В тобі посміхається те, що ти чекаєш

Луїс Сернуда

Продовження 2
Я бачу, як змінюється світ. Світ - це Степ. Він буває припорошений снігом, буває вкритий квітами, він заростає високими травами. В траві не видно гієн і левів, коли вони підкрадаються. Ма каже, що ми теж змінюємося. Мене колись не було, потім я став минулим і буду майбутнім. Ма знає світ, в якому не було мене. Я знатиму світ, в якому не буде Ма. Ма каже, що минуле і майбутнє не мають меж. Сьогоднішнє буття має межі. Я хочу знати межі сьогоднішнього буття гієни, коня, мамонта. Я хочу бачити Степ як вони. Ма говорить, що якщо я буду багато думати про межі буття гієни, то її зуби стануть моїми межами. Цікаво, тоді мої межі стануть межами гієни чи межі гієни стануть моїми межами? Я зможу думати як гієна, чи гієна зможе думати як я? Якщо цю гієну з'їдять інші гієни, багато гієн, чи буде в мене багато меж і як я їх відчуватиму?
Мій Ба - хороший мисливець. Він не хоче, щоб я думав як гієна. Я повинен думати як мисливець. Ба не дозволяє мені ходити в Степ без дорослих. Ба каже, що Степ небезпечний. Я виросту і буду ходити з родичами на полювання. Родичів у мене стільки, скільки пальців на руках і ногах і ще одна рука. Гієни, леви, вовки, леопарди і ведмеді бояться родичів. Вони будуть боятися мене, коли я виросту.
Мені холодно. Степ запорошений снігом. Я кутаюся в шкуру ведмедя. На ній густа, довга шерсть. Вона тепла. Сходить сонце. Воно теж тепле. Чути далекий тупіт. Щось злякало табун коней. Вчора родичі полювали на коней. В нас є м'ясо. Я ще не хочу їсти. Я хочу запитати Ма, чи у сонця є межі. Але я мовчу, бо зараз тут Ба. Він не любить мої запитання і не дозволяє Ма псувати мене розмовами. Розмови для жінок.
Хтось потягнув край ведмежої шкури. Це мій друг Кро. Я оглянувся на Ба, чи він бачить гостя. Ба обгризає м'ясо з лопатки коня і не дивиться в наш бік. Треба встати. Я взяв рубило і відрубав ребро від туші коня. Знову загорнувся у ведмежу шкуру. Оглянувся. Ба не дивиться на мене. Я дав ребро Кро. Він взяв його в зуби й тихо зник у сухій траві. Не можна, щоб Ба знав, що я годую гієну. Гієна - ворог. Гієна може з'їсти людину. Людина може з'їсти гієну.
Кро особливий. Він був поранений і не міг полювати зі зграєю. Я приходив до нього, коли в нас було багато м'яса. Я його годував. Він одужав і повернувся до зграї. Я приходжу в Степ до Кро. Кро приходить до мене. Ми з ним боремося, бігаємо навипередки, сидимо або лежимо поряд. Він дозволяє себе чухати. Я дозволяю себе облизувати. Коли я повертаюся зі Степу, Ба втягує повітря ніздрями і сварить мене: "Ти знову тинявся там, де гієни залишили свої мітки! Не ходи в Степ один, щоб не з'їли гієни". Ба не знає, що Кро не дозволить гієнам мене з'їсти.
До нашої балки приходять пити воду мамонти. Ми на них полюємо. Ми, кроманьйонці, називаємо себе homo sapiens sapiens. Ми розумні люди. Мамонтів ми називаємо homo mammuthus stupidus. Вони теж люди, але дурні. Це Ма вигадує дивні назви. Ми вбиваємо мамонтів і їмо їх. Кістки, жили і шкіру ми не їмо. Кістки, жили і шкіра потрібні для іншого. Коли ми їмо мамонта, дурні мамонти пасуться поряд і п'ють воду з балки. Вони каламутять воду. Я не люблю пити каламутну воду. Ма не дозволяє кричати на мамонтів і кидати в них груддя. Ма каже, що ми помремо, якщо мамонти підуть зі Степу.
