I

Як небо червня зорi ясно,
Так вишнi листя вишень рясно
Заслали смачнi, п'ятий день
Соромних не спiвав пiсень
Вiдкритiй хвiртцi вiтер млявий,
Лиш цокiт туфель величавий
Змiшався з смiхом вдалинi
Й розтанув в теплiй тишинi.
Щербатий мiсяць нiч без втоми
Зловiсним кольором соломи
Сердито з пiвдня блискотiв.
Даремно лив потворний гнiв
Господар тьми, гiлки кленовi
Нiмих проклять шаленiй мовi
Байдужi, щiльнi мов стiна.
Пiд їхнiм захистом сповна
Любовних поглядiв свободi
Як величезнiй насолодi
Два серця юних вiддались
Про що всi мрiяли колись.
Простих бажань природа мила
Ось так i думку заселила
Почуту повiсть передать,
А щоб не вносити сум'ять
В натури нiжнi, двi частини
Втаю вiд всiх, та все ж третини
Гадаю стане молодим.
Тож краще зошиту худим
Зайнять увагу шанобливу,
Хай кожен той, хто без вiдриву
Прогорне зшитi сторiнки
Чужi осмислить помилки
Й нiколи не назве взаємним
Старання з досвiдом вiд'ємним.

II

Iтак, де схрестив гiлки клен
Трави духмяний гобелен
Ступнiв двi пари притоптали.
Прив'ялi квiти, як фiали
Вбирали срiблясту росу,
Вертали втомлену красу,
I вже з тонкