Моновистава

  (для "Пенелопи")

Хор:
Музо, повідай мені про бувалого мужа, що довго *
Світом блукав, священну столицю троян зруйнувавши,
Всяких людей надивився, міста їх і звичаї бачив,
В морі ж багато біди і тілом зазнав, і душею,
Щоб і себе врятувать, і друзів додому вернути.
Та не вберіг він свого товариства, хоч як того прагнув.
Марно загинули всі через власне зухвальство безтямне:
З'їли, безумні, волів вони Гелія Гіперіона,
Що понад нами, - за те дня повернення він їх позбавив.
Дещо, богине, і нам розкажи про них, Зевсова доню.
Інші, кому пощастило уникнуть загибелі злої,
Дома були вже, війни й небезпеки на морі позбувшись.
Тільки його, що так прагнув отчизни своєї й дружини,
Німфа Каліпсо, владарка, тримала, в богинях пресвітла...

_{Звучання відходить на другий план і увиразнюється постать Пенелопи.}

І
       З огрому, зітканого з хвиль,
        жерцем човнових сухожиль,
        летів туди, куди вело
        його нескорене чоло,
        куди здавалося хотів,
        здавалося, якби не спів
        супутників і вітровій
        у спину, із Ітаки, свій.
        В різноголоссі тім вина
        учулась знову Одисею:

"Мій Телемаху...
                      з Троєю війна..."
Вояки ж, певне, скаржились Борею:
        - Не зводить з нас очей Танат,
        і добре б нам плисти назад,
        додому, досить мудрувань,
        і відчайдушних зволікань
        того, хто гніває богів
        упертістю...
                            А Він глядів
       за обрій, де змагався час
       із хіттю хвиль - їм свій наказ...

"Мій Телемаху,
                            з Троєю війна
закінчена. Хто переміг - забув я.
Напевно греки: стільки мертвяків
покинуть здатні в чужині лиш греки...
І все-таки оця моя дорога
додому непомірно безкінечна,
так наче Посейдон, доки ми там
втрачали час, обширності умножив.
Не знаю, де в цю мить перебуваю
переді мною що...

ІІ
...Нечистий острів,
кущі, будови, рохкання свиней,
геть здичавілий сад, якась цариця,
трава та камінь...
Телемаху, милий,
всі острови подібні між собою,
коли блукаєш довго так, і мозок
збивається вже, налічившись хвиль,
сльозяться збиті горизонтом очі,
й од водяного м'яса застить слух.
Забув я, чим закінчилась війна,
і скільки зараз літ тобі, забув я..."**

        Цар підійнявся з-за стола,
        покинув сад. І з ним пішла
        служанка - юна і струнка,
        на диво малоговірка -
        і з тих, що викликали вмить
        у ньому необорну хіть.

        В обійми кинулась сама,
        і мов обуджена весна
        скресала соками жаги.
        Відтак, з’єднавши два шляхи,
        тонкою тінню вслід плила.
        І в глечику своїм несла
        червоне молоде вино.

ІІІ
        Колись за Кіркою, давно,
        вождя лаврентського дочка
        під чарами отак ступала -
        духмяна, пристрасна, гнучка...

        Чаклунка з нею час од часу спала...

        Любовний вузол розв'язав
        тоді він спритно - упіймав
        обох на ложі і без чвар
        утамував у кожній жар.

        І так тривало аж до пір,
        допоки гострий Кірчин зір
        у бранці не узрів дитя,
        аж до щемкого відплиття
        царівни до Лаврентії...

        Хоча чаклунка з цим тоді
        погодилася, та була
        пізніше неймовірно зла...

ІV
- О, Телемаху, дивна та війна,
здавалося мені, давно скінчилась.
Та що тоді роблю вже котрий рік
я у місцях, де вуха мулять співи
однакові, трагічно супокійні,
старих рабинь, і хрускотіння в хащі
споглядачів, чи ж бо то тільки свині? -
які повсюди, як і сморід риби.
Як невмолимо довгі сонні дні
і ночі, у обтяжливих видіннях.

Кохання од щоразу інших дів,
чаклунок і богинь чомусь не досить
для забуття міцним цілющим сном...

        В сумній задумі статний муж.
        Цей острів... Острів Кірки, цю ж
        і там рабиню обіймав?
        І заклинань чаклунки ждав,
        як та самотнього буття...

