
І
З огрому, тканого із хвиль,
вінцем човнових сухожиль,
летів туди, куди вело
його нескорене чоло,
куди здавалося хотів,
здавалося, якби не спів
супутників і вітровій
у спину, із Ітаки, свій.
В різноголоссі тім вина
учулась знову Одіссею:
" Мій Телемаху...
з Троєю війна..." *
Вояки ж, певне, скаржились Борею:
- Не зводить з нас очей Танат,
і добре б нам плисти назад,
додому, досить мудрувань,
і відчайдушних зволікань
того, хто гніває богів
упертістю...
А Він глядів
за обрій, де змагався час
із хіттю хвиль - їм свій наказ...
" Мій Телемаху,
з Троєю війна
закінчена. Хто переміг - забув я.
Напевно греки: стільки мертвяків
покинуть здатні в чужині лиш греки...
І все-таки оця моя дорога
додому непомірно безкінечна,
так наче Посейдон, доки ми там
втрачали час, обширності умножив.
Не знаю, де в цю мить перебуваю
переді мною що...
ІІ
...Нечистий острів,
кущі, будови, рохкання свиней,
геть здичавілий сад, якась цариця,
трава та камінь...
Телемаху, милий,
всі острови подібні між собою,
коли блукаєш довго так, і мозок
збивається вже, налічившись хвиль,
сльозяться збиті горизонтом очі,
й од водяного м'яса застить слух.
Забув я, чим закінчилась війна,
і скільки зараз літ тобі, забув я..." **
Цар підійнявся з-за стола,
покинув сад. І з ним пішла
служанка - юна і струнка,
на диво малоговірка -
і з тих, що викликали вмить
у ньому необорну хіть.
В обійми кинулась сама,
і мов обуджена весна
скресала соками жаги.
Відтак, з’єднавши два шляхи,
тонкою тінню вслід плила.
І в глечику своїм несла
червоне молоде вино.
ІІІ
Колись за Кіркою, давно,
вождя лаврентського дочка
під чарами отак ступала -
духмяна, пристрасна, гнучка...
Чаклунка з нею час од часу спала...
Любовний вузол розв'язав
тоді він спритно - упіймав
обох на ложі і без чвар
утамував у кожній жар.
І так тривало аж до пір,
допоки гострий Кірчин зір
у бранці не узрів дитя,
аж до щемкого відплиття
царівни до Лаврентії...
Хоча чаклунка з цим тоді
погодилася, та була
пізніше неймовірно зла...
ІV
- О, Телемаху, дивна та війна,
здавалося мені, давно скінчилась.
Та що тоді роблю вже котрий рік
я у місцях, де вуха мулять співи
однакові, трагічно супокійні,
старих рабинь, і хрускотіння в хащі
споглядачів, чи ж бо то тільки свині? -
які повсюди, як і сморід риби.
Як невмолимо довгі сонні дні
і ночі, у обтяжливих видіннях.
Кохання од щоразу інших дів,
чаклунок і богинь чомусь не досить
для забуття міцним цілющим сном...
В сумній задумі статний муж.
Цей острів... Острів Кірки, цю ж
і там рабиню обіймав?
І заклинань чаклунки ждав,
як та самотнього буття...
Гірким було її виття:
- ...Енею дасть дочку Латин, -
твій, Одисею, рідний син!..."
VІ
Зі скель відкрилась осяйна
стихія в хмарному намисті.
"О, хоч давно скінчилася війна, -
криваві небеса по ній, не чисті.
Нечисті всі ми, всі, і сам я, сам...
Що тут роблю, оточений богами.
Чого жадають ще вони? - дарів?
А що офіри ті богам? Повсюди,
де тільки міг, отам і дарував.
І тільки небо покривав димами.
А гул отих провісників? - Пусте...
Навіщо все мені, як від Ітаки
вже котрий рік нескінченно далекий?
VII
Так прагнув повернутися назад
і не зумів! Супутники не дали.
Так, так – вони! Додому не спішили,
бо прагнули коштовностей. Еней,
хитрючий лис, нашелестів про місто,
яке лежало в золоті і сріблі,
і не далеке, - звалося Ісмар.
Кривавої борні навколо Трої,
було нам, нерозсудливим, замало,
не випадало повертатися назад
ні з чим – з печальним тягарем загиблих.
А тут подув, здалось, погожий вітер.
І ми повірили Енею радо.
О, знати скільки нескінчених років
боги його не перемінять напрям!..
......................................
2001-2003
* - Композиція за творами Й. Бродського, Діона Златоуста та інших греків
** - (переклад Й.Бродського "Одіссей Телемаху" В.Ляшкевич)
© Copyright: Володимир Ляшкевич, 2003