Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.26
17:26
хотів би обійняти друзів
яких все менше рік у рік
щось відкладав усе не встиг
сказати
наче би не мусив
повіщо врочити
загин загуба згин
усякий в космосі своїм
яких все менше рік у рік
щось відкладав усе не встиг
сказати
наче би не мусив
повіщо врочити
загин загуба згин
усякий в космосі своїм
2026.04.26
17:11
Коли на нас напали москалі,
То багатьом то дивним видавалось.
Вони ж своїми, начебто здавались,
Мов рідні діти одної землі.
Звідкіль у них жорстокість та взялась?
Тож на монголів, іго їх звертали,
Мовляв, від них їх предки нахапали.
Вони ж слов‘яни
То багатьом то дивним видавалось.
Вони ж своїми, начебто здавались,
Мов рідні діти одної землі.
Звідкіль у них жорстокість та взялась?
Тож на монголів, іго їх звертали,
Мовляв, від них їх предки нахапали.
Вони ж слов‘яни
2026.04.26
17:08
ти знову бігаєш по колу
і бачиш спалах у вікні
який збігає по стіні
в кімнату тиху , захололу
де вже шукає валідолу
рука для серця у борні,
щоб стати враз котигорошком -
і бачиш спалах у вікні
який збігає по стіні
в кімнату тиху , захололу
де вже шукає валідолу
рука для серця у борні,
щоб стати враз котигорошком -
2026.04.26
13:52
Коли впаду осіннім листям
У суєту, у сонми снів,
Коли нудьга моторним лисом
Увірветься у магму днів,
Коли проб'є жорстоким списом
Прозріння серце у вогні,
Тоді прийди у ці простори
У суєту, у сонми снів,
Коли нудьга моторним лисом
Увірветься у магму днів,
Коли проб'є жорстоким списом
Прозріння серце у вогні,
Тоді прийди у ці простори
2026.04.26
11:19
Ще тримається
ця дивна звичка
думати про втрачене,
обминаючи себе.
А воно чекає на всіх
зі знахідками
у печерах наших помилок,
ні – не зі скелетами
ця дивна звичка
думати про втрачене,
обминаючи себе.
А воно чекає на всіх
зі знахідками
у печерах наших помилок,
ні – не зі скелетами
2026.04.26
10:31
Весляр потребує репостів,
Крізь поклик землі забобонів,
Пройдисвіти точного зросту
Йому тут плетуть котильйони.
На юті рожевім – наяди,
Легкі зрозумілі, як полька,
Йому віднайдуть тут розраду
Крізь поклик землі забобонів,
Пройдисвіти точного зросту
Йому тут плетуть котильйони.
На юті рожевім – наяди,
Легкі зрозумілі, як полька,
Йому віднайдуть тут розраду
2026.04.26
09:45
Не стримать років цибатих,
хоч долю скартай саму...
Я знову у цих пенатах,
як декілька літ тому.
Ні смутку, ні сліз, ні горя
і нібито входжу в раж...
Грайливо іду вздовж моря,
хоч долю скартай саму...
Я знову у цих пенатах,
як декілька літ тому.
Ні смутку, ні сліз, ні горя
і нібито входжу в раж...
Грайливо іду вздовж моря,
2026.04.26
09:01
В уяві літає жар-птиця.
пір'їни - руді, голубі.
Не спиться, не спиться, не спиться…
Хоч виколи очі собі.
Повітря просякло жасмином,
парфуми люпин розілляв.
З видіння плету павутину
пір'їни - руді, голубі.
Не спиться, не спиться, не спиться…
Хоч виколи очі собі.
Повітря просякло жасмином,
парфуми люпин розілляв.
З видіння плету павутину
2026.04.26
08:34
А місто дитинства шумить соковитим березовим листям,
Де ранішнє сонце пускає крізь нього червоні коралі.
Та ледве трамвая дзвіночок у небо напружено звівся
У кронах круки починають кричати, хоч щойно мовчали.
А в місті дитинства усміхнена мама н
Де ранішнє сонце пускає крізь нього червоні коралі.
