Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.22
21:14
Хлюпоче дощ і вітер дзенька.
Стою, укутаний плащем.
Безлюдна площа. Лиш одненька
танцює жінка під дощем.
Прилипла суконька до тіла,
злітають коси раз у раз,
і їй нема до того діла,
Стою, укутаний плащем.
Безлюдна площа. Лиш одненька
танцює жінка під дощем.
Прилипла суконька до тіла,
злітають коси раз у раз,
і їй нема до того діла,
2026.02.22
21:00
Сполоханий ранок давно від’ятрів
і землю розбурхав схололу,
і хмари ковзнули в обійми вітрів
й дощем полилися додолу.
Околицю вкрила густа пелена,
тьмяніють будинків зіниці,
і грім торохтить, і небес далина
і землю розбурхав схололу,
і хмари ковзнули в обійми вітрів
й дощем полилися додолу.
Околицю вкрила густа пелена,
тьмяніють будинків зіниці,
і грім торохтить, і небес далина
2026.02.22
15:39
Мільярди років крутиться Земля.
На ній усе міняється із часом.
Але природа ( і то бачим ясно)
Змінити неспроможна москаля.
Віки ідуть, міняється усе.
Щиріші стають люди і добріші,
Життя у них покращується, лише
Від москалів лайном так і несе.
На ній усе міняється із часом.
Але природа ( і то бачим ясно)
Змінити неспроможна москаля.
Віки ідуть, міняється усе.
Щиріші стають люди і добріші,
Життя у них покращується, лише
Від москалів лайном так і несе.
2026.02.22
14:23
Леонід Радін (1860-1900)
Друзі, сміливо, у ногу!
Дух зміцнимо в боротьбі.
В царство свободи дорогу
ми проторуєм собі.
Вийшли ми всі із народу,
Друзі, сміливо, у ногу!
Дух зміцнимо в боротьбі.
В царство свободи дорогу
ми проторуєм собі.
Вийшли ми всі із народу,
2026.02.22
14:08
Леді Мадонно, діти під ногами
Як же зводиш ти кінці із кінцями
Де взяти гроші, чим платить оренду?
Думала, що гроші упадуть із неба?
У п’ятницю прибувши без валізи
У суботу навзнак молишся
Неділченя шнурки в’язати вчиться
Як же зводиш ти кінці із кінцями
Де взяти гроші, чим платить оренду?
Думала, що гроші упадуть із неба?
У п’ятницю прибувши без валізи
У суботу навзнак молишся
Неділченя шнурки в’язати вчиться
2026.02.22
12:08
У подорожах дивних, безкінечних
Себе я загублю в знов знайду.
Готель - то вічний і правдивий речник,
Який відверне горе і біду.
У подорожах загублю частини
Самого себе, спогадів, ідей.
Так протікають дорогі години
У сяйві днів і темноті ночей.
Себе я загублю в знов знайду.
Готель - то вічний і правдивий речник,
Який відверне горе і біду.
У подорожах загублю частини
Самого себе, спогадів, ідей.
Так протікають дорогі години
У сяйві днів і темноті ночей.
2026.02.22
11:57
Поставим все це ми на паузу…
Розвієм дим і «вовчі» спалахи.
Гармат попросим балалайкати
Діалектично, врівень гамузу…
Переосмислим все схоронене
На полі нашого осмислення,
А хто призвав сюди гнобителя —
Попросим, щоб було відновлене…
Розвієм дим і «вовчі» спалахи.
Гармат попросим балалайкати
Діалектично, врівень гамузу…
Переосмислим все схоронене
На полі нашого осмислення,
А хто призвав сюди гнобителя —
Попросим, щоб було відновлене…
2026.02.22
10:08
Нейлоновим пензлем малює любов —
ромашкове поле на срібних шпалерах,
і очі п'ють очі навпроти, немов
солодке вино з кришталевих фужерів.
Розмова джерельним струмком жебонить,
чечітку вистукують пульси ритмічно.
Завмерли у чуйних обіймах в цю мить
ромашкове поле на срібних шпалерах,
і очі п'ють очі навпроти, немов
солодке вино з кришталевих фужерів.
