Переклад і коментарі – Василь Білоцерківський

Прибувши до натчезів [2], Рене мусив узяти собі дружину, згідно зі звичаями індіанців, – але зовсім не жив з нею. Нахил до меланхолії тягнув його в глибину лісів; там він проводив цілі дні на самоті й здавався дикуном поміж дикунами. За винятком Шактаса [3], прийомного батька, і отця Суеля у форті Розалі [4], він повністю відмовився од стосунків з людьми. Ці два старі чоловіки здобули велику владу над його серцем: перший – приємною поступливістю, другий – навпаки – крайньою суворістю. Після полювання на бобрів, коли сліпий сашем [5] оповів Рене свої пригоди, той взагалі не схотів говорити про власні. Тимчасом Шактас і місіонер жваво бажали довідатись, яка біда привела європейця до чудернацького рішення сховатися в пустелі Луїзіани. Рене завжди пояснював свою відмову тим, що його історія малоцікава й обмежена, казав він, історією його думок і почуттів.
- Щодо події, яка змусила мене переїхати до Америки, – додавав він, – то мушу зберегти її у вічному забутті.
Так сплинуло кілька років, допоки двоє старих змогли вирвати з нього таємницю. Один лист, який Рене отримав з Європи через бюро іноземних місій, настільки збільшив його журбу, що він почав тікати навіть від цих старих друзів. Але вони почали ще завзятіше прохати його відкрити їм своє серце; у ці прохання вони вклали стільки стриманості, лагідності й впливовості, що врешті він був змушений їх задовольнити. Отож домовився з ними про день, коли оповість їм не пригоди свого життя, оскільки попросту не мав їх, але таємні переживання своєї душі.
21-го числа того місяця, який дикуни називають «місяцем квітів», Рене попрямував до хатини Шактаса. Він подав руку сашемові й повів його під тінь сассафраса [6], на берег Мешасебе [7]. Отець Суель не забарився прибути на побачення. Світало; на певній відстані на рівнині можна було помітити село натчезів з тутовим гаєм і хатинами, подібними до бджолиних вуликів. Французька колонія і форт Розалі видніли праворуч, на березі річки. Намети, наполовину споруджені будинки, розпочаті фортеці, зорані поля, вкриті неграми, групами білих та індіанців, показували на цьому малому просторі контраст між звичаями цивілізованими та звичаями дикими.
На сході, на самому обрії, сонце починало з’являтися між порізненими вершинами Аппалачів, які лазуровими літерами вимальовувалися на золочених висотах неба; на заході Мешасебе котила свої хвилі у розкішній тиші й незбагненною величчю замикала краї картини.
Молодик і місіонер певний час милувалися цією гарною сценою, жаліючи сашема, який більше не міг насолоджуватися нею; потому отець Суель і Шактас сіли на траву біля підніжжя дерева; Рене зайняв місце посередині й по хвилинному мовчанні сказав своїм старим друзям:
- Починаючи мою оповідь, не можу захиститися від напливу сорому. Мир ваших сердець, поважні старці, і спокій навколишньої природи змушують мене червоніти від тривоги й хвилювання моєї душі.
Скільки жалю ви матимете до мене! Якими мізерними видадуться вам мої вічні занепокоєння! Ви, котрі вичерпали всі життєві смутки, щó думаєте про молодика без сили й без чесноти, який знаходить муку всередині себе і може поскаржитися лише на біди, котрі сам собі заподіює? На жаль! Не осуджуйте його – він і так занадто покараний!
Я коштував життя моїй матері, приходячи на світ: мене залізом витягли з її лона. Я мав брата, якого благословив мій батько, бо бачив у ньому свого старшого сина. А я, з ранніх літ відданий у чужі руки, був вихований далеко від батьківської стріхи.
Я мав запальну вдачу і нерівний характер. То галасливий і веселий, то мовчазний і сумний, я збирав навколо себе своїх юних товаришів, а тоді, зненацька покинувши їх, сідав осторонь, спостерігаючи, як біжить хмара, або слухаючи, як падає дощ на листя.
Щоосені я повертався до батьківського замку, розташованого серед лісів, коло озера, у віддаленій провінції.
Соромливий і напружений поблизу батька, я знаходив легкість і вдоволеність лише біля моєї сестри Амелі. Приємна спільність настроїв і смаків тісно пов’язувала мене з нею. Ми любили вкупі ходити на пагорби, плавати озером, блукати лісом під час листопаду: це прогулянки, спомин про які досі наповнює мою душу захватами. О нездійсненні мрії дитинства і вітчизни, ви ніколи не втратите свого солодкого смаку!
Ми йшли мовчки то прислухаючись до глухого виття осені або до шурхотіння сухого листя, яке сумно валялося під нашими ногами; то, захоплюючись безневинною грою, кидалися в долині за ластівкою, за веселкою на зрошених дощами пагорбах; а деколи ми шепотіли вірші, які нам навіяла вистава природи. Юнаком я сповідував культ муз; немає нічого поетичнішого за шістнадцятирічне серце в усій свіжості його пристрастей. Ранок життя, подібно до ранку дня, повен чистоти, різноманітних образів і гармоній.
У недільні й святкові дні я часто чув, як у лісі, з-за дерев, лунали звуки далекого дзвона, що закликав до храму людей з полів. Притулившись до стовбура верби, я мовчки слухав побожний шепіт. Кожне відлуння металу наповнювало мою наївну душу безневинністю сільських звичаїв, спокоєм самоти, чарами релігії та захопливою меланхолією споминів мого раннього дитинства! О яке б найгірше серце не здригнулося при калатанні дзвонів рідної місцини, дзвонів, що тремтіли з радості над його колискою, повідомляючи про його прихід у життя, зазначаючи перше биття його серця та сповіщаючи всіх в околиці про святі веселощі батька і про страждання вкупі з невимовними радощами його матері! Усе міститься в чарівних мріях, куди занурює нас калатання рідного дзвона: релігія, родина, вітчизна, колиска і труна, минуле і майбутнє.
Щоправда, більше, ніж будь-кому іншому, ці глибокі й ніжні думки впадали в голову нам з Амелі тому, що в глибині серця ми обоє мали трохи смутку: дістали його від Бога або від нашої матері.
Тимчасом мій батько був вражений хворобою, яка за кілька днів звела його в могилу. Він спустив дух на моїх руках. Я пізнав смерть на вустах того, хто дав мені життя. Це було велике враження: воно триває в мені досі. Тоді вперше перед моїми очима постало безсмертя душі. Я не міг дозволити, аби це безживне тіло було творцем моєї думки; я відчув, що ця думка повинна з’явитися в мені з іншого джерела, і, сповнений святої журби, близької до радості, мав надію колись поєднатися з духом мого батька.
Інше явище утвердило мене в цій високій ідеї. Риси мого батька набули в труні відтінку чогось піднесеного. Чому? Чи не є ця дивовижна таємниця ознакою нашого безсмертя? Чом би смерті, яка знає все, не закарбувати на чолі своєї жертви таємниць іншого всесвіту? Чом би не приховувати в могилі якогось великого образу вічності?
Амелі, убита горем, замкнулася у вежі, де чула, як до неї, під склепіння готичного замку, долинали співи священників, що супроводжували процесію, і звуки поховальних дзвонів.
Я провів мого батька до його останнього притулку; земля закрилася над його тілом; вічність і забуття натиснули на нього всією своєю вагою; того самого вечора хтось байдужий проходив по його могилі; для всіх, окрім його доньки й сина, він начебто ніколи не жив.
