Розділ 3. Системна криза в Радянському Союзі




На перших етапах системна криза була непомітною для більшості населення Радянського Союзу, оскільки внаслідок експорту енергоносіїв на Захід відбувалось певне зростання матеріального благополуччя радянських громадян. Зростали заробітні плати, в першу чергу на заводах, а у 1972 році відбулось підвищення стипендії студентам вишів. Якщо станом на 1968 рік частка робітників та службовців які отримували платню менше складала 70 рублів 21,7 %, то на 1976 рік їх налічувалося лише 9,6%[1].

Найнижче оплачувалась робота колгоспників, які лишались найменш забезпеченою категорією населення серед всіх працюючих і станом на 1 квітня 1980 року 216 (30 %) колгоспів оплачували працю нижче 60 рублів щомісячно. Серед союзних республік Україна посідала одне з останніх місць за рівнем оплати праці колгоспників[1].

Однак купівельна спроможність населення все одно лишалась низькою через гострий дефіцит товарів, котрий з кінця 1970-х років набув системного характеру. Дефіцитом стали продукти харчування: ковбаса, м'ясо, гречка. Задля забезпечення цими продуктами на окремих підприємствах були організовані спеціальні заходи забезпечення. З'явились пільгові категорії населення як-от партійна номенклатура, найвищі прошарки інтелігенції, що постійно отримували "пайки" поза системою відкритої торгівлі. Цим категоріям був відкритий "чорний хід" магазинів та продуктових баз - однин із символів епохи "застою", - саме вони могли першими відбирати найкращий товар[1].

Протягом 1980 - х років дефіцит продовольства набуває таких масштабів що широкі верстви населення опинились під загрозою голоду. Також системного характеру набув дефіцит побутових товарів: одягу, взуття, предметів побутової хімії тощо. Буденним явищем стали довжелезні черги[1].

В пошуках продуктів харчування люди з периферії їхали до великих міст, де їх можна було "дістати" за допомогою знайомств або переплати. Окремі ріг напередодні свят влаштовували спеціальні поїздки до Москви та інших великих міст за продуктами. Виникли так звані "ковбасні електрички", якими з найближчих до столиці міст курсували покупці[1].

Причинами виникнення системного дефіциту була неефективність радянської економічної системи: вся економіка країни планувалася із союзного центру без врахування реальних економічних потреб. Низька оплата праці колгоспників призвела до низької якості сільського господарства, введення паспортної системи на селі мало передбачуваний наслідок відтоку сільського населення в міста (саме тому союзний уряд так довго не надавав селянам паспорти). Провідним напрямом розвитку було зростання темпів Військово - промислового комплексу, оскільки Радянський Союз був втягнутий в гонку озброєнь Холодної війни. Крім того, також базовим напрямком вважалося створення так званого "стратегічного запасу" на випадок ядерної війни та післявоєнного часу.

Протягом 1970 - 1980 - х років розвиток промисловості СРСР відбувався екстенсивним шляхом. Окрім того, що на більшості підприємств працювали застарілі технології, водночас відбувався процес зведення десятків нових індустріальних гігантів металургії, хімічної промисловості, верстатобудування, машинобудування зорієнтованих в першу чергу на потреби ВПК.

Наслідком цього стало перетворення значних територій СРСР на зону екологічної катастрофи. Одним із найбільш забруднених регіонів Радянського Союзу була Україна, де була сконцентрована значна частина радянської промисловості. Кожне п'яте з найбільш забруднених міст було в Україні. Серед них виділялися Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Кривий Ріг, Запоріжжя, Маріуполь, Горлівка, Нікополь та ін[2].

В інших республіках Радянського Союзу ситуація була не набагато краща. Величезною трагедією для всієї Середньої Азії стало висихання Аральського моря, спричинене спорудженням системи зрошувальних каналів для вирощування бавовника в Узбекистані, внаслідок чого у друге велике озеро світу майже припинився приток води з річок Амударья і Сирдарья[3].