Та ледве трамвая дзвіночок у небо напружено звівся
У кронах круки починають кричати, хоч щойно мовчали.
А в місті дитинства усміхнена мама н
2026.04.26
07:11
Над містом ширяє пронизливий вітер
І вправно висвистує тужний мотив
Про те, що знедавна безсилий зловити
У хмарках рухливих проміння масив.
Немає тепла, хоч вже травень надходить
І грак у дуплі вже гніздо навіть звив, -
Спинилася в зрості й цвітінні
І вправно висвистує тужний мотив
Про те, що знедавна безсилий зловити
У хмарках рухливих проміння масив.
Немає тепла, хоч вже травень надходить
І грак у дуплі вже гніздо навіть звив, -
Спинилася в зрості й цвітінні
2026.04.25
17:50
Немов старенька бабця враз,
Зав’яже ніч на вузлик світ.
І небо в ніжних кольорах
Шукає в тиші настрій свій.
Немов бешкетні дітлахи,
Неначе ми малі колись
Стрибають зорі – світляки
Зав’яже ніч на вузлик світ.
І небо в ніжних кольорах
Шукає в тиші настрій свій.
Немов бешкетні дітлахи,
Неначе ми малі колись
Стрибають зорі – світляки
2026.04.25
14:59
хелоу – люблю тебе
а ще би ім’я
хелоу – любив би
уві грі бути я
хелоу – люблю тебе
а ще би ім’я
хелоу – любив би
уві грі бути я
а ще би ім’я
хелоу – любив би
уві грі бути я
хелоу – люблю тебе
а ще би ім’я
хелоу – любив би
уві грі бути я
2026.04.25
14:11
Мовчання огортає душу,
Туманом наповзає страх.
Я йти в сувору пущу мушу,
Мов бранець об семи вітрах.
Прозріння огортає пущу.
Пізнання спалах, як Мане.
Широке поле родить пустку,
Туманом наповзає страх.
Я йти в сувору пущу мушу,
Мов бранець об семи вітрах.
Прозріння огортає пущу.
Пізнання спалах, як Мане.
Широке поле родить пустку,
2026.04.25
13:47
Запрошую на свій канал на ютубі, підписуйтеся.
Майже 100 композицій.
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенер
Майже 100 композицій.
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенер
2026.04.25
12:03
До літ хоча би десь до сорока,
Допоки зріє мрія про безсмертя,
Нехай несе життя мого ріка
Крізь дамби, мілководдя й круговерті.
Не вирватись із русла кораблю,
Чи меншій з річкових посудин.
А спробу я таку хіба зроблю?
Допоки зріє мрія про безсмертя,
Нехай несе життя мого ріка
Крізь дамби, мілководдя й круговерті.
Не вирватись із русла кораблю,
Чи меншій з річкових посудин.
А спробу я таку хіба зроблю?
2026.04.25
12:03
За обрій сонце упало втомне.
Дрімала в тиші загусла ніч.
І стигло небо – тяжке й судомне,
звисали хмари з похилих пліч.
Рябіло море в сріблястих брижах,
і мов наяди з нічних глибин,
скакали тіні на скелях рижих
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Дрімала в тиші загусла ніч.
І стигло небо – тяжке й судомне,
звисали хмари з похилих пліч.
Рябіло море в сріблястих брижах,
і мов наяди з нічних глибин,
скакали тіні на скелях рижих
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.04.09
2026.02.11
2025.11.29
2025.04.24
2025.01.25
2024.08.04
2023.12.07
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Володимир Ляшкевич (1963) /
Поеми
/
Кінець Древності, епос
Змія Гл.3. Ч.І. Кінець Древності
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Змія Гл.3. Ч.І. Кінець Древності
'Кінець Древності'

Частина І: 'Дім Сонця'

Глава 3 ЗМІЯ
1
Заледве чутний гомін від Ріки
доріс до вкрадливо неспішних кроків.
Аменхотеп з полегкістю підвівся.
- Я ледве не заснув, не хочу більше,
у мене в голові розлив Ріки,
усе змішалося…
- Це тимчасово.