Довелося покинути батьківську стріху, яка перейшла у спадщину моєму братові: ми з Амелі переселилися до старих родичів.
Зупинившись на оманливому життєвому роздоріжжі, я обмірковував різні шляхи, не насмілюючись обрати жодного. Амелі часто бесідувала зі мною про щастя чернечого життя; говорила мені, що я був єдиною ниткою, котра підтримувала її на світі, а її очі сумовито зупинялися на мені.
Сердечно розчулений цими побожними розмовами, я часто простував до монастиря, сусіднього з нашим новим житлом; одного разу я навіть зазнав спокуси сховати в ньому своє життя. Щасливі ті, котрі закінчують свою мандрівку, не покидаючи гавані, і котрі, на відміну од мене, не проводять даремних днів на землі!
Європейці, які безнастанно переживають хвилювання, зобов’язані створювати собі усамітнення. Що наше серце бентежніше і тривожніше, то більше нас приваблюють спокій і тиша. Такі притулки в моїй країні, відкриті для нещасних і слабких, часто сховані в долинах, які містять невиразні уявлення про біди й надію сховатися від них; а інколи ці притулки будують на вершинах, де благочестива душа гірською рослиною мовби підіймається до неба, несучи йому свої пахощі.
Ще бачу величну гармонію вод і лісів цього старовинного абатства, де я сподівався сховати моє життя від примх долі; ніби ще блукаю при заході дня монастирськими переходами, лункими й безлюдними. Коли місяць освітлював до половини стовпи колонад, вирисовуючи їхні тіні на протилежному мурі, – я зупинявся, дивлячись на хрест, який позначав ділянку смерті, та на високу траву, порослу між могильними каменями. О люди, котрі довго жили в далині від світу і перейшли від тиші життя до тиші смерті, якою відразою до землі наповнили моє серце ваші могили!
Чи то через природну непостійність, чи то через упередження до чернечого життя я змінив свої наміри й вирішив мандрувати. Я попрощався з сестрою; вона обійняла мене з порухом, подібним до радості, неначе була задоволена розлукою зі мною; я не міг позбутися гірких роздумів про непостійність людської дружби.
Проте, сповнений запалу, я самотньо кинувся в бурхливий океан світу, не знаючи ані його гаваней, ані підводних каменів. Спершу відвідав народи, яких більше немає: блукав, відпочиваючи, на руїнах Риму і Греції, на руїнах країн, повних великих і повчальних спогадів, де палаци засипані прахом, а мавзолеї царів сховані під терником. Сила природи й слабкість людини! Билинки часто пробиваються крізь найміцніший мармур цих гробниць, плити котрих уже ніколи не піднімуть усі ці мерці, такі могутні в житті!
Деколи з’являлася висока колона, яка самотньо стояла в пустелі, ніби велика думка, що періодично виникає в душі, спустошеній часом і бідою.
Я розмірковував на цих монументальних руїнах про всі події та в усі години дня. Подеколи сонце, те саме, котре бачило заснування цих міст, велично заходило на моїх очах за їхні руйновища; подеколи місяць, сходячи на чистому небі між двома поховальними напіврозбитими урнами, виявляв мені бліді гробниці. Часто у промінні цього світила, яке підживлювало мрії, мені здавалося, що поруч мене сидить, поринувши в роздуми, Дух споминів.
Але мене втомлювало це копання в могилах, де занадто часто я перебирав лише злочинний прах.
Я хотів побачити, чи не відкриють нині живі народи переді мною більше чеснот або принаймні менше бід, аніж народи зниклі. Раз гуляючи великим містом і проходячи позаду одного палацу, занедбаним і безлюдним двором, я побачив статую, що вказувала пальцем на місце, відоме однією жертвою [8]. Я був вражений тишею цього місця: лише сам вітер вив довкола трагічного мармуру. Робітники байдуже лежали біля підніжжя статуї або, насвистуючи, обтесували каміння. Я запитав їх, що означає цей пам’ятник: одні заледве щось могли мені сказати, інші взагалі не знали про катастрофу, яку він позначав. Ніщо не давало мені справедливішої міри життєвих подій і нашої мізерності. На що перетворилися ці особи, котрі наробили стільки галасу? Час зробив лише один крок, і земля повністю змінила свій вигляд.
У мандрах я особливо вишукував художників і тих дивовижних людей, котрі оспівують на лірі богів і щастя народів, шанують закони, релігію та могили.
Ці співці належать до божественної породи й мають один беззаперечний дар, який небо вчинило землі. Їхнє життя водночас наївне і піднесене; вони славлять богів золотими вустами, хоча є найскромнішими поміж людьми; розмовляють, як безсмертні або як малі діти; пояснюють закони всесвіту, а не можуть зрозуміти найбезневинніших життєвих справ; мають чудове уявлення про смерть, а помирають, не помічаючи цього, мов новонароджені.
У горах Каледонії останній бард, якого чули в тих пустелях, заспівав мені поеми, що ними колись герой утішав власну старість. Ми сиділи на чотирьох каменях, порослих мохом; біля наших ніг пробігав потік; дика коза проходила на певній відстані, між руїнами вежі, і морський вітер вив у вересах долини Кони [9]. Нині християнська релігія, сама донька високих гір, поставила хрести на пам’ятниках героїв Морвена [10] і торкнулася арфи Давида на березі того самого потоку, де Оссіан викликав стогони зі своєї арфи. Ця релігія, так само миролюбна, як божества Сельми були войовничі, пасе стадо там, де Фінґал давав свої бої: вона заселила янголами миру хмари, де раніше мешкали людиновбивчі привиди.
Старовинна весела Італія представила переді мною легіон своїх шедеврів. З яким священним і поетичним трепетом я блукав цими розлогими спорудами, що їх митці присвятили релігії! Який лабіринт колон! Який ряд арок і склепінь! Які гарні ці постійні шуми навколо соборів, подібні до гуркотання хвиль океану, до шепотіння вітрів у лісі або до голосу Бога в його храмі! Архітектор утілює, сказати б, ідеї поета і робить їх доступними для відчуттів.
Проте чого я навчився досі такими виснажливими зусиллями? Нічого надійного – у древніх, нічого прекрасного – у сучасників. Минуле і сьогодення – це дві незакінчені статуї: одне було вийняте, геть скаліченим, з уламків століть, а друге ще не дістало своєї досконалості з майбутнього.
Але, можливо, мої старі друзі, ви, як мешканці пустелі, особливо здивуєтеся тому, що в цій оповіді про мої мандри ані разу я не згадав про пам’ятники природи.
Якось я зійшов на вершину Етни – вулкана, що димить посеред одного острова. Я побачив, як зійшло сонце на неосяжному обрії вгорі наді мною, Сицилію, стиснуту, ніби в одну точку, біля моїх ніг, і море, яке розстилалося в далечінь, у простори. У цьому прямовисному положенні річки здавалися мені лише географічними лініями, накресленими на мапі; але тоді як моє око з одного боку охоплювало всі ці предмети, з іншого воно занурювалося у кратер Етни, полум’яні нутрощі котрої я розрізняв серед клубків чорної пари.
Молодик, повен пристрастей, сидячи біля кратера вулкана й оплакуючи смертних, чиї житла ледве розрізняє, гідний лише вашого жалю, о старці! Але що би ви не думали про Рене, ця картина дає вам зображення його характеру та його життя: так само протягом усього мого життя я мав перед очима створіння неосяжне і заразом невідчутне, а поруч себе – розкриту прірву.