Значної шкоди екології також завдавали часті аварії на підприємствах, спричинені системним порушенням техніки безпеки. Автор волею випадку побував у 1985 році на Донецькому обласному диспетчерсько - пожежному пункті в розташованому в місті Дебальцево і бачив як за п'ятнадцять хвилин загорілося чотирнадцять червоних лампочок, що сповістили про аварії на підприємствах. Найбільшою з цих аварій стала Чорнобильська катастрофа 26 квітня 1986 року, що виникла через проведення експерименту який мав надолужити хронічний дефіцит електроенергії в енергосистемі спричинений тим що її значну частину забирали підприємства ВПК.

Системна криза, хронічний дефіцит сировини, деморалізація населення неухильним погіршенням їх матеріального становища що призводила до падіння трудової дисципліни, призвели до катастрофічного зниження якості виготовлюваної продукції та зведення будівництва. Буденним явищем стало виготовлення бракованої продукції. Майже всі об'єкти соціальної інфраструктури другої половини 1979 - х - 1980 - з зводились із величезними проблемами.

Закономірним результатом загальної бідності населення став розвиток тіньової економіки. Основними складовими тіньової економіки були: підпільні підприємці "цеховики", котрі займались виготовленням нелегальної продукції; спекулянти - нелегальні торговці перекупники; фарцювальники - торговці імпортними фірмовими товарами, які вони купували в іноземців або в моряків у припортових містах; " халтурники" - особи що надавали приватні послуги, робили неофіційні ремонти, займались нелегальними пасажирськими та вантажними перевезеннями, репетиторством, займались пошиттям одягу вдома; чиновники, що займались корумпованим збагаченням; селяни і мешканці передмість котрі вели особисте підсобне господарство, вирощували сільськогосподарську продукцію на присадибних ділянках та здійснювали її подальший продаж на колгоспних ринках за вільними цінами. Попри те що за роботу "в тіні" існували кримінальні статті тіньовий сектор економіки тільки зростав. Протягом 1960 - х - 1980 - з років тіньовий сектор економіки у колишньому Радянському Союзі зріс у 30 разів і сягав 20 % національного прибутку та продовжував зростати, тому що був зумовлений посиленням кризових явищ у радянському суспільстві ( особливо перед розпадом СРСР)[4].

У другій половині 1980-х років у тіньовому секторі було зайнято 40 - 50 мільйонів осіб, або не менше 30 % працюючих[5].

Розділ 4. Настрої в радянському суспільстві

Керівництво Комуністичної партії Радянського Союзу та держави на чолі з Леонідом Іллічем Брежнєвим було цілком свідоме того факту що розвиток подій йде в абсолютно неправильному напрямку. Сам Леонід Ілліч Брежнєв в приватній розмові сказав своєму брату Якому Ілліча Брежнєву, на його запитання чи можливий комунізм: "Ти це про що, Яша? Який (нецензурно) комунізм? Царя вбили, церкви повзривали, потрібно ж було народу за якусь ідею зачепитися..."

Розуміючи повну хибність поставленого курсу, люди що правили Радянським Союзом навіть не намагались його змінювати, побоюючись що правда може призвести до розпаду країни.

Таким чином, було втрачено можливість проведення тих реформ які могли б зберегти СРСР. Однак такі реформи були успішно проведені в Китайській Народній Республіці протягом 1980-х років, чим унеможливили крах тамтешнього комуністичного уряду із подальшим можливим розпадом Китаю.

Протягом 1970 - х років все більші верстви населення СРСР переконувались у тому що комунізм є утопією, яку неможливо збудувати. Із настанням 1980 року в нього вже майже ніхто не вірив.

Одним з найрозповсюдженіших жартів 1980 року було: "Обіцяний в 1980 році комунізм відкладається на невизначений термін. Замість нього в Москві відбудуться Міжнародні Олімпійські Ігри."

Чим менше люди вірили в комуністичне майбутнє тим жорстокішою ставала підпільна громадянська війна, що йшла в країні.