Торгуємо усім, чим тільки можна,-
Словами, дровами, життям, сукном...
Та на аршин лягла рука не кожна,
— Як і раніше, мрію за вікном.

Що я продам? Мій крам — від мрій утома,
Широке серце й бідний олівець!
Річ світова, і річ давно відома —
Який вже там ще й з мрійника купець...

Євген Плужник

У 450 році до н.е. в наших скіфських степах побував "батько історії" Геродот Галікарнаський. У книзі "Мельпомена" описав він вісім скіфських рік, серед яких загадкова річка Гіпакіріс. Що то за річка, вчені ніяк не дійдуть згоди і рухають досі цей Гіпакіріс від Волги до Дніпра і назад від Дніпра до Волги. Та запитайте ж ви кого-небудь з покровчан, і він авторитетно пояснить, що в результаті прогинання Причорноморської западини у V сторіччі н.е. Гіпакіріс розламався на дві річки: Каланчацьку Балку, яка зараз впадає в Чорне море, і Сірогозьку Балку, яка впадає в Агайманський під (той самий Агайманський під, де був упійманий останній на землі дикий кінь тарпан).
Ви ще не знаєте, що таке під? Приїздіть у Покровку навесні, коли тала вода зі степу понесеться з ревом до балки або тихо-тихо стече до природних впадин - подів. В новонароджених безкрайніх степових озерах засиніє небо, попливуть вітрильниками білі хмаринки, забігають берегами кулички, падатимуть з неба на плеса дикі качки, пролітатимуть над ними з ґелґотом дикі гуси, уквітчаються береги золотим цвітом реліктових тюльпанів - безвідмовного степового приворот-зілля. Двадцять тисяч весен тутешні парубки причаровують дівчат оберемками цих квітів.
Припече сонце, і вже у червні про озера, про численне перелітне птаство, про тюльпани згадуватимуть у своїх піснях тільки жайворонки в синьому небі та шепотітимуть зелені трави, які піднімуться з землі, що не знає плуга.
У прадавні часи до Сірогозької Балки біля кургану Огуз підходив Муравський шлях. Це про нього старовинна загадка - "лежить Гася, простяглася, а як устане, то й неба достане". Тут перехрестя доріг, що вели зі Сходу, з Китаю, через Таманську переправу в Європу, Рим, та з Криму, з Босфору - на Північ.
Тут, у Покровці, знаходиться центр Європи. На північ від Покровки мешкають поляки у Новопетрівці, на півдні - білоруси і литвини у Дем'янівці, на заході - росіяни у Новоолександрівці та Верхніх Сірогозах, а в центрі цього світу, як і годиться, ми, українці. Крім нас кого тут тільки немає! Старі люди кажуть, невідомо хто і невідомо де, але ще хтось тут таки є!
Згадував мій дід, як у голодному тридцять третьому році рятував їх від голодної смерті дробовик брата Петра. Дякуючи впольованій дичині, в нашому роду тільки троє померли від голоду: дідів син Макарко, та Вірочка з Андрійком - меншенькі його старшої дочки.
Зараз буде мова про те, як пішов якось Петро з рушницею в бік Анатолівки пошукати в степу зайців. Нічого не вполював, повертається надвечір додому. Раптом стало йому так моторошно, просто жах. Оглянувся - вдалині якась звірина слідом біжить, ніби вовк, тільки більше за вовка. Пішов швидше, оглядається, а той вовк все ближче, і вже такий великий, як бик. Петро бігти зірвався, на бігу хреститься та всі підряд молитви читає (може ж хтось з небожителів допоможе), від страху ноги підкошуються. Знову оглядається - а оте страшне та сіре вже чи не півнеба собою затуляє. Тут - погибель незнана, а дома голодні малі діти. Треба самому рятуватися. Зупинився, прицілився з рушниці та як бабахне в того невовка - враз зникло воно, як і не було.
Прийшов Петро додому - блідий, руки тремтять, розказує про степову чудасію. Хіба ж вгадаєш, що то могло бути?! До нас у цьому степу хто тільки не жив - круг села весь степ у великих та малих курганах. Які тут люди в землю покладені, яких богів з собою забрали, яких залишили, як з ними всіма ладити, щоб не баламутили?
Пасли наші дівчата корів на схилах Богданівської балки. Вже збиралися на доїння стадо гнати, аж над водою ніби щось застогнало, та так важко, так моторошно. Переглянулися - може почулося. Аж знову стогін і жіночий голос "Вже скоро полудень, а парубка немає", - та й стихло. Дівчата зо страху так і посідали на землю, ворухнутися бояться. Коли це з боку Дем'янівки щось закурилося в степу, вершник наблизився - хлопець незнайомий, молодий та гарний. Коня до води підвів напоїти, сам роздягається - купатися намірився. Дівчата руками замахали, в один голос до нього закричали: "Не йди у воду, не можна!". Засміявся, парубок, з розгону рибкою пірнув у воду. І не випірнув... Знайшли утопленика аж під вечір. І хто скаже, що то було? Відомо, що Полудниця карає тих, хто в полудень у степу якусь роботу робить. Так то ж у степу. А біля води?
Отож про воду. Для спекотного степу вода - скарб. Колодязі та копанки зараз не до слова. Мова піде про балку. Щоб утримати талу воду, по балці ще при заснуванні села були насипані чотири греблі. Навесні велика вода рвала греблі і йшла далі на Сірогози, а то й на Агаймани. Бували й такі весни, коли вода мирно наповнювала балку. Якщо кілька років підряд траплялося дощове літо, вода в балці не пересихала - в ставках встигала завестися риба.
Так ось, у селі три греблі як греблі, а догмарівська - особлива. Якому мудрагелю збрело в голову насипати греблю на краю балки, де весняної води набирається жабі по яйця? І як така мала вода могла розірвати цю греблю? Не інакше, без нечистої сили не обійшлося, бо гребля таки розірвана. Біля греблі - чамур. Боже ж ти мій, треба, мабуть, ще й про чамур розказати, бо звідки ж не степовику знати, що це таке.
Почну з того, що у степовому селі хати будували не з дерева, а з саману (ще раніше - з вальків, але про вальки мова окрема і не зараз). Саман - це зроблена із землі цегла форматом А4 в основі і сантиметрів 20 висотою. Уявили? Щоб зробити саман для хати, поблизу води (ясна річ, що з давніх часів на балці) копалася широка яма, насипалося в неї неміряно землі і одна гарба соломи, заливалося все водою з балки - оце і є чамур. У багнюку заводилася смирна конячка, а як великий чамур, то й дві.
Ваше щастя, якщо ви - мала дитина і вам ще дозволяють забратися на конячку і їздити на ній по колу ті півгодини, які конячка міситиме чамур. Доки ви тішитеся, уявляючи себе хвацьким вершником - козаком, індіанцем, мушкетером (яка різниця?), на чамур збираються люди з дерев'яними формами для саману. Навкруг чамура вистилається соломою земля, робітники беруть в руки по відру з водою і ганчірці, починається робота. Одні відрами місиво з чамура підносять, інші у змочені водою форми цю суміш натоптують, вирівнюють. Піднімається форма - штука саману готова. І так ряд за рядом - сотні, тисячі цеглин, які будуть висушені на сонці з усіх боків, обтесані сокирою, укладені в стіни нової хати.
Доки триває робота на чамурі, господиня готує обід для всіх робітників. А вам випадає викупати коня. Ще хоча б один тільки раз поплавати з конячкою, тримаючись за її хвіст, чи поруч - хлюпаючи водою їй на спину, гриву. Вода, сонце, небо, купання коня і верхи то чвалом, то риссю, то галопом по дорозі до стайні - найщасливіші миті дитинства, найщасливіший сон з дитинства.
Коли у Сірогозьку балку прийшла дніпровська вода через Північно-Рогачинський канал, у Покровці перестали будувати хати з саману. Тільки по всій балці залишилися ями, і батьки наказують дітям не купатися біля чамурів, щоб не потопилися.

Остання моя байка буде про скалалек, учинений в самому центрі Європи нечистою силою, яка засіла у зарослому здоровенними будяками чамурі, що біля порваної догмарівської греблі. Немає й не було ніколи в чамурі телевізора, тому наша нечиста сила не тільки не зомбована, але ще й громадсько-активна і ініціативна - цілодобово вигадує собі всілякі забавки.

Наприклад, щоб збутися небажаного сусідства з тваринницьким комплексом, який їй побудували біля рідного чамура тридцять років тому, ця нечисть пішла на те, щоб зруйнувати велику державу, а разом з державою по камінцю покровчани рознесли і тваринницький комплекс.
Та сьогодні мова буде не про цей, а про інший скалалек, яким гаспидська нечисть розпалила тут великий міжнаціональний конфлікт. У нашому чамурі окопався російський чортячка (ні в якому разі не плутати з Чортячками Скороходами, які відомі власним ставочком у городі, власним вітрячком на подвір'ї, та ще тим, що малий Васильок Чортячка батьковим тракторком поросятко задавив). Російський чортячка прибув у Покровку з першими переселенцями. Дядьки, готуючись до від'їзду з Курщини в наші степи, вантажили свій скарб на вози. І треба ж було статися, що в цей час головний по пеклу Луципер пішов на виклик до Самого, а двері в пекло причинив нещільно. Малі чортенята, як горобці, сипонули на землю в жмурки гратися (ніби їм у пеклі місця мало!).
Наш малий сховався на возі Скороходів, які тоді ще не були Чортячками, дядьки зверху його лантухами та клунками привалили так, що чортеня не змогло випростатися з-під них до самої Покровки. Скільки його не шукали малі чортенята і великі чорти, не знайшли. Вирішили, що загинув малий, і під іменем "№256. Жмурик, що назавжди сховався" записали його на пам'ятній пекельній дошці, на якій імена всіх загиблих чортів записують.
Жмурику нашому припала до душі степова вольниця, тому дорогу назад до пекла не став шукати. Характер мав товариський, швидко знайшов собі приятелів і у видимому, і у невидимому світі. Найдивовижнішою була дружба, яку завів малий з тутешнім ангелом, який прибув із Качарівки, що на Харківщині. Чи то цей ангел так закохався у якусь красуню, що рушив за нею на край землі, чи то мав якусь таємну місію, але перші роки уважне око ще могло застерегти його білокрилі польоти над селом. А далі завів наш український ангел дружбу з тим самим Жмуриком №256, і почалося... Вже років за десять дружби мав наш ангел копита на ногах та довгого, як у чорта, хвоста, який під час польоту плутався між крилами так, що ангел (вже Чортоангел) кілька разів грюкався з неба додолу.
Доки російський чортячка не починав мутити воду в балці, наш український Чортоангел являв чудеса ангельської любові, зціляв, допомагав, на добро наставляв, захищав село своїми білосніжними крилами від всяких напастей. Чи то вроджена скромність, чи то пара копит і хвіст причиною, але Чортоангел все частіше став бувати у чамурі в дивному тамтешньому товаристві, доки й зовсім туди не перебрався. До руйнації тваринницького комплексу цей Чортоангел теж руку (чи копито?) приклав. Не поспішайте його судити, уявіть собі, що ви маєте білосніжні крила, пару копит і хвіст. А тепер пройдіть з цим надбанням вулицею. Спробували? Чи не захотілося й вам пересидіти фурор від цієї прогулянки у тому самому чамурі? Отож бо й воно.
Все ж треба доказати про покровський скалалек.
З Північно-Рогачинського каналу у Сірогозьку балку прийшла дніпровська вода, а з нею і дніпровська риба. В греблях проклали труби, щоб пропускати воду по балці далі. Чим тільки Жмурик №256 не жартує, коли Чортоангел спить. Те, що було далі, інакше як чортовими витівками не назвеш. Отож Чортоангел спав, коли Жмурик №256 намовляв покровських дядьків перегородити сітями хід рибі через труби. І розгорівся великий міжнаціональний конфлікт. (Прошу вибачення, за вживання неполіткоректних термінів "кацапи", "хохли". З пісні слів не викинеш, саме вони розселилися у Покровці і в сусідніх селах).
Олександрівські та сірогозькі кацапи не відразу помітили, що риби в їхніх ставках недостає. Та ось їхня розвідка (не без участі Жмурика №256) донесла, що хохли привласнюють собі рибу, користуючись монопольним положенням на транзитній балці. Кацапи нормальною кацапською мовою запропонували припинити крадіжку суспільного багатства. Покровські дядьки кацапської мови не розуміли і посміювалися собі під ніс, наминаючи смажених коропів та запиваючи тараньку пивом.
Глупої ночі біля греблі №3 висадився кацапський десант на чолі з Жмуриком №256, з лопатами, ножами та сокирами - захоплювати транзитну трубу і нищити капосну сітку. Покровські дядьки, попереджені Чортоангелом, не дрімали - дали повний відлуп нападникам ще й захопили трофейні лопати, ножі, сокири.
Збройна сутичка за транзитну трубу набула розголосу і стала предметом розгляду у вищому суді Сірогоз, який присудив, кацапам на війну до хохлів не ходити, сітку з труби зняти, трофеї повернути, покровським рибоїдам помимо риби, харчуватися ще й іншими дарами природи.
Стосовно участі у конфлікті Жмурика № 256 і Чортоангела було винесене окреме таємне рішення на загальних зборах у чамурі. Що то за рішення, нам, смертним, знати не дано. Але ходять чутки, що зараз у Жмурика №256 на спині між лопатками з'явилися плоскі рогові нарости, а у Чортоангела хвіст став білим, як його крила. До чого б то воно?
06/02/2012