Розділ 5.Початок війни

Підпільна громадянська війна в СРСР почалась як рекет підпільних багатіїв, котрі отримали свої статки від роботи "в тіні" з боку організованих злочинних угруповань.

Офіційним початком війни вважається діяльність організованого злочинного угруповання Геннадій Карькова по кличці " Монгол" у Москві на межі 1960 - х - 1970 - х років. Відбувши тюремне ув'язнення за грабіж Карьков приїхав до столиці Радянського Союзу і зібрав там банду, що спеціалізувалась спочатку на квартирних крадіжках у підпільних багатіїв, в потім перейшла до відкритого рекету цеховиків, спекулянтів, торговців наркотиками тощо. Учасники катували людей найвитонченішими та найжорстокішими методами. Розгорнувши свою діяльність близько 1971 року, вже в 1972 році "Монгол" та більшість учасників його банди були заарештовані. Однак на волі залишився один із провідних лідерів угруповання В'ячеслав Іваньков по кличці "Япончик", що згодом став одним із лідерів російського сегменту міжнародної мафії[1].

Після розгрому угруповання Монгола, Іваньков організував власну банду, яка теж спеціалізувалася на здирництві та крадіжках у заможних громадян. Іванькову приписувалися слова «У цьому місті не МУР господар, а я». Кримінальний авторитет був особливо відомий тим, як уміло він уникав відповідальності. В окремих джерелах повідомляється, що причетність Іванькова до серйозних злочинів правоохоронним органам протягом довгого часу довести не вдавалося, він звинувачувався лише в 1978 році в зберіганні холодної зброї — незважаючи на те, що справою банди Іванькова займалися не тільки міліція, а й сили держбезпеки. У 1976 році Іваньков був звинувачений у вимаганні та втік від погоні, відстрілюючись (його друзі, втім, направили листи керівництву СРСР — Л. І. Брежнєву, А. Н. Косигіна, Ю. В. Андропову і Н. А. Щолокову — з твердженням, що стрілець не Іваньков, а міліціонери). Через півроку Іваньков сам з'явився в міліцію з підготовленим алібі. За деякими даними він, втім, все ж був визнаний хворим на параноїдальну шизофренію і засуджений за статтею 145 («грабіж») і статтею 191 («посягання на життя працівника міліції») КК РРФСР до п'яти років з відбуванням у психлікарні тюремного типу у Смоленську. При цьому через деякий час Іваньков був визнаний симулянтом і переведений в звичайну колонію[2].

Практично в один час із бандою "Монгола" в Дніпропетровську розгорнуло свою кримінальну діяльність угруповання з робітничого селища Амур, яке очолив Олександр Мільченко на прізвисько "Матрос". Більшість його знайомих та сучасників згадують що на початку свого життя Мільченко був порядною людиною. Трудовий шлях він розпочав на Дніпропетровському вагоноремонтному заводі, звідки був направлений до спорту в якості гравця футбольної команди підприємства. Згодом він продовжив свою кар'єру в футбольних клубах "Дніпро - 2" та волгоградський "Ротор". Однак, як і Юрій Гагарін перспективний футболіст Олександр Мільченко, ставши улюбленцем публіки став учасником застілль та бенкетів, що врешті-решт закінчилося його схильністю до алкоголю та наркотиків за які він був дискваліфікований зі спорту. Повернувшись до Дніпропетровська, Мільченко влаштувався на роботу до заводу "Укрм'ясомолреммаш", де швидко зрозумів що, працюючи чесно він приречений на бідність, тоді як ті хто порушував закон жили заможно. Відтак, Мільченко, зібравши угрупування зі своїх знайомих по робітничому селищу Амур, разом зі своїми спільниками спочатку стали займатись картярським шулерством у кафе "Крижинка", а згодом також перейшли до здирництва "тіньовиків", розв'язавши на початку та у середині 1970 - х дві кримінальні війни, які в Дніпропетровську отримали назву "Амурські війни" або перша та друга панічні[3].

Еліта злочинного світу до рекету цеховиків поставилася неоднозначно. Старі "злодії в законі", що постали в післявоєнний час як опозиція до радянської влади (причому єдина опозиція котрій вдалося вціліти) не схвалювали рекету " тіньових багатіїв", котрі нібито були теж противниками радянського ладу. Однак молодше покоління "злодіїв у законі" вважало що "бариги" мають платити їм десяту частину від своїх прибутків.

Великою подією в історії пізнього Радянського Союзу стала зустріч вищих офіцерів Комітету державної безпеки з лідерами кримінального світу у 1972 році, котра дала початок співробітництву між мафією і державними структурами, що обумовило виникнення спайки держава - мафія, яке існує і досі.

Суперечки довкола отримання прибутків були вирішені на зустрічі («сходці») в Кисловодську (1979) кримінальних лідерів («злодіїв у законі») і нелегальних підприємців («цеховиків»). За результатами зустрічі було досягнуто домовленості про виплату підприємцями 10 % їх доходів у обмін на безпеку[4].