Розмова джерельним струмком жебонить,
чечітку вистукують пульси ритмічно.
Завмерли у чуйних обіймах в цю мить
2026.02.22
06:58
Діти міряють калюжі
Попри те, що йде війна,
Бо малечі не байдуже
Їхня площа й глибина.
Дітворі завжди цікаво
Що і як, коли та де
Гра нова або забава
На появу їхню жде.
Попри те, що йде війна,
Бо малечі не байдуже
Їхня площа й глибина.
Дітворі завжди цікаво
Що і як, коли та де
Гра нова або забава
На появу їхню жде.
2026.02.21
23:55
Хмурий день тамує втому,
вечір ще ген-ген,
мліє в закутку тісному
одинокий клен.
Пнеться вгору міст горбатий,
як у небо трап.
І мов тріснув звід щербатий –
зверху кап та кап.
вечір ще ген-ген,
мліє в закутку тісному
одинокий клен.
Пнеться вгору міст горбатий,
як у небо трап.
І мов тріснув звід щербатий –
зверху кап та кап.
2026.02.21
21:45
Люблю дитячі голоси,
Де правих і неправих не існує,
Бо в річище одне зливаються усі,
Де фінал спірок - руки на плечі,
Щирі обійми, скріплені сміхом.
А як не терпиться довести правоту кулаками,
Того приборкують силою до пам’яті.
…Пригадую своє дитин
Де правих і неправих не існує,
Бо в річище одне зливаються усі,
Де фінал спірок - руки на плечі,
Щирі обійми, скріплені сміхом.
А як не терпиться довести правоту кулаками,
Того приборкують силою до пам’яті.
…Пригадую своє дитин
2026.02.21
18:46
Мені хоча б одну розмову,
Єдиний вечір нам на двох!
Щоб написавши епілог,
Я все сказав, моя Любове!
Псує дорогу кольорову
Байдужості отруйний смог.
Мені хоча б одну розмову,
Єдиний вечір нам на двох!
Щоб написавши епілог,
Я все сказав, моя Любове!
Псує дорогу кольорову
Байдужості отруйний смог.
Мені хоча б одну розмову,
2026.02.21
15:17
Мова змучена, та не зраджена.
Як трава в полі скошена,
у стоги складена,
у снопи зв'язана,
колосок до колосся,
у вінок слово вплелося...
Міцно скріплене однодумк
Як трава в полі скошена,
у стоги складена,
у снопи зв'язана,
колосок до колосся,
у вінок слово вплелося...
Міцно скріплене однодумк
2026.02.21
14:28
Експерт на експерті…
Брехня на брехні.
Нескорені вперті
Зросли у вогні…
Проплачено з крові
Майбутнє картин,
Де хвилі Дніпрові,
Де Матір і Син.
Брехня на брехні.
Нескорені вперті
Зросли у вогні…
Проплачено з крові
Майбутнє картин,
Де хвилі Дніпрові,
Де Матір і Син.
2026.02.21
13:50
Вона не просто звук, не просто певні знаки,
А сила роду, велич і вогонь любові.
Це шепіт трав, це крик відваги, розквіт маків
Що крізь віки несли нам пращури у мові.
Вона - як теплий з печі хліб, що пахне домом,
Як - перша ніжна пісня, що співала м
А сила роду, велич і вогонь любові.
Це шепіт трав, це крик відваги, розквіт маків
Що крізь віки несли нам пращури у мові.
Вона - як теплий з печі хліб, що пахне домом,
Як - перша ніжна пісня, що співала м
2026.02.21
12:55
Позаростали чагарем стежки,
барвінком устелилися дороги
і вулиці околиць, по яких
поза ярами через байраки
пішло моє дитинство босоноге
шукати щастя більше як було
у затишку ошатного подвір’я,
куди жар-птиця уронила пір’я,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...барвінком устелилися дороги
і вулиці околиць, по яких
поза ярами через байраки
пішло моє дитинство босоноге
шукати щастя більше як було
у затишку ошатного подвір’я,
куди жар-птиця уронила пір’я,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Володимир Ляшкевич (1963) /
Поеми
/
Кінець Древності, епос
Змія Гл.3. Ч.І. Кінець Древності
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Змія Гл.3. Ч.І. Кінець Древності
'Кінець Древності'

Частина І: 'Дім Сонця'

Глава 3 ЗМІЯ
1
Заледве чутний гомін від Ріки
доріс до вкрадливо неспішних кроків.