Вимовивши останні слова, Рене змовк і раптово замріявся. Отець Суель дивився на нього зачудовано, а старий сліпий сашем, більше не чуючи голосу молодика, не знав, чим пояснити його мовчання.
Очі Рене були прикуті до групи індіанців, які весело проходили рівниною. Раптом замилування з’явилося на його обличчі, з очей потекли сльози; він вигукнув:
- Щасливі дикуни! О чому не можу насолоджуватися миром, який завжди перебуває з вами! Тоді як я, дістаючи так мало користі, об’їжджав стільки країн, ви, спокійно сидячи під вашими дубами, давали дням текти собі, не рахуючи їх. Ваш розум сягав лише ваших потреб, і ви ліпше за мене здобували мудрість, як дитина – поміж іграми й сном. Якщо та меланхолія, котру породжує надмір щастя, часом торкалася вашої душі, ви хутко позбувалися цього скороминущого смутку, і ваш погляд, спрямований у небо, ніжно шукав те незнане щось, котре жаліє бідного дикуна.
Тут голос Рене знову завмер, і молодик опустив голову на груди. Шактас, простягнувши руку в темряву і взявши свого сина за руку, сказав розчуленим голосом:
- Сину мій! Любий сину мій!
На цих словах брат Амелі, прийшовши до тями й, зашарівшись від свого хвилювання, попрохав батька вибачити йому. Тоді старий дикун мовив:
- Мій любий друже, порухи такого серця, як твоє, не завжди будуть однакові: лише стримуй свій характер, який уже заподіяв тобі стільки зла. Якщо через життєві справи ти страждаєш більше, ніж інші, цьому не слід дивуватися: велика душа повинна вміщувати більше страждань за малу. Продовжуй твою оповідь. Ти змалював нам одну частину Європи, то познайом нас зі своєю вітчизною. Знаєш-бо, що я бачив Францію, і знаєш, які зв’язки сполучають мене з нею; я хотів би почути про великого вождя, якого вже немає і чудову хату якого я відвідав [11]. Дитино моя, живу лише пам’яттю; старий зі своїми спогадами подібний до змарнілого дуба наших лісів: цей дуб більше не оздоблюється власним листям, та деколи вкриває свою голизну іншими рослинами, вирослими на його стародавньому гіллі.
Брат Амелі, заспокоєний цими словами, так продовжив оповідати історію свого серця:
- На жаль, батьку мій! Нічого не можу сказати тобі про цю велику добу, оскільки у своєму дитинстві я бачив лише її кінець, а коли повернувся на батьківщину, цієї доби вже не було. Ніколи в одному народі не відбувалося такої приголомшливої й раптової зміни. Від висоти духу, від поваги до релігії, від суворості звичаїв усе зненацька опустилося до зиґзаґів розуму, до безбожності й розпусти.
Отож я геть даремно сподівався знайти у своєму краю щось, що заспокоїло б ту тривогу, той запал бажання, котрі переслідували мене всюди. Вивчення світу нічого не навчило мене, тимчасом я вже втратив солодкий смак необізнаності.
Моя сестра своєю непояснимою поведінкою, здавалося, діставала задоволення в тому, аби збільшувати мою журбу: вона покинула Париж за кілька днів до мого приїзду туди. Я написав їй, що розраховую возз’єднатися з нею; вона поспішила відповісти мені для того, аби відволікти мене од цього плану під приводом, що була непевна щодо місця, куди поїде звідти у справах. Які сумні роздуми я мав тоді про дружбу: присутність охолоджує її, відсутність знищує, вона не може противитися нещастю, а ще більше – процвітанню!
Невдовзі я виявився самотнішим у вітчизні, аніж був на чужій землі. Я схотів на певний час кинутися у світ, який нічого не говорив мені й не чув мене. Моя душа, ще не заплямована жодною пристрастю, шукала об’єкта, до якого б могла прив’язатися; але я помітив, що давав більше, ніж отримував. Від мене не вимагали ані піднесеної мови, ані глибокого почуття. Я був зайнятий лише звуженням власного життя, аби поставити його на рівень суспільства. Трактований усюди як людина романтичного розуму, соромлячись ролі, яку відігравав, відчуваючи дедалі більшу відразу до речей і людей, я вирішив віддалитися в передмістя і жити там у повній невідомості.
Спочатку знайшов чимало приємності в цьому темному і незалежному житті. Нікому не знаний, я губився в юрмі – розлогій пустелі людей!
Часто сидячи в маловідвідуваній церкві, я проводив цілі години в роздумах. Бачив, як бідні жінки падали долу перед Всевишнім і як грішники покаянно колінкували перед Страшним судом. Ніхто не виходив звідти без яснішого обличчя, і здавалося, що глухий шум, чутний знадвору, був не чимось іншим, а хвилею пристрастей і світськими бурями, що стихали біля підніжжя храму господнього. Великий Боже, котрий бачив, як мої сльози таємно текли в цих святих пристановищах, знаєш, скільки разів я кидався до твоїх ніг, аби благати тебе зняти з мене тягар існування чи змінити в мені давню людину! Ох, хто часом не відчував потреби переродитися, оновитися у водах потоку, підживити свою душу в джерелі життя! Хто не почувався пригніченим тягарем власної зіпсутості й безсилим для всього великого, благородного, справедливого!
Коли надходив вечір, я, повертаючись додому, зупинявся на мостах, аби помилуватися заходом сонця. Світило, запаливши міські тумани, неначе повільно погойдувалося в золотій рідині маятником на годиннику століть. Я вкупі з ніччю простував далі лабіринтом самотніх вулиць. Дивлячись на вогні, які світилися в людських житлах, я переміщувався думкою у вир веселих і сумних сцен, освітлюваних вогнями, і думав, що під стількома дахами не мав жодного друга. Мірні удари годинника з вежі готичного собору переривали мої роздуми; удари повторювалися на всі тони й відстані, від церкви до церкви. На жаль, кожна година у світі відкриває могилу і змушує лити сльози!
Це життя, яке спочатку мене зачаровувало, незабаром стало геть нестерпним! Мене втомило безнастанне повторення одних і тих самих сцен і думок. Я взявся досліджувати своє серце, допитувати себе, чого бажаю. Сам цього не знав, але раптом мені здалося, що ліси будуть мені насолодою. Аж я зненацька вирішив закінчити в сільському вигнанні життя, ледве розпочате, але протягом котрого я вже охопив віки.
Віддався цьому плану з пристрастю, яку вкладав в усі свої наміри; спішно поїхав, аби поховати себе в хатині, так само як раніше вирушив у навколосвітню подорож.
Мене звинувачують, що я непостійний, що не можу довго захоплюватися однією й тою самою химерою, що являю собою жертву власної уяви, яка поспішає дістатися дна задоволень, немов її обтяжує їхня тривалість; мене звинувачують у тому, що вічно проходжу повз мету, якої можу досягти. На жаль, шукаю лише незнане благо, потяг до якого переслідує мене! Чи моя провина в тому, що всюди бачу перешкоди, що все закінчене не має для мене жодної цінності? Тимчасом відчуваю, що люблю одноманіття життєвих відчуттів, і якби я ще мав шал вірити у щастя, то почав би шукати його за звичкою.