Розділ 6. "Казанський феномен" який охопив весь Радянський Союз

Якщо до середини семидесятих кримінальна війна була малопомітна, то від 1976 року вона охопила вулиці майже всіх радянських міст і сіл. Почалось це з Казані, що мала славу "кримінальної столиці" Радянського Союзу, тоді як Дніпропетровськ був "кримінальною столицею" УРСР. Офіційно початком цього явища котре отримало назву "асфальтові війни" (названі так від того що підлітки "ділили" асфальт по якому проходила межа між ворогуючими мікрорайонами) вважається створення молодіжного злочинного угруповання "Тяп-ляп" у районі заводу "Теплоконтроль", хоча в інших районах міста вже існували подібні молодіжні злочинні угрупування. На чолі банди стояли електрик молодіжного клубу Завдат Файзрахманович Хантіміров (1955 - 1982) на прізвисько "Джавда", педагог Сергій Леонідович Скрябін (1956 - 1994) "Скряба", що був ідеологом та мозковим центром банди та боксер Сергій Іванович Антіпов (1949 р. н.) - "Антіп", що відкрив підпільний спортзал в якому проводився рекрутинг до банди. Спочатку міська влада, партійні та правоохоронні органи прихильно поставились до діяльності Завдата Хантамірова, Сергія Скрябіна та Сергія Антіпова, оскільки ті збирали банду під прикриттям спортивного виховання молоді. В підвалі вони обладнали тренувальний зал і з батарей, прасок та інших речей зробили саморобний спортивний інвентар. Антіпов перетворив дворову команду в могутнє і небезпечне угруповання, яке базувалося в спортивному залі. Відбір членів проводив сам Антіпов. Для того щоб приєднатися до угруповання, новачок повинен був устояти на ногах після удару лідера. В 1974 році кількість членів «Тяп-Ляп» становила 300 осіб. Вони часто вступали в масові двобої з подібними угрупованнями. Фірмовими відмітками злочинної організації стало зображення корони і літер «Т» і «К», що означало «Теплоконтроль» Зміцнивши в протистоянні з іншими підлітковими бандами Казані, організовано - злочинне угруповання Тяп - ляп стало займатись пограбуванням квартир і здирництвом у цеховиків. Тих хто не погоджувався платити били, а товар знищували чи відбирали. Не гребували також і вбивствами.

Так, один з членів банди отримав завдання вбити приймальника склотари, що не захотів платити бандитам. Внаслідок пострілу (члени банди мали вогнепальну зброю) той отримав важке поранення, але лишився живий. Це була одна з перших спроб замовного вбивства.

Далі почалася ера вуличних боїв у містах. Її початком стали так звані "масові пробіги" "тяп - ляпівців" по Казані.

З метою залякати все місто лідери угруповання вирішили провести низку масових пробігів, забиваючи до смерті будь-яких зустрічних. 8 лютого 1976 року «тяпляпівці» влаштували масову бійку у Будинку культури ім. Урицького . Після бійки вони організовано покинули будівлю і роз'їхалися будинками на заздалегідь підігнаному транспорті. Влітку 1976 року Джавда вирішив здійснити пробіг у курортну зону Казані — звані «острова». Проте пробіг не вдався: від інформатора міліціонери дізналися про майбутній злочин та затримали близько 50 членів ОЗУ на чолі із самим Хантимировим. Суд засудив його на 1 рік виправних робіт. Через 8 місяців його було звільнено умовно-достроково за хорошу поведінку. Термін додав авторитету Джавде, але лідерів угруповання почала турбувати розробка формування співробітниками правоохоронних органів.

31 серпня 1978 року члени «Тяп-ляпа» влаштували масовий пробіг у район , контрольований ОЗУ «Ново-Татарська слобода», з якою «тяпляповські» мали ворожі відносини. Приблизно о 20:30 з боку річкового вокзалу група підлітків чисельністю близько 50 осіб, озброєна вогнепальною зброєю та металевими прутами, почала бити людей та стріляти на все живе. Натовп прокотився по всьому району, бандити діяли злагоджено: розділившись на невеликі групи, вони розтеклися по провулках, залишаючи за собою скалічених людей, вибиті шибки та підпалені машини. Підсумок пробігу — кілька десятків поранених та двоє вбитих. При цьому постраждалі несподівано заявили правоохоронцям, що не мають претензій до бандитів.

Коли правоохоронці зробили спробу завербувати одного з членів ОЗУ Сергія Даньшина (нар. 1957), Хантимиров незабаром дізнався про це. Даньшина спочатку жорстоко побили, а згодом убили. Після цього за лідерами ОЗУ було встановлено цілодобове спостереження. Незабаром під час спроби розбійного нападу було затримано «бригадира» угруповання Тазетдінова. Антіпов спробував підкупити свідків злочину Тазетдінова, проте його затримали. У той же день він втік з-під варти, розуміючи, що щодо ОЗУ ведеться серйозна технологія, а дача хабара — лише привід для його ізоляції [ 2 ] .

