Де ти, Лі Ман?

Ми не знали, що переживаємо крах імперії. На зміну політичному ентузіазму 1989 року і романтичним сподіванням, які спалахнули услід за проголошенням Незалежності, прийшла боротьба за біологічне виживання. Це страшно, мати під час розрухи двох обірваних і роззутих малих дітей, життя яких залежить від того, чи зможуть батьки за день добути для них якусь їжу. Конструкторське бюро ще складало кошториси, намічало плани, проводило дослідження і випробування, шукало замовників на наші двигуни: двоциліндрові, трициліндрові, чотирициліндрові, п'ятициліндрові, шестициліндрові - з лінійки двигунів різної потужності, габаритів і модифікацій, здавалося, було що вибрати. Але не вибирали - шукали кращих в Росії, Німеччині, Франції. Відрядження в Європу на переговори про торгові і виробничі контакти були цікавішими, ніж у Харків. На наші "Айстри", "Банани" і "Гвоздики" покупців не було.
Виплату заробітної плати почали затримувати спочатку на кілька днів, потім на кілька тижнів, потім рахунок пішов на місяці. Зажевріла надія, що на базі конструкторського бюро буде створене сумісне україно-американське підприємство "Ashurst", яке займеться розробкою газотурбінного двигуна. Американці вважали перспективними наші напрацювання і готові були вкласти гроші в доведення ГТД від дослідного зразка до серійного виробництва. Вони недооцінили вагу радянської бюрократичної системи. Після кількох місяців обнадійливих переговорів, розрахунків, узгоджень, дружніх посмішок і потискання рук Міністерство не дало дозволу на співпрацю. Воно бачило своє призначення в тому, щоб оберігати радянські військові секрети від американських ворогів.
Співробітники КБ почали звільнятися. Хтось пішов реалізаторами в кіоски, які обсіли харківські вулиці, як птахи гілля. Хтось переходив на ще працюючі підприємства, яких залишалося все менше й менше.
Одного разу наш електронік Міша запропонував мені сходити на вулицю Смольну на переговори. Там потрібен був програміст. Це була моя рятівна соломинка. Директор Обчислювального центру колективного користування (ОЦКК) запитав, чи візьмуся написати програму для обліку пробігів шин і ремонту тролейбусів для тролейбусного депо №2. У них є замовлення, але немає програміста для цієї роботи. Я займалася математичним моделюванням і ніколи не працювала з базами даних. Термін на роботу - місяць. За цей час належало вивчити мову програмування Foxpro і написати програму, яку можна було б показати замовнику. Через місяць (у грудні) я звільнилася з КБ і перейшла працювати в ОЦКК.
У штаті обчислювального центру були директор, заступник директора, бухгалтер, провідний програміст, програміст і десять операторів, молоденьких дівчаток, випускниць ближнього професійно-технічного училища №13. Тут виконувалися розрахунки зарплати для трьох районних поліклінік, двох лікарень, двох тубдиспансерів, кількох автотранспортних підприємств, тролейбусного і трамвайного депо. Двічі на місяць бухгалтери приносили стоси паперів, і забирали ще більші стоси роздруківок розрахункових листків і звітів.
Ми з Лізою Мановою ділили на двох кімнату, в якій стояли дві ПЕОМ, два АЦПУ і чотири письмові столи. Ліза писала програми на Паскалі, мені дістався Foxpro. Перший час я напружено вгризалася в методи незнайомої мови, контактувала з замовниками, які, як водиться, могли розповісти, що їм треба лише після того, як виявляли, що їм не треба те, що є. Налаштовувала для операторів програми, які супроводжували перенесення даних з відомостей в базу даних і контролювали правильність вводу. Робилися перші пробні прогони, планувалося, що ще треба зробити в майбутньому.
Лізині програми були вже відпрацьовані, в основному, вона виявляла помилки бухгалтерів, контролювала цілісність введених даних, виконувала розрахунки і друкувала відомості. Я знала, що вона готується до виїзду на ПМЖ до Ізраїлю і мене взяли на роботу з прицілом, що я зможу її замінити.
Коли гуркіт працюючих АЦПУ не глушив решту звуків, ми мали можливість розмовляти.
Два інтроверти сам-на-сам в одній кімнаті - це треба бачити. Кілька днів ми обмежувалися ранковими привітаннями і вечірніми прощаннями. Я мала можливість щодня бачити перед собою її чорне з ниточками сивини хвилясте волосся, недбало скручене у вузлик і прикріплене до потилиці. Не огрядна, але й не худорлява, вдягнена, як і я, в подобу одягу, призначеного прикривати тіло. Одна й та ж сама невизначеного кольору витягнута кофтина, під стать кофтині незмінна пряма спідниця ледь нижче коліна, міцні ноги взуті в імітацію взуття.
Приблизно на третій чи четвертий день вона обернулася до мене і я чи не вперше побачила її обличчя. Круглий овал, круглі щоки, з невеликою горбинкою ніс, чітко окреслені але не повні губи - нічого яскравого, виразного, зупиняючого погляд. Її карі очі ніби вибачалися - з нижньої шухляди столу вона дістала поліетиленовий пакуночок (ми такі мили і просушували для чергового використання) і протягнула мені сухарики: "Пригощайся". Я спромоглася на "Дякую, я не голодна". Але вона вже зважилася на вчинок: "Бери, не соромся", - і посміхнулася ніяково. Я взяла шматочок, згораючи від такої ж ніяковості. При зрості 165 см моя вага навряд чи була більшою за 50 кг. Жили впроголодь - хліб, чай та на вечерю овочевий суп. Ліза сантиметрів 3-5 програвала мені в зрості. Спільне розгризання сухариків налаштувало на обмін словами. Тепер мені належало зробити крок до зближення:
- То ти твердо вирішила їхати звідси?