Аменхотеп з полегкістю підвівся.
- Я ледве не заснув, не хочу більше,
у мене в голові розлив Ріки,
усе змішалося…
- Це тимчасово.
І я колись ці мудрощі ніяк
не міг збагнути до кінця, бо стільки
там усього. Та прийде день прозріння,
і хто шукає істину – знайде…
Жрець пильно дивиться в зіниці учня,
такі розширені й далекі звідси.
О запашна, блаженна тінь садів,
і розуміючі леткі бажання
без слів, по дотику, служанки юні
вже збурюють царевичеві кров.
Раі зненацька пригадалось інше.
Згадалось, як під вечір прибігали
бешкетні учні з храму Ра у Оні
до одного з каналів, і таїлись
у заростях - побачити жінок.
Вони приходили туди щодня -
вмивалися, сміялися, співали.
Нещадно допікала комашня
і повзало стривожене зміюччя,
та зграйка хлопчаків, неначе леви,
висліджувала поглядами здобич.
Які тоді думки не прилітали
йому до голови – о швидше б стати
дорослим, дужим, гарним і умілим,
аби нарешті кинутись вперед...
І ось давно дорослий він і що?
Ані дружини, ні дітей... Дружина
була, щоправда, в нього, та недовго,
уже п’ять років як раптово зникла.
2
Розумна, молода, дітей жадала.
Не повернулася із міста. Кажуть,
що бачили на кораблі чужинців.
Хтось із жерців Амона говорив.
Немовби вирішила не губити
свої роки найкращі при руїні.
А ще і народилася не тут,
могла і повернутися додому.
Напевно то було б і справді краще -
якби вона від'їхала з купцями,
за те, від чого потерпало серце,
а серце розривалося - померла.
Минуло стільки літ, а серце тужить...
3
Сановник Пераа закінчив рух
і сповнений призначення свого
завмер на мить у шанобливій позі,
яка насправді говорила тільки,
що вже усі залагодивши справи
на тому березі Ріки, тепер
він не бажає витрачати часу.
Від вдягненого у просту накидку
і вибритого наголо Раі
по-світськи відрізняючись убранством,
косою із прикрасами зі шкіри,
коштовностями на руках, та шиї,
ще й випещено-лощеним обличчям -
сановник задоволено глядить
на швидкі збори царського нащадка.
Йому ця радість добре зрозуміла:
знання - ніщо, найголовніше - влада.
4
Кушити , більш помітні в темноті
за жовтуватим відблиском очей,
кидаються услід Аменхотепу,
подарувавши на прощання залі
бряжчання золотих і мідних лат.
Дзвінке відлуння лине, затихає.
- От і пішли коштовності останні -
сановник усміхається жерцю.
Питає про теперішнє й майбутнє.
Раі відповідає, що Господар,
кому він служить, повсякденно дбає:
- Як, власне, і про тих, хто служить іншим.
І, повернувшись, вглиб іде будови...
5
Старий храм Сонцю відстояв свій вік.
Без огорожі, сходів до Ріки,
розчахнутий згори, мов чимось гострим
знівечений, втопає у піску,
що кам'яне плато під ним поглинув.
А стільки літ вражав сліпучим блиском
глибоких знань, діянь достойних, сяйвом
покрівлі гостроверхої.
Донині
зберіг ще дивну форму кришталю
над скошеним угору злетом стін
з колись убраних в мармур грубих брил.
Такий величний, осяйний, та гордий –
вже не одне століття вщент розбитий,
обідраний і кинутий в лахмітті.
Немов роками вибілений старець
засидівся на сонці і заснув,
і марить про тінисті крила смерті.
І крила ті вже шелестять в повітрі.
