ПРОДОВЖЕННЯ

ПІСЛЯ ДОЩІВ ВОРОНИ АЖ БЛИСКУЧІ.
Співає пташка голосом тонким.
Як добре! Ні за ким у світі я не скучив.
Але спинись. Чи й справді ні за ким?

Гетьманичі мої! Ви сироти вже двічі.
За мачуху простіть, погано вибирав.
Я пережив усе — полон, поразку, відчай.
Приниження — це те, від чого я вмирав.

А надто вже тепер, в часи мого гетьманства.
Я дбав про честь і дома, й на війні.
Отож воно й пило, насмішкувате панство,
бо знало, чим дошкулити мені.

Я спопелів. Я вже не був собою.
Я тяжко пив і думав про одне.
Щоб так на глум, напередодні бою,
перед козацтвом виставить мене!

Найбільше насміхався Вишневецький,
моїм нещастям втішена пиха.
Той розум не шляхетний, а шляхетський,
усе привчений бачити зверха —

не здатен був сумлінням всовіститись,
помовчати, зборовши свою тьму.
І коли б я хотів кому помститись
в житті своєму, то найперш — йому;

Пан Конєцпольський зроду недоріка,
а вже такий заникуватий став,
що поки слухать того чоловіка,
то вже би грубу книгу прочитав.

Зате вродливий. Там таке субтельне.
Там наче хто в амброзії умив.
Шляхетна ґемба. Це не те що в мене —
немов од скелі брилу одломив.

Князь Єремія той не дуже.
Той не привабливий з лиця.
Воно у нього зле, байдуже, —
щось од вчорашнього млинця.

Бліде, холодне, невиразне.
Не пригадаєш, скільки б раз не
дививсь на нього.
Але очі —
як буре небо в сірім клоччі.
А то прокотить по лицю —
як блиск остиглого свинцю.
В зіницях зашморги гойдає
химерно вигнута брова.
Лиця ніхто не пригадає.
Очей ніхто не забува.

Фірлей — то дід, улитий медом.
Сидів, куняв там у шатрі.
Йому б уже не з Ганімедом
вмочать в гербатку сухарі.
Читає книги по-латині.
Дзижчить як муха в павутині.
Говорить слушні дід слова,
усе за Польщу вболіва.
цей хоч до правди не глухий,
зате командувать плохий.

Був ще посол заморський, масний як леміщаник.
Чарнецький, чорно в роті, а вже в душі стокрот.
І Страус довгоногий. І Хубальд висівчаний.
Пшепюрський — трохи жевжик і трохи патріот.

Потоцький бадьорився, подриґував литками.
Старезний вже, подібний до сивої сови, —
так наче йому розум хтось білими нитками
рідесенько і швидко пришив до голови.

А що вже Лянцкоронський, то там таке барило,
там на такому пиві настояна пиха!
І той туди ж, про вірність. Чиє б ще говорило.
В самого жінка добра, і сам не без гріха.

Яремина Ґризельда, то пані дуже слічна.
Все танці та забави. Красуня врешті-решт.
Буває, не без того. Але любов їх вічна.
Там хто кому не вірний, уже не розбереш.

Король, той має жінку, що в гречку не полізе.
Та честь його не вронить, не пустить під укіс.
Вона в нього й Марія, вона в нього й Луїза.
У них у всіх Марії в додаток до Луїз.

Вона була цнотлива й за першим чоловіком
їй щось таке гріховне й на думку не спаде.
Та й те сказать, властиво воно б уже й за віком.
Так що король за нею уже не пропаде.

Хай Бог простить, злослівником стаю.
Не буду більше, вчасно схаменувся.
Вони сміялись на ганьбу мою.
А я на їхні цноти усміхнувся.

ТУРКОЧУТЬ В ПОЛІ ДИКІ ГОЛУБИ.
Хмарки пливуть з Волині на Поділля.
Сказати правду, Польщу я любив.
Сам їй ніколи б зла не заподіяв.

Якби ж то моя воля — не допустив би крові.
Не я на ці народи ману таку наслав.
Я жив би з ними в мирі. Якби не безголові.
Єдин король був мудрий. То був Володислав.

Коли дійшло до зброї, до нього я подався.
Мене вночі до нього таємно увели.
І я сказав: — Королю, вгамуй своїх підданців.
Вони ж мені до розпачу народ мій довели!

Король мені сказав: — Ти ждеш моєї згоди?
Чи дозволу питаєш? За шаблю сам берись.
Ти хто, дитя чи гетьман? Я дав тобі клейноди.
Мені самому скрутно. Вони такі. Борись.

Та він покинув цю земну юдоль —
Володислав, що створений для трону.
А це… пшепрашам… це такий король,
що краще носить шапку, ніж корону.

До короля він трохи не доріс.
Сказали б греки: схожий на сатира.
Лице вузьке, дрібненьке. Зате ніс —
як за сім гривень дядькова сокира.

Не визнав нам ні вольностей, ні прав.
Вже Січ прикроїв до своєї мапи.
Мав кардинальську шапочку від папи,
але закон безшлюбности зламав.

Володислав був мій патрон.
Ян-Казимір від нього нижчий.
Я підсадив його на трон,
тепер він хоче мене знищить.

АЛЕ ЧОМУ Ж НЕ ЗНИЩИВ Я ЙОГО?
Під Зборовом пани були не дуже браві.
Та я ж їх міг там всіх до одного,
коли заскочив їх на переправі!

Та річка Стрипа вся була в багві.
Хапало панство хто кого за поли.
Король, зловивши жабу в рукаві,
волав о поміч на усі довколи.

Страх був дивитись як стогнало скрізь,
як потопала рать ота вельможна,
як той король хапався за рогіз, —
але й без сміху теж було не можна.

І тут я раптом сумнівам уліг.
В мені підданець гетьмана презміг.
І звичка, звичка, спадок всіх неволь,
болото… жаба… все ж таки король.

Я крикнув: — Згода! — і одвів полки.
Як водяні цибаті павуки,
забігало те панство по болоту.
Я повернув їм гонор і свободу.

НА ДРУГИЙ ДЕНЬ ПРИЙШОВ Я У ШАТРО.
Король сидів, немов забувши про
свою ганьбу. Велично і камінно.
Він був король. Я мусив гнуть коліно.
Воно не гнулось. Я його зігнув.
Я все збагнув, я все тоді збагнув!
Я усміхався білими губами.
Душа стояла високо над вами.

А ВІН, 3 БОЛОТА ВИТЯГНУТИЙ ВОЗОМ,
тепер дивився вже згори униз.
А що б піти до голови по розум, —
кого рятуєш? Ворога?! Спинись!

Хай би захряс у тому жабуринні.
Хай би послухав співи комарині.
За ним і Конєцпольського туди.
Вичісував би раків з бороди.

Так ні ж. Я дав їм вийти звідтіля.
Я не хотів принизить короля!

От і живу, як цурка в смолоскипі.
Себе картаю в пам'яті живій. —
Чого ж ти їх не вистріпав на Стрипі?
Тепер би не програв на Пляшовій!

ВСЕ ВИНЕН Я. ЗА ВСЕ. У ВСЬОМУ.
Не штука битву розпочати.
І першу битву, й другу, й сьому, —
все мусив я передбачати.

Я ж так був употужнився на ляха!
За ці роки я так їх перетряс!
Чому ж не взяв я шапку Мономаха
у свій найвищий, в зоряний свій час?!

Коли вступив у Київ я комонно —
Після Пиляви, після Жовтих Вод —
мене ж вітали малиновим дзвоном,
мене ж Мойсеєм називав народ!

Чому ж не взяв я владі притаманного?
Коронуватися в ті дні
на Теодора Начертанного
було начертано мені!

Почесним правом — волею народу.
Таке не снилось вичахлим родам.
А цар московський, він якого роду?
Він що, з князів? Я сам герба "Абданк"!

У них там Боголюбський,
у них тверські та клязьминські.
Романова знайшли десь, одмили од грязі.

А в мене за плечима король Данило Галицький!
А в мене за плечима всі Київські князі!

От і сиджу, дивлюся на вали.
Каміння скель — оце мої всі трони.
Над королями страж несуть орли.
А наді мною каркають ворони,

АЛЕ Ж ЯКА НАД РІЧКОЮ СТРОМА!
Обличчя скель пооране віками.
Тут нізвідкіль і приступу нема.
Її не візьмеш голими руками.

Згадав степи… Молочну, Янчекрак.
Не те що цей мурований задвірок.
А про корону це я так.
Мені в короні змалечку цар Ірод.

ШРАМКО ПРИЙШОВ.
ПРИНІС НЕДОБРІ ВІСТІ.
Мені тепер не йде із голови,
як полонених, а не менш як двісті,
учора вранці полем провели.

Вони ішли, прив'язані до коней.
Одному ткнув хоч хліба у рукав.
Не дав жовнір благословить іконою,
а він же сина серед них шукав!

НАД ВАЛОМ ПРОЛЕТІЛО ВОРОННЯ.
Закаркало, крильми залопотіло.
Аж дріж пішов по шкірі у коня.
Мабуть, він знав, куди воно летіло…

Я ЗАВЖДИ ПЕРШИЙ БИТВУ ПОЧИНАВ.
Вони на нас посунули, я вдарив.
Початок був для мого війська вдалий,
і йшлось до перемоги конче нам.

і стелився в полі як у пісні.
Гусарам крил вже не тримав хребет.
Вже в небі знаки їм були зловісні.
Вже їхні коні їли очерет.

Уже ядром черкнуло короля.
Уже Потоцький у сідло не втрапив.
Уже Пшепюрський з лівого крила
рвонув навтьоки, загубивши прапор.

Пани вже геть поникли головами.
А хто й на Краків нищечком потяг.
Король їх кляв корчемними словами.
А Єремія кликав до звитяг.

Над ким звитяги? Над своїм народом?!
Князь Єремія з Вишневецьких родом!

НЕНАВИДЖУ ПЕРЕВЕРТНІВ. ЦЕ КОДЛО,
Мабуть, не менш, ніж вороги, нашкодило.

Колись ішли під інші корогви,
То ще душа хоч ятрилася болем.
Жолкевський, гетьман, той, що із Жовкви,
іще молився й плакав перед боєм.

А ці уже і вухом не ведуть.
Мед-пиво п'ють і по-чужинськи чешуть.
А ці уже і матір продадуть,
І Україну по світах оббрешуть.