        Гірким було її виття:
        - ...Енею дасть дочку Латин, -
        твій, Одіссею, рідний син!..."

VІ
        Зі скель відкрилась осяйна
        стихія в хмарному намисті.

"О, хоч давно скінчилася війна, -
криваві небеса по ній, не чисті.

Нечисті всі ми, всі, і сам я, сам...
Що тут роблю, оточений богами.
Чого вони жадають ще? - дарів?
А що офіри ті богам? Усюди,
де тільки міг, отам і дарував.
І тільки небо покривав димами.

А гул отих провісників? - Пусте...

Навіщо все мені, як від Ітаки
вже котрий рік нескінченно далекий?

VII
Так прагнув повернутися назад
і не зумів! Супутники не дали.

Так, так – вони! Додому не спішили,
бо прагнули коштовностей. Еней,
хитрючий лис, нашелестів про місто,
яке лежало в золоті і сріблі,

і не далеке, - звалося Ісмар.
Кривавої борні навколо Трої,
було нам, нерозсудливим, замало,
не випадало повертатися назад
ні з чим – з печальним тягарем загиблих.

А тут подув, здалось, погожий вітер.
І ми повірили Енею радо.

О, знати скільки нескінчених років
боги його не перемінять напрям!

VIII
Таємно від Агамемнона ми
покинули знеможену Троаду.

Дванадцять повних воїнів човнів,
на декілька, як ми вважали, днів...

А зараз сам я, сам.
                            Уже сім літ,
як ухопив Танат мужів відважних,
як Посейдон втопив останній човен.

Енею що! Помститися бажав,
аби назад, до Трої, не зійшлися.
Аби розтанули серед кіконів!

Та ми, сліпці, у навісній жадобі
із однієї бійні влізли в іншу...

Яка ж насправді всім керує сила,
коли боги велять одне, а доля
складається, неначе, слушно інше?..

IX
        Червоний обрій. Суне ніч.

        Були би білі, інша річ,
        Каліпсо чорні паруси
        з необоротністю грози
        повзли у супроводі хмар.

        Немовби неймовірний жар
        її ревнивого нутра
        втамує грозова пора.

        Запевне хтось з богів наплів
        їй, як себе без неї вів.

        Кінець коханню - апогей
        усім стосункам                                                        Одисей
        в рабині просить ще вина
        і помічає, що вона
        поспішно змахує сльозу.

        Їй страшно. Тягне Евр біду.

X
        В дівочім погляді печаль
        та їй, чомусь, найбільше жаль,
        що не торкається руки,
        що мужу тягарем роки,
        і пінить чорні гребні сивина.
        Що поруч він, і що його нема...

"Як тягнуть, кличуть береги далекі.

І те волання дужчає у силі.

Мій Телемаху, очевидно доля
в долонях матері твоєї нині.

Їй кажуть – цар Ітаки потонув,
і що почати варто все спочатку.
Вона вагається. Але усім
потрібен цар, а ти ще замалий.

XI
Невже вона ще дивиться на море?

Очікування є найважчим, синку,
воно дратує стільки літ мене
і непокоїть, бо усе, що сталось,
а також те, що трапитися може,
як ті великі хвилі - линуть вслід
одна за одною, а я між ними.

Одну насилу подолав, згубивши
усе, що мав, та чи осилю іншу?

У тій, майбутній хвилі, все на світі -
і шлях назад, і наша, синку, зустріч.
І загадкові Кірчині слова.

Невже нас із Енеєм поєднає
дочка Латина, плід од мого плоду?

Дочка від сина, котрого ніколи
мені не доведеться обійняти?

І скільки літ Латину нині - п'ять?
Ні, мабуть шість. Латин... Ім'я хороше...

А скільки літ тоді троянцю буде?
І що за дивна доля приведе
негідника старого у краї
до дівчинки моєї! Ні, ніколи!

Не може бути цього, ні, не може!
Звичайно, так, зі злості наплела,
згадала мої оповіді різні.

XII
О, Телемаху, краще, аби нам
жінки розповідали. І мовчи,
навчайся слухати - жінкам потрібно
за днину лантух балачок ужити,
тобі ж – почути те, що необхідно.

Вони казатимуть, а ти шукай
вуста за їхніми словами інші,
високу волю, що ті лантухи
невипадково їм підсовує щодня.