На днях тут закипить перебудова -
почне рости черговий дім Амону,
аби на тому березі Ріки
утішити заупокійний храм
Аменхотепа Третього собою.
Старий повинен тихо відійти,
в убрання слави наряджають інших.
6
Допоки жрець докінчував прощання,
син Пераа присів неподалеку
старого олтаря, що із піску
стовбичив нагромадженням каміння.
Очікуючи, споглядав уламки,
здебільшого зчорнілі від вогню.
Породжені майстерними руками
з німого валуна доладні форми
занурювалися у забуття.
Невже не має вічності на світі
і все, що батько зараз ген будує
очікує така ж печальна участь?
Раі казав, що місто в давнину
лежало тут, неподалік од храму,
а зараз що? – могили і піски.
Улюбленець Царя глядить у далеч,
за Річку, де так високо знялись
над місцем розбудови насипні,
увінчані дорогами, хребти,
і безліч впряжених комах на окрик
наглядача відповідають дружньо,
і тягнуть, тягнуть глибу по відкосах.
- На славу Пераа!
- На славу! Славу!
7
Наблизившись, жрець раптом помічає
геть сірого від жаху охоронця,
а ще змію, яка перед стрибком
позаду здійнялась Аменхотепа.
Із-під накидки виринає посох
прикрашений різьбою голови
якогось птаха. І його політ
перешкоджає нападу змії,
напрочуд вчасно скинувши її
з плаского каменю в пісок. Змія
чіпляється до посоха і жалить.
І крапельки отрути бурштином
виблискують на дерев’янім дзьобі.
Нападниця, помилку осягнувши,
шукає іншу ціль. Та стражник стрімко
здіймає хетський меч - яскраве сонце
спалахує на нім. Пащека й тулуб
надалі рухаються вже окремо.
Жрець думає, що з хетами війна
почнеться швидше, аніж таємницю
литва мечів цих пощастить пізнати,
печалить і намарна смерть змії.
Дух, втілений у ній, тепер звільнявся
плазуючого тіла, наче мудрість
цих древніх місць знівеченого храму.
Зітхаючи, жрець підіймає посох
і молиться за упокій змії.
Сполоханий Аменхотеп завмер
в обіймах ошалілого вельможі
і з подивом вглядається в судоми
такої нерозсудливої смерті.
8
Майстерно збитий із пласких, коротких,
міцних дощок акації, увесь
обтягнутий мотуззям, царський човен
на березі, окремо від води,
нагадував розібране шатро.
Задерті високо корма і ніс
зеленим розмальовані й червоним
орнаментом, все інше в тон піску.
Ядучі кольори нової фарби
напевно й відганяли комашню,
що хмарками роїлась над водою,
на радість легкокрилих ластівок.
І ще відлякували комашню
густі дими від запашних курінь,
і символи божественної влади -
помітні здалеку хоругви й стяги.
І зовсім невідомо - що сильніше,
страшитися ж богів повинні всі.
9
Аменхотеп, сановник і Раі
неквапно підіймаються по сходах,
приставлених до борту, переходять
у надбудову, теж ретельно вкриту
малюнком заростів. Верткий прислужник
із відданістю пса пасе очима
сановника. Той зрештою киває.
Прислужник радо подає команду.
Раби штовхають човен до води.
Вбігають в неї з криками блаженства.
Хто просто борсається, хто пірнає.
Тіла їх голі, бронзово блищать.
Раби сміються, бо звичайно краще
штовхати човен, ніж важке каміння.
10
Двонога щогла гола, парус знято.
Зустрічний вітер суперечить Річці,
помірно дуне проти течії.
В корзину вскочивши свою, прислужник
дає накази - з носа на корму,
де наготові вже застиг керманич.
Раби здіймають над водою весла.
Проходжуючи верхом надбудови,
витягує нагайку наглядач.
Прислужник гаркає і б’є у бубон,
і зарості неспішно відпливають.
11
Являють сіру кішку на гладкому,
повитому травою валуні.
Присутність кішки видає гойдання
нервово-невгамовного хвоста.
Вона прийшла прощатись із жерцем,
та з парості акації бентежить
її, сердито скрикуючи, одуд.