На всіх шляхах линовища гадючі.
Повзли до влади, терлись при дворі.
Відтак з Ревух робилися Ржевуські
і добрі хлопці йшли у Киселі.

В герби їм треба не орла, а змія.
Такі свої чужіші чужини.
Але найгірший, звісно, Єремія,
бундючний син волоської княжни.

ТВІЙ ГЕРБ, ВІДСТУПНИКУ ЯРЕМО,
в віках чорнітиме окремо.
Не княжим знаком, не орлом, —
твоїм відступницьким тавром.

На цій землі, слізьми политій,
не впишеш кров'ю на гербі —
ні слави Речі Посполитій,
ні слова доброго собі!

РОЗП'ЯТО НАС МІЖ ЗАХОДОМ І СХОДОМ.
Що не орел — печінку нам довбе.
Зласкався, доле, над моїм народом,
щоб він не дався знівечить себе!

Бо хто б там що про волю не курникав,
свою темноту називавши сном,
бува народ маленький, а — великий.
А ми давно розбовтані багном.

ЯК СТРАШНО ЗНАТИ ПРАВДУ БЕЗ ПРИКРАС!
Де воля спить, її ще й приколишуть.

За нашу силу пошанують нас.
А наші скарги в комині запишуть.

ЗБЛИЖАЄТЬСЯ ТОЙ ДЕНЬ І ТА ХВИЛИНА,
той день і час уже не в далині,
коли задзвонить кожна бадилина
нечутним дзвоном — це вже по мені.

Невже мій шлях загубиться у мотлосі
і потьмяніє днів моїх скрижаль?!
Надходить час останньої самотності.
Не все я встиг. Усе не встиг. На жаль.

А ВТІМ, ЖИТТЯ ЗБУЛОСЬ. ОББИВСЯ І ОБРАНИВСЯ.
І жити міг лиш так, а не інак.
І вів людей. Якщо це знак обранства —
який важкий і невблаганний знак!

Це вже таке — ні стерти, ні зносити.
Моя погибель — мій же оберіг.
Душі моєї грізний Ненаситець
Ще не приборкав ні один поріг.

Я — ХТО? Я ГЕТЬМАН СТЕПОВОГО БРАТСТВА.
Моє життя не щедре на "віват!"
Я ж не король. Але якщо вже брався,
то мусив цю державу збудувать.

І силу ж мав, і славен був спочатку.
Перемагав у кожному бою.
Чого ж не одяг я ту золоту обичайку
на вільну й горду голову свою?!

Була б у мене влада нестеменна
і династичне древо королят.
І мій народ, дорівняний до мене,
уже ніхто не смів би обмовлять.

Були б у нас і вольності, і право.
І нашу славу множили б митці.
Держава — держить. Бо вона — держава.
У неї скипетр влади у руці.


Але ж, на лихо, я не прагнув трону
Свободи прагнув, честі і ума.
Та й хто гризеться за корону,
у тому величі нема.

БУВ ПРИ ДВОРАХ. О ВИШУКАНА ЧЕМНІСТЬ!
О хижий блиск золочених шулік!
Вони мені показують ученість.
Я теж, мабуть, не темний чоловік.

Горація читав. Словами золотими
все залягло скарбницею ума.
Врочистий грім високої латини
і мудра в'язь слов'янського письма.

Турецьку знаю, був там у полоні.
Польщизну вчив. Французька на мазі.
Якби мав час, теж міг би написати
галантний лист мадам де Шуазі.

Якби ж ми звичні до таких відвідин.
І шкельцем грати з королівських лож.
Щоб ми були появлені пред світом
в реляціях послів, в опініях вельмож.

Щоб мали свій Версаль. Щоб панство було вчене.
Щоб на жінках блищали коштовності, кольє.
Щоб не до короля, але таки до мене
приїхав той Боплан чи той же Шевальє.

Щоб двір у мене був. Щоб танці відзіґорні.
Щоб з'їхались посли. Щоб цісар гостював.
Щоб був піїт, ділами й духом горній.
Щоб той мені піїт хоч жінку оспівав.

Вона ж у мене що, не гірша королеви.
Її вдягнути в це, і вже "пардон, мадам".
У них там Фонтенбло. У них герби і леви.
А в нас тризуб князівський. І той же мій "Абданк".

Щоб сяяв мій палац. Щоб музика і сальви.
Щоб знали етикет. Щоб їли артишок.
А в мене вона що, в садку садила мальви.
Полковникам внесла три миски галушок.

От ми такі і є в очах всії Європи —
козакко, чернь, поспільство для ярма.
Ізгої, бидло, мужики і хлопи,
В яких для світу речників нема.

А ЩО У НАС РОБИТЬ ВСЕСВІТНЬОМУ ПІЇТУ?
Ні світського письма, ні людяних понять.
Піїти всіх земель говорять всі до світу.
А наші все до себе гомонять.
Ну, а якби нам матінка Оранта
підкинула Верґілія чи Данта?

То й був би він тут за приблуду
і невідомий на весь світ
неодукованого люду
неошанований піїт.

МИ — ЛІРНИКИ. МИ ЛЮБИМО ВЕРТЕП.
Нам головне — співати про калину.

Іде Шрамко. Он рясою мете
попід горою кольорову глину.

Чи думав я так доживати вік?!
Не втішений ні друзями, ні дітьми.
Ото, мабуть, єдиний чоловік
мені ще вірний. Крім хіба що відьми
та зброяра і джури. Отако.
Ні жить не хочу, ні вина із бочки.
Я тут би вмер, якби не цей Шрамко.
Хоч є принаймні з ким посидіть мовчки.

ЧОРНІЮТЬ НАШІ ТІНІ БІЛЯ БРАМИ.
Горить багаття. Булькає казан.
І час від часу зависа над нами
коштовностями зір усипаний кажан.

Я чую тишу вперше у житті.
Мені здається іноді, що глухну.
Шугають в пітьму іскри золоті.
Я теж багаття. Погорю і вщухну.

ШРАМКО ВСЕ ХОДИТЬ НА ВЕЛИКИЙ ШЛЯХ.
Все виглядає сина у полях.

Чутки приносить. А вони невтішні.
Усе як душу побиває шріт.
Старі дуби, дукатами торішні,
крізь чорні пальці дивляться на світ.

Боролись ми. Боролись наші предки.
Вже наших втрат неміряне число.
А знов свободу починай з абетки.
А знову скрізь те саме, що й було.

Те ж саме панство. Утиски, оренди.
Як рік, і два, і три тому, і п'ять.

Стоять ті польські консистенти,

постоєм стали і стоять.

Адам Кисіль там робить якісь скоки.
Як той литовський ціп —
молотить на два боки.
Горить Волинь. Болить Галичина.
Ярема знову людність розпина.

А тут іще з'явився гайдабура.
Як хижий звір, живущий навідруб,
якийсь отаман Лисенко, вовгура,
безвинний люд мордує, душогуб.

Конає край, розірваний навпіл.
І вже вступає в Київ Радзивілл.

ВСЕ ЯК У ПРІРВУ. КОРСУНЬ, ЖОВТІ ВОДИ.
І що не шлях, то вічний манівець.
От тільки хопим дещицю свободи,
і знову, знову все іде в нівець!

І знов на нас якась лиха година.
І знов свобода зрубана на пні.
Ох, у житті свобода лиш єдина,
одна свобода — та, що у мені!

…ПРИСНИЛОСЬ ПЕКЛО. ДИМУ ЧОРНІ ПЕЛЕХИ.
Зелений кінь. Ворота. І петля.
І дзвонять, дзвонять, дзвонять,
дзвонять келихи!-
як ті… тоді… в наметі короля…

ТАКА МОЯ ПІД ЗОРЯМИ НОЧІВЛЯ.
Я вже і снами вбитий наповал.
А м'ята ж тут — смарагдова, вечірня!
Потреш в руках — як дома побував.

Як там тепер? Без неї тьмяні люстра.
Аврукають на ґанку голуби.
Чиясь душа, рожева як пелюстка,
влітає в дім скорботи і ганьби.

Стоїть мій сад з плодами на деревах.
Старшин своїх чекає гетьманат.
І жолоб той на трьох залізних левах
із кільцями — щоб коней припинать.

Та не іржуть вже коні біля брами.
Бо хто приїде, хто їх там припне?
Сумний той дім і темний вечорами.
Нема Гелени. І нема мене.

КРАСУНІ ДОЧКИ СКУЧИЛИ ЗА ТАТОМ.
А з мене й справді тато був незлий.
Сини мої — Тиміш до шаблі вдатен,
а Юрій до науки, але він ще малий.

Був ще один синочок,
мизинчичок, мазунчик.
А вже таке сміливе — моя, козацька, кров.
Під час того наїзду
загилив, пана влучив.
Його тоді Чаплинський до смерті запоров.

Аж страшно як згадаю. Я мчав несамовито.
Я в Суботів примчався… Ох, сили не стає…
Мій хутір пограбований. Дитя моє убите.
Гелену мою вкрадено. І все вже не моє.

О Січ, козацька мати!
І ти, Великий Луже!
Та будьте ж мені свідками між Богом і людьми,
що був я приневолений хопитись за оружже.
І це кровопролиття тут почали не ми.

ЧАПЛИНСЬКИЙ ЩО, ХІБА Ж У НЬОМУ СПРАВА?
Наддуристий панок, хапкий на свіжину.
Законом шестипазурного права
забрав мій хутір і забрав жону.

І сина в смерть забив.
Де бігав мій хлопчина,
Я вже застав лиш кров на спориші.

Чого не бачив досі я очима,
побачив раптом саднами душі.

Ото мій край, ото — під нагаями!
Ото вони, трикляті, а то — ми.
І доки править панство з холуями,
добра не буде людям і з людьми.

Так ті вельможні, футрами підбиті,
за три віки далися нам взнаки! —
станцьовані, оспалі, перепиті,
пихами набахтурені панки.

Для них законів не було й нема.
Вони усі в грабунках одностайні.
То Шемберк в мене відібрав млина.
То Долґерт взяв коня з моєї стайні.

Та все плетуть якісь підступні сіті,
та все лаштують засідки мені.
Не був безпечен вже ніде на світі —
ні дома в себе, ні в Чигирині.

То спалять скирту. То націлять жерла.
То серед ночі зчинять га-ла-ла.
Аж перша жінка і злягла, і вмерла,
і тиху душу Богу віддала.

