Шановна спільнота ще не знає, яку важливу роль у європейській геополітиці відігравало і відіграє моє рідне степове село Покровка. Зважуся нарешті озвучити глибоко зариту в моїх працях думку – вивчайте Покровку, бо саме тут знаходиться золотий ключ до розв'язання Великого Українського Питання. Усі сучасні суспільно-політичні теорії і напрямки зароджувалися і формувалися тут, у самому центрі Європи, у покровському чамурі №1, і щовесни малими потічками та потоками розтікалися по всій - не побоюся пафосу цього твердження - Євразії. Сьогоднішнє моє дослідження торкається саме питання передумов та умов формування покровської (а отже і євроазійської) суспільно-політичної свідомості.
Знали б покровчани, яких складних ідеологічних впливів зазнає на берегах Великої Сірогозької балки їхня випробувана тисячоліттями життєдайна свідомість, то велике переселення народів відбулося б у іншому напрямі.
Які великі спокуси пропонував їм східний напрямок! Як кликали до себе монгольскі степи! Переміг острах, що у великій пустині Гобі не визріватимуть вишні у вишневих садочках та не цвістимуть мальви біля біленьких, підведених чорною сажею хат. Та й перепічок з пампушками могло вистачити тільки до Алтаю, а там хоч плач і скач, хоч сидячи плач – не досягши Великої Української Мети. Який же українець здатен прожити без Великої Української Мети? Мені такі не знайомі. Немає таких, хто згодиться на якийсь Алтай, прагнучи всім серцем до Монголії.
Вабив покровчан ще й західний напрямок, але туди вже подалися кровожерливі готи - до них щирого українця і калачами не заманиш. Генетична пам'ять зіграла злий жарт. Готи і готки, прибувши на місце, позакохувалися у древніх римлянок та римлян і зазнали складних генетичних пертурбацій. Гени дикості готів виявилися рецесивними і за кілька поколінь повністю були витіснені домінантними античними генами. На час планування Великого переселення українців дослідження геному європейців ще не були оприлюднені, і українці не знали, що гени дикості готів вже не становлять загрози для мирного, хоча й дещо дикуватого українця.
Теплолюбиві українці соловецький напрямок для переселення навіть подумки не розглядали.
Так і вийшло, що переселення відбулося на південь, до Покровки, на береги Великої Сірогозької Балки. Визначальними у формуванні броунівської політичної свідомості (носить ім'я свого першодослідника - англійського вченого Броуна) покровчан стали впливи слабко консолідованих індивідуалістів із покровського чамура.
Самий час познайомити люб'язних (нелюб'язних, хай їм грець, також) читачів з лідерами цього суспільно-політичного утворення. Не буду вантажити високоосвічену спільноту розповідями про петлеву квантову гравітацію та про велике значення інстантону в утворенні одинадцятивимірного Всесвіту з шістьма „усохлими” координатами. Візьмемо до уваги те, що і п'яти повноцінних координат просторово-часового континуума вистачило на те, щоб саме у районі чамура п'ята координата зробила таку хитру петлю, що по ній між чотири- і п'ятивимірними світами почали швендяти туди–сюди мешканці п'ятивимірного світу (старі люди кажуть, що всі ми там будемо).
Візитери та контактери звідти дуже відрізняються одне від одного. Оті, що з кам'яними сокирами та шкребачками, прозорі, мов полуденне сріблясте марево над розпеченим степовим чорноземом. Іноді вони вдаються до вербального спілкування (як покровчанину, хай і п'ятивимірному, та не побалакати хоча б раз на день), але чотиривимірні видають такі верби, що п'ятивимірні поспішають від них до гравітаційних петель у невідкладних п'ятивимірних справах, а чотиривимірні довго хрестяться та шепочуть молитви. Деяким чотиривимірним після вербального контакту переляк доводиться яйцем викачувати або/і воском виливати. Тому знехтуємо цими політичними впливами, не зважаючи на їхнє яскраве емоційне забарвлення (мало що кому померещиться).
Про яскраві особистості Жмурика № 256 та Чортоангела не буду повторюватися, щоби не наразитися на діагноз „прогресуючий бронтозаврячий склероз”. Хто здатен бачити серцем, той у літні місячні ночі роздивиться на греблі жіночу постать - це донька Ареса, цариця амазонок Пенфесилея виглядає з дальньої Еллади в гості додому свого сина - річкового бога Каїстра. Свою літню відпустку він завжди проводить біля матері, у рідній Амазонії. Тут, у Сірогозькій балці (тоді ще Кіракірісі), малям повзав він у воді вздовж берега, збурюючи муляку малими ноженятами і кличучи: „Мамо, поглянь, я плаваю”. А мама ласкаво усміхалася і застерігала: „Тільки не запливай на чамури, любий”.
Пенфесилея у 1250 р. до н.е.привела своє військо до Трої на допомогу цареві Пріамові, тут і загинула від меча Ахіллеса, сина Фетіди. Схилився Ахіллес, щоб роздивитися переможеного ворога, і вражений вродою, закохався в погублену ним красуню.