І я колись ці мудрощі ніяк
не міг збагнути до кінця, бо стільки
там усього. Та прийде день прозріння,
і хто шукає істину – знайде…
Жрець пильно дивиться в зіниці учня,
такі розширені й далекі звідси.
О запашна, блаженна тінь садів,
і розуміючі леткі бажання
без слів, по дотику, служанки юні
вже збурюють царевичеві кров.
Раі зненацька пригадалось інше.
Згадалось, як під вечір прибігали
бешкетні учні з храму Ра у Оні
до одного з каналів, і таїлись
у заростях - побачити жінок.
Вони приходили туди щодня -
вмивалися, сміялися, співали.
Нещадно допікала комашня
і повзало стривожене зміюччя,
та зграйка хлопчаків, неначе леви,
висліджувала поглядами здобич.
Які тоді думки не прилітали
йому до голови – о швидше б стати
дорослим, дужим, гарним і умілим,
аби нарешті кинутись вперед...
І ось давно дорослий він і що?
Ані дружини, ні дітей... Дружина
була, щоправда, в нього, та недовго,
уже п’ять років як раптово зникла.
2
Розумна, молода, дітей жадала.
Не повернулася із міста. Кажуть,
що бачили на кораблі чужинців.
Хтось із жерців Амона говорив.
Немовби вирішила не губити
свої роки найкращі при руїні.
А ще і народилася не тут,
могла і повернутися додому.
Напевно то було б і справді краще -
якби вона від'їхала з купцями,
за те, від чого потерпало серце,
а серце розривалося - померла.
Минуло стільки літ, а серце тужить...
3
Сановник Пераа закінчив рух
і сповнений призначення свого
завмер на мить у шанобливій позі,
яка насправді говорила тільки,
що вже усі залагодивши справи
на тому березі Ріки, тепер
він не бажає витрачати часу.
Від вдягненого у просту накидку
і вибритого наголо Раі
по-світськи відрізняючись убранством,
косою із прикрасами зі шкіри,
коштовностями на руках, та шиї,
ще й випещено-лощеним обличчям -
сановник задоволено глядить
на швидкі збори царського нащадка.
Йому ця радість добре зрозуміла:
знання - ніщо, найголовніше - влада.
4
Кушити , більш помітні в темноті
за жовтуватим відблиском очей,
кидаються услід Аменхотепу,
подарувавши на прощання залі
бряжчання золотих і мідних лат.
Дзвінке відлуння лине, затихає.
- От і пішли коштовності останні -
сановник усміхається жерцю.
Питає про теперішнє й майбутнє.
Раі відповідає, що Господар,
кому він служить, повсякденно дбає:
- Як, власне, і про тих, хто служить іншим.
І, повернувшись, вглиб іде будови...
5
Старий храм Сонцю відстояв свій вік.
Без огорожі, сходів до Ріки,
розчахнутий згори, мов чимось гострим
знівечений, втопає у піску,
що кам'яне плато під ним поглинув.
А стільки літ вражав сліпучим блиском
глибоких знань, діянь достойних, сяйвом
покрівлі гостроверхої.
Донині
зберіг ще дивну форму кришталю
над скошеним угору злетом стін
з колись убраних в мармур грубих брил.
Такий величний, осяйний, та гордий –
вже не одне століття вщент розбитий,
обідраний і кинутий в лахмітті.
Немов роками вибілений старець
засидівся на сонці і заснув,
і марить про тінисті крила смерті.
І крила ті вже шелестять в повітрі.
На днях тут закипить перебудова -
почне рости черговий дім Амону,
аби на тому березі Ріки
утішити заупокійний храм
Аменхотепа Третього собою.
Старий повинен тихо відійти,
в убрання слави наряджають інших.
6
Допоки жрець докінчував прощання,
син Пераа присів неподалеку
старого олтаря, що із піску
стовбичив нагромадженням каміння.
Очікуючи, споглядав уламки,
здебільшого зчорнілі від вогню.
Породжені майстерними руками
з німого валуна доладні форми
занурювалися у забуття.
Невже не має вічності на світі
і все, що батько зараз ген будує
очікує така ж печальна участь?