Я ОПИНИВСЯ У ВЕЛИКІЙ СКРУТІ.
Минає рік — він знову за старе.
Чаплинському сподобався мій хутір.
Не оддаси — наїздом забере.

Чаплинському сподобалась Гелена.
Чаплинському сподобався мій дім.
Він все одніме — і не тільки в мене.
У всіх одніме — і не тільки він.

І треба гнати всю оту ватагу.
Звільнятись треба від того звір'я.
Якщо вже я дізнав таку зневагу,
то як живуть безправніші, ніж я?!

ДО СУДУ ВДАВСЯ. ТА ПРОДАЖНІ СУДДІ.
Мене ж було й посаджено в тюрму.
А там, в тюрмі, у тиші на відлюдді,
є час про все помислити уму.

Дарма сміявся ворог мій єхидно.
І перемогу празнував. Дарма.
Воно з-за ґрат свободу краще видно.
То добрий вишкіл іноді — тюрма.

АЛЕ Ж ГЕЛЕНА! БОЖЕ МІЙ, ГЕЛЕНА!
Уже чужа, Чаплинського жона, —
а потайки приходила до мене,
приносила у кухлику вина.

Вона йому належала з принуки.
Сама казала — силою взяли.
Як я крізь ґрати цілував ті руки,
які мені той кухлик подали!..

Я ВТІК З ТЮРМИ. МЕНІ ПОМІГ ТОЙ ШЛЯХТИЧ,
який мене стеріг. Стеріг мене й прозрів.
І я пішов на Січ.
Помчав тим самим шляхом,
що змалку знав при сонці й при зорі.

Віки з віками в небуття відцокали
у вічних ловах правди і добра.
А запорожці все сидять як соколи
на чортомлицькім рукаві Дніпра.

Приїхав я не пишним, не маєтним.
Признали враз, зібрались козаки.
Ударив дзвін. Мене обрали гетьманом.
І почалося. Я повів полки.

НЕ ТЕМНИЙ БУНТ, НЕ ЧОРНЕ ВІРОЛОМСТВО
не на розбій нагострені шаблі,
не ради слави і не задля помсти, —
а за свободу рідної землі!

МЕНІ КЛЕЙНОДИ, СПРАВДІ, ДАВ КОРОЛЬ.
Він ще вважав, що я його підданець.
Так нам судилось. В пеклі наших доль
не знаєш сам — ти бранець чи обранець.

О, не забуду, доки і живу,
і той майдан, і ті дерева з інеєм.
Мені дали козацьку корогву
і привілеї з королівським іменем.

З гармат смальнули, сніг сипнув з гілля.
Я тішився клейнодами своїми.

Але чому — імено короля,
а не ім'я священне України?!

Гарматний грім одгуркотів і стих.
Приймав послів я у своїй господі.
Пили вино із кубків золотих,
воно було гірке мені на споді.
Я ту гіркоту заливав вином.
Пив за здоров'я їхнє. А Гелена
люльки нам набивала тютюном.
І я димів, як попіл Карфагена.

Вони не знали, що в моїй душі.
Чи вдячен я за ласку королівську.
Біля гармат стояли гармаші.
Мені не спалось. І не спалось війську.

НЕ ВИПРОСИВ. НЕ ВКРАВ. НЕ ЗБОГАРАДИВ.
Узяв свободу, приналежну нам.
Дивуйся, світе, я ще їх і зрадив!
А що я, власне, винен тим панам?

Настав мій час, і я задав їм хлости.
Хіба я раб, щоб жити з їх щедрот?
Для них я — вождь збунтованого хлопства.
Для мене я — замучений народ.

Всі люблять Польщу в гонорі і в славі.
Всяк московит Московію трубить.
Лиш нам чомусь відмовлено у праві
свою вітчизну над усе любить.

МІЙ ДВІР В ЧИГИРИНІ, АВЖЕЖ, НЕ ФОНТЕНБЛО.
Там плющ не повивав мережані альтани.
Троянди не цвіли. І часу не було
довбати в скелі голубі фонтани.

Був замок весь у прорізах бійниць.
З глибин камінних добували воду.
І замість всіх придворних таємниць
було єдине — мрія про свободу.

НЕ протирав паркети шалапут.
Не шаруділо сукнями жіноцтво.
І жоден з дипломатів, ниткоплут,
Не мав де показать своє пустомолотство.

І не було алей на променад.
Ні вишуканих вин, ні пундиків, ні печив.
При Бродах взявши сорок п'ять гармат,
я ними Чигирин ще більше убезпечив.

Були полки і зброя розмаїта.
Залоги скрізь, і тут, і за Дніпром.
А нам би ще мислителя, піїта,
щоб володів — як шаблею — пером!

МОЛЮСЯ НАШІЙ ПРЕСВЯТІЙ ПОКРОВІ.
благослови і пера, і шаблі!
Бо лиш народи, явлені у Слові,
достойно жити можуть на землі.

Є ЧУТКА — ВИШНЕВЕЦЬКИЙ НАСТУПА.
Грабує край, лишає пустовщину.
Яка його неправедна тропа —
щоб наступать на власну батьківщину!

Король, султан, визискувач, торгаш,
гнобитель, кат, загарбник войовничий —
то все чужі. А Вишневецький — наш.
І ось тому для мене він найгидчий.

Він од князів веде свій родовід.
Являє віть шляхетну і відому.
У нього жінка з роду Радзивілл.
У нього мати — Могилянка з дому.

Був прадід славен в нашому краю.
А цей як звір, душа без покаяння.
Я не борюся з ним — протистою!
Воно смертельне, це протистояння.

Йому тепер без мене, ясно, рай.
Нема кому із нього пір'я драти.
Повзявши намір визволити край,
О як я міг ганебно так програти?!

ТЕПЕР ДОВІКУ НА МЕНІ ТАВРО.
Не одмолю і в чорній власяниці.

У сні я переплив Дніпро.

Але чомусь причалив до гробниці.

ВТОМИВСЯ. ЗАНЕПАВ. ЗНЕВІРИВСЯ. ПІДДАВСЯ.
Зрадіють вороги, що вмер в такій ганьбі.
Не маю права вмерти. У тому ж і біда вся —

при владі чоловік належить не собі.

Але над ким, над ким, над ким

тепер я в світі владен?!

Самотній чоловік, я дуже безпораден.

Вже в небі зорі висіяли мак.
Дорога спить над ставом очеретяним.

Відпоясавши шаблю, ти вже так —

іще людина, але вже не гетьман.

Звикати важко. Жаль гнітить людину.
У славі й шані був я ще торік.
Та що таке? Ні вогника ж, ні диму,
А вранці знову півень — кукурік!

Верба зігнулась як стара прочанка.
Невже хтось є на згарищах села?
Хоч би яка вродлива підзамчанка
Мені води у кухлику внесла.

Оце таке. Ні дому. Ні жони.
Стара фортеця. Сови. Кажани.

ЧОГО Я ТУТ? КРІЗЬ КІГТІ ЧАГАРИН
шукаю обрис втраченого храму.
Я маю свій гетьманський Чигирин.
Але мені не відчинили браму.

Я маю дім і церкву Ілиї.
Маєток маю, землю свою отчу.
Але там все нагадує — її.
Ввійти в ту браму я і сам не хочу.

ЗАГЛЯНУВ СПОГАД У ВІКОНЦЕ МИТІ.
Згадалося життя моє — тамте!
Ружова пані в синім оксамиті,
шитво на грудях біле й золоте.


Моя Гелена… Не моя Гелена…
Я вже не мав ні вольностей, ні прав.
Ту жінку спершу викрали у мене,
а потім я оружно відібрав.

І може, це було переступом,
і нас осудять в небесах, —
у храмі Божому, всечесному,
нас обвінчав Іоасаф.

Чеснот владика незліченних,
з Корінфа мав високий сан.
Він був людина — не із чемних
і не співав мені осанн.

Але він був і піп, і воїн.
Священик був на грізний час.
Він був поставою достоєн.
Він пастир був, і добре пас.

ВІН ДУЖЕ БУВ ЗНАЧНИЙ. СВОЄ ЩОСЬ МАВ НА ДУМЦІ.
Носив коштовний хрест на срібнім ланцюгу.
Панів благословляв із Рима папський нунцій.
Стояло їхнє військо коліном в пилюгу.

Той папський посланець амбітні мав інтенції
Врочисто говорив, аж мліли вусачі.

Той нунцій роздавав полякам індульгенції.
А наш Іоасаф усе святив мечі.

ШРАМКО ДЕСЬ ЧУВ, ЩО ВІН ПОЛІГ ЯК ЛИЦАР.
Первосвященик мій, в миру анахорет.
Душпастир і козак, єдиний у двох лицях,
коли нас відтіснили, він вийшов наперед.

Він їх спиняв хрестом. Він заклинав.

І джура

не встиг його прикрити, бо ворог осадив.
І найманець, чужак, якась продажна шкура,
мечем йому той хрест у груди вгородив.

Він так там і лежав.
І в день свого тріумфу, —
розказував Шрамко як чув із людських вуст, —
туди прийшов король і зняв свого треуха:
серед мерців лежав у митрі Златоуст.

І навіть цей король збагнув тієї миті,
хто перед ним лежить,
І повелів перстом —
от цього поховати — із почестями, в митрі.
У повнім облачінні, з проламаним хрестом.

ШРАМКО — ЦЕ ЧОЛОВІК НЕПОКАЗНИЙ НА ВРОДУ.
Худий і хоровитий, і не мужицька кість.
Цей був би нездолящий для битви, для походу.
А щось та щось нам прийде з містечка розповість.

— Оце недавно у один повіт
приїхав проповідник, єзуїт.
Таку цвітасту казань говорив.
За нашу мову нас таки й вкорив.
Він говорив польщизною рекомо,
що люд говорить хтозна по-якому.
Що мова ця погана і невдатна,
для філософій різних непридатна.
Що це наріччя, як йому здається,
для вчених слів ніяк не надається.
Що з тої мови, попри всі старання,
лише одна невіжа і блукання.

Вони вважають мову нашу бідною
і нас вважають темними людьми.
Але ж, диви, найпершу в світі Біблію —
слов'янську — миру появили ми!

А інший раз постояв біля брами,
потупкався, почухавши брову.
— Вже, — каже, — десь і гетьмана обрали.
Уже й не одного. Розломлять булаву.

РОЗЛОМЛЯТЬ. ПІДГРИЗУТЬ. ЯК МИША, ЯК ПОЛІВКА.
Всі хочуть булави, всі борються за власть.
Та й буде булава — як макова голівка.
Отак поторохтять, і знову хтось продасть.

Не той, так той. Там зрада, там злодійство.
Там вигнали Сомка, обрали слимака.
Там наливайківці побились з лободівцями.
Там ті об тих зламали держака.

Все хтось про когось вигадає байку.
Усі ворота чорні від смоли.
Ті шило проміняли вже на швайку,
А ті в орли Тетерю призвели.

Там вибрали якогось чоловічка
і думають, що це вже Вифлеєм.
Ще й прізвище хороше — Заплюйсвічка.
Отак одне одного й заплюєм.

Отак воно і йдеться до руїни.
Отак ми й загрузаємо в убозтво.
Є боротьба за долю України.
Все інше — то велике мискоборство.

…НЕМАЄ ВЛАДИ — І НЕМА ТУРБОТ.
Нехай за неї б'ються, на здоров'я.
Вони гадають: булава — клейнод.
А булава, між іншим, це ще й зброя.

Приміром так. Посли від короля.
Ішлось про мир, захрясло в преріканні.
Хоч би й від турка чи від москаля,
хоч би там що, — посли недоторканні.

Але ж юрба не чує моїх слів.
Реве козацтво, шаленіє: "Зрада!"
На ґанок тисне, шарпає послів.
Юрба у люті — то вже не громада.

Зчинилась бійка. Виходу нема.
Послів тих скільки, а юрби зо двісті.
Накоять лиха не з добра ума.
То я за булаву й передніх двох на місці.

Затихло враз. А то вже й за стрільбу.
Комусь уже і крові заманулось.
Я булавою прорубав юрбу.
Посли пройшли. Громада схаменулась.

ЯК Я ВТОМИВСЯ БУТИ ВСЕ НА ЛЮДЯХ!
Важке це діло — влада, булава.
То вони люблять, то вони не люблять.
Та всяк тебе ще й брудом облива.

Умри за них, і то їм буде мало.
Усе віддай — обізвуть хитруном.
Видать, це наше неподільне право —
своїх гетьманів обкидать багном.

Ось я тут вийду на дозірну вежу
та понавколо подивлюсь.
І ні від кого не залежу.
І тільки Господу молюсь.

Я КІНЬ. Я НЕ ТЯГЛО. Я ДОБРОЇ ПОРОДИ.
Як борозенний віл — тягну, тягну, тягну.
О Боже мій! А в світі ж є народи,
своїм великим знаючі ціну.

А тут, добивши слово до сколотин,
Всяк хоче правду виказать свою.
І я, обляпаний болотом,
В чиїх очах невронений стою?

НЕ ЗВИКЛИ ДУМАТЬ, ЗВИКЛИ ГОВОРИТИ.
Кричати звикли — "слава" та "ганьба".
Злиденний дух, прикутий до корита,
лише ногами правду розгріба.

ДУША ЗАХРЯСЛА В ЦЬОМУ ХОМУТИННІ,
де лиш горби вклоняються горбам.
Як там я вчив ще змалку по-латині:
"Гублю себе, коли служу рабам!"

НЕ ПЕРЕСЛІДУЮТЬ МЕНЕ
ВИДІННЯ ЛІТ МОЄЇ СЛАВИ.
Хіба що, може, трохи кави.
А весь той блиск, ті златоглави,
усе те пишне і гучне
не переслідує мене.

Я в ці руїни душу доволік.
Тут, певно, вже й кінчатиму свій вік,
повержений чужими і своїми.
А нащо всі ті спогади здались?
Це як спитать:
чи сниться цим руїнам —
вони були фортецею колись!

УСЕ МИНУЛО, НАЧЕ СОН ЗНИКОМИЙ
Життя за мною браму зачиня.
Я вже й обжився. Маю троє коней —
ЗЕЛЕНИЙ КІНЬ і наші два коня

ВЖЕ Й ДЖУРА МІЙ ДО ТИШІ ТУТ ЗВИКАЄ.
І коні забувають про сідло.
Кажу: — Іди. Вона ж тебе чекає.
Дорогу не забув? Утрапиш в те село?

А він мовчить і держить страж ночами.
А він мовчить, затявся раз на все.
То десь сомів наловить під корчами,
то зайця десь вполює принесе.

МЕНІ ЦЯ ТИША ЯК МОЯ ТРУНА.
Дивлюся в ніч. Ні виходу, ні входу.
І тільки тихо лопнула струна
десь на бандурі на суху погоду.

ПРОЙШЛИ ДОЩІ — ЗАМУЧИЛО СПЕКОТОЮ.
Душа гортає тисячі причин.
І чим я, чим я, чим
поразку цю спокутую?
Свою провину виправдаю — чим?!

Що зброя в короля не те що наші пристрої?
Що в нього Хубальдт, Страус, Радзивілл?
А я мав жменьку турків із Силістрії
та Тугай-бей ногайців нам привів.

Що хан Гірей не кращий із Гіреїв?
Татари добрі воїни. А він —
аби набрать невільниць для гаремів.
Це хан-здобичник, воїн не для війн.

Що наше поле тужить за сівбою?
Що коні харапудяться в грозу?
Що в тих походах — поки діждеш бою —
возами хворих з табору везуть!

Що я мав привід для тяжких суґестій?
Що чув прилюдне глузування й сміх?
Принижений, покривджений на честі,
я переможцем бути вже не міг.

Що був туман? Що третій год розруха?
Що військо потерпало від дощу?
Кому скажу і хто мене послуха?
Чи ж думав я, що край занапащу?!

ДУМКАМИ ЗА НІЧ ДУШУ НАТОМИВ.
Ліси шумлять, моє зелене віче.
І знов той самий півень-будимир.
Села нема, а півень кукуріче.


Ізвідки б то? Усе ж тут поруйноване.
Нема притулку півню ані псу.
Лиш дикі звірі в заростях зіноваті
незриму здобич іклами пасуть


Та кози, недострелені панами,
усе ще ходять вільно табунами.


Стоїть в підзамчі здичавілий сад.
Двори стоять вже не двори, а згадка.
Було село димів на п'ятдесят,
тепер хоча б одна-єдина хатка!


Лиш на хресті зотлілий вже рушник
кудись летить у вирій піднебесний
Знущання. Знищення. І зник
народ замучений і чесний.

ЦЯ ТІНЬ ВІКІВ — ФОРТЕЦЯ НАД ЯРАМИ.
Учора обійшов її кругом.
Надибав хатку. Дві віконні рами
обтягнуті свинячим бордюгом.

На живоплоті глечики взірчасті.
В подвір'ї світить ребрами гарба.
І курка глинястої масті
вівсяне триння розгріба.

А ось і той, що будить мене вранці.
Тут навіть пес на мене загарчав.
Це, значить, я. А це мої підданці —
єдиний позосталий тут гончар.

Дідусь бурчить, як завше дідугани.
Що все не так, не те що в давнину.
Верстат свій крутить босими ногами.
Гладущики сміються на тину.

В городі піч, на гудинні череп'я.
Старенька хата, крита очеретом.

І каже дід: — Оце вже ледь ходжу,
а ще кручу оцього обертаса.
Колись, було, конячку запряжу
та й повезу у Паволоч на Спаса.

Тепер уже нема тих ярмарків.
Тих діточок, того земного раю.
То я оце їм пищики роблю
та й сам собі у ті свистульки граю.

Котрий вже рік ні горнятка не спродав.
А ти звідкіль? По ділу чи гульма?
Ге, — каже, — гарні свищики, а спробуй.
Ну, але що ж, коли дітей нема.

То я в нього купив. І не сказав, що гетьман.
Посиділи. Садок. Листочки шелестять.
А що, якби впізнав? То так би мене гетьнув!
Мені те Берестечко ніколи не простять.

І САМ Я НЕ ПРОЩУ СОБІ САМОМУ.
Це також промине? Як кажуть: о-ля-ля!
Отут ти помилився, премудрий Соломоне.
Поразка — це поразка. Вона нас істребля.

ПО Я ТЕПЕР? НАЙНИЖЧИЙ ІЗ НАЙНИЖЧИХ.
Одна поразка — і пропало все.
Вже що ж мені робить, хіба свистіти в свищик
та їсти той куліш, що відьма принесе.

АЛЕ Ж ВІН БУВ, ТОЙ КОРСУНЬ, ТА ПИЛЯВА!
Я виграв би ще тисячу Пиляв!
Моя рука, чого ж ти стала млявою?
Мій розуме, чого ж ти занепав?

Де моя добра слава у народі?
Я вже як прах своїх сороковин,
Мене кляли на Масловому Броді.
Мені уже не вірить Чигирин!

Мене вже можна голими руками.
Пора міняти шаблю на патик.
О де ж мої полковники з полками?
Де мій Богун, Пушкар і Джеджалик?!

Де слів моїх пекучі атраменти?
Моєї долі не глухі кути?!
Мені вже так. Мені вже або вмерти.
Або воскреснуть і перемогти.

ДРУГІ ПІВНІ ПІЮТЬ. ОЧІ СОЛОВІЮТЬ…
Й ой, та як сісти та подумати — думи посивіють.

Україно, Великомученице, зоре моїх нещасть!
Де сини твої, мамо?.. Тільки руки ламати.
Один за тебе умре. Другий тебе продасть.
Третій не знає, хто його мати.

Один за тебе умре!.. Другий тебе продасть..
Третій не знає, хто його й мати!

Гей, та як сидів же я у хана під вартою,
та вартували мене татарове.
А один такий синьоокий,
і лице таке тонкоброве.

То я й кажу йому: — Синку!
Ану ж подивися на оте поле.
Отам твою матір вели Чорним Шляхом.
Отам, над тими кручами,
їй рученьки викручували.
Співала ж вона "Котка" над тобою.
Тулила до серця, навчала казати: "Мамо"!
А "тато" не вчила, плакала.
Як там тебе — Гасан, Мехмет, Алі?
Тебе ж приніс лелека на крилі!
Оце ж ти чуєш мову не чужу.
Ти розумієш, що тобі кажу?

Мовчить. Дивиться. Повертає до мене списа.
А я кажу: — Та забери свою залізну штрикавку!

Я ж не тікаю.
Це ж земля твоєї матері!
Невже ти сам мене не відпустиш?!

