БОЖЕВІЛЬНИЙ ПОДЗВІН ЗА ПРАВДОЮ

Євген Баран. ПОРНОГРАФІЧНА СУТНІСТЬ ПРАВДИ. Есеї. Париж – Львів – Цвікау: «Зерна», 2007. -77 с.

Насамперед – конкретна інформація. Відомий критик і літературознавець з Івано-Франківська Євген Баран за збірку есеїв «Порнографічна сутність правди» удостоєний звання лауреата Міжнародної премії імені Богдана Нестора Лепкого 2006 року. Як і зазначено в умовах конкурсу, твір вийшов друком у бібліотеці альманаху українців Європи «Зерна».
Жанр есею – жанр специфічний, побудований на парадоксах. Виклад матеріалу максимально ущільнений. Йому притаманна гранична чіткість формулювань і одночасно простота, прозорість і ясність. У збірнику 44 коротких есеї. Я відчула намагання автора розібратися у приблизності, заплутаності сучасних літературних, культурно-мистецьких, політичних реалій. Діапазон висловлених думок безмежно широкий. Про це говорять влучні назви кожного есею: «Дюжина ножів у спину революції», «На барикадах з графоманією», «Мій найвірніший приятель на ім’я Зрада», «Художні особливості галицького фарисейства», а в есеї «Божевільний будильник» критик пише, що «…літератори божевільно дзвонять про те, що їх болить. Коли ж вони почують голос іншого і зуміють його донести – бо найголовніше завдання письменника «донести голос, письменник є «носієм чужого голосу», - тоді напевне і література позбудеться своєї суспільної загумінковості та займе гідне їй місце».
Евген Баран, як есеїст – соціальний в кращому розумінні цього поняття. На мою думку, він уміє мислити, боротися за себе і за своїх читачів, згуртувавши їх (тобто, нас!) на гуманістичній основі перед загрозою виродження загальнолюдських цінностей, художнім словом намагається врятувати Правду - лишатися осторонь він не хоче! В есеї «Ювілеї і будні» - «Що найсмішніше, подібні ювілейні зібрання тільки увиразнюють загальну індивідуальну байдужість одне до одного. У більшості людей повністю атрофоване відчуття взаємоповаги…якщо ми і збираємося, то не для вшанування ювілянта чи зробленого ним, а для підкреслення власної значущості». Автор не одвертається від проблем, які лежать «на поверхні» («Коханки і коханці», «Помпа універсальна»); не соромиться бути тенденційним і порушити проблему переоціненого автора («Історія літератури як фікція», «Інша література»); не боїться видатися банальним, ще раз звернувшись до проблем-ідей, що вже, здається, вичерпані, про які вже сказано все. Під пером письменника вони, ці вічні проблеми-ідеї позбавляються ілюстративності, стають якимись дуже особистими, знаходять суто авторське оригінальне незавуальоване тлумачення. «Бо химерія і магія весни, попри всю недоладність буденну, внутрішню людську затабуйованість, примхливість, несприйняття-неспівпадіння, заворожує очікуванням змін, завжди приємних, сподіваних, вимріяних. Коли хочеться співати без причини, хочеться скакати, бігати. Хочеться бути вар’ятом. Головне, тоді ним не соромно бути. Хочеться любити всіх. ( «Весна»).
Проза Евгена Барана не однотонна, контрастна: трагічна безвихідь і проста до наївності радість буття, скептичний досвід, спопеляючий сарказм, в’їдливі дотепи, викриття снобізму і абсурду – життя описано в цілісності, в єдності суперечностей. Письменник бачить усе темне, не заплющуючи очей, але – попри все – любить людей, літературу і нас з вами, читачів! «Якщо ми не захочемо змін, не бажатимемо їх відчути…то скільки би ми не називали біле чорним, а чорне білим (а саме це по великому рахунку відбувається у нашому сучпроцесі), будь-які розмови про нас як про інших залишаться черговим варіантом байки про синицю, яка хотіла випити море. Але найсумніше те, що ми вже ніколи не зможемо літературу назвати людинознавством». Такий погляд необхідний критикові, щоб поставити речі на свої місця, щоб не дивитися на світ крізь скельця фікцій, до яких ми звикли. І це чи не найпривабливіша якість збірки есеїв Євгена Барана!