Раі казав, що місто в давнину
лежало тут, неподалік од храму,
а зараз що? – могили і піски.
Улюбленець Царя глядить у далеч,
за Річку, де так високо знялись
над місцем розбудови насипні,
увінчані дорогами, хребти,
і безліч впряжених комах на окрик
наглядача відповідають дружньо,
і тягнуть, тягнуть глибу по відкосах.
- На славу Пераа!
- На славу! Славу!
7
Наблизившись, жрець раптом помічає
геть сірого від жаху охоронця,
а ще змію, яка перед стрибком
позаду здійнялась Аменхотепа.
Із-під накидки виринає посох
прикрашений різьбою голови
якогось птаха. І його політ
перешкоджає нападу змії,
напрочуд вчасно скинувши її
з плаского каменю в пісок. Змія
чіпляється до посоха і жалить.
І крапельки отрути бурштином
виблискують на дерев’янім дзьобі.
Нападниця, помилку осягнувши,
шукає іншу ціль. Та стражник стрімко
здіймає хетський меч - яскраве сонце
спалахує на нім. Пащека й тулуб
надалі рухаються вже окремо.
Жрець думає, що з хетами війна
почнеться швидше, аніж таємницю
литва мечів цих пощастить пізнати,
печалить і намарна смерть змії.
Дух, втілений у ній, тепер звільнявся
плазуючого тіла, наче мудрість
цих древніх місць знівеченого храму.
Зітхаючи, жрець підіймає посох
і молиться за упокій змії.
Сполоханий Аменхотеп завмер
в обіймах ошалілого вельможі
і з подивом вглядається в судоми
такої нерозсудливої смерті.
8
Майстерно збитий із пласких, коротких,
дощок пустельної акації, для міці
обтягнутий мотуззям, царський човен
на березі, окремо від води,
нагадував розписане шатро.
Задерті високо корма і ніс
зеленим розмальовані й червоним
орнаментом, все інше в тон піску.
Ядучі кольори нової фарби
напевно й відганяли комашню,
що хмарками роїлась над водою,
на радість легкокрилих ластівок.
Хоча комах відлякували ще
густі дими розведених курінь,
та й символи божественної влади -
помітні кожному хоругви й стяги,
які й попереджали все живе,
нехай без окрику, та вельми чітко,
що хто б тут не ходив і не літав, -
страшитися богів повинен.
9
Син Пераа, сановник, далі жрець,
неквапно підіймаються по сходах,
приставлених до борту, переходять
по палубі із запашного кедра
у надбудову, теж ретельно вкриту
малюнком заростів. Верткий прислужник
із відданістю пса пасе очима
сановника - той, зрештою, киває.
Прислужник миттю подає команду-
раби штовхають човен до води,
вбігають в неї з криками блаженства.
Хто просто борсається, хто пірнає,
тіла їх голі, бронзово блищать.
Раби усміхнені - звичайно краще
штовхати човен, а не грубі брили.
10
Двонога щогла гола, парус знято.
Зустрічний вітер суперечить Річці,
помірно дуне проти течії.
Прислужник сівши у свою корзину,
дає накази з носа на корму,
де вголос їх повторює керманич.
Раби здіймають над водою весла.
Виходячи із тіні надбудови,
погладжує нагайку наглядач.
Прислужник гаркає і б’є у бубон,
і зарості неспішно відпливають.
11
Човен пливе здовж строю очерету.
Минає давній, кинутий причал.
І видно сіру кішку на гладкому,
обвитому травою, валуні.
Присутність кішки видає гойдання
напруженого кінчика хвоста.
Вона прийшла прощатись із жерцем,
та з парості акації бентежить
її, сердито скрикуючи, одуд.
З-під темно-зеленавого листа
оранжево чубата птаха стрімко
летить донизу, ледве дочекавшись,
коли ж бо човен вже відлине далі -
її турбує живність при воді,
а кішку - ця, в стрибку одному, птаха.
Крик. Лопотіння чорно-білих крил.
Валун порожній. Скінчене прощання.
12
Лискуче плесо Річки обіймає
захоплений азартом весел човен.