Та так легенько одвів його спис рукою.
Й ой, та як крикне ж він вовчим голосом!
Татари збіглися, обступили.
А він мене списом припер до намету
та так суверделить мені у груди,
щоб татари ж бачили,
що він татаріший!
А я балакав із тобою ще,
кліщак, перевертень, убоїще!
Син полонянки, татарчук.
Насіння чорної забави.
Ти не людина, ти — ярчук.
Собака з вовчими зубами!

А очі що ж? Це тільки масть.
Хоч би ж не думать, задрімати…
Один за неї умре. Другий її продасть.
Третій не знає, хто його й мати…

СТРАШНА ЦІНА ВОРОЖОЇ НАВАЛИ.
Терни як люди. Люди як терни.
Отак ми пожурились, отак ми й поспівали.
І я без голосу, й бандура без струни.

АЖ ОСЬ НАРЕШТІ ТАМ, УДАЛИНІ,
з'явилась ніби цяточка єдина.
Два дні дивився — ну то йде чи ні?
А то будяк. Я думав, що людина.

ЯКА САМОТНІСТЬ! З ТЕМРЯВОЮ ЗЛИВСЯ.
Мене нема. Я згарище. Я дим.
Приходив дощ, пошепотів із листям;
Та й знов нікого, знову я один.

Десь виє пес. І каркає ворона.
Внизу туманом дихають яри.
Бійниці мружить башта оборонна.
Смутні мої самотні вечори.

Оце вже й все. Отут я і причалю.
Принижена душа не піднімає віч.
Допалюю життя. Останній хмиз печалі
потріскує, горить в мою високу ніч.

О КИМ Я БУВ І КИМ ЗРОБИВСЯ НИНІ!
Куди подів життя своє одне?
Цей білий сніп душі,
який горить в людині,
його ж ніякий вітер не задме!

Чи я не справдив сподівання Долі,
що так вона розгнівалась?
Однак,
коли я вчився у латинській школі,
був знак мені, і дуже дивний знак.

Ми всі гуляли, вийшли на подвір'я,
школярики, ну, років, може, сім,
і раптом — вихор, я і сам не вірю,
та не могло ж привидітися всім! —
здійнявся вихор, засліпивши вічі,
зривав покрівлі, дуба розщепив, —
обніс мене довкруж костьолу тричі
й поставив там, ізвідки й підхопив.

Отці-ієзуїти хитали головою.
Шептали і молились, і ставили свічу.
А одному привидівся я навіть з булавою,
що я, мовляв, як виросту, то й Польщу облечу.

ЧИТАВ Я ЗМАЛКУ ПЛІНІЯ І ПЛАВТА.
Науку ніжних слів явив мені Катулл.
Ще з юних літ мені відкрилась правда,
а вже пізніше підійшла впритул.

І повстав. Душа спитала — доки?!
Втопили край у підлості і злі.
І я сказав: чужинці, дайте спокій.
Не сійте зради на моїй землі.

Уже і так насіяно. Вродило.
Вже не бере ні плуг, ані коса.
А ми ще є. І то найбільше диво,
що цей народ іще раз воскреса.

Я РІД СВІЙ НЕ ПОНИЗИВ.
І НЕ УРВАВ Я РОДУ.
Хотів, щоб син був гідний моєї булави.
А відьма все ворожить. На віск. На жар. На воду.
Все щось мені вишіптує то з рук, то з голови.

Ох, вишепчи мені не старощі, не болесті.
Пекельні мої спогади, кипиш як у смолі.
Ох, вишепчи мені мій біль з моєї совісті!
І вишепчи Гелену під брамою в петлі…

НАЙБІЛЬШ БОЮСЬ, КОЛИ У СНАХ

МЕНІ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ГЕЛЕНА.

І я тулю те тіло крижане.

І КІНЬ ТОЙ МЧИТЬ.
ТОЙ САМИЙ КІНЬ ЗЕЛЕНИЙ
І КІНЬ ТОЙ МЧИТЬ…
КОЛИСЬ НАЗДОЖЕНЕ…

ЖИТТЯ — ТО Є ЖИТТЯ, ТЯГНУТИ МУСИШ ЛЯМКУ.
Коли я був дитя, я ріс в Олеськім замку.

Тепер мені кінець. Життя мене скасує.
Руйновище фортець найбільш мені пасує.

А там, а там, а там! Такі були простори.
Ліси були як храм. Фотелі як престоли.

І загадки свічад, і мури, і вікно.
І ще ні зрад, ні втрат. І радощів без ліку.

Давно і дивно. Дивно, як давно.
Ще тільки вчора, а уже піввіку.

МЕДОВІ ПУЩІ, ЛИПОВИЙ НАМЕТ.
Ліси в лісах, і що там за лісами?
У цих новий король.
У тих новий Мехмет.
А в нас біда та сама і та сама.

Не пощастило нашому народу.
Дав Бог сусідів, ласих до нашесть.
Забрали все — і землю, і свободу.
Тепер забрати хочуть вже і честь.

Ми вже мов корінь для чужої брості.
чужинських понаклепано гербів.
Тепер у нас господарями гості,
вони людей тут мають за рабів.

Сусіди з півдня теж кривоприсяжні,
З ордою прийде помагати хан, —
з них має всяк сириці десять сажнів,
щоб тут же й людність брати на аркан.

Сусід північний, хижий і великий.
Дрімучий злидень, любить не своє.
Колись у греків Янус був дволикий.
А в цих орел двоглавий. Заклює.

Оце таке — якщо не там, то звідтам.
Гінці прибудуть — снились лебеді.
Московський дяк знімає шапку літом
чи так і ходить в шапці й бороді?

БУЛО, ПРИЇДЕ, ОД ЦАРЯ ВДОСТОЄН,
все до Москви схиляє на поклін.
А прізвища! Неплюєв. Портомоїн.
Старухин. Єхинєєв. Бутурлін.

Та все усіх об'єднують, та з миром.
Ці об'єднають, тільки попусти.
То їхня слава приросла Сибіром,
а це вже нами хоче прирости.

ЧОГОСЬ ПРИСНИЛИСЬ ГЛЕЧИКИ НА ПЛОТІ
І дід у небі, як святий Ілля.


І німець Страус ходить по болоті,
видзьобує із ряски короля…

ШРАМКО ІДЕ. ПРИХОДИТЬ ВІН ПІД ВЕЧІР.
Край стежки глину рясою мете.
Кволенький піп, хода уже стареча.
Не дуже й говорющий. А проте.

Мені без нього моторошна стежка.
Кажу: — Де був, що вчора не було?
— Учора син прийшов з-під Берестечка.
А з ним півсотні війська прибуло.

Півсотні війська! Війська… Боже правий!
То є ще військо? Господи, нап'юсь.
— Півгетьмана вони ще не обрали? —
кажу йому і гірко сам сміюсь.

І ВСЕ-ТАКИ Я ЖДУ ВІД НИХ ГІНЦІВ.
З-під ніг камінчик цоркає в проваллі.

Тополя з торбою горобців

постояла на обрії та й пішла далі.

Так, я програв. Я не потрібен їм.
Я їм приніс поразку непрощенну.
Руїна сам. Живу серед руїн.
А товариство — відьма і священик.

Вже навіть звик. Люльками подиміть.
Із відьмою посидіть при вечері.
Так і живу. А може, я ведмідь.
Мені тут, може, краще у печері.

Он лицар спить. І світло тут скупе.
Мене самого тиша приколихує.
А то здалося раптом: він хропе.
Аж підхопився. Ні. Лежить, не дихає.

А МІСЯЦЬ СВІТИТЬ НА УСІ ДОВКОЛИ.
у дуплах срібних лип гніздяться дикі бджоли.

Ті липи ще цвітуть, такі вже запахущі,
аж наче весь тим пахощем облип.
Старезні липи, тут їх цілі пущі.
Ніде не бачив стільки зразу лип.

Зброяр ходив, знайшов медові дупла.
Підстрелив джура в полі сайгака.
То їм, то сплю. Душа моя задубла.
Хіба це доля? Доля не така.

ПРОЇХАВ ДЖУРА НА КОНІ УЧВАЛ.
Вони давно вже ходять не в попрузі.
То він таємно коней напував,
тепер пускає попасом у лузі.

Ніхто не йде. Ніхто сюди не мчить.
Ані гіллячка не струсне росою.
Як тихо все! Нізвідки нічичирк.
Ні скрикне птах. Ні дзенькне смерть косою.

ХОДИВ ДО ЛІСУ. Я Ж ТЕПЕР НЕ ГЕТЬМАН.
Вже маю час посидіть на пеньку.
По схилах дерся, мало там не гепнув.
Гриби збирав. Суницю їв п'янку.
І ще піду. Поразка так поразка.
Грибок несу, як свічечку на Страсть.
І яблунька, така вже доброкваска,
мені у спеку яблучко подасть.

ВНОЧІ БУВ ШУМ. НАПАВ ХТОСЬ НА ФОРТЕЦЮ.
Чи, може, вартовим спросоння приверзлось.
А я вже був зрадів. Уже хотів стріляти.
Вже вискочив на мур. То, певно, був їжак.
Бо щось таки пішло, прошаруділо в хащі.
Нікого не зловлю, хоч би хоч і погнавсь.
Так тоскно на душі. Ми навіть не пропащі.
Ми просто вже ніхто. І всім вже не до нас.

ЗАНЕПАДАЮ. Я ВЖЕ СПЛЮ В ОДЕЖІ.
Уранці встану, сіна не струсну.
І ті там двоє на дозірній вежі
сидять вже геть похилені до сну.

ПРИГИНАЄТЬСЯ НІЧ. ПОПІД ЗОРЯМИ ХОДИТЬ —
А ЧОРНА!
Я сьогодні дозорець. Мені тут ближче до зір.
Стережу Україну. Важкі мої думи, як жорна.
В поневолених землях тримати сумно дозір.

Що я тут стережу? Цю давно розбиту фортецю?
Чорний сон зброяра, недовбитого кілька віків?
Цього юного джуру, дитину чиюсь отецьку?
Чи віщунку стару, що й сама все чує довкіл?

Що я тут стережу? Цю чаклунську тишу в діброві?
Чи в озерах туман? — його стережуть комарі.
Це урочище славне, де глини такі кольорові, —
На сплюндрованих землях, де вже не живуть гончарі.