Антипов запропонував Джавді влаштувати масові заворушення. Бандити розраховували на те, що міліціонери почнуть стріляти, і тоді спалахне вся Казань. Антипов і Скрябін вважали за краще виїхати з міста, і лише Хантимиров особисто повів банду у бій. Міліціонери спробували блокувати натовп автобусом, але бандити обстріляли його і співробітники міліції були змушені рятуватися втечею. Двоє міліціонерів спробували зупинити голими руками шалених підлітків, але, отримавши важкі поранення, залишилися лежати на дорозі. Потім ще кілька членів угруповання відкрили стрілянину по міліціонерах. У відповідь полетіла граната, і лише дивом ніхто не загинув – вибухова хвиля вибила вікна у сусідніх будинках.

Казанська влада телеграфувала про те, що трапилося до Москви, і було ухвалено рішення ліквідувати угруповання. Але діяти треба було в законних рамках, тож почалося розслідування. Справа просувалась дуже повільно. Усі причетні до ОЗУ говорити відмовлялися, спрацьовувала кругова порука. А постраждалі та свідки просто боялися давати свідчення. Через рік відбулося перше судове засідання. Усі розуміли, що висунуті звинувачення були лише частиною того, що встигли наробити члени Тяп-ляп. Але доказова база опинилася у дефіциті. Чотирьох членів угруповання засудили до вищої міри покарання, щоправда невдовзі двох помилували через молодого віку. Хантамірова - "Джавду" було страчено. Інші підсудні отримали великі терміни. Парадоксально, що причетність до банди Антипова та Скрябіна довести так і не вдалося. Терміни вони отримали за інші злочини[5].

Проте арешт учасників банди "Тяп - ляп" не повернув правопорядок на вулиці Казані. В місті діяли сотні підліткових угруповань, що майже кожного дня воювали між собою. В радянській пресі часів "Перебудови" це явище отримало назву "Казанський феномен". Хоча наприкінці 1970 - х - 1980 - х "асфальтові війни" охопили весь Радянський Союз. Друге місце після Казані за рівнем підліткової злочинності в Радянському Союзі займало місто Кривий Ріг Дніпропетровської області, де діяли угруповання відомі як "бігуни", оскільки вони прославилися набігами "район на ворожий район".

Протягом 1985 - 1995 років в кримінальних заворушеннях у Кривому Розі загинуло близько 30 та було поранено понад 1 500 дітей. За деякими даними загиблих було близько 300[6].

Вихід в Інтернет серіалу "Слово пацана" привернув увагу до "асфальтових війн". В коментарях до відео в Ютубі про кримінальні розбірки в Казані та Кривому Розі ті хто жив у той самий час стали згадувати, що подібне було і в них. Географія охоплює практично весь Радянський Союз: Даугавпілс (Латвія), Люберці, Челябінськ, Ташкент, Тольятті, Шевченко (нині місто Актау в Казахстані), Семіпалатінск (нині Семей у Казахстані), Воркута, Новокузнєцк, Алма - Ата, Білібіно (Чукотський автономний округ, РРФСР), Ульяновськ (одне з міст де підпільна громадянська війна іде досі).

Так само "асфальтовими війнами" була охоплена вся Україна: Київ, Харків, Суми, Дніпропетровськ (Дніпро), Жданов (Маріуполь), Кіровоград (Кропивницький), Керч, Черкаси, Херсон, Каховка, Новая Каховка, Джанкой, Миколаїв, Хмельницький, Шостка.

Чому ж воювали підлітки? Як пише, користувач @leks-0908, підлітки воювали через те що " відчували несправжність піонерів і комсомолу - всім там керували " обрані" за вказівкою дорослих."

Також, варто звернути увагу що першими почали воювати діти робітників, котрі вважались елітою в Радянському Союзі.

"Всі ці банди з'явилися в т. зв. "Робітничих кварталах". Діточки робітників і селян формували угруповання, які у 90-ті перетворились на повноцінні організовані злочинні угрупування", - зазначає користувач @lurtzsaruman.

Також користувачі зазначають, що підліткова злочинність керувалась дорослими. "Рулі (лідери банд криворізьких бігунів - авт.) ставились по районам кримінальними авторитетами. - пише користувач @tuman662 - Вони всі мали судимість по малолєтці деяким було під 30 років. Мета організації "бегов" збір з тисяч учасників коштів для поповнення общак та криміналізація суспільства!"

На початку 1980 - х років радянське суспільство розділилося на мікгрогупи та субкультури. Вся країна була охоплена секторальною громадянською війною "всіх проти всіх". Підлітки ділили "асфальт", дорослі воювали з бандитами або билися між собою в конкурентних розбірках за нелегальну продукцію яку виробляли підприємства, на ринках воювали за дефіцитні товари і право їх продавати.