Абсолютна самота, споглядання природи невдовзі занурили мене в майже неописанний стан. Без родичів, без друзів на землі, так би мовити, ще ані разу не кохавши, я був переповнений надлишком життя. Інколи раптово червонів і відчував, як до мого серця приливали потоки полум’яної лави; інколи я мимоволі скрикував, а вночі мене тривожили сни, як і періоди безсоння. Мені чогось бракувало для наповнення прірви мого існування: я спускався в долину, піднімався на гору, прикликаючи всіма силами своїх бажань ідеальний образ моєї прийдешньої пристрасті, і обіймав його на вітрі, уявляючи, що чую його в гуркотінні річки; усе перетворювалося на цей уявний привид – і зірки на небі, і навіть сам початок життя у всесвіті.
У кожному разі, такий стан спокою і тривоги, бідності й багатства не був позбавлений певного шарму. Одного дня я бавився тим, що над струмком обривав листя з вербної гілки та з кожним листком, який відносив потік, пов’язував певну думку. Король, який боїться втратити корону при раптовому спалаху революції, не відчуває сильнішої тривоги, ніж відчував я в кожен момент, котрий загрожував уламкам моєї гілки. О слабкосте смертних! О дитинство людського серця, яке ніколи не старіє! Ось до якого щабля легковажності може впасти наш великий розум! Та насправді скільки людей пов’язують свою долю з речами так само мізерними, як і мої вербові листки!
Але як висловити масу швидкоплинних відчуттів, що наповнювали мене під час прогулянок? Відгомони пристрастей у порожнечі серця подібні до шуму вітрів і дзюрчання вод у тиші пустелі: ними насолоджуються, але їх не можна змалювати.
Осінь настигла мене посеред цих вагань; я захоплено ввійшов у місяці бур. То хотів бути одним із вояків, котрі блукали між вітрами, хмарами й видіннями, то заздрив долі пастуха, котрий грів руки на мізерному вогні з хворостинок, який він запалив на узліссі. Я слухав його меланхолійні пісні: вони нагадували мені, що в усіх країнах природний спів людини – сумний, навіть якщо він виражає щастя. Наше серце – неповний інструмент, ліра, якій бракує струн і на якій мусимо відтворювати акценти радості тоном, потрібним для вираження смутку.
Удень я блукав великими чагарниками вересу, які переходили в ліс. Як мало потребувала моя мрійливість! Сухий листок, що його переслідував вітер переді мною, хатина, дим, який піднімався до оголеної верхівки дерев, мох на стовбурі дуба, який тремтів при північному подуві, віддалена скеля, безлюдний ставок, де шурхотів зів’ялий очерет! Самотня дзвінниця, що височіла далеко в долині, часто привертала мій погляд; часто я стежив за перелітними птахами, які проминали над моєю головою. Я уявив незнані береги, далекі країни, куди вони прямували, і хотів опинитися на їхніх крилах. Таємний інстинкт мучив мене; я відчував, що сам – лише мандрівець, але небесний голос ніби говорив мені: «Людино, пора твого переселення ще не надійшла; зачекай, доки підніметься вітер смерті: тоді скеруєш свій політ у ті незнані краї, котрих вимагає твоє серце».
«Здіймайтеся хутчіше, ви, жадані грози, які повинні перенести Рене на простори іншого життя!» Кажучи це, я йшов великими кроками, з полум’яним обличчям (вітер розвіював моє волосся), не відчуваючи ані дощу, ані холоду, зачарований, мучений і ніби одержимий демоном мого серця.
Уночі, коли північний вітер хитав мою хижу, коли дощі потоками лили на дах, коли я бачив у вікно, як місяць борознив скупчені хмари, наче бліде судно, яке зорює хвилі, мені здавалося, що життя подвоюється у глибині мого серця, що маю могуття творити світи. Ох якби я міг розділити з кимось захвати, які переживав! О Боже, якби ти дав мені дружину, якої потребую; якби, як до нашого прабатька, ти привів до мене за руку Єву, вийняту з мене самого… Небесна красо, я впав би долу перед тобою, а потому, взявши тебе у свої обійми, почав би молити Передвічного, аби він дозволив мені віддати тобі решту мого життя!
На жаль, я був сам, сам на землі! Таємна знемога опанувала моє тіло. Відраза до життя, якої я зазнав змалку, повернулася з новою силою. Незабаром моє серце припинило давати поживу моїй думці, і я помічав своє існування лише за почуттям глибокої туги.
Певний час я боровся зі своєю хворістю, але байдуже і без твердого наміру подолати її. Урешті, не знаходячи засобів проти тієї дивної рани мого серця, якої не було ніде і яка була всюди, я вирішив покинути життя.
Священники Всевишнього, котрі слухаєте мене, вибачте нещасному, якого небо майже позбавило розуму. Я був сповнений релігійності, а міркував як безбожник; моє серце любило Бога, а мій розум не визнавав його; моя поведінка, мої слова, мої почуття, мої думки були єдино суперечностями, пітьмою, брехнею. Та чи завжди людина знає, чого хоче? Чи завжди впевнена в тому, що думає?
Усе враз тікало від мене: дружба, світ, усамітнення. Я все перепробував, і все для мене ставало фатальним. Мене відкинуло суспільство, покинула Амелі: що мені ще лишалося, коли й самота покидала мене? Це була остання дошка, на якій я сподівався врятуватись, і відчував, що вона теж занурюється в безодню!
Наважившись позбутися тягаря життя, я вирішив вкласти весь мій розум у цю безглузду справу. Нічого не квапило мене; я не призначав точного часу виходу – аби помалу смакувати останні хвилини життя і зібрати всі сили, аби, за прикладом одного древнього, відчути, як відлітатиме моя душа.
Одначе я вважав за необхідне вчинити розпорядчі дії щодо мого майна і мусив написати до Амелі. З мене вирвалося кілька скарг на те, що вона забула мене і, безсумнівно, промайнула ніжність, яка потроху опановувала моє серце. Усе-таки я думав, що добре приховав свою таємницю, але моя сестра, звикла читати в глибинах моєї душі, розгадала її без труду. Була занепокоєна вимушеним тоном, який домінував у моєму листі, і моїми розпитуваннями про справи, якими я ніколи не займався. Замість відповісти вона несподівано приїхала до мене.
Аби добре відчути, яка велика була згодом гіркота моїх страждань і які були мої перші радощі при побаченні з Амелі, ви повинні уявити, що вона була єдиною людиною на світі, яку я любив і що всі мої почуття зосереджувалися на ній з усією ніжністю дитячих споминів. Отже, я прийняв Амелі в якомусь сердечному екстазі. Так давно не зустрічав нікого, хто розумів би мене, кому я міг би відкрити свою душу!
Амелі, кидаючись мені в обійми, сказала: «Невдячний, хочеш померти, коли маєш сестру! Маєш підозри щодо її серця! Нічого не пояснюй і не виправдовуйся – усе знаю; я все зрозуміла, наче була з тобою. Хіба можна ошукати мене, котра бачила зародження твоїх перших почуттів? Ось твій нещасний характер, уся твоя відраза і несправедливість. Присягайся зараз, доки стискаю тебе у своїх обіймах, присягайся, що востаннє ти піддався своєму шаленству; дай мені клятву, що ніколи не зазіхнеш на своє життя!»
Говорячи ці слова, Амелі дивилася на мене співчутливо і ніжно та вкривала моє чоло цілунками, сливе як мати або навіть ніжніше. На жаль, моє серце відкрилося для всіх радощів; мов дитина, я потребував лише втіхи; і поступився владі Амелі: вона зажадала урочистої клятви; я дав її без вагань, навіть не підозрюючи, що відтоді міг бути нещасним.