Що я тут стережу?.. Ці давно скаламучені броди?
І чого прислухаюсь? Кого виглядаю з доріг?
Що я тут стережу, коли я не встеріг свободи?!
Коли власної жінки, коли жінки — і то не встеріг!

УДЕНЬ Я СПАВ ПІСЛЯ ТІЇ СТОРОЖІ.
Вже сплю я вдень. То можна й не вставать.
Наснились сни. Та все такі хороші.
Що я малий. І хочу воювать.
Гукаю хлопчаків. Бур'ян шаблями крешем.
Сторожу встановили на ближчому горбі.
Такі іще малі. Нікому ще не брешем.
Ні матері, ні Богу, ані самим собі.
Я змалку був такий. Розказувала мати,
що був заводіяка усяких колотнеч.
Усе грозилась різку у березі вламати.
Недаром же в колиску мені поклали меч.

ЗАПОВІДАЛОСЬ НА ВЕЛИКЕ.
ПРОЗРІННЯМ ПОВНИЛАСЬ ДУША.
Кого любив? І що накликав?
Таке зробив — як швайку з лемеша.

…НЕ ЗРІКСЯ БУЛАВИ. ВОНА САМА УПАЛА.
Та що там булави, я честі не зберіг!
Якби воно само пальнуло з самопала.
Бо сам себе я — ні. Накласти руки. Гріх.

Що скаже цей зброяр? Що скажуть люди прості?
Та й приклад же синам. І щевкнуть вороги

В тюремному льоху вночі кричали кості.
Наснилося чи що, бряжчали ланцюги…

А ДНІ МОЇ БРЕДУТЬ, ЩОСЬ ДІЄТЬСЯ ЗІ МНОЮ.
На силі занепав. Ніде мене не ждуть.

Долиною, гей, зеленою,

козаки не йдуть.

Повзе під гору стежечка зміїна.
На схил виходжу і дивлюсь, дивлюсь..
Отак живу. Молюсь до України.
Вона не чує. Але я молюсь.

МОЯ ДОБРИНЬ, ГОРБАТА ВІД ОБУХІВ!
Моя Гординь, щербата від неслав.
Моя Білобожниця, мій Богодухів,
моя Вознесенка, мій Богуслав!
Лавро моя! Мій колючий Тернопіль!
Вічний Ридомиль і вічна Ташань.
Білою Церквою в зоряний попіл
виросли храми твоїх ридань.

Дивинь моя, моя Пуща і проща.
Мій Добротворе, що в мене єдин.
Моя Дорожинка, моя Мирогоща,
мій Ніжин,
мій Любеч,
моя Мединь!

Умань моя, моя Горинь і Згубівко.
Радомко ранньої сивини.
Моя Божедарівко, Миролюбівко,
Ганно-Зачатівко, сина зачни!
В Сумах Твоїх, у Твоїм Голосієві —
На весь Хрестипіль, Хрестища, Хрести —
Сина Славутича, сина Месію,
Сина Спасителя!.. А нас прости.

НЕ ВРЯТУВАВ ТЕБЕ Я, УКРАЇНО.
І не врятую, хоч кричи на ґвалт.
Зброяр на вежі. Джура косить сіно.
Розбитий гетьман, що тепер я варт?!

ВЛОМЛЮ СОБІ 3 ГРАБИНИ КОСТУРЕЦЬ.
Із очерету виріжу сопілку.

Ішов полями навпростець,

переполохав перепілку.

Змія на стежці, пережду змію.
Джерельце б'є з-під каменя, я п'ю.

Тут, власне, рай. Тут птиці і зело.
Ні слова злого, ані злого чину.
В житті такого всякого було,
що аж тепер на старості спочину.

Минає день. Іще один. Минай…
Надходить вечір, птиця замовкає.
А той зброяр, мабуть, таки Мамай,

бо часом є, а часом і зникає.

ВЖЕ ПЕРША ЗІРКА
КРІЗЬ ГІЛЛЯ ПРОГЛЯНУЛА.
Вже скоро їх тут вилетять рої.
Ходи, не бійся, пані порцелянова!
Я теж тут привид. Ми тепер свої.

Ось тут посидим трохи на камінні.
Розстелим тишу, як м'який обрус.
То форкне кінь. То в місячнім промінні
зубами блисне чорний сажотрус.

ОТ Я Й ЗАПЛИВ У ЦЕЙ КАМІННИЙ ЯТЕР.
От я вже й міг би, вперше у житті,
як Марк Аврелій, римський імператор,
писать свої "Думки на самоті".

Але ж незвичка. Все універсали.
До шаблі звичен більш, як до пера.
Розумні люди все-таки писали.
А ми не дуже, нам воно не тра.

Аще хотяще…0т і вся мудрація.
Чому у нас немає ще Горація?

Умієм добре шаблею махати,
червоні ружі сіять біля хати.

Вмирати вмієм, по степах гасати.
але себе не вмієм написати.

У цій страшній великій боротьбі
не вмієм так сказати о собі,

щоб світ здригнувся і на всі віки
були преславні наші козаки —

як ті Ахілли і як ті Ґеракли.
На це у нас щось розуму забракло.

Бо поки ми тут про свободу мимрили,
то інші вже свободу й здобули.

А ми усе співаєм, як ми вимерли
або як нас в неволю продали.

І де той геній, до народу дбалий,
щоб розбудив наш умисел оспалий?!

І не нікчемним словом, що як нежить,
а як народу гідному належить!

КАЗАВ ЙОАНН: "В ПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО".
В початку Слово, а не комарі.
Не як у нас — на Січ іде з малого,
а вже коли осліп — у кобзарі.

О ГОСПОДИ, А Я? ЧИ МАВ ПРИ СОБІ ГРОНО
найвченіших мужів, піїтів і музик?
То все у королів. В палацах. Біля тронів.
А ти козак. Ти гетьман. Ти мужик.

Бувають королі, більш вдатні до розпусти,
ніж до звитяг. І кожне слово — лож.
Зате як вийде, гляне, як розпустить
павиний хвіст придворних і вельмож!

При них все люди грамотні і терті.
У них Боплан, у них і Шевальє.
А наше слово дожило до смерті,
але для світу й досі ще не є.

Бо ми такі. Ми прості. Ми в кожусі.
Не знаєм як. Не звикли до свобод.
То треба ж якось піднімать на дусі,
а не в болото втоптувать народ!

ТА ПРИЙДЕ ЧАС, ЯК ПЕРЕД БОГОМ СВІДЧУ
ще буде Слово, більше за слова.

Але чи й справді ми німі для світу,
чи, може, трохи світ недочува?

МИ ВОЇНИ. НЕ ЛЕДАРІ. НЕ ЛЕЖНІ.
І наше діло праведне й святе.
Бо хто за що, а ми за незалежність.
Отож нам так і важко через те.

ЧИ, МОЖЕ, МИ НЕ ЛИЦАРІ БУЛИ?
Своє жіноцтво шанувать не вміли?
Пани вино їм з тухольки пили.
А ми у шапці ніженьки їм гріли.

Віки ідуть. А нам усе амінь.
Нема спокою між Дніпром і Бугом.
Вже стільки літ, вже стільки поколінь! —
усе життя — між шаблею і плугом.

Так нам судилось. Так нам довелось.
Все нас руйнують, як ахейці Трою.
У нас хлоп'я на ноги зіп'ялось —
і вже притьма хапається за зброю.

Ми — хто за кого, ми — не хто кого.
І ця війна, — не я їй був призвідця.
Мосьпанство йде гуртом на одного.
А наш один і чорта не боїться.

Аби який перед собою корч —
півсотні війська полетіло б сторч.

Хто йшов на нас, той повертався з ґулями.
У нас баби — і ті стріляють дулями.

І все одно — віками у ярмі.
Усім чужі. Для світу незначущі.
Чи що ніяк не вирвемось самі.
Чи що у нас сусіди загребущі.
Ми, вільні люди вільної землі,
тавро поразки маєм на чолі.

МОЙСЕЙ НАРОД СВІЙ ВІВ ЧЕРЕЗ ПУСТЕЛЮ.
Послав Господь їм воду за труда.
А в нас яку не вдариш кайлом скелю —
зівсюди рине кров, а не вода.

Вони хоч мали з неба яку манну.
Таки ж пустеля більша за степи.
Господь їм землю дав обітованну
і море перед ними розступив!

Я ж не Мойсей. Народ — на рані рана.
Моє чоло побила сивина.
Куди іти? Земля обітованна —
вона ж під нами, наша, ось вона!

Та ще ж яка, мій Господи, багата!
Лісами щедра, зерном золота.
Міцна зелом, скотиною рогата.
Народом добра, вірою свята.

Хто тут не жив!
А в нагороду
хто вдячен був коли цьому народу?!

ЧУЖИНЦІ СКРІЗЬ ПОСІЛИ НАШІ ГРАДИ.
Ім'я дали нам — хлопи, мужики.
На нас лежить тавро тієї зради,
якою нас вже зраджено віки.

Для них ці землі тільки ласий кусень.
Та люд сумирний десь там по хатах.
Жили-були. Об'їли нас як гусінь.
Ще й поганьбили по усіх світах.

ВСЕ НАМ ВИПОМИНАЮТЬ ВСІ НАШІ ЗЛОДІЯННЯ.
Де, що, коли і скільки — визбирують до крихт.
А скільки ми зазнали нелюдського страждання?
А скільки ті чужинці сподіяли нам кривд?!

Чи ми чинили утиск
сусідам, їхній мові?
Був мій народ співцем і сіячем.
Я все зробив би без проливу крові.
Так ви ж пройшли вогнем тут і мечем!

Ви кажете: ми темні. Ви кажете: погроми.
Але чому ж не чути з правдивих ваших пащ
про тих погромів чорні буреломи,
які вчинив Чарнецький тут і Лащ?!

Що вже віки нема од вас рятунку.
А ще зветеся лицарі, бундючні павичі.
Хан палить села хоч для пограбунку,
а Радзивілл — для світла уночі!

Так наступили цій землі на груди,
що й стогін вже не вирветься з грудей.
Князь Вишневецький вішає повсюди,
а Лащ у церкві вирізав людей.

Це ж треба мати сатанинський намір,
чаїть в собі невиліковний сказ,
щоб тяжко так знущатися над нами
та ще й у всьому звинуватить нас!