Навчишся так пророцтвам знати ціну!

Хоча є ціни, котрі не сплатити,
і краще б їх було не знати зовсім,

якби вони від цього не збувались.

XIII
Але буває і одна брехня!

У Фівах вісник проживав - Тіресій.

Сліпий безумець. Він передрікав,
що існування кращі дні мої -
війна в Троаді й ці безглузді мандри!
„Все скінчиться задовго до кінця,
раніше, ніж умреш ти, знай, раніше!”

Немов невдачі тішитимуть пам'ять!
Таке у першу чергу забувають!

Казав, що по поверненні додому
прислужувати стану я народу,
який не знає навіть про весло!

Їх, нібито, з веслом я перестріну!
Вони питатимуть, що я несу,
а я навчу, а заодно і зраджу
усіх заради спокою свого.

І тільки цим задовольню богів,
закінчивши собою вік славетний
таких як я, "однакових", героїв!

Якби я міг, убив б його на місці!

XIV
Пояснень темній вигадці не дав,
лише облудою наповнив мозок.

Щоби ходив я із веслом на шиї?
І дикунів учив долати води!
Ні, досить з мене недолугих мандрів,
провісників - усього цього блуду,
в якому й справді може завершитись
моє життя задовго ще до смерті!

"- Раніше, ніж умреш ти, знай, раніше!"
Услід бридкий і зараз сміх той чую.

А потім зрозумів наскільки схожа
на цю "раніше, ніж помреш" тирада:
"О, істино, тебе одну жалію,
бо ти раніше, аніж я померла..."

XV
        Служанка руку підняла
        і з кучерів його зняла
        сріблясте пасмо павутин.

        Затримала долоні плин
        на з бронзи вилитім плечі.

        Так по обіймах уночі
        за обрій погляд його тік
        з-під непідвладних ласці вік:

Як ваблять, кличуть береги Ітаки.

Подібне, Телемаху, я терпів
поблизу від Сирен. Там зрозуміло -
мотузкою був зв'язаний, - а зараз?
Тримає що у далечі од дому?
Прихильність, чи ж бо ненависть богів?
Чаклунство одержимої Каліпсо?

Чи може страх? Я пам'ятаю очі
загубленого мною Паламеда...

XVI
Царя Евбеї син, він був тоді
із нами в Спарті, він спостерігав
те нещасливе женихів змагання...

Як то було немислимо давно,
і як змінилося відтоді все -
життя, благовоління долі, я...

Афіно, ти напевно теж смієшся?!

Даючи слушну Тіндарею раду,
як видати йому дочку по честі
за когось із шляхетних женихів
(між ними першим чувся звісно я) -
і так, аби не сталося війни,
насправді, я звертався до красуні,
при свідках обіцяючи їй речі,
яких не мала будь-яка цариця!

- Прекрасна станом квітко Тіндарея,
якщо дозволить мудрий батько твій
самій обрати кращого із нас ,
то ми дамо щасливцеві присягу
що не піднімемо супроти зброю,
а також прийдемо на допомогу,
якщо покличе нас у час біди!

Таку узявши клятву від усіх
було можливо правити в майбутнім
і Спартою, і сонмищем героїв!

XVII
І Тіндарей дослухався поради!

І склали ту присягу женихи!

І дівчина до красенів Еллади
пішла, цнотливо стишуючи кроки.

Струнка, смаглява, найніжніших форм,
з волоссям кучерявим, чорно-синім,
з обличчям, що принадливо світилось
святою обіцянкою кохання –

Єлена м’яко линула до мене.
Ось погляди зустрілись наші й тіло
моє уже назустріч подалося...
Здається, що її лицем усмішка
в ту мить ковзнула, з нею й обійняла
сусіда мого, меншого з Атрідів –

царя невдовзі Спарти - Менелая!

О боги, о безмірна Ойкумено!

Та проти нього я не маю злості.
Бо хто є Менелай, і хто є я!

XVIII
Природно, почалась страшенна буча,
бо кожен убачав себе достойним.

Та Тіндарей народ угомонив -
Агамемнону давши Клітемнестру,
мені ж дочку свого старого брата,
покірну Пенелопу, твою матір.

Для тебе це не дивно, Телемаху,
одначе я здивований отим,
як швидко я у неї закохався!

Та й інші заспокоїлись невдовзі
розкішною гостинністю царя.