Понад місяць ми призвичаювалися до зачарованого стану бути разом. Коли вранці, замість перебувати на самоті, я чув голос сестри, то здригався від радості й щастя. Амелі дістала від природи щось божественне: її душа мала ту саму безневинну грацію, що й тіло; ніжність її почуттів була безмежна, у її розумі не було нічого, крім приємності й трохи мрійливості, неначе її серце, думка і голос зітхали згідно; від жінки вона взяла соромливість і любов, від янгола – чистоту і мелодійність.
Настала мить, коли я повинен був відповісти за всю свою непослідовність. У своїй навіженості навіть не бажав випробувати нещастя, аби мати принаймні реальну підставу страждання: це було жахливе бажання, яке Бог у своєму гніві виконав занадто старанно!
Що маю відкрити вам, о друзі мої? Дивіться на сльози, які ллються з моїх очей. Чи зможу навіть… Кілька днів тому ніщо не вирвало б із мене цієї таємниці… Але тепер, коли все скінчено!
У кожному разі, о старці, хай ця історія буде назавжди похована в тиші! Пам’ятайте, що її було розказано лише під деревом на безлюдді.
Уже скінчилася зима, коли я зауважив, що Амелі втрачає спокій і здоров’я, які почала повертати мені. Вона схудла, її очі запали, хода стала млявою, голос зробився тривожним. Раз я застав її всю в сльозах біля підніжжя Розп’яття. Світ, самота, моя відсутність, моя присутність, ніч, день – усе її непокоїло. Мимовільні зітхання завмирали на її вустах: то вона, не втомлюючись, витримувала довгу прогулянку, то ледве пересувалася; бралася до роботи й кидала її, відкривала книжку, але не могла читати, починала фразу і, не скінчивши її, раптом заливалася слізьми й відходила до себе для молитви.
Даремно я намагався розкрити її таємницю. Коли розпитував її, стискаючи у своїх обіймах, вона відповідала усміхнено, що сама не знає причини цього.
Так минуло три місяці, а її стан щодня погіршувався. Мені ввижалося, що таємниче листування було причиною її сліз, оскільки вона здавалася то спокійнішою, то схвильованішою – залежно від листів, які отримувала. Зрештою, одного ранку, бачачи, що давно минула година, коли ми снідали вкупі, я піднявся до неї; стукаю – відповіді не дістаю; трохи відчиняю двері – у кімнаті нікого немає. Помічаю на каміні конверт, адресований мені. Хапаю його, тремтячи, відкриваю і читаю цього листа, який зберігаю, аби позбавити себе в майбутньому всілякого потягу до радості.

До Рене
“Небо мені свідок, мій брате, що я готова тисячу разів пожертвувати життям, аби позбавити вас [12] хвилинного болю; але я така нещасна, що нічого не можу зробити для вашого щастя. Тому ви пробачите мені, що я втекла від вас, як злочинниця; я б не змогла противитися вашим проханням, а тимчасом належало їхати… Боже мій, зглянься на мене!
Ви знаєте, Рене, що я завжди мала нахил до чернечого життя; нині пора скористатися осторогами неба. Навіщо я чекала так довго? Бог карає мене за це. Я залишалася у світі заради вас... Вибачте, хвилювання від розлуки з вами геть засмутило мене.
Тепер відчуваю, любий мій брате, необхідність отих пристановищ, проти яких ви часто повставали. Є біди, які назавше розлучають нас із людьми. Що б тоді сталося з нещасними бідолахами!.. Я переконана, мій брате, що й ви самі знайшли б спокій у цих духовних пристановищах: світське життя не пропонує нічого, гідного вас.
Узагалі не нагадуватиму вам про вашу клятву: знаю вірність вашого слова. Ви поклялися і житимете для мене. Чи є щось мізерніше, аніж безнастанно думати, як покинути життя? Для людини з вашим характером так легко померти! Повірте вашій сестрі: жити набагато тяжче.
Але, мій брате, якнайшвидше облиште самоту, яка не йде вам на добро; пошукайте собі якесь заняття. Знаю, як гірко ви смієтеся з потреби для всіх у Франції обирати собі становище. Тому не зневажайте досвіду і мудрості наших батьків. Ліпше, мій любий Рене, трохи більше бути подібним до всіх людей і мати трохи менше бід.
Можливо, у шлюбі ви знайдете розраду вашій тузі: дружина, діти наповнять ваші дні. А яка жінка не постарається вас ощасливити! Жар вашої душі, краса вашого духу, ваш благородний і пристрасний вигляд, цей гордий і ніжний погляд – усе забезпечить вам її кохання та її вірність. О, з якою насолодою вона обійме тебе і притисне до свого серця! Як усі її погляди, усі думки будуть зосереджені на тобі, аби запобігти твоїм найменшим прикрощам! Вона буде сама любов, сама безневинність перед тобою – і повіриш у те, що повернув собі сестру.
Вирушаю до монастиря… Цей монастир, побудований на березі моря, відповідає стану моєї душі. Уночі в глибині своєї келії слухатиму гуркотання хвиль, які омивають мури монастиря; думатиму про наші прогулянки посеред лісів, коли шепотіння верхівок сосон нагадувало нам шум моря. Милий супутнику мого дитинства, невже більше вас не побачу? Лише трохи старша за вас, я гойдала вас у колисці; часто ми спали вкупі. Ох, якби одна могила колись поєднала нас! Але ні: мушу спати сама під холодним мармуром цього святилища, де вічно спочивають діви, котрих ніколи не кохали.
Не знаю, чи ви зможете прочитати ці рядки, наполовину стерті моїми слізьми. Зрештою, мій друже, хіба рано чи пізно нам би не довелося розстатись? Чи потребую говорити вам про непевність і малу цінність життя? Ви, либонь, пригадуєте молодого М., який зазнав кораблетрощі біля берегів Іль-де-Франсу [13]. Коли ви отримали його останнього листа за кілька місяців після його смерті, його земна оболонка вже не існувала, а коли ви почали носити жалобу по ньому в Європі, її закінчували носити в Індії. То що є людина, якщо пам’ять про неї гине так швидко? Одна частина її друзів не може довідатися про її смерть так, аби інша вже не була втішена! О мій любий, найлюбіший Рене, невже спомин про мене настільки швидко зітреться з твого серця? О мій брате, якщо відриваюся од вас у часі, то для того, аби не розлучатися з вами у вічності!
Амелі
P. S. Додаю сюди акт про дарування мого майна; сподіваюся, що ви не відмовитеся од цього знаку моєї дружби”.

Якби блискавка тоді впала до моїх ніг, я б не злякався більше, ніж коли читав цього листа. Яку таємницю приховувала Амелі від мене? Хто змусив її так раптово поринути в чернече життя? Невже вона прив’язала мене до життя красою своєї дружби лише для того, аби зненацька покинути мене? Ох, навіщо вона приїжджала відволікти мене од мого наміру? Порух співчуття прикликав її до мене; але скоро, утомлена тяжким обов’язком, вона поспішила кинути нещасного, котрий не мав на землі нікого, крім неї. Людина вважає, що зробила все, якщо завадила іншій людині померти! Такі були мої нарікання. Потому, думаючи про себе, я казав: “Невдячна Амелі, якби ти була на моєму місці, якби, подібно до мене, заблукала в пустелі свого життя, – ох, твій брат не покинув би тебе!”