Хіба що мертвий тут би не пручався
в гадючих путах визиску й лихви.
Живуть без вінчання. Вмирають без причастя.
Дітей не хрестять. Замкнено церкви.

Вже допекли нас до живої рани.
Деруть податки з поля, двору, стріх.
Цькують людей. Здають в оренду храми.
І мову нашу мають для зловтіх.

Ну, то й дійшло до крові, до шабель.
Армаґеддон. Збувається пророче.
А вже коли зірвалося з петель,
то вже по людських долях прогуркоче.

І ТОЙ НАРОД, І ТАК ПО СВІТУ ГНАНИЙ,
сумний народ, що світу дав Христа, —
о Божа Мати, змилуйся над нами!
Дай розум в серце й правду на вуста.

Чи ми коли той біль страшний загоїмо?
Взаємна кривда — то взаємний гріх.
Бо їхні темні нас вважають ґоями,
а наші темні обзивають їх.

Чи винен той скрипаль чи балагула,
чи винен хлібороб той чи кобзар,
що серед нас є Лисенко, вовгура,
а серед них — визискувач, лихвар?!

Все винен я. Всіх мусив захистити.
І тих, і тих. І тих від тих і тих.
Мене, людину, можна не простити.
Але народи?! Ради всіх святих…

УСІ НАРОДИ, А ВІДТАК І МІЙ,
у чомусь винні, скоївши й не скоївши,
як винен той святий Варфоломій
за те Варфоломіївське побоїще.

О горе нам!.. Я вже як ті пророки,
що часом божеволіли з жалю.
Я знаю свій народ. Кляну його пороки.
Але за нього Господа молю!

А ВИ, ЩО ЗВИКЛИ РОЗЗЯВЛЯТИ ПАЩІ,
злочинства наші множити стокрот, —
побійтесь Бога! Ви нічим не кращі
за мій сумний зацькований народ.

А втім, нехай. Дорога правди довга.
Усі усім втовкмачують своє.

У всеправуючого Бога

усе записано як є.

МИ ЗА СВОЇМ НЕПЕРЕБУТНІМ ГОРЕМ
все про своє говорим і говорим.

А як пильніше глянуть навкруги —
все хтось комусь на світі вороги.

Добром ніде на світі не завізно.
Закон війни, тяжка його хода.
Чи ті пани, повбирані в залізо,
чи та в шапках баранячих орда.

Ніхто ніде наживою не знехтує.
Хіба лиш хан пустошити мастак?
А королі не віддають ландскнехтам
на пограбунок села і міста?

Це їх платня. Тож хан і суне потоптом
і ділять здобич ханські вояки.
Але деінде запорвали б золотом.
А в нас яке тут золото? Жінки.

БУЛО ВСЬОГО, А БУДЕ ЩЕ ВСЬОГІШЕ.
І що не день — все гірше, й гірше, й гірше.

То мор, то мур, то голод, то війна.
То з неба грім, то в полі сарана.

То гнів царя. То ласка королева.
То знов якась чужинська кабала.
А звідусіль — то хижі кігті лева,
то дзьоб зоключений орла.

І ПОКИ МИ ЗБЕРЕМСЯ НА ПОТУГУ,
чужих корон задурені підданці, —
пани торгують.
З Бреста і по Бугу
плоти лаштують на далекий Данціг.

Чужі та прийшлі, вже тут укорінені,
та ще й своїх причаєне кубло
так вирипали двері України —
аж холодом з Європи потягло.

Немає вже медової землі.
Рознищили пани і королі.

От що в нас є — могили та й могили.
Та Чорний Шлях з невільницьким плачем.
Цьому народу світ уже немилий
від зайшлих вбивць і від своїх нікчем.

ЧИ ТОЙ КОРОЛЬ,
ЧИ ТЕ МОСКОВСЬКЕ ЦАРСТВО,
яка почвара не посяде трон, —
ну що ти скажеш, ні одне моцарство
не хоче брати на герби ворон!

Усе орли, все птиці гонорові,
або ще сокіл чи стріла і лук.
Але ж проливши стільки тої крові,
уже б їм личив двоголовий крук!

ПУСТЕЛЬНИЙ ШЛЯХ ЗГУБИВСЯ ДЕСЬ НА ОВИДІ.
Сповзає круча в глинища руді.
А спека давить як душа без сповіді.
Малює пам'ять кола по воді…

ЧИ Б'ЮТЬ ЩЕ ДЗВОНИ В ЛАВРІ НА ДЗВІНИЦІ?
Чи вже добіг до Криму той бігун?
Чи принц Конде сидить іще в темниці?
Що з моїм військом? Чи живий Богун? —
нічо не знаю. Каркає над нами.
І ліс шумить. Оце і весь мій світ —
оця фортеця й десь там за тернами
отой єдиний підзамчанський дід.

КОЛИСЬ, БУЛО, ТО ПІШИЙ, ТО КОМОННИЙ.
І німець мандрував, і київський спудей.
Тепер цей шлях безлюдний, безгомонний.
Отак колись незчуємося, де й
поділася та наша Україна.
І люди будуть, та уже не ті.
Лиш десь там туга у степах чаїна
та рушничок зотлілий на хресті…

НЕМА ШРАМКА — НАВІДУЮСЬ ДО ДІДА.
От де мені ще добре, так це тут.
І груша є, і хто ж його провіда?
І мальви — здичавіли, а цвітуть!

Цей дід гончар на гетьмана лихий.
Все лає Хмеля, що така розруха.
Із ним не побалакаєш, глухий.
Чи, може, звик, що вже ніхто не слуха.

Все крутить круг свій і гуде як джміль.
А лає так, що годі й повторити.
Ну, а що я і є той самий Хміль,

чей не потреба говорити.

ДОВОЮВАВСЯ, ХАЙ БИ ЙОМУ ГРЕЦЬ.
Призвів людей іще до 'дної пастки.

Чи ця поразка — це уже кінець?
Чи лиш початок іншої поразки?

БОЖЕ МИЛИЙ, ЯК ЗОРІ СВІТЯТЬСЯ!
Десь там Суботів, десь там Січ…
У Волині є око Світязя.
Воно також дивиться в ніч.

Вже чути з пущі липу переквітлу.
Нічного неба незглибима твердь.
Я слухаю вночі правічний голос вітру.
Щось стогне у дворі. То ходить моя смерть.

Славетно жив. Кінчаю сіромашне.
Моїх думок безсонних чорторий.

Як виє вітер, наче йому страшно
і наче сумно, наче він старий.

БОЮСЯ НОЧІ, В НІЙ НЕМАЄ ДНА.
Життя прожив — і ось мої набутки.
Душа іде сама собі одна
крізь день і ніч, і спогади, і смутки.


То десь кричать на згарищах сичі.
То виє вовк, то вітер виє в полі.
Та ще той лицар. Глянеш уночі —
а він лежить. Сахнешся мимоволі.

НЕМА ЖИТТЯ В ТАКОМУ ЖИВОТІННІ.
Між нами ходять привиди і тіні.
По схилах підкрадаються вночі

япинуваті скорчені корчі.

І СНЯТЬСЯ СНИ, ГІРКІШІ ВІД РОПИ.
Вони кричать як заткнуті чопами.
Мені приснились в полі черепи,
по самий обрій — поле з черепами.

Їх вивертають з ґрунту лемеші.
А поле заростає блекотою.
Видіння стемнілої душі,
аж губи обкипіли гіркотою…

ЧЕКАЮ ЛИХА. ЗВІДУСІЛЬ. ЩОМИТІ.
Біди чекаю. Горя. Звідусіль.
Вже зірочки на чорнім оксамиті
Чумацьким Шляхом розсипають сіль.

Чого мені? Нажився я доволі.
Як гарно пахне сіно молоде!
Та тільки часом дрібка тої солі
мені з небес у очі попаде…

А ВІДЬМА ВСЕ ЗВІДДАЛЕКИ.
Тернову хустку пов'язала.
— Не гримай на мої думки.
Я ще ж нічого не сказала.

Та й каже: — Я вже у такому віці,
що вже сиджу як пташечка на вітці.
Оце сміюсь, балакаю, клюю,
а завтра — пурх! — та вже і у раю.

То що, й нічого. І не буде відьми.
Ніхто тебе не гризтиме, та й все.
А хто ж тебе, самотнього, обійде?
А хто ж тобі поїстоньки внесе?

ЦІЄЇ НОЧІ ХТОСЬ ЛОМИВСЯ В БРАМУ.
Бродячий циган ночувать забрів.
І циганча, ні голе, ані вбране,
просило їсти. Я його пригрів.

Він, може, й злодій.
Що в нас красти зрештою?
Що, крім душі іще в нас грабувать?
Сміється циган блискає сережкою:
— Тут — каже — кіньми пахне.
Не треба підкувать?

Отак ми й живемо, на юшці та на рибці.
Купив у діда ще одне горня.
І циган з циганчам,
погравши нам на скрипці,
іще лишився. І не вкрав коня

ШРАМКО СКАЗАВ, ЩО ВИШНЕВЕЦЬКИЙ ВМЕР.
Предивно вмер, таким раптовим робом.
Щось чимсь запив з панами у четвер —
в суботу військо вже іде за гробом.

Його везуть в просмоленій труні,
у Вишневець, щоб встигнути до смерку
Прийшов кінець такому сатані.
Безславно вмер, не лицарською смертю.

На нім каптан, пантофлі і ковпак.
Вже не гусарська одіж, не крилата.
Ридає військо доблесне, — ще б пак!
Коли ще світ такого вродить ката?

По зливі й досі не протряхлий шлях.
Багнюку місять коні довгохвості.
Труна з мерцем двигтить на стругулях,
не додає поваги йогомосці.

МЕНІ ЦЯ ВІСТЬ БУЛА ЯК ГРІМ ІЗ НЕБА.
Я тихо мовив, тільки і всього:
— Хвалити Бога, я дожив занепаду
страшного ворога свого!

Не поглумлюся і не відомщу —
що у пантофлях, що такі доспіхи.
Єдиний Боже, да не допущу
в своєму серці темної зловтіхи!

На срібляну іконку помолюсь.
На кам'яному ложі постелюсь…

Глибока ніч. Віконце як більмо.
Зброяр і джура сплять вже, поморились.
І лицар спить. Ми мирно живемо.
На тому світі всі вже помирились.

НУ, ОТ УЖЕ І ВОРОГ МІЙ ПОМЕР.
Мені б радіти. Радості немає.
Якийсь я весь потовчений тепер,
Що вже аж душу холодом проймає.