З-під темно-зеленавого листа
оранжево чубата птаха стрімко
летить донизу, ледве дочекавшись,
коли нарешті човен відпливе,
її турбує гусінь на листку,
не менше аніж кішку ладна птаха.
Крик. Лопотіння чорно-білих крил.
Валун порожній. Скінчене прощання.
12
Блискуче плесо Річки обіймає
захоплений азартом весел човен.
Витягується лінією берег.
Над зелені гущавиною стрімко
росте погруддя храму і пливе
услід, немовби іншою рікою.
Застиглий з виразом сумним Раі
не зразу помічає, як царевич
підходить, потім горнеться до нього.
Зітхання хвиль при березі гойдає
папірусу тригранні гожі стебла.
Увінчані охайними пучками
колосся, мов стрункі і граціозні
придворні в париках, вони кивають
все розуміючими головами вслід.
* * *


Читати далі, Част.ІІ Гл.1 Палац
Повернутися до змісту
Всі примітки
ПРИМІТКИ:
34. Кушити - (др.єг.) жителі, полоненні з Кушу - Нубії.
35. Старий храм Сонцю- йдеться про древній храм, на місці якого в описуваний час почали зводити новий. Це місце нині називається Луксор, (Єгипет), з залишками одного з старих храмів Амону в Уасеті (Фівах).
36. Аменхотеп III - цар Єгипту часів Нового царства (1580-1085 роки до Р.Х.) батько Ехнатона (Аменхотепа IV), на троні з 1408 по 1372 роки до Р.Х.
37. Хети - древній народ, що жив на території сучасної Туреччини, східніше від Троади, від побережжя Чорного моря до Кархемишу на півдні. Розбиті народами моря (греки, лівійці і інші) біля 1240 року до Р.Х.
38. Уасет (Фіви) - столиця Єгипту за доби Середнього та Нового царства.(2120 1085 роки до Р.Х.)

Частина І: 'Дім Сонця'

Глава 3 ЗМІЯ
1
Заледве чутний гомін від Ріки
доріс до вкрадливо неспішних кроків.
Аменхотеп з полегкістю підвівся.
- Я ледве не заснув, не хочу більше,
у мене в голові розлив Ріки,
усе змішалося…
- Це тимчасово.
І я колись ці мудрощі ніяк
не міг збагнути до кінця, бо стільки
там усього. Та прийде день прозріння,
і хто шукає істину – знайде…
Жрець пильно дивиться в зіниці учня,
такі розширені й далекі звідси.
О запашна, блаженна тінь садів,
і розуміючі леткі бажання
без слів, по дотику, служанки юні
вже збурюють царевичеві кров.
Раі зненацька пригадалось інше.
Згадалось, як під вечір прибігали
бешкетні учні з храму Ра у Оні
до одного з каналів, і таїлись
у заростях - побачити жінок.
Вони приходили туди щодня -
вмивалися, сміялися, співали.
Нещадно допікала комашня
і повзало стривожене зміюччя,
та зграйка хлопчаків, неначе леви,
висліджувала поглядами здобич.
Які тоді думки не прилітали
йому до голови – о швидше б стати
дорослим, дужим, гарним і умілим,
аби нарешті кинутись вперед...
І ось давно дорослий він і що?
Ані дружини, ні дітей... Дружина
була, щоправда, в нього, та недовго,
уже п’ять років як раптово зникла.
2
Розумна, молода, дітей жадала.
Не повернулася із міста. Кажуть,
що бачили на кораблі чужинців.
Хтось із жерців Амона говорив.
Немовби вирішила не губити
свої роки найкращі при руїні.
А ще і народилася не тут,
могла і повернутися додому.
Напевно то було б і справді краще -
якби вона від'їхала з купцями,
за те, від чого потерпало серце,
а серце розривалося - померла.
Минуло стільки літ, а серце тужить...
3
Сановник Пераа закінчив рух
і сповнений призначення свого
завмер на мить у шанобливій позі,
яка насправді говорила тільки,
що вже усі залагодивши справи
на тому березі Ріки, тепер
він не бажає витрачати часу.
Від вдягненого у просту накидку
і вибритого наголо Раі
по-світськи відрізняючись убранством,
косою із прикрасами зі шкіри,
коштовностями на руках, та шиї,
ще й випещено-лощеним обличчям -
сановник задоволено глядить
на швидкі збори царського нащадка.
Йому ця радість добре зрозуміла:
знання - ніщо, найголовніше - влада.
4
Кушити , більш помітні в темноті
за жовтуватим відблиском очей,
кидаються услід Аменхотепу,
подарувавши на прощання залі
бряжчання золотих і мідних лат.
Дзвінке відлуння лине, затихає.
- От і пішли коштовності останні -
сановник усміхається жерцю.
Питає про теперішнє й майбутнє.
Раі відповідає, що Господар,
кому він служить, повсякденно дбає:
- Як, власне, і про тих, хто служить іншим.
І, повернувшись, вглиб іде будови...
5
Старий храм Сонцю відстояв свій вік.
Без огорожі, сходів до Ріки,
розчахнутий згори, мов чимось гострим
знівечений, втопає у піску,
що кам'яне плато під ним поглинув.
А стільки літ вражав сліпучим блиском
глибоких знань, діянь достойних, сяйвом
покрівлі гостроверхої.
Донині
зберіг ще дивну форму кришталю
над скошеним угору злетом стін
з колись убраних в мармур грубих брил.
Такий величний, осяйний, та гордий –
вже не одне століття вщент розбитий,
обідраний і кинутий в лахмітті.
Немов роками вибілений старець
засидівся на сонці і заснув,
і марить про тінисті крила смерті.
І крила ті вже шелестять в повітрі.
На днях тут закипить перебудова -
почне рости черговий дім Амону,
аби на тому березі Ріки
утішити заупокійний храм
Аменхотепа Третього собою.
Старий повинен тихо відійти,
в убрання слави наряджають інших.
6
Допоки жрець докінчував прощання,
син Пераа присів неподалеку
старого олтаря, що із піску
стовбичив нагромадженням каміння.
Очікуючи, споглядав уламки,
здебільшого зчорнілі від вогню.
Породжені майстерними руками
з німого валуна доладні форми
занурювалися у забуття.
Невже не має вічності на світі
і все, що батько зараз ген будує
очікує така ж печальна участь?
Раі казав, що місто в давнину
лежало тут, неподалік од храму,
а зараз що? – могили і піски.
Улюбленець Царя глядить у далеч,
за Річку, де так високо знялись
над місцем розбудови насипні,
увінчані дорогами, хребти,
і безліч впряжених комах на окрик
наглядача відповідають дружньо,
і тягнуть, тягнуть глибу по відкосах.
- На славу Пераа!
- На славу! Славу!
7
Наблизившись, жрець раптом помічає
геть сірого від жаху охоронця,
а ще змію, яка перед стрибком
позаду здійнялась Аменхотепа.
Із-під накидки виринає посох
прикрашений різьбою голови
якогось птаха. І його політ
перешкоджає нападу змії,
напрочуд вчасно скинувши її
з плаского каменю в пісок. Змія
чіпляється до посоха і жалить.
І крапельки отрути бурштином
виблискують на дерев’янім дзьобі.
Нападниця, помилку осягнувши,
шукає іншу ціль. Та стражник стрімко
здіймає хетський меч - яскраве сонце
спалахує на нім. Пащека й тулуб
надалі рухаються вже окремо.
Жрець думає, що з хетами війна
почнеться швидше, аніж таємницю
литва мечів цих пощастить пізнати,
печалить і намарна смерть змії.
Дух, втілений у ній, тепер звільнявся
плазуючого тіла, наче мудрість
цих древніх місць знівеченого храму.
Зітхаючи, жрець підіймає посох
і молиться за упокій змії.
Сполоханий Аменхотеп завмер
в обіймах ошалілого вельможі
і з подивом вглядається в судоми
такої нерозсудливої смерті.
8
Майстерно збитий із пласких, коротких,
міцних дощок акації, увесь
обтягнутий мотуззям, царський човен
на березі, окремо від води,
нагадував розібране шатро.
Задерті високо корма і ніс
зеленим розмальовані й червоним
орнаментом, все інше в тон піску.
Ядучі кольори нової фарби
напевно й відганяли комашню,
що хмарками роїлась над водою,
на радість легкокрилих ластівок.
І ще відлякували комашню
густі дими від запашних курінь,
і символи божественної влади -
помітні здалеку хоругви й стяги.
І зовсім невідомо - що сильніше,
страшитися ж богів повинні всі.
9
Аменхотеп, сановник і Раі
неквапно підіймаються по сходах,
приставлених до борту, переходять
у надбудову, теж ретельно вкриту
малюнком заростів. Верткий прислужник
із відданістю пса пасе очима
сановника. Той зрештою киває.
Прислужник радо подає команду.
Раби штовхають човен до води.
Вбігають в неї з криками блаженства.
Хто просто борсається, хто пірнає.
Тіла їх голі, бронзово блищать.
Раби сміються, бо звичайно краще
штовхати човен, ніж важке каміння.
10
Двонога щогла гола, парус знято.
Зустрічний вітер суперечить Річці,
помірно дуне проти течії.
В корзину вскочивши свою, прислужник
дає накази - з носа на корму,
де наготові вже застиг керманич.
Раби здіймають над водою весла.
Проходжуючи верхом надбудови,
витягує нагайку наглядач.
Прислужник гаркає і б’є у бубон,
і зарості неспішно відпливають.
11
Являють сіру кішку на гладкому,
повитому травою валуні.
Присутність кішки видає гойдання
нервово-невгамовного хвоста.
Вона прийшла прощатись із жерцем,
та з парості акації бентежить
її, сердито скрикуючи, одуд.
З-під темно-зеленавого листа
оранжево чубата птаха стрімко
летить донизу, ледве дочекавшись,
коли нарешті човен відпливе,
її турбує гусінь на листку,
не менше аніж кішку ладна птаха.
Крик. Лопотіння чорно-білих крил.
Валун порожній. Скінчене прощання.
12
Блискуче плесо Річки обіймає
захоплений азартом весел човен.
Витягується лінією берег.
Над зелені гущавиною стрімко
росте погруддя храму і пливе
услід, немовби іншою рікою.
Застиглий з виразом сумним Раі
не зразу помічає, як царевич
підходить, потім горнеться до нього.
Зітхання хвиль при березі гойдає
папірусу тригранні гожі стебла.
Увінчані охайними пучками
колосся, мов стрункі і граціозні
придворні в париках, вони кивають
все розуміючими головами вслід.
* * *


Читати далі, Част.ІІ Гл.1 Палац
Повернутися до змісту
Всі примітки
ПРИМІТКИ:
34. Кушити - (др.єг.) жителі, полоненні з Кушу - Нубії.
35. Старий храм Сонцю- йдеться про древній храм, на місці якого в описуваний час почали зводити новий. Це місце нині називається Луксор, (Єгипет), з залишками одного з старих храмів Амону в Уасеті (Фівах).
36. Аменхотеп III - цар Єгипту часів Нового царства (1580-1085 роки до Р.Х.) батько Ехнатона (Аменхотепа IV), на троні з 1408 по 1372 роки до Р.Х.
37. Хети - древній народ, що жив на території сучасної Туреччини, східніше від Троади, від побережжя Чорного моря до Кархемишу на півдні. Розбиті народами моря (греки, лівійці і інші) біля 1240 року до Р.Х.
38. Уасет (Фіви) - столиця Єгипту за доби Середнього та Нового царства.(2120 1085 роки до Р.Х.)
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Контекст : КІНЕЦЬ ДРЕВНОСТІДивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Одіссей. П'єса для Одіссея ( Тараса Жирка) і Пенелопи (Галини Стефанової)"
• Перейти на сторінку •
"Круг Тота. Гл.2. Ч.І. Кінець Древності"
• Перейти на сторінку •
"Круг Тота. Гл.2. Ч.І. Кінець Древності"
Про публікацію