На лівім березі з гущавини
росте пихата, громіздка споруда
новозбудованого храму й лине
немовби поруч іншою рікою.
Застиглий з виразом сумним наставник
не зразу помічає, як царевич
підходить й прихиляється до нього,
немовби поділяючи тугу
за назавжди покинутим колишнім.
Зітхання хвиль при березі ворушить
папірусу тригранні гожі стебла.
Увінчані охайними пучками
колосся - показні і граціозні, -
вони, немов придворні в париках,
гойдаються, кивають уві слід.
Та на обличчях в них немає сліз.
Емоціям не характерна вічність.
* * *


Читати далі, Част.ІІ Гл.1 Палац
Повернутися до змісту
Всі примітки
ПРИМІТКИ:
* - Пераа - Фараон, др.єгип.
34. Кушити - (др.єг.) жителі, полоненні з Кушу - Нубії.
35. Старий храм Сонцю- йдеться про древній храм, на місці якого в описуваний час почали зводити новий. Це місце нині називається Луксор, (Єгипет), з залишками одного з старих храмів Амону в Уасеті (Фівах).
36. Аменхотеп III - цар Єгипту часів Нового царства (1580-1085 роки до Р.Х.) батько Ехнатона (Аменхотепа IV), на троні з 1408 по 1372 роки до Р.Х.
37. Хети - древній народ, що жив на території сучасної Туреччини, східніше від Троади, від побережжя Чорного моря до Кархемишу на півдні. Розбиті народами моря (греки, лівійці і інші) біля 1240 року до Р.Х.
38. Уасет (Фіви) - столиця Єгипту за доби Середнього та Нового царства.(2120 1085 роки до Р.Х.)

Частина І: 'Дім Сонця'

Глава 3 ЗМІЯ
1
Заледве чутний гомін від Ріки
доріс до вкрадливо неспішних кроків.
Аменхотеп з полегкістю підвівся.
- Я ледве не заснув, не хочу більше,
у мене в голові розлив Ріки,
усе змішалося…
- Це тимчасово.
І я колись ці мудрощі ніяк
не міг збагнути до кінця, бо стільки
там усього. Та прийде день прозріння,
і хто шукає істину – знайде…
Жрець пильно дивиться в зіниці учня,
такі розширені й далекі звідси.
О запашна, блаженна тінь садів,
і розуміючі леткі бажання
без слів, по дотику, служанки юні
вже збурюють царевичеві кров.
Раі зненацька пригадалось інше.
Згадалось, як під вечір прибігали
бешкетні учні з храму Ра у Оні
до одного з каналів, і таїлись
у заростях - побачити жінок.
Вони приходили туди щодня -
вмивалися, сміялися, співали.
Нещадно допікала комашня
і повзало стривожене зміюччя,
та зграйка хлопчаків, неначе леви,
висліджувала поглядами здобич.
Які тоді думки не прилітали
йому до голови – о швидше б стати
дорослим, дужим, гарним і умілим,
аби нарешті кинутись вперед...
І ось давно дорослий він і що?
Ані дружини, ні дітей... Дружина
була, щоправда, в нього, та недовго,
уже п’ять років як раптово зникла.
2
Розумна, молода, дітей жадала.
Не повернулася із міста. Кажуть,
що бачили на кораблі чужинців.
Хтось із жерців Амона говорив.
Немовби вирішила не губити
свої роки найкращі при руїні.
А ще і народилася не тут,
могла і повернутися додому.
Напевно то було б і справді краще -
якби вона від'їхала з купцями,
за те, від чого потерпало серце,
а серце розривалося - померла.
Минуло стільки літ, а серце тужить...
3
Сановник Пераа закінчив рух
і сповнений призначення свого
завмер на мить у шанобливій позі,
яка насправді говорила тільки,
що вже усі залагодивши справи
на тому березі Ріки, тепер
він не бажає витрачати часу.
Від вдягненого у просту накидку
і вибритого наголо Раі
по-світськи відрізняючись убранством,
косою із прикрасами зі шкіри,
коштовностями на руках, та шиї,
ще й випещено-лощеним обличчям -
сановник задоволено глядить
на швидкі збори царського нащадка.