Тимчасом, перечитуючи листа, я знаходив у ньому стільки незнаної журби й ніжності, що моє серце розтануло. Зненацька мені прийшла думка, яка дала певну надію: мені привиділося, що Амелі, мабуть, переживала пристрасть до чоловіка, якого не наважувалася назвати. Ця підозра, здавалося, пояснювала її меланхолію, її таємниче листування й емоційний тон її листа. Я негайно написав їй, благаючи відкрити мені своє серце.
Вона не забарилася відповісти мені, але не виказала своєї таємниці; лише повідомила мене, що отримала відпущення од послушництва і невдовзі промовить чернечу обітницю.
Я був обурений упертістю Амелі, таємничістю її слів і такою малою довірою до моєї дружби.
По хвилинному ваганні щодо позиції, яку мав зайняти, я вирішив поїхати до Б., аби зробити останню спробу переконати сестру. Мій маршрут пролягав через місцевість, де я був вихований. Побачивши ліси, у яких проводив єдині щасливі години свого життя, я не міг стримати сліз і був зовсім нездатний протистояти спокусі востаннє попрощатися з ними.
Мій старший брат продав батьківське володіння, а новий власник не мешкав у ньому. Я під’їхав до замку довгою ялицевою алеєю, пройшов пішки безлюдними дворами; зупинився, аби поглянути на зачинені або й розбиті вікна, на чортополох, який ріс побіля мурів, на купи листя, зібраного коло порога дверей, на самотній ґанок, де так часто бачив мого батька і його вірних слуг. Східці вже були вкриті мохом; жовтофіоль виросла між потрісканими й розхитаними каменями ґанку. Незнайомий сторож хутко відчинив мені двері. Я не наважувався переступити поріг. Сторож вигукнув: «Отакої! Невже ви зробите те саме, що й незнайомка, яка приїжджала сюди кілька днів тому? Допіру ввійшовши, вона зомліла, і я мусив віднести її в екіпаж». Мені легко було розпізнати незнайомку, яка, подібно до мене, приїжджала сюди по сльози й спогади!
На хвильку прикривши очі хусткою, я ступив під стріху моїх пращурів. Пройшов усіма лункими кімнатами, де чув тільки шум своїх кроків. Кімнати були ледве освітлені слабким світлом, яке проникало крізь зачинені віконниці. Я зайшов до тієї кімнати, де померла моя мати, давши мені життя, до тієї, де помер мій батько, до тієї, де я спав у своїй колисці, урешті, до тієї, де серце моєї сестри дістало перші обітниці дружби. Усюди було здерто шпалери, і павук витинав своє павутиння на покинутих ліжках. Я спішно вийшов звідти й віддалився великими кроками, не насмілюючись озирнутися. Які солодкі, але і які швидкоплинні ті хвилини, що їх брати й сестри проводять у своєму дитинстві разом, під крилом своїх старих батьків! Єдність людської родини триває лише день: божий подих розвіює її, наче дим. Син заледве знає батька, батько – сина, брат – сестру, сестра – брата. Дуб бачить, як проростають його жолуді навколо нього; але не так відбувається з дітьми людини!
Приїхавши до Б., я розпорядився повезти мене до монастиря; там зажадав розмови з моєю сестрою. Мені сказали, що вона не приймає нікого. Я написав їй; вона відповіла, що готується присвятити себе Богу і їй заборонено віддати бодай одну думку світу, що якщо люблю її, то не стану засмучувати її своїм горем. І додала: «Проте, якщо ви хочете з’явитися біля вівтаря в день мого постриження, то зробіть мені честь заступити місце мого батька: єдино ця роль гідна вашої мужності, єдино вона відповідає вашій дружбі й моєму спокоєві».
Ця холодна твердість, протиставлена моїй палкій дружбі, кинула мене у стан розлюченої несамовитості. То я був готовий повернутися до себе, то хотів залишитися – єдино для того, аби завадити обрядовій церемонії. Пекло навіть навіювало мені думку заколотися в церкві й злити мої останні зітхання з обітницями, які забирали в мене сестру. Ігуменя монастиря наказала попередити мене, що у вівтарі приготують лавку для мене та що вона запрошує мене на службу, яка повинна відбутися наступного дня.
На світанку я почув перші звуки дзвонів… На десяту годину, перебуваючи в якійсь агонії, я дотюпав до монастиря. Не може бути нічого трагічнішого для тих, хто був присутній на такому видовищі; не може бути нічого скорботнішого для того, хто пережив його.
Велетенська юрма наповнювала церкву. Мене провели на лавку до вівтаря. Я впав на коліна, майже не усвідомлюючи, де перебуваю і на що наважився. Священник уже стоїть перед вівтарем; раптово відчиняються таємничі ґрати й заходить Амелі, виряджена з усією світською пишнотою. Вона була така гарна, на її обличчі відбивалося дещо настільки божественне, що вона збудила порив загального подиву і захвату. Переможений великою скорботою святої, приголомшений величчю релігії, я полишив усі мої плани ґвалту; сили покинули мене, я почувався зв’язаним могутньою рукою і замість блюзнірств і погроз знайшов у своєму серці лише глибоке обожнювання і смиренні стогони.
Амелі стає під балдахін. Служба розпочинається при вогні світильників, поміж квітами й пахощами, які повинні надати обряду привабливості. Під час молитви священник зняв з себе верхню ризу, залишивши тільки лляний хітон, зійшов на катедру і в простій, але зворушливій промові змалював щастя дівчини, яка присвячує себе Богові. Коли він промовляв слова: «Вона з’явилася, мов ладан, який згорає на вогні» – великий спокій і небесні аромати, здавалося, поширились у приміщенні церкви. Усі почулися ніби схованими під крилом містичної голубки, і ввижалося, що янголи спускалися на вівтар і піднімалися до неба з пахощами й вінками.
Священник закінчує свою проповідь, знову надіває ризу і продовжує службу. Дві молоді черниці повели Амелі попід руки, і вона стала на коліна на останній східець вівтаря. Тоді прийшли по мене для виконання батьківських обов’язків. Зачувши мої нетверді кроки вівтарем, Амелі ледве не зомліла. Мене поставили обіч священника, аби подавати йому ножиці. Цієї хвилини я відчув, що знову впадаю в несамовитий стан; моя лють була готова вибухнути, коли Амелі, визнавши всю свою мужність, кинула на мене погляд, повний такого докору і такого горя, які буквально повалили мене. Релігія тріумфувала. Моя сестра скористалася моїм збентеженням – сміливо провела вперед головою. Її чудове волосся зусібіч падало під священним металом. Довга волосяниця замінила їй усі сучасні прикраси, анітрохи не позбавляючи її зворушливості. Її чоло з викарбуваними клопотами сховалося під лляною пов’язкою, а таємнича ковдра, символ дівочості й чистоти, покрила її голову, позбавлену волосся. Ніколи вона не здавалася такою гарною. Очі покаянної були прикуті до світського праху, а душа перебувала на небі.
Одначе Амелі ще не промовила обітниці, а щоби померти для світу, мусила пройти через могилу. Моя сестра лягає на мармур, її накривають погребальною ковдрою, а в її кутах ставлять чотири світильники. Священник у єпитрахилі, з книгою в руці, починає панахиду; юні дівчата продовжують її. О радощі релігії, які ви великі, але які жахливі! Мене змусили стати на коліна біля цієї жалобної ковдри. Зненацька з-під неї почулося шепотіння; нахиляюся, і такі страшні слова вражають моє вухо (я один міг почути їх): «Милосердний Боже, зроби так, аби я не встала з цього погребального ложа, і осип твоїми благами брата, який не розділив моєї злочинної пристрасті!»