НА БАРИКАДАХ 3 ГРАФОМАНІЄЮ
Якщо собі уявляти справжню літературу у вигляді селища галлів, а графоманів у вигляді римлян, які ніяк не можуть подолати це маленвке селище, — всі картинки із славетного мультфільму про галла Астерікса, — то, звичайно, автор цього опусу на стороні римлян. Єдине, що його відрізняє від інших, — принаймні, так собі наївно він думає, бо ніколи з цими іншими на подібну тему не говорив, — що він розуміє, по який бік барикади знаходиться.
Ця тема дуже драстична. Але у ній — не темі, а проблемі — ховається одна з найголовніших проблем сучасної літератури, — здрібніння постаті літератора. Прикладів більш ніж достатньо. Нещодавно відбулася заміна Голови оргкомітету по Шевченківсвкяк преміях. Чули? Нагадую. Івана Дзюбу замнили Романом Лубківським. Не маю сентиментів до Дзюби, але маю повагу до нього, бо я близвко не зробив того, що зробив він. Але коли Дзюба був Головою оргкомитету, — то була бодай якась інтрига, — йшлося про оживлення процесу, й премії отримували ті, хто в іншій ситуації ніколи б їх не отримав,—той же Шерех, Гнатюк, Пашковський, Римарук, Герасим'юк, Слапчук, Медвідь (не дивлячись на його психо-логічний шантаж), Матіос. Що стало причиною заміни цієї колосальної і контрастної постаті, — не моему поколінню, тим більше не мені, — давати оцінку Івану Дзюбі (з іншого боку, ТІЛЬКИ моему поколінню й мені можна без упередження підійти до зробленого ним), залишилося таємницею, але поява на цій посаді, — будемо відверті, — слабкого поета і непоганого перекладача (а Лубківський це продемонстрував, прочитавши свій опус про Помаранчеву революцію на презентації з приводу призначення), — знову відкидає українську літературу на задвірки суспільного інтересу.
Ми чинимо зло, приймаючи у Спілку письменників, — структуру застарілу й архаїчну, — «гамузом» людей, які пожвавлюють, — інтригують, — процес, але не посилюють літературу. Це перевитрати процесу, але ці перевитрати вбивають ідею справжньої літератури. Так само, як перевитрати політичних інтересів зводять до мінімуму естетичну значимість лауреатів Нобелівської премії з літератури.
Однак, виходу немає. I тоді доводиться за все нести плату. Кожен свою і на своему рівні. Ось і я, — зоряна пилюка від зоряної —пилюки, — розплачуюся за свою естетичну непринциповість, — то приятепь просить, то сама людина наголошуючи на своїх фізичних вадах починає спекулювати, — при цьому я знаю, що доля Владислава Титова залишаеться долею письменника; якщо ми про нього не говоримо, це не означає, що його досвід треба забути (а літераторів з такою долею, — навіть на Прикарпатті, — є декілька: той же Нестор Чир чи Орися Яхневич), — потрапив у пастку: сьогодні мене звинувачують, підписуючись ім'ям-легендою повстанського руху на Західній Україні, у замаху на національні святині.
Отож і виходить, одні мене звинувачували у нацреалізмі, бо я дозволив собі покритикувати «вічно молодого класика Галичини», інші — у замаху на національні святині. А я всього-навсього звичайний читач вічно живої і вічно молодої української літератури, яка існуватиме попри всі спроби звести її лише до табору римлян, себто до табору здрібнілих писарчуків, що себе уявляють у ролі Генерального Писаря війська Запорізького. Себто, у ролі Богдана Хмельницького.


Надруковано : "Слово просвіти" №12 2008