Ті хто не жив у той час, звісна річ можуть сміятись над тим поколінням що воно так було, але смішного тут немає нічого. Перші роки мого життя. Поїхали ми із батьком у якесь містечко провідати його друга, що лежав там у лікарні. Як воно так сталося я вже не пам'ятаю, але чогось ми там лишились на ніч. Я не спав уночі тому пішов і сів біля чергового лікаря та медбрата. Вони довго про щось говорили, про що саме я не зрозумів за віком. Однак потім лікар мені і каже:

- Якщо ти не хочеш потрапити у лікарню для дурнів, ніколи не повторюй те що ми ото тут говорили. Є загальноприйнята думка що та людина про яку ти чув ніколи не існувала і доводити зворотнє аж ніяк не можна.

Хто та людина? Невже не здогадалися? То Ісус Христос.

Уже не було Сталіна, давно кануло в Лету "Товариство войовничих безбожників" Омеляна Ярославського, а все одно: релігія в СРСР лишалась темою табуйованою. Якщо хтось почав регулярно ходити до церкви, то за третім разом його викликали в партком і казали:

- Товариш щось ви туди зачастили. Вам треба пройти місячний курс наукового атеїзму.

Як правило до атеїстичної пропаганди додавалося дещо таке про що можна на повен голос сказати тільки при наших нащадках, коли вже нас не буде. Натякну лише що після його "сеансу" з голови намертво вилітали всі молитви з акафістами.

Це було ще тільки московське православ'я, яке в Радянському Союзі вже особливо тоді і не переслідувалось. А от іншим конфесіям так не щастило.

Селище Ольховатка під Дебальцевим. День Петра і Павла. На відзначення цього свята російські старовіри, які там жили, збиралися на траві всією громадою і пили чай.

Де не взялась машина з комсомольцями.

- Приїхали, слуги антихристові, - тільки й сказав хтось із старообрядців.

Практично одразу ж потому з динаміків залунав коров'ячий голос:

- Массовый о-о-ох! Массовый бзд-о-о-о-х! Массовый пл-а-а-а-ч! Массовый ср-а-а-а-ч! Массовый э-э-эх! Св-а-а-а-льный гре-е-ех-х-х!!!!

Це називалося "боротьба зі старими обрядами".

Якщо в науковій установі хтось би публічно почав би говорити про Бога то була б йому одна дорога - в дурдом, що автоматично означало б хрест на науковій кар'єрі.

Відтак в Радянському Союзі для свободи совісті і свободи слова лишалося в робочий час тільки одне місце - громадський туалет. Як правило туди йшли двоє аби поговорити над унітазами на біблійну тему чи якусь іншу. Коли ж туди заходив хтось третій, то обоє одразу ж спускали воду в бачках. Саме в туалеті я вперше і почув про те що є Бог і така книга як Біблія, яку нікому не дозволяється читати без спецдопуска.

Люди стидалися опісля це згадувати. Однак гріх був не в тому що вони згадували Бога у нечистому місці (сказано що Бог приймає молитви навіть із туалету), а в тому що люди дожилися до того що згадувати його стало можливо тільки в туалеті і тільки вдвох.

Після 1991 року в побуті закріпився образ Радянського Союзу як однієї великої тюрми. Та, ні, шановні, то була далеко не тюрма. В тюрмі не бува таких порядків. То був один величезний грандіозний дурдом. Країна Дурнів, де можна було вижити тільки дурнем, а той хто проявляв свій розум стосовно порядків тої країни рано чи пізно опинявся або в тюрмі, або в дурці.

Людина схильна забувати погане, минуле їй бачиться виключно в рожевих тонах, де вона була молода і здорова. Однак, ніхто не хоче згадувати, що була то епоха сортирних проповідей.

Проблема ж у тому що сьогодні в християнських країнах дедалі більше оформлюються порядки схожі на ті що були колись встановлені при радянській владі. Бути віруючим, стало соромно. На того хто вірує, дивляться як на шизофреніка. При цьому у соцмережі Фейсбук християнство дедалі частіше з'являється лише в одному форматі - форматі крінжу, як наприклад секта свідків пласкої землі. Невже ми знову дійдемо до того що говорити про своє християнство можна буде тільки у туалеті?