Щоправда греки так і не дійшли згоди, хто кого вбивав, Ахіллес Пенфесилею чи Пенфесилея Ахіллеса, та в якому порядку вони закохувалися одне в одного. Дійшли згоди тільки в одному – напівживе напівмертве кохання породило їхнього єдиного сина Каїстра, який швиденько емігрував до Греції, бо в Греції, на відміну від Покровки, таки все є, крім рідної балки, за якою Каїстр цілий рік тужить (всі ми потребуємо чогось, щоб за ним тужити).
Войовничі амазонки і відважні древньогрецькі герої щиро кохалися, щоб залюднити наші степи. Два тисячоліття минуло, а їхні миролюбні нащадки ніяк не позбавляться успадкованих національних рис: вдома чубляться і нищать одне одного з затятістю славних Ахіллеса і Пенфесилеї, воювати ходять за тридев'ять земель під стіни чергової Трої, щоб свої лани не витолочити, співають пісні, танцюють і розповідають небилиці про свої одіссеї.
Безбаштовий чорт Жмурик № 256 не мав ані найменшої поваги до кохання Пенфесилеї та Ахіллеса. Коли Пенфесилея не могла дотягнутися до нього ні бойовим кулаком, ні мечем, звав її Жмурик Феською і дурепою: „Фесько, нащо тобі здався твій охуленний Охуллес? Варила б краще дома борщ, а не гасала на коняці, як не сповна розуму. Були б у тебе і господа, і худоба, і чоловіка мала б під боком на перині, а не в якійсь Аїді, і дітей купку, а не одного єдиного емігранта заморського”.
За насмішками Жмурик ховав підступний план. Річ у тім, що у Пенфесилею давно був закоханий скіфський цар Таргатай. Наобіцяв Таргатай Жмурику золоті гори зі скіфських курганів, якщо той прихилить до нього серце Пенфесилеї. Жмурик і повівся, була у нього слабина – кохався він у скіфському золоті, немало його наскладував у своїй схованці в Ермітажі. Як же лютував Жмурик, коли олександрівський дядько зі скарбів, відритих з кургану Козел, наробив золотих злитків на продаж – дісталося тоді і дядькові, і Чортоангелу, що свою роботу робить аби як, а заодно і всьому покровському чамуру. Чамуру за що? Простіше простого - бий своїх, щоб чужі боялися.
Кому золото не дає спати, а мені сниться скіфський п'ятивідерний котел з охайно наклепаною латкою на продірявленому боці. Багато років моя уява летить до нього – бачу біля нього все скіфське воїнство за обідом, бачу, як одержав у бою цей котел рану від меча чи ножа, якого клопоту мало військо, щоб знайти майстра і полагодити котел, як варилося в оновленому котлі святкове м'ясиво під пильними поглядами їдоків. Але це так, лірика...
Повернемося до Таргатая. Він був по справжньому великим скіфським царем, уславленим своїми перемогами. Скіфи при ньому володіли землями від Дністра до Алтаю. У бою цар був поранений. У скіфів теж були іпократи (по нашому, коновали), які допомагали пораненим пошвидше відшукати дорогу до п'ятивимірного світу. Недовго блукав і Таргатай - наказав скіфам довго жити та й став п'ятивимірним. Вдячні скіфи звели для нього величний курган, спочивати у якому мав би за честь і фараон Хеопс. Навкруг звели кілька десятків курганів, в яких розмістили царський табун з кількасот скакунів. Біля курганів настромили на палі кілька десятків коней і воїнів, щоб проганяли від курганів грабіжників. У супровід царю виділили слуг і кохану дружину. Таргатай був не проти залишити на землі свою дружину, а не водитися з нею у п'ятивимірному світі, але сповістити таку свою волю вже не зміг. Відкараскався від неї за першої ж нагоди у якійсь з петель п'ятивимірного світу.
Отож Жмурик взявся висватати Таргатаю красуню Пенфесилею: нашіптує їй про амури Охуллеса з Брісаїдою, звеличує доблесть і багатства покинутого невірною дружиною Таргатая. Вже почала Пенфесилея кидати на Таргатая зацікавлені погляди, аж трапився конфуз із конфузів. Завітав до чамура Велес, покровитель всілякої худоби, як чотириногої, так і двоногої. Треба ж було статися, що під час застілля з нагоди прибуття гостя Жмурик почав перелічувати Пенфесилеї багатства Таргатая з його погребових курганів. Почув Велес, скільки худоби було загублено задля марнославної царської пихи, і не кажучи ні слова вчепився в розкішну бороду Таргатая. Весь чамур зойкнув, коли Велес підняв над головою бороду з поворозочками – полосу кінської шкіри з гарно підстриженою гривою. Таргатай виявився безбородим азіатом, який безсоромно приховав під накладною бородою своє нешляхетне походження. Жінка здатна вибачити чоловікові все, крім брехні. Серце Пенфесилеї назавжди відвернулося від Таргатая і повернулося до Ахіллеса.
Таргатай після цього довго мутив воду у Сірогозькій балці. Зокрема підбив покровчан сідлати коней і виступати в похід за покращання життя вже сьогодні проти тих, хто заважає нам жити. Знайшлося у селі зо два десятки коней, дві неприватизованих брички і одна гарба (по іншому - мажара). У дві брички всі вояки не помістилися. Пересварилися між собою, кому бути піхотою, кому кіннотою, а кому їхати на ворога у бричці. Натомилися сваритися та й повернулися з походу до своїх хат.
Хто дочитав казочку, тому бубликів в'язочка.
27/02/2012