду Сіатти в січні при призначенні покарання, а дізнавшись більше, він дивився на Сіатту як на п'яного морського піхотинця, який наробив дурниць. Вторгнення в будинок не було посяганням на особистість. "Наприкінці дня це було просто випадковою справою", - сказав він. Коли Чемберс зателефонував йому наприкінці весни, щоб обговорити звинувачення Сіатті, він вислухав нову пропозицію прокурора. Після того, як він її обдумав, він сказав мені: "Я більше не злюся. Я був готовий залишити це в минулому і пробачити ".
Після розмови з Фолк по телефону, де він повідомив їй, що звільнений, Сіатта пішов зі своїм братом у Таргет, щоб замінити свої тюремні кросівки. Чи було це через раптове переміщення з Шоані у великий супермаркет чи це наслідок спожитих їжі, кофеїну та нікотину, він був приголомшений. Він розривався. Наступного дня він зареєструвався в офісі управління заставами в Блумінгтоні, а влітку з'явився в суді і визнав себе винним за менший класом, у спробі вторгнення в будинок, та розпочав чотири роки умовного позбавлення волі зі щотижневими консультаціями в АЛВ.
Він відчував слабкість. Він зробив ще дещо за перші тижні, перш ніж відвідати Фолк та піти в тренажерний зал. "Його енергетичний рівень був зовсім невисоким," - сказала вона. Фолк теж бореться. Місяці, проведені Сіаттою в Шоуні, сказала Фолк, пройшли для неї сірою вервечкою. Кожен день був прісним і безбарвним. Але вона розуміла, що Сіатті це гірше. Тепер, коли він повернувся, вона була терплячою, бажаючи дозволити терапії дати результати і дати йому відновити свій ритм. Вона була в захваті від змін у своїй долі - "коли я дивилася на нього, це переродження", - сказала вона, - але не очікувала казки. Коли він здавався відсутнім, вона пропонувала йому погуляти. "Ми гуляли з собаками навколо кварталу, - сказала вона. - Наступного разу ми проходили навколо ще кількох кварталів".
До осені Сіатта притримувався приписів, був на хорошому рахунку у свого інспектора з нагляду та більше гуляв. Він був фізично придатним. АЛВ знизила рівень інвалідності з 70 до 50 відсотків - ця зміна свідчила про те, що лікарі відчули, що його ПТСР ослаб. Коли я відвідав його наприкінці листопада, ми тричі на день їли в ресторанах протягом чотирьох днів. Кожного разу він був люб'язним з персоналом і не проявляв пильності. Двічі він сідав спиною до дверей. Він не пив майже два з половиною роки. Його очі блищали, його голос був спокійним, а його поведінка розкутою. Він шукав роботу, хоча було важко з умовним покаранням пройти повну перевірку. Його ледь не взяли на роботу в транспортну компанію, сказав він, доки він не повідомив керівнику про свій вирок. Він не здався. Фолк думає, що в недалекому майбутньому йому доведеться перевіряти посвідчення на вході в спорт-бар, де вона працювала.
В очікуванні він ділив час між домом матері і Фолк і говорив про шлюб. Фолк знала, де він був і що він зробив, і вона прийняла все це. Близькість, запропонована Сіатті, принесла полегшення. "Пояснення виснажливі, - сказав він, - і вже багато що зроблено".
Одного ранку після зустрічі з інспектором по нагляду Сіатта знаходився в підвалі будинку своєї матері, гамселячи важкий мішок. Нагорі в книжковій шафі були фотографії його життя, в тому числі за кілька днів до того, як він прийшов додому морським піхотинцем, коли його вербувальник приніс родині торт. Він був сором'язливою дитиною з вуграми і накачаними руками, здатний робити 28 підтягувань ще до того, як приїхав з тренувального табору. Зараз він здавався не набагато старшим, у підвалі, працюючи з підвішеним мішком. Він обмотав руки стрічкою. Його голені і ступні були голі. Піт бісером проступав на плечах. Повітря передавало звук кожного удару, потім пауза. Він вперто бив мішок, опираючись бажанню дослухатися до гострого пульсуючого болю в руках, коли він намагався виробити терпимість до болю і зміцнити кулаки. "Ви ж не хочете розбити вашу руку об чиєсь обличчя", - сказав він.
Сіатта навчався виконувати вправи любительських змішаних бойових мистецтв, щоб виступати на арені бійцівського клубу Середнього Заходу. Його схема включала спаринг з другом поліцейським. У нього була лише одна проблема. Йому не вистачало повного контролю над лівою рукою. Колоті рани, здається, пошкодили нерви. Він затиснув мішок своєю лівою рукою - тхак - і нахмурився. "Не відчуваю, моя координація руки-очі порушена, майже як моя система ураження", - сказав він.
Я запитав його, чи вихід на арену з однією здоровою рукою, щоб обмінюватися ударами з підготовленим бійцем, не несе більше ризиків, ніж він може хотіти, особливо враховуючи крихкі платинові трубки в шиї, які можуть зруйнуватися. Йому, здається, обридли ці запитання. Такі застороги він чув, оскільки розповідав друзям, що вважає себе морським піхотинцем. "Якби я мріяв бути адвокатом або лікарем, що соціально прийнятно, тоді всі були б щасливими, - сказав він. - Але коли я розповідаю людям, що хочу бути бійцем, вони однакові: "Ох, ти знову трахнеш сам себе"".
Люди застерігають його, що він постраждає, сказав він: "Мені подобається,"він боєць, і цим все сказано"". Він сподівається заробити достатньо грошей для оплати лікарняних рахунків. Руки ритмічно рухаються, обличчя відсторонене, його ліва сторона системи націлювання не зовсім в порядку, Сем Сіатта б'є мішок.

К. Дж. Чиверс - письменник, журналіст, репортер "The New York Times" з 1999 року, пише про військові конфлікти. Працював в Афганістані, Іраку, Сирії, Ізраїлі, Лівії, Росії, Грузії, Уганді, Узбекистані та висвітлював теракт 11 вересня в Нью-Йорку. З 1988 до 1994 року був офіцером морської піхоти США й командиром роти під час миротворчих операцій у Лос-Анджелесі.
Це не перша його Пулітцерівська премія — вісім років тому він разом з командою отримав нагороду в області міжнародної журналістики за матеріали з Афганістану й Пакистану.