Ми живемо в епоху найпізнішого палеоліту. Палеоліт - це кам'яний вік. Був ще найранніший палеоліт. Тоді робили речі з каменів не так вправно, як ми. Ма хоче, щоб я вчився робити відщепи, шкребки, проколки, граветти. Ма каже, хороший майстер відчуває камінь. Ма хоче, щоб я став хорошим майстром. Хороший майстер потрібен нашому племені. Бра був хорошим майстром. Його з'їли леви. Якщо я буду старанним, то навчуся робити потрібні речі з міді і бронзи. Потім я навчуся обробляти залізо і робити самохідні машини, комп'ютер і андроїдів. Андроїд працюватиме замість мене. Я хочу, щоб андроїд обробляв нуклеуси і робив потрібні речі. Ма каже, що ще не час. Зараз треба вправно робити ножі з нуклеусів. Коли Вищі люди побачать мій найкращий ніж, то скажуть, що ми homo habilis sapiens, умілі розумні люди. Ми зможемо стати Вищими людьми. Вищі люди - нащадки інших умілих розумних людей. Невмілі люди homo nohabilis не можуть стати Вищими людьми. Ми не бачимо Вищих людей. Ма каже, що вони є. Ма каже, що вони не хочуть, щоб ми їх бачили. Досить знати, що вони є.
Ма все знає. Я просив Ма показати мій ніж, на який подивляться Вищі люди. Я зроблю найдосконаліший ніж з найкращого нуклеуса. Ма каже, що все треба робити досконало. Якщо я не буду старатися, то стану Homo neanderthalensis, як мій рудий Ді. Я люблю Ді. Він добрий, веселий і сильніший за всіх. Ма каже, що краще б він був розумнішим за всіх. Я б хотів бути Homo sapiens neanderthalensis, сильним, як Ді, і розумним, як Ма. Ма хитає головою і каже, що з генами мені не пощастило. Зовні я вже sapiens, а зсередини ще neanderthalensis.
Коли в нас багато м'яса, ми їмо і розмовляємо про щастя. Всі кажуть, що щастя - це багато м'яса, багато нуклеусів, проколок,і шкребків і достатньо кременів, з яких можна робити потрібні речі. Ма називає нас дурнями, які не знають, що таке льодовиковий період і Велике вимирання. Але ми не думаємо про погане.
Ма вміє читати і писати. Ма вчить мене читати книги, які залишили Вищі люди. Я вмію читати слова. Я не розумію написане в книгах. Ма каже, що треба вчитися розуміти книги і Степ. Мені подобається розуміти Степ.
Мені подобається Степ, коли тепло і немає снігу. Тоді летять на північ зграї качок і гусей, йдуть стада коней, оленів, мамонтів. Ми теж йдемо за ними туди, де щедрі пасовища і багата здобич. Колись у мене були малі ноги і мене несли то Ма, то Ба. Я засинав, заколисаний ходою. Зараз я йду разом з родичами. Я дивлюся на всі боки. Ба каже запам'ятовувати пагорб, річечку, високу вербу, від якої ми повертаємо на північ... Ба каже, що колись я буду вести наше плем'я і повинен знати дорогу.
На нашій дорозі є біла скеля. В ущелині біля скелі дзюрчить струмок. Мох росте на корінні дерев. Шумить невеликий водограй. Падаюча вода - щасливий знак. Коли ми приходимо до білої скелі, всі радіють. Дівчата вибілюють крейдою свої обличчя. Їм здається, що це гарно. Я думаю інакше, але не кажу нікому. Жінки дістають торбинки з козячої шкіри. В торбинках червона глина і чорна сажа. В дерев'яних чашках вони розтирають козячий лій з фарбами і наносять всім на обличчя, тулуб, руки, ноги знаки нашого роду і нашого племені. За ними невидимі Вищі будуть нас впізнавати і захищати.
Білий візерунок обіцяє вдалі полювання, захист від ворогів і щасливе повернення у рідний Степ, коли буде сніг. Діти облазили все навколо Білої скелі. Цвів дрок. Повітря пахло медом. Над дроком було багато бджіл і джмелів. Ми шукали соти з медом, але не знайшли - ще рано.
Я знаю, що таке кремінь. Мої родичі ходять добувати кремінь в землі чужого племені. Вони не завжди повертаються з кременем. Вони не завжди повертаються. В нашій землі кременю немає. Я знайшов у крейді пласт кременю. Я показав свою знахідку Ма. Все наше плем'я зраділо, що в нас є власний кремінь. Не треба ходити за ним до моря чи на схід сонця в чужу землю. Не треба за нього битися, віддавати наших дівчат і здобуту дичину. Це наша Біла гора, наш кремінь, наша ущелина і наша річка. Наше плем'я зветься племенем Білої гори.
* * *
Багато зим минуло. Я виріс. Я розумію книги, які дала мені Ма. Я знаю, що ми були Вищими людьми. Ми стали Нижчими людьми. Вищі люди прогнали нас у Степ. Вони наказали нам вчитися жити так, щоб стати Вищими людьми. Вони відділили нас від себе Нездоланною Стіною. Стіна зникне, коли ми станемо Вищими людьми. Я навчився робити досконалі ножі з нуклеусів. Мабуть Вищі люди не вважають їх досконалими. Вони вважають нас Нижчими людьми.