Важка мені хвилина моя кожна.
Здорожився, пора б і припочить.
У Чигирин — чого? У Суботів — не можна.
Там кожна річ у хаті Геленою кричить.

Там все мені страшне. Той шлях під яворами.
Той рідний мені дім, що так його беріг.
Там кінь той заірже. Там шибениця брами.
Там зрадою осквернений поріг.

ЧИ НА ТВЕРДОМУ СПАТИ Я ОДВИК?
Чи так чогось… Лежу, дивлюся в морок…
Душив мене під ранок домовик.
Приснилося, що впав на мене сволок.

А відьма мене будить, а відьма припадає:
— Та встань, та з'їж, та випий, хоч вилай, хоч завий!
Ой Боже, що робити? Людина пропадає.
Як пив, то було краще. Хоч видно, що живий.

СПАСИБІ ВІДЬМІ, ВСІХ НАС ТУТ ДОГЛЯНУЛА.
Тепер пішла, і десь її нема.

Вночі тут ходить пані порцелянова.
Але ж вона своїх гостей прийма.


Рудий мисливець сходить з гобелена.
Тінь сажотруса з комина ковзне.
А це вночі приходила Гелена,
але крізь лід не бачила мене…

ВЕДЕ ВЖЕ ДЖУРА КОНЕЙ ДО РІКИ.
Зброяр на вежі хреститься. Світає.
Немає відьми. Тільки їжаки.
Щось довго відьма на цей раз літає.

Було, й раніше до містечка йде,
обв'яже ликом постоли страпаті.
— А де ж мітла? — питаю.
Каже: — Е!
Найзліші з нас літають на лопаті.

ЦІЙ ВІДЬМІ Я БАГАТО ЧИМ ЗАВДЯЧУЮ.
Я вже її не маю за чужу.
У Польщі палять відьм.
В нас ловлять на гарячому.
А я в повазі при собі держу.

Вона ж, властиво, відьма не рождена.
То їй на старість прилучився дар.
З доріг війни прибилася до мене.
Я їй притулок в Суботові дав.

Але на що вже відьма незлобива,
А й та чогось Гелену не злюбила,
та так уже і їздить при мені.
Все якесь зілля варить в казані.

І КОЛИ НАД ЗАМОСТЯМ
ПУСТИЛИ ВОГНЕННОГО ЗМІЯ,
і коли він вкусив головою свого хвоста,
то сказала віщунка: — Відступайте, бо світ зазиміє.
Не презможете тут. А зима упаде товста.

А під Корсунем — ні. Там вона віщувала удачу.
І під Львовом сказала:
— Ти для нього не меч, а щит.

Про Гелену не вірив. Ніколи собі не пробачу.
А вона вже мовчала. Рукою махне і мовчить.

ВНОЧІ У ПУЩІ ПУГАЧ РЕГОТАВ.
Камінний лицар в місяці зловісний.
Мені сьогодні снилося: він встав.
Сів та й сидить, з гробниці ноги звісив.

Обличчя в нього сіре, кам'яне,
а зуби — ніби хоче мене з'їсти.
Як закричить: — Твій предок вбив мене!
— Ото, — кажу, — не треба було лізти.

ВЖЕ КІЛЬКА ДНІВ ЧОГОСЬ НЕМАЄ ВІДЬМИ.
Фортеця спить, і сни її сумні.
І костокрилі кажани із пітьми
над головою шурхають мені.

Упала зірка. Пискає синиця.
П'є тишу ніч з Великого Ковша.
Вже навіть сон про волю не присниться.
така в людини знічена душа.

АЖ ОСЬ — ПРИЙШЛА. СИДИТЬ ПРИ КАЗАНІ.
Зварила щось. Сорочку полатала.
— Ти де була, у Паволочі? — Ні.
На Лису Гору на мітлі літала.

Поворушила попіл коцюбою.
Пригаслий хмиз зажеврів, задимів.
— Я третій год вже їжджу за тобою.
Мабуть, пора вертатися домів.

Це ж я в чаклунстві мав свою людину,
а й та покине. Жаль, що не кажи.
Отож у чорний день, в лиху свою годину
я їй сказав: — А ти поворожи.
Але гляди, у зіллі там не бабрай.
Щоб все було як слід, щоб не якась там тля.
Ти виклич мені дух полковника Небаби.
Правдивий був козак, не збреше й звідтіля.

ТОДІ ВОНА ВЗЯЛАСЯ ЗАМОВЛЯТИ
на шкурі цапа й чорного теляти —
з гори Осіянської
трави святоянської,
на чорне коріння, горове каміння —
приготувала своє варіння —
товчене зілля, сушню і взвари,
якісь настої й відьомські чари.

Відтак, змішавши всі оті декохти,
розпочала свої чаклунські дії:
— Во ім'я 'ця і сина, і того, хто
внушив дитя пренепорочній Діві.

Пішла по колу, як в січкарні кінь:
— Козак Небабо, об'являйсь, амінь!

І ТУТ ПІШОВ ЯКИЙСЬ У ПОЛІ ГУК.
У казані заклекотіли бульки
І дух з'явився, без обох без рук.
аж не було чим запалити люльки.

Так ось чому тебе, сердегу, вбито!
Вже не було чим битись, орле наш…
Стоїть Небаба, тьмавий, мов крізь сито.
На шиї мідний хрестик-лебердаш.

Крізь нього двічі пролетів кажан,
довкола все щось блимало й кадилось.
І Дух сказав:
— Великий муж Богдан.
Та врятувати край свій не судилось.

Ще зо два рази він задасть їм хлости.
Ще наостанку шаблею смальне.
І щоб навік позбутись Йогомости,
цареві, необачний, присягне.

Своє гетьманство славне осоромить,
зведе надовго з доброї тропи.
— А що ж Богун?
— Він шаблю переломить,
об землю брязне і майне в степи.

І буде місто зватись Переяслав.
І будуть плуга перти гречкосії.
І три зорі дивитимуться в ясла.
І Україна ждатиме Месії.

Не раз повстане, але всує, всує!
Чорнильну лжу породить каламар.
Усіх одурить, вольності скасує,
задавить все підшитий лисом цар.

Коли ж віднімуть у людей і мову,
коли в сибірах закатруплять їх,
душа Богдана в розпачі німому
нестиме неспокутуваний гріх.

— А вмре ж він як?
— Та ніби на хворобу.
— А що по вмертю?
— Ошибає страх.
Його Чарнецький виверне із гробу
і вистрелить з гармати його прах.

— Гетьманичі?
— Великою печаллю
урветься рід і згасне у рідні.
Тиміш загине в битві під Сучавою,
а Юрій десь в турецькій стороні.

— А ще скажи: ось років через двісті
якої слави гетьман заживе?
— На землю прийде гетьман слова,
Богдана п'яним назове.

Казан кипить, уже по вінця піни.
Задуха. Комір хочеться роздерти.

— А ще скажи про долю України.-
Козак сказав:
— Я ще раз хочу вмерти.

І ЗНИК НЕБАБА. І ЗАПАЛА ТЬМА.
Лиш нелинь-дуб шумить у верховітті.

І де притулок для душі? Нема.
Ані на цьому, ні на тому світі.

ЯКІ НЕПРИНЕСЕНІ,

ЯКІ ЖЕРТВИ,

ЯКОМУ БОГУ МИ ВИННІ?

Море мені снилося,
море у баговинні.
А я — убитий, лежу на дні.
І різні гади лазять по мені.

Аж раптом — грім. І підлетів до хати
ЗЕЛЕНИЙ КІНЬ — СТРАШНИЙ, ОГНЕДИХАТИЙ.
ПРОБИВ СТІНУ І ПЕРЕКИНУВ СНИ —
КРИВАВА ПІНА ВПАЛА НА ТИНИ —
В ЗЕЛЕНІЙ ГРИВІ ЗОРІ МІДЯНІ —
І ЧОРНА ЖІНКА ВЕРХИ НА КОНІ

Прокинувсь я, закліпав я тороплено.
У куцому сні з гарячки ще не остиг.
Той КІНЬ ЗЕЛЕНИЙ — це твоя помста, Гелено?
Летів, летів —
і таки він мене спостиг!

Ну, що ж, я готовий, я ляжу йому під копита.
Хай в тім'я хвицають іржаві його вухналі.
А ти з того світу будеш, Гелено, кпити —
це що за нещастя корчиться там на землі?

А чорна жінка майнула мені маною.
І вид її чорен, і одіж на ній чудна.
Ну, що ж, коли так… якщо це уже за мною…
то я ж хіба що… причаститися б тільки, та й на

мою душу і тіло… одвези, куди там годиться…
Як казав цар Давид: тісно мені звідусіль.
У раю було б добре, та душа болить, молодице.
А у пеклі присмалять, то я й призабуду цей біль.

Але ж ні, це не Смерть моя, це іще не за мною.
Ця жінка чомусь здається такою земною!
Схилилась до мене, поклала мені на скроні
такі прохолодні, такі ласкаві долоні!

Чи це якісь чари? Чи снів гарячкових сваволя?
А, здогадався, ця жінка — це моя Доля!

НЕ ПИШНА ПАНІ, НЕ ГЕЛЕНА,
не ружа, хтива і п'янка,
печальна жінка, недогленута,
примучена — але ж яка!

Тонкої п'ясті, гордого надбрів'я,
таких скорботних і шляхетних рис!
Чи це на неї в снах своїх набрів я?
Чи янгол мій до мене прихиливсь?

Хто їй сказав прийти у ці руїни?
Хто напоумив тут шукати нас?
Чи це душа самої України
прийшла до мене в мій останній час?

Віщунка баба все на мене глипа,
щоб я у слові мислі не одбіг.
— Та це ж вдова полковника Пилипа,
який іще під Корсунем поліг! —
шепоче відьма. Човгає старенька.
Так ось до кого їздила вона!
— Це ж Ганна. Це ж сестра Золотаренка,
із ніжинських полковників. —
Смутна
ця чорна жінка. Мовчазна і горда.
Либонь, зазнала всіх поневірянь.
Така, мабуть, була княгиня Ольга,
коли загинув князь у деревлян.

І я подумав: — Боже мій! Свята. —
На Ганну глянув якось по-новому.
Ця вірна навіть мертвому. А та
була невірна і мені живому!
...........................

Продовження