Йому ця радість добре зрозуміла:
знання - ніщо, найголовніше - влада.
4
Кушити , більш помітні в темноті
за жовтуватим відблиском очей,
кидаються услід Аменхотепу,
подарувавши на прощання залі
бряжчання золотих і мідних лат.
Дзвінке відлуння лине, затихає.
- От і пішли коштовності останні -
сановник усміхається жерцю.
Питає про теперішнє й майбутнє.
Раі відповідає, що Господар,
кому він служить, повсякденно дбає:
- Як, власне, і про тих, хто служить іншим.
І, повернувшись, вглиб іде будови...
5
Старий храм Сонцю відстояв свій вік.
Без огорожі, сходів до Ріки,
розчахнутий згори, мов чимось гострим
знівечений, втопає у піску,
що кам'яне плато під ним поглинув.
А стільки літ вражав сліпучим блиском
глибоких знань, діянь достойних, сяйвом
покрівлі гостроверхої.
Донині
зберіг ще дивну форму кришталю
над скошеним угору злетом стін
з колись убраних в мармур грубих брил.
Такий величний, осяйний, та гордий –
вже не одне століття вщент розбитий,
обідраний і кинутий в лахмітті.
Немов роками вибілений старець
засидівся на сонці і заснув,
і марить про тінисті крила смерті.
І крила ті вже шелестять в повітрі.
На днях тут закипить перебудова -
почне рости черговий дім Амону,
аби на тому березі Ріки
утішити заупокійний храм
Аменхотепа Третього собою.
Старий повинен тихо відійти,
в убрання слави наряджають інших.
6
Допоки жрець докінчував прощання,
син Пераа присів неподалеку
старого олтаря, що із піску
стовбичив нагромадженням каміння.
Очікуючи, споглядав уламки,
здебільшого зчорнілі від вогню.
Породжені майстерними руками
з німого валуна доладні форми
занурювалися у забуття.
Невже не має вічності на світі
і все, що батько зараз ген будує
очікує така ж печальна участь?
Раі казав, що місто в давнину
лежало тут, неподалік од храму,
а зараз що? – могили і піски.
Улюбленець Царя глядить у далеч,
за Річку, де так високо знялись
над місцем розбудови насипні,
увінчані дорогами, хребти,
і безліч впряжених комах на окрик
наглядача відповідають дружньо,
і тягнуть, тягнуть глибу по відкосах.
- На славу Пераа!
- На славу! Славу!
7
Наблизившись, жрець раптом помічає
геть сірого від жаху охоронця,
а ще змію, яка перед стрибком
позаду здійнялась Аменхотепа.
Із-під накидки виринає посох
прикрашений різьбою голови
якогось птаха. І його політ
перешкоджає нападу змії,
напрочуд вчасно скинувши її
з плаского каменю в пісок. Змія
чіпляється до посоха і жалить.
І крапельки отрути бурштином
виблискують на дерев’янім дзьобі.
Нападниця, помилку осягнувши,
шукає іншу ціль. Та стражник стрімко
здіймає хетський меч - яскраве сонце
спалахує на нім. Пащека й тулуб
надалі рухаються вже окремо.
Жрець думає, що з хетами війна
почнеться швидше, аніж таємницю
литва мечів цих пощастить пізнати,
печалить і намарна смерть змії.
Дух, втілений у ній, тепер звільнявся
плазуючого тіла, наче мудрість
цих древніх місць знівеченого храму.
Зітхаючи, жрець підіймає посох
і молиться за упокій змії.
Сполоханий Аменхотеп завмер
в обіймах ошалілого вельможі
і з подивом вглядається в судоми
такої нерозсудливої смерті.
8
Майстерно збитий із пласких, коротких,
дощок пустельної акації, для міці
обтягнутий мотуззям, царський човен
на березі, окремо від води,
нагадував розписане шатро.
Задерті високо корма і ніс
зеленим розмальовані й червоним
орнаментом, все інше в тон піску.
Ядучі кольори нової фарби
напевно й відганяли комашню,
що хмарками роїлась над водою,
на радість легкокрилих ластівок.