XIX
І з часом я забув про ті події,
і першу видатну мою поразку.

А Паламед явився й нагадав,
та ще й у борозну тебе поклавши!

Я з тих часів його і зненавидів.

Звичайно, що до військ по власній волі,
явився б я, хоча би через те,
аби побачити на власні очі,
як Менелай Єлену покарає.

І чим троянець, син царя Пріама,
припав до серця їй? Тут із жінками
ніколи до кінця незрозуміло,

можливо, що і справді винна хіть,
бажання стати діамантом Трої.
Яка, опісля зруйнування нами
країни Міноса, нахабно сміла
свою звитяжцям диктувати волю!

Що рухало Єленою - не знаю.
І зрештою - це справи Афродіти,
зачарувала пристрастю сліпою,
аби рідні безсмертній насолити…

А раз боги тут винні, що поробиш...

XX
Під Троєю до ненависті згодом
і заздрощі додались.
- Паламед! -
О, зусібіч лунало – Паламед!

Залічує і рани, і хвороби!
За власні кошти спорудив маяк!
Самого Одисея розкусив!
Привів до війська!.. На устах у всіх!
Його поради слушні, не мої!
Оглушливо його гуркоче слава!

Та найогиднішим здавалось те,
що бачив він мене неначе наскрізь,
і потайки сміявся наді мною!

А раз сміється хтось один - невдовзі
довкола усі інші зарегочуть.
Тож я повинен був його спинити.

І незабаром видалась нагода.

XX
По дев'яти роках кровопускання,
коли і справді бійня остогидла,
став намовляти Паламед вождів
відмовитися від борні й додому
вернутися, мовляв, самі троянці
готові дати все, чого жадаєм:
Єлену, ті скарби, що вкрав Паріс,
дари різноманітні, кораблі
через пролив свобідно пропускати,
аби ми тільки вибралися звідти.

А основне, на думку Паламеда,
із півночі прямують племена
однаково усім нам небезпечні –
ні ймення їм не має, ні числа.

Це, начебто, казали фінікійці.

Мені смішні слова ті до сих пір.

Од Паламеда кращого дарунку
і не чекав. Воно звичайно так,
аби своєї цілі досягнути
потрібно дурням голови мутити.
Але коли ти дружиш з Одисеєм,
а не знущаєшся над ним щодня!

XXI
І я спинив діяння Паламеда.

Ти знаєш, тільки переможців, синку,
вважають правими і не важливо,
кого, коли і як ти переміг.
Бо все вирішують боги безсмертні,
і ми лише забавка в їх руках,

Але стосовно Паламеда щось не так
я відчуваю сталося. І прикро
мені чомусь на серці нині й страшно.

Мій Телемаху, війни залишають
однаково болючі рани, як на тілі,
так і всередині, - бо стільки крові...

Я лук зоставив дома - Пенелопа
благала залишити за для тебе -
та списа і меча було достатньо,
аби кривавою рікою вмитись,
залитися по очі. І вони,
урешті-решт, збайдужіли конечно, -

якщо вогнем займались, то од виду
легкої здобичі, і вечорами,
коли у відблиску чисельних вогнищ,
по п'яному і ситному бенкету
знаходили тремтячих полонянок.

А чим іще могли ми дев'ять років
займатися отут. І непомітно
я іншим став, чи може, Зевсе, завжди
і був таким?!

XXII
                        Згубити Паламеда
було нескладно. Золота мішок
заніс в його намет посеред ночі
полонений фрігієць. У мішок
поклав листа троянського царя.

Писалося від імені Пріама,
що золото оте для Паламеда,
мішки ж наступні по зняттю осади,
коли вже греки заберуться геть.

На виході із табору фрігієць
був схоплений і випадково вбитий
моїми слугами. Я обіцяв
його охороняти, та ось тільки -
перед рабами слово не тримають!

Я думаю, він дуже здивувався,
коли мечі ввійшли в його живіт,
наповнений моїм вином чудовим.

Знайшлись і ті, що бачили фрігійця,
коли він виходив од Паламеда.

Пішли чутки - фрігієць перед смертю
повідав задля чого приходив.
Хоча насправді він помер одразу.

XXIII
Отримавши, як доказ мертве тіло
і поголос про імовірний підкуп -
Агамемнон зібрав вождів до себе.