На цих словах, що вирвалися з труни, жахлива правда освітила мене; мій розум скаламутився; я впав на саван, стиснув сестру в своїх обіймах і скрикнув: «Цнотлива наречена Ісуса Христа, отримай мої останні обійми крізь холод смерті й глибини вічності, які вже відокремлюють тебе од твого брата!»
Цей порух, цей вигук і ці сльози порушують обряд, священник зупиняється, черниці замикають ґрати, юрма хвилюється і тулиться коло вівтаря; мене виносять зомлілого. Як мало я був вдячний тим, хто повернув мене до життя! Розплющивши очі, я довідався, що жертву принесено та що моя сестра захворіла на гарячку. Вона розпорядилася попрохати мене, аби я більше не шукав зустрічі з нею. О горе мого життя! Сестра боїться говорити з братом, а брат боїться, що сестра почує його голос! Я вийшов з монастиря, ніби з того чистилища, полум’я котрого готує нас до небесного життя, де все втрачено, мов у пеклі, крім надії.
Можна знайти у своїй душі сили проти особистого нещастя; але бути мимовільною причиною нещастя іншої людини – геть нестерпно. Довідавшись, у чому полягала причина мук моєї сестри, я уявив, щó вона мусила перестраждати. Дістав тоді пояснення кількох речей, яких не міг зрозуміти раніше: цю суміш радості й журби, що виказувала Амелі, коли я вирушав мандрувати; її намагання уникати мене після мого повернення і заразом слабкість, яка так довго заважала їй вступити до монастиря. Безсумнівно, нещасна дівчина тішилася надією на вилікування! Її намір постригтися, клопоти про відпущення од послушництва і розпорядження про відмову од майна на мою користь, очевидно, спричинили таємне листування, яке вводило мене в оману.
Ох, мої друзі! Так я довідався, що означає лити сльози через зовсім не вигадану біду! Мої пристрасті, так довго непроявлені, люто накинулися на цю першу жертву. Я навіть знаходив якесь неочікуване задоволення в повноті мого горя і помітив, з таємним порухом радості, що горе – не те почуття, котре вичерпується, як задоволення.
Я хотів покинути землю до наказу Всевишнього; це був великий гріх: Бог послав мені Амелі заразом для мого порятунку і покарання. Отже, усіляка гріховна думка, усіляка злочинна дія тягнуть за собою сум’яття і нещастя. Амелі прохала мене жити, і я мусив послухатися її, аби не збільшувати її мук. Окрім того – дивна річ! – я геть не мав бажання помирати відтоді, як став достеменно нещасним. Моє горе перетворилося на заняття, що заповнювало весь мій час: настільки моє серце за своєю природою сповнене туги й біди!
Отже, раптово я ухвалив інше рішення: покинути Європу і переїхати до Америки.
Саме тоді в порту Б. споряджали флот до Луїзіани; я домовився з капітаном одного корабля, повідомив про свій намір Амелі та зайнявся від’їздом.
Моя сестра вже торкнулася брами потойбіччя, але Бог, призначавши їй пальму дівоцтва, не хотів так хутко прикликати її до себе; її випробування на землі було подовжено. Удруге прийшовши на тяжку життєву ниву, героїня, зігнута під тягарем хреста, сміливо йшла назустріч горю, бачачи в боротьбі тільки тріумф, а в надмірному стражданні – лише надмірну славу.
Продаж того невеликого майна, яке залишалося в мене і яке я уступив братові, тривалі приготування до від’їзду, супротивні вітри надовго затримали мене в порту. Щоранку я ходив по звістки про Амелі й повертався завжди з новими приводами для захватів і для сліз.
Я безнастанно блукав довкола монастиря, збудованого на березі моря. Часто помічав за ґратчастим віконцем, яке виходило на безлюдний берег, черницю, що сиділа з задумливим виглядом; вона мріяла, дивлячись на океан, де з’являлися кораблі, які прямували в різні кінці землі. Багато разів при світлі місяця я бачив ту саму черницю за ґратами того самого вікна: вона милувалася морем, освітленим нічним світилом, і немов прислухалась до шуму хвиль, які шумливо розбивалися об пустельний берег.
Мені здається, ніби досі чую дзвін, який ночами закликав черниць до чувань і молитов. Тоді як він повільно гудів, а черниці мовчки збиралися до вівтаря Всевишнього, я біг у монастир; там, один біля його мурів, прислухався у священному екстазі до останніх звуків псалмів, які під склепіннями храму змішувалися зі слабким плюскотом хвиль.
Сам не знаю, як усе те, що мусило підживлювати мою біду, навпаки, притупляло її жало. Мої сльози ставали менш гіркими, коли я проливав їх на скелях і серед вітрів. Навіть моє горе, через його надзвичайну природу, містило певні ліки: можна насолоджуватися тим, що являє собою спільне надбання, навіть якби це було нещастя. Я майже почав сподіватися, що моя сестра теж, своєю чергою, буде менш нещасна.
Лист, який я отримав від неї перед від’їздом, здавалося, потверджував ці міркування. Амелі ніжно дорікала мені за мою скорботу і запевняла, що час зменшує її власну. «Не впадаю в розпач у моєму щасті, – писала вона. – Надмірність жертви, натепер уже принесеної, повертає мені певний спокій. Простота моїх подруг, чистота їхніх обітниць, правильність їхнього життя – усе це ллє бальзам на мої дні. Коли чую, як вирують грози й коли морський птах б’є крилами в моє вікно, я, бідна голубка неба, думаю, яке мені випало щастя знайти укриття від бур. Саме тут – священна гора, висока вершина, куди долинають останні шуми землі й перші акорди небесної музики; саме тут релігія ніжно заколисує чутливу душу: найпристраснішу любов вона замінює чимось на подобу палючої цнотливості, у якій поєднуються коханець і незаймана дівчина; релігія очищає зітхання, перетворює непорочне полум’я на полум’я тлінне, божественно домішує свій спокій і свою цноту до залишку сердечної турботи й хіті, який шукає спочинку, і до решток життя, яке згасає».
Не знаю, щó мені ще призначило небо та чи не хотіло воно попередити мене, що всюди мої кроки супроводжуватимуться грозами. Було віддано наказ на відплиття флоту: кілька кораблів уже підняли свої вітрила при заході сонця. Я вирішив провести останню ніч на суходолі для того, аби написати прощального листа до Амелі. Близько опівночі, коли я був зайнятий цим клопотом і поливав папір слізьми, шум вітру вразив моє вухо. Слухаю – і раптом посеред бурі пролунали звуки гарматного набату, змішані з калатанням монастирського дзвона. Біжу на берег – там усе було безлюдне і лише чулося ревіння хвиль. Сідаю на скелю. З одного боку переді мною простягалися блискучі хвилі, а з другого – темні мури монастиря плутано губилися в небесній вишині. Слабке світло мерехтіло у ґратчастому вікні. Чи це не ти, о моя Амелі, упавши до стіп Розп’яття, благала Бога гроз урятувати твого нещасного брата? Буря на морі – спокій у твоєму пристановищі; люди, розбиті об підводні скелі біля самих мурів притулку, якого ніщо не може потривожити; нескінченне по той бік келійного муру; неспокійні ліхтарі кораблів – незрушний маяк монастиря; непевність долі мореплавця – весталка, яка в кожному дні може бачити всі прийдешні дні свого життя; з другого боку, така душа, як твоя, о Амелі, бурхлива, наче океан; кораблетроща, жахливіша за аварію моряка, – уся ця картина глибоко закарбувалася в моїй пам’яті. Сонце цього нового неба, теперішній свідок моїх сліз, відлуння американського берега, яке повторює слова Рене, знайте, що вранці після цієї страшної ночі я, спершись ліктем на борт мого корабля, бачив, як назавше віддалялася од мене моя рідна земля! Я довго дивився на берег, на останні хитання дерев моєї вітчизни, на дахи монастиря, що зникали за обрієм».
