ЕПІЛОГ: ОСТАННІЙ РОЗРАХУНОК МАРМУРОВОГО СТАРЦЯ
(Монолог Октавіана Августа. Рим, 14 рік нашої ери)

Мені сімдесят шість. Мої очі вже погано бачать обриси Капітолію, а ноги, загорнуті в товсту вовну, постійно мерзнуть, навіть коли серпневе сонце випалює римські форуми. Лікарі кажуть, що мені залишилося кілька днів. Вони шепочуть моїй дружині Лівії, що Божественний Август відходить до зірок.
Які дурниці. Боги не кашляють кров'ю і не п'ють теплий козячий напій, щоб вгамувати біль у шлунку.
Я дав цьому місту все. Я прийняв Рим цегляним, а залишаю його мармуровим. Я закрив ворота храму Януса, закінчивши століття громадянських воєн. Я викреслив зі списків Сенату всіх зрадників, навів лад у провінціях і навчив плебеїв мовчати, коли говорить закон. Я – перший серед рівних. Батько Вітчизни.
Але чомусь сьогодні, коли тіні від мармурових колон мого палацу стають занадто довгими, я згадую не свої тріумфи. Я згадую ту душну серпневу ніч в Александрії, сорок чотири роки тому.
Я пам'ятаю запах її гробниці. Він не був схожий на запах римських усипальниць, де тхне сирим туфом і сухою кров'ю жертовних биків. Там пахло в'яленим інжиром, пролитим сирійським вином і чимось солодким... якимось зіллям, яким її служниці натирали її золоте ліжко.
Вона переграла мене тоді.
Я прорахував усе. Агріппа розбив її флот при Акції. Мої легіони заблокували гавань. Я мав привезти її в Рим. Я вже бачив, як вона йде у кайданах перед моєю колісницею, а натовп Субури, який колись обожнював її Юлія та її Антонія, плює в її пурпуровий шовк. Це був би ідеальний фінал моєї математичної формули влади.
Але вона вислизнула. Вона залишила мені лише купу мертвого м'яса в золотій короні та двох служниць, які посміхалися мені в обличчя, вмираючи від зміїної отрути.
Коли я дивився на її обличчя – спокійне, з цією клятою, ледь помітною грецькою посмішкою на тонких губах, – я вперше зрозумів, що мармур, з якого я будую свою імперію, є дуже крихким. Я можу завоювати її землю. Я можу переплавити її золоті статуї на римські денарії* й вибити на них свій профіль. Але я ніколи не зможу внести її саму до своєї книги податків.
Юлій Цезар любив її за те, що вона ховала таємниці між лініями. Антоній любив її за те, що вона розчиняла перлини в оцті й дарувала йому континенти, наче фініки на бенкеті. А я... я ненавидів її. Ненавидів за те, що вона була єдиною людиною в світі, яка побачила під моїм пурпуровим плащем тріумвіра просто «холодного, переляканого хлопчика з Риму, в якого замість серця була рахункова книга».
Лівія входить до кімнати. Вона принесла мені теплий відвар і дивиться на мене своїми розумними, сухими очами. Вона – хороша дружина для імператора. Вона теж зроблена з мармуру.
– Чи добре я зіграв свою роль у цій комедії життя? – питаю я її, як робили старі актори в римських театрах перед тим, як завіса опуститься назавжди.
Вона мовчки киває і підносить кубок до моїх губ.
Я п'ю цей гіркий відвар, закриваю очі й раптом чую, як десь дуже далеко, за тисячі миль від мого великого, білого, правильного Риму, шумить чорна вода Нілу – і в цьому шумі немає жодного натяку на цифри… Тільки шелест очерету і сухий, ледь чутний сміх жінки, яку мені так і не судилося перемогти.

КІНЕЦЬ.


липень 2026 р. Львів

* Денарій (лат. denarius) – це одна з найвідоміших та найпоширеніших срібних монет в історії Стародавнього Риму, яка згодом дала назву багатьом грошовим одиницям світу. Назва буквально означає «той, що складається з десяти», оскільки початково один денарій дорівнював 10 мідним ассам.