Ті зажадали розпочати слідство,
і щоб не втік, поспішно ув'язнили
украй здивованого Паламеда.

Як тут йому зашкодили поради
про те, що варто скінчити війну!

А найсмішніше, що війна невдовзі
закінчилась і справді - перемир'ям,
як він того хотів, але для нього
тоді вже було пізно, надто пізно.

XXIV
При обшуку шатра знайшли усе -
і золото, і лист владики Трої.

Отож, наявність зради на лице!

І вирішили - побиттям камінням
його скарати, і без поховання.

Даремно Паламед нас умовляв,
просив, не віддавати лютій смерті
невинуватого, - уважно, ще раз
перепитати свідків. Та затим,
переконавшись в неминучім, змовк.

І знаєш, що мене найбільш гнітить,
що у його очах не бачив злості.

Можливо він дивився значно далі,
де не було ані мене, ні крові.
Неначе, прочитавши вирок долі,
побачив інше, що не бачив я.

XXV
І на світанку потягли його
закутого до кораблів - востаннє
торкнутися він моря захотів....

Там воїни і виконали вирок.

І мовчки Паламед прийняв ту біль.
О, що вона була перед лихими
прокляттями і забуттям добра,
яке вони отримали від нього,
свого найблагороднішого мужа.

Так ось, уже вмираючи, він мовив:
-"О, істино, лише тебе жалію,
бо ти раніше, аніж я, померла"...

І в тиші - втамувалось навіть море,
нажахане таким лихим видінням, -
наповнившись неясної підозри
суворі зори воїнів до мене
у пошуках пояснень потягнулись.

Тоді в собі уперше спостеріг
я страх незрозумілий, що погнав
мене, неначе звіра, далі й далі -
у пошуках розради й забуття.

І щоби я не стверджував собі -
Еней уговорив одплисти вчасно.

XXVI
Чи можу, Телемаху, повернутись
туди, де ці мене чекають зори?

Коли мене чекає вирок долі?
Коли, здіймаючи мій човен, хвилі
готуються поглинути Ітаку.

Поглинути усе, що залишити
тобі повинен і твоїм нащадкам.

Але мій синку, доки Пенелопа
і ти дивитиметеся за обрій,
я прагнутиму повернутись вічно...

"Рости великий, сину мій, рости.
Богам лиш знати, стрінемось чи знову.
О, ти сьогодні вже не немовля,
перед яким затримав я биків.

Коли б не Паламед, жили б ми разом.
Хоча, можливо, він правий: без мене
ти пристрастей Едіпових позбувся,
і сни твої, мій Телемаху, чисті."**


Голос Пенелопи тихне, і наростає гул голосів **

Хор:
«В лоні богів, Телемаху, від нас ще заховано, мабуть,*
Хто володарити буде на морем омитій Ітаці.
В домі ж своєму єдиний над власним добром ти господар.
Хто б це посмів силоміць у тебе майно одібрати,
Поки Ітака стоїть і люди на ній проживають!
Хтів би я, мій найдорожчий, спитати у тебе про гостя:
Звідки отой чоловік? Яку він отчизною славить
Землю? Якого він роду і де його нива отецька?
Звістку тобі він привіз про повернення батька чи, може,
Справи його особисті прибути сюди спонукали?...
………………………………………………………”


1999-2003

* Фрагмент перекладу Бориса Тена Пісні першої "Одіссеї" Гомера.
** Переклад В.Ляшкевича з рос. Й. Бродського "Одіссей Телемаху".
• Агамемнон - брат Менелая, очолював військо греків під Троєю.
• Діон Златоуст вважав, що того разу греки Трою не взяли (що є набагато вірогіднішим, аніж "взяли"), і, власне, сам Гомер, кажуть, ніколи не доспівував свої пісні до взяття міста царя Пріама. Це зробили після нього інші, у 1 ст.
• Еней і дочка Латина - Лавінія - родили сина Асканія, прародича Ромула і Рема. Останні, ніби, заснували м.Рим.
• Гесіод вважав Латина сином Одисея і чаклунки Кірки (Теогонія, 1013).
• БОРЕЙ - У давньогрецькій міфології – бог північного вітру, північний вітер.
ЕВР - брат Борея, Зефіра й Нота, спочатку східний, згодом південно-східний вітер.


© Copyright: Володимир Ляшкевич, 2003