Скінчивши оповідати свою історію, Рене вийняв з грудей папір і віддав його отцеві Суелю, а потім, упавши в обійми Шактаса і заглушуючи свої ридання, так залишив час місіонерові пробігти переданого йому листа.
Він був від ігумені монастиря Б. і повідомляв про останні хвилини сестри Амелі з Громади милосердя: вона померла жертвою власного завзяття і доброчинства, доглядаючи подруг, інфікованих заразною хворобою. Уся громада перебувала в невтішному горі та вважала Амелі святою. Ігуменя додавала, що протягом її тридцятирічної оруди монастирем не бачила черниці з таким лагідним і рівним характером, яка би більше за неї була задоволена, що покинула хвилювання світу.
Шактас стискав Рене у своїх обіймах; старий плакав.
- Дитино моя, – сказав він своєму синові, – як би я хотів, аби отець Обрі був тут: він викликав зі свого серця мир, який заспокоював бурі, хоча, здавалося, сам не був чужий їм; він нагадував місяць у буремну ніч: мандрівні хмари не могли віднести його у своєму польоті; чистий і незмінний, він спокійно плине понад ними. На жаль, щодо мене, то все бентежить мене і тягне за собою!
До цього часу отець Суель не вимовив ані слова і з суворим виглядом слухав історію Рене. Приховував у собі співчутливе серце, але назовні показував непохитний характер. Сашемова чутливість змусила його порушити мовчання:
- Нічого, – сказав він братові Амелі, – нічого в цій історії не заслуговує на співчуття, яке тут вам висловлюють. Бачу молодика, чия голова напхана химерами: йому все не до вподоби, він уникнув суспільних обов’язків, аби віддатися даремним мріям. Пане, ніхто не може вважати себе вищим за інших людей єдино через те, що світ постає перед ним в огидному вигляді. Людей і життя ненавидять лише тому, що дивляться на них не досить далеко. Трохи розширте ваш погляд і скоро переконаєтеся, що всі муки, на які скаржитеся, – чиста вигадка. Але який сором, що ви не можете думати про єдине справжнє нещастя вашого життя, не зашарівшись водночас! Уся чистота, уся чеснота, уся побожність і всі вінки святої роблять ледве терпимою єдину думку про ваше горе. Ваша сестра спокутувала свою провину; але якщо тут належить висловити мою думку, то боюся, аби через жахливу несправедливість признання, яке вийшло з труни, своєю чергою не збентежило вашої душі. Що ви робите у глушині лісів, де самотньо проводите дні, нехтуючи всі свої обов’язки? Святі, скажете ви мені, хоронили себе в пустелях. Вони перебували там зі своїми слізьми й на умертвіння власних пристрастей витрачали той час, який ви втрачаєте, можливо, на розпалювання власних. Зарозумілий молодику, ви уявили, що людина може вдовольнятися самою собою, тоді як самота згубна для того, хто не живе в ній з Богом; вона збільшує душевні сили, одночасно забираючи в них усілякі підстави для розвитку. Кожен, хто дістав сили, мусить присвятити їх служінню собі подібним; полишаючи їх марними, спочатку він зазнає кари таємною мукою, а потому рано чи пізно небо посилає йому страхітливе покарання.
Збентежений цими словами, Рене підняв з Шактасових грудей свою принижену голову. Сліпий сашем усміхнувся, і ця усмішка рота, яка не сполучалася з усмішкою очей, містила відбиток чогось таємничого і небесного.
- Сину мій, – сказав старий коханець Атали [14], – він говорить суворо з нами обома; сварить і старого і молодого, і має рацію. Так, мусиш відмовитися од цього незвичайного життя, повного самих клопотів. Лише на звичайному шляху можна знайти щастя.
Одного дня Мешасебе, ще доволі близько до її гирла, набридло бути лише чистим струмком. Вона вимагає снігів від гір, води – від потоків, дощів – від бур, вона розливається і спустошує свої чарівні береги. Спочатку гордий струмок радіє своїй могутності, але, бачачи, що на його шляху все стає пустелею, що він тече полишений на самоті, що його води завше каламутні, він пошкодував про смиренне річище, яке викопала йому природа, при птахів, квіти, дерева і струмки – давніх скромних товаришів його мирної течії.
Шактас замовк, і пролунав голос фламінго, який, сховавшись в очереті Мешасебе, вістував грозу на середину дня. Троє друзів попрямували до своїх хатин. Рене йшов мовчки між місіонером, який молився Богу, і сліпим сашемом, який намацував дорогу.
Подейкують, що за наполяганням двох старих він повернувся до своєї дружини, але не знайшов щастя з нею. Трохи пізніше Рене загинув укупі з Шактасом і отцем Суелем під час різанини французів і натчезів у Луїзіані [15]. Дотепер показують скелю, на якій він зазвичай сидів при заході сонця.

[1] «Рене, або Наслідки пристрастей» (друга частина назви вживається рідко) – повість («роман») Франсуа-Рене де Шатобріана, уперше опублікована (1802, вид. «Migneret») вкупі з філософським трактатом «Геній християнства» та іншою повістю «Атала, або Кохання двох дикунів у пустелі», яка сюжетно їй передує. «Рене» – плід художньо переосмислених вражень автора від його мандрівки до США та, спорадично, до низки інших країн – мав величезний вплив на розвиток романтичної літератури в Європі, порівнянний з впливом «Страждань молодого Вертера» Ґете.
[2] Натчези – індіанське плем’я, корінний народ Південного Сходу США, який первинно мешкав у районі Натчез-Блаффс у нижній долині річки Міссісіпі (поблизу сучасного м. Натчеза, штат Міссісіпі).
[3] Шактас (натч.) – гармонійний голос.
[4] Розалí – французький форт у межах сучасного Натчеза.
[5] Сашем (натч.) – старий чоловік або порадник.
[6] Сассафрас – рід листопадних дерев і кущів з родини лаврових.
[7] Мешасебе (або Мешасіпі) – натчезька назва річки Міссісіпі.
[8] Ідеться про розташовану в Лондоні позаду Вайтголлу статую англійського короля Карла І, якого було страчено за вироком спеціального трибуналу в січні 1649 р.
[9] Долина Кони – легендарний географічний об’єкт у поемах Оссіана, асоційований з загадковими ландшафтами давніх Шотландії (Каледонії) та Ірландії (Еріну).
[10] Морвен (у контексті поем Оссіана) – легендарне гірське королівство на заході Шотландії, яким урядував Фінґал, Оссіанів батько.
[11][11] Ідеться про короля Людовика IV та про його палац.
[12] У цьому листі Амелі, звертаючись до свого брата, уживає і форму «ти», і «ви», що відтворено в перекладі.
[13] Іль-де-Франс – давня назва острова Маврикія.
[14] Атала – героїня однойменної повісті Шатобріана (див. коментар 1).
[15] Алюзія до повстанського руху натчезів проти французьких колоністів у Луїзіані, пік якого припав на 1729–1731 рр.