«ЦЕ БУЛО ВЧОРА, А СЬОГОДНІ…»

Під обкладинкою цієї книжки зібрані доволі відверті і промовисті вірші. Мабуть, про них можна сказати словами одного чужого класика: «виходячи на дорогу, душа озирнулась…» Душа, розхристана на вітрах і на життєвих перехрестях, котрі доводиться долати, щоразу роблячи вибір і обираючи той чи інший шлях… На цих непростих перехрестях іноді, можливо, здається, що зневіра і сумніви беруть гору, і немилосердний фатум схиляє до песимістичних сентенцій.

Чомусь шляхи важкі не оминав.
Чомусь вітри тобі робили боляче.
Тепер сидиш, не бачиш в чарці дна,
А дні якісь понурі та несонячні.
Як довго ти шукав свого тепла!
І що – знайшов? Не квапся зізнаватися…
Ти грівся, грівся, аж згорів дотла…
Ще грамів двісті – це твоя розрада вся…

Проте насправді поезія Миколи Дударя, попри густо присутній мінор, – як жива вода, очищує і освітлює. І змушує перейматися екзистенційними категоріями: життя і смерть, любов і ненависть, світло і пітьма…
Це філософська лірика, котра спонукає задуматися над власним призначенням («на що нас мати привела», за Шевченком) і над швидкоплинністю реальності, і про те, що ми тут – тимчасові гості, і що за собою залишаємо пам'ять, і тільки від нас залежить, які барви переважатимуть на палітрі нашої екзистенційної присутності тут, але вже після нас…

Дощів струна думок моїх неспана,
Хіба тобі не байдуже, що дощ -
Чиясь журба, невиліковна рана
У світі постаменту серед площ?
Жура в журі, ані дверей, ні вікон…
І крок один, і той лиш навмання…
На небесах гримить. Готують ліки,
На хмари споглядає оленя…
Куди тобі? Полиш, дитя, затію.
Спини себе, загубишся нараз.
Ну от і все… Ніхто тепер не сміє
Зажурено вклонитись, окрім нас…

Перш ніж продовжити розмову про поезію Миколи Дударя, хочу зазначити, що в нього є одне (принаймні, я знаю про одне) дивовижне хобі. Лозоплетіння. Не знаю, чи це має хоч якийсь стосунок до його поетичної творчості. Можливо, справді так, хоча у його віршах про це йдеться дуже скупо, хіба що ось тут: «Іще причин для розпачу замало, // Та час плести тиночок із лози…» Проте в житті Микола Дудар сплів стільки огорож, тинів і «заборів» з лози, що ними, певно, можна обгородити чи не весь лівий берег Дніпра від його Хотянівки аж до гирла нашої великої ріки, до місця, де вона впадає в море. Зараз, щоправда, Микола полишив це прадідівське, питомо українське мистецтво, проте його багатолітні лозові екзерсиси змушують задуматись: а що це було? Спосіб заробити на шмат хліба і до хліба? Чи ще одна даремна спроба втечі від марноти буднів у надуманий світ, де химерна тканина візерунків переплетеної лози – як знак неперервності і водночас тривкості життя, і як, можливо, ще одна спроба небуденного таланту, котрий шукає можливостей для пошуку смислів цього життя, вирватися, бодай в уяві, за межу сірих байдужих буднів… Чи як той струмочок, що навесні натужно пробиває собі дорогу між промерзлою землею і льодами, вгризається в мерзлу поверхню, аби знайти свій шлях і здійснити свою місію, визначену Провидінням…
Зараз Микола, наскільки я знаю, полишив благородне ремесло лозоплетіння. Бо всьому свій час під вічним небом…

Ну ось і вже десяток восьмий.
Бодай і вам, бодай і тим…
Зустріти всоте тиху осінь -
Я навіть знаю де і з ким.
І щоби сонце, сад і столик,
І щоби вогник, і тепло...

Ці щемливі рядки пронизують якоюсь своєю незахищеністю, своєю оголеністю перед не підвладним нам і немилосердним свавіллям часу, перед огромом неогортанного й завжди мінливого світу…
Чи ж є порятунок від самотності, котра нас пригнічує? («Іду наосліп крізь самотність. // Спитай: чому? Не відповім»). Ліричний герой, в якому неважко, знаючи його, пізнати самого автора, шукає але так і не знаходить відповіді на це запитання. На жаль, не він один такий. Це споконвічна тема, час для якої рано чи пізно приходить чи не до кожного з нас, сущих на цій землі, і якої нам не позбутися, від якої не дано звільнитися, відкупитися, відхреститися, відпроситися… Людина приречена на самотність у цьому світі – якщо вона живе не як ходячий шлунок, не як перекотиполе, гнане вітрами пустки і ніщоти, а – як вглиблена в сенси життя особистість з ваговитим бекграундом із сакраментальним і споконвічним «знання породжує печаль».