- Так. Моя старша донька з чоловіком вже там.
- І як їм?
- Чоловік пішов працювати в кібуц. Біля землі важко працювати. Дуже втомлюється Але потім він матиме пільги на навчання по іншій спеціальності. А донька вже зараз працює за спеціальністю. Вона закінчила мехмат університету. Наші мехматівці там цінуються, їй було неважко знайти роботу.
- Вони не збираються потім перебратися в Європу чи США?
- Ні, ми залишимося в Ізраїлі.
- А що тебе зараз тримає тут?
- Молодша дочка закінчить університет і тоді вже ми поїдемо всі разом.
- Молодша теж на мехматі?
- Так.
- Твій чоловік не проти переїзду?
- Що ти, звичайно ні. Він вже більше року без роботи. Ти не знаєш, як тяжко чоловіки переживають свою непотрібність. Він по дому робить все. Але ж це не для чоловіка - вести домашнє господарство. Він чудовий радіоелектронік, в нього руки золоті, золота голова і п'ята графа в паспорті.
- А де він працював раніше?
- Він військовий. Якось їм дісталася забугорна непрацююча радіоантена чи радар, не знаю, як воно правильно називається. Не нашого виробництва. Там дуже складна електроніка. Думали, що доведеться викинути. Ніхто не знав, як воно працює. Едик три місяці з нею возився, а таки розібрався, налаштував, і вона запрацювала на нашу оборону. Немає такого заліза, яке він не зміг би полагодити. Якщо тут він не потрібний, то в Ізраїлі знадобиться. Він дуже розумний.
Інтроверти-роботоголіки не надто налаштовані на розмови. В неї були дорослі доньки, в мене сини молодшого шкільного віку. Кулінарні рецептами, засоби лікування, рукоділля, які зближують жінок, не потрапляли в коло наших інтересів.
Якось Ліза прийшла на роботу сяюча. Куди й подівся звичний вираз відстороненості на її обличчі.
- Що сталося? - ввічливо поцікавилася я.
- Моє оповідання включили в збірку оповідань харківських фантастів, - сяяло не тільки обличчя, а навіть голос.
- Ти пишеш фантастику? - неабияк здивувалася я.
Менше всього ця втомлена, знебарвлена жінка могла бути фантастом. Їй би більше пасувала побутові оповідання в стилі Марко Вовчок про тяжку жіночу долю. Фантастика...
- Пишу. Якби ти знала, яку чудову фантастику пишуть наші харківські письменники. Ти читала братів Олді?
Мусила зізнатися, що моє захоплення фантастикою обмежилося Реєм Бредбері, Станіславом Лемом, Айзеком Азимовим і братами Стругацькими. Свого часу перечитала всі томи "Антології зарубіжної фантастики" і всі доступні збірки фантастичних оповідань. Радянська фантастика не зачепила, хіба що Олександр Бєляєв та Олесь Бердник, прочитані в шкільному віці. Після народження дітей стало не до фантастики. Ввічливо попросила Лізу дати прочитати збірку з її оповіданням. Яка фантастика на руїнах?! Наступного дня Ліза принесла доволі об'ємну книжку в твердій обложці розмальовану якимись фантастичними істотами. Сказала, ніби вибачаючись: "Я тут пишу під іменем Лі Ман". Лі Ман так Лі Ман.
Увечері знайшла в збірці два її оповідання. Перше - плутанина з людей і роботів. Друге вразило. Сюжет такий: жінка дочекалася, коли заснули діти й чоловік, взяла об'ємну сумку і тихенько прослизнула на вулицю міста, де такі ж, як вона тіні, скрадалися в пошуках здобичі. Жінці вдалося забити якусь людину, розчленувати її, і шматками м'яса набити сумку. Так само тихо жінка повернулася додому і лягла спати під боком у чоловіка, який навіть не поворухнувся. Вранці на столі був ситний сніданок і ніхто не поцікавився, звідки він взявся.
Я не надовго затрималася на цьому місці. Заробітна плата інженера без категорії була невеликою, хоча й виплачувалася справно. Подруга покликала працювати провідним програмістом у інший обчислювальний центр з помітно більшою зарплатою. Ліза запитала: "Чому звільняєшся?" У відповідь я продекламувала ці рядки:
Так подлец, корыстью измаян,
Помышляет втайне о том,
Чтоб скончался старый хозяин
И оставил уютный дом.
Ліза посміхнулася. Вона зрозумiла.
Через два роки я зайшла на ОЦКК за довідкою. Ліза вже виїхала. Час від часу я намагалася знайти її в інтернеті. Лі Ман зникла. Пошук Єлизавети Манової вивів на сторінку форуму в Лабораторії фантастики.
Поруч зі мною була фантастична жінка. Пророчу глибину її повістей порівнюють з повістями братів Стругацьких. Непомітна, втомлена, з пакуночком сухариків, іона вдень пропускала через себе гори бухгалтерських відомостей, а вночі писала свою зоряну повість "Рукопис Белсара", в якій вираховувала, як і що треба змінити в минулому, щоб не допустити в сучасному виникнення Імперії Зла...
Її повісті видають і читають зараз. Не збереглося жодної фотографії автора, щоб надрукувати її на першій сторінці, немає жодної людини, яка її пам'ятає. Тільки ім'я Єлизавета Львівна Манова, рік народження 1947, місце проживання Петах-Тиква, Ізраїль.