Хоча комах відлякували ще
густі дими розведених курінь,
та й символи божественної влади -
помітні кожному хоругви й стяги,
які й попереджали все живе,
нехай без окрику, та вельми чітко,
що хто б тут не ходив і не літав, -
страшитися богів повинен.
9
Син Пераа, сановник, далі жрець,
неквапно підіймаються по сходах,
приставлених до борту, переходять
по палубі із запашного кедра
у надбудову, теж ретельно вкриту
малюнком заростів. Верткий прислужник
із відданістю пса пасе очима
сановника - той, зрештою, киває.
Прислужник миттю подає команду-
раби штовхають човен до води,
вбігають в неї з криками блаженства.
Хто просто борсається, хто пірнає,
тіла їх голі, бронзово блищать.
Раби усміхнені - звичайно краще
штовхати човен, а не грубі брили.
10
Двонога щогла гола, парус знято.
Зустрічний вітер суперечить Річці,
помірно дуне проти течії.
Прислужник сівши у свою корзину,
дає накази з носа на корму,
де вголос їх повторює керманич.
Раби здіймають над водою весла.
Виходячи із тіні надбудови,
погладжує нагайку наглядач.
Прислужник гаркає і б’є у бубон,
і зарості неспішно відпливають.
11
Човен пливе здовж строю очерету.
Минає давній, кинутий причал.
І видно сіру кішку на гладкому,
обвитому травою, валуні.
Присутність кішки видає гойдання
напруженого кінчика хвоста.
Вона прийшла прощатись із жерцем,
та з парості акації бентежить
її, сердито скрикуючи, одуд.
З-під темно-зеленавого листа
оранжево чубата птаха стрімко
летить донизу, ледве дочекавшись,
коли ж бо човен вже відлине далі -
її турбує живність при воді,
а кішку - ця, в стрибку одному, птаха.
Крик. Лопотіння чорно-білих крил.
Валун порожній. Скінчене прощання.
12
Лискуче плесо Річки обіймає
захоплений азартом весел човен.
На лівім березі з гущавини
росте пихата, громіздка споруда
новозбудованого храму й лине
немовби поруч іншою рікою.
Застиглий з виразом сумним наставник
не зразу помічає, як царевич
підходить й прихиляється до нього,
немовби поділяючи тугу
за назавжди покинутим колишнім.
Зітхання хвиль при березі ворушить
папірусу тригранні гожі стебла.
Увінчані охайними пучками
колосся - показні і граціозні, -
вони, немов придворні в париках,
гойдаються, кивають уві слід.
Та на обличчях в них немає сліз.
Емоціям не характерна вічність.
* * *


Читати далі, Част.ІІ Гл.1 Палац
Повернутися до змісту
Всі примітки
ПРИМІТКИ:
* - Пераа - Фараон, др.єгип.
34. Кушити - (др.єг.) жителі, полоненні з Кушу - Нубії.
35. Старий храм Сонцю- йдеться про древній храм, на місці якого в описуваний час почали зводити новий. Це місце нині називається Луксор, (Єгипет), з залишками одного з старих храмів Амону в Уасеті (Фівах).
36. Аменхотеп III - цар Єгипту часів Нового царства (1580-1085 роки до Р.Х.) батько Ехнатона (Аменхотепа IV), на троні з 1408 по 1372 роки до Р.Х.
37. Хети - древній народ, що жив на території сучасної Туреччини, східніше від Троади, від побережжя Чорного моря до Кархемишу на півдні. Розбиті народами моря (греки, лівійці і інші) біля 1240 року до Р.Х.
38. Уасет (Фіви) - столиця Єгипту за доби Середнього та Нового царства.(2120 1085 роки до Р.Х.)
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Контекст : КІНЕЦЬ ДРЕВНОСТІДивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"Одіссей. П'єса для Одіссея ( Тараса Жирка) і Пенелопи (Галини Стефанової)"
• Перейти на сторінку •
"Круг Тота. Гл.2. Ч.І. Кінець Древності"
• Перейти на сторінку •
"Круг Тота. Гл.2. Ч.І. Кінець Древності"
Про публікацію