Іду наосліп крізь самотність.
Ніяких знаків і об’яв.
Десь поруч тут путі Господні.
Я б не відмовився, нап’яв…
Явивши суть несповідиму…
Потрібно буде, річ у тім,
Що перелаз - навпроти тину
Чи годен хто?… Передусім
Іду наосліп крізь самотність.
Спитай: чому? Не відповім.
Це було вчора, а сьогодні
Поперед блискавок ще грім…

Разом з тим, незважаючи на домінуючі мінорні настрої, стиль Миколи Дударя – легкий, я би сказав, летючий. Він віршує вільно, не заморочуючись на нібито модні конструкти чи спрощені претензійні сентенції. Однак насправді ця простота оманлива і позірна, бо під поверхневим, нерідко нібито легковажним шаром, ховаються, помножені на біль і осмислення печалі, багаторічний досвід і набута на житейських перехрестях ваговита мудрість.
Дудар ніби дістає з глибин якісь сакральні знання про нас самих, те, про що ми тільки іноді, можливо, здогадуємось, а може, це залишається у нашій підсвідомості, і ми не годні зважитися, щоб дістати цей тягар із замуленого і запилюженого сховку нашої пам’яті.
У його віршах переплелися радість і печаль, світло і сутінки присмеркові, так наче меланхолійно звучить мелодія самотньої скрипки на далекім узбережжі, під мінорний плескіт хвиль на пустинному березі океану, там, де ми колись були бодай у снах чи в мріях, а може й насправді, і в цьому чи іншому житті. Ця мелодія – про неповторність, неогортанність життя і про його минущість і швидкоплинність під вічним небом…
А ще – музика. Музика самого життя. Микола – професійний (у минулому) музикант, співак і автор пісень. Кажуть, музика – стан душі. Не певен, що це стосується кожного з нас, але наразі, мабуть, саме той випадок. У різних музичних колективах упродовж десятиліть ще за «старих часів» його дороги пролягали на тисячі кілометрів – від рідної Хмельниччини до далекосхідних берегів Тихого океану. Тодішню велетенську країну, в якій старшим із нас довелося колись пожити, він у складі різних музичних гуртів об’їздив уздовж і впоперек багато разів. Миколаїв, Актюбинськ (зараз Актобе в Казахстані), Ворошиловград (нині Луганськ), Тернопіль, Комсомольськ-на-Амурі, Хабаровськ… А ще гастролі: Львів, Івано-франківщина, Перм, Кіров, Уфа, Свердловськ, Якутськ, Ялта, Херсон…
Зрештою, після довгих мандрів євразійськими просторами рідна земля таки переманила до себе Миколу з його коханою дружиною Світланою (яку він «знайшов» на Далекому Сході). Спершу Житомирщина, а за якийсь час – Хотянівка, затишне село під Києвом на березі Десни. Тут наш блукалець остаточно став на якір… Тут, в період захоплення лозоплетінням, він почав писати вірші – пробудився давній потяг до літературної творчості (він був притлумлений бурхливими десятиліттями, хоча зародився ще в дитинстві, -- у другому класі, за його словами, він сів писати «роман про війну», який і закінчився на півсторінці)…
Книжка, яку читач тримає в руках – вже не перша в творчій біографії талановитого і самобутнього поета, члена Національної спілки письменників України Миколи Дударя. Але до певної міри ця книжка – підсумкова на даному етапі життєвого шляху. Зібрані в ній вірші, при всій їхній строкатості, об’єднує прагнення автора осмислити світ і свою присутність у ньому… Це як потреба розказати те, що жило в глибинах душі впродовж десятиліть, і що неодмінно має бути промовленим сучасникам і прийдешнім мешканцям цієї землі, котра пам’ятає минуле, живе сьогоденням і вірить у прийдешнє.
Саме ці мотиви, як на мене, і є не лише лейтмотивом творчості Миколи Дударя, але й, до певної міри, його життєвим кредо, генетично успадкованим від попередніх поколінь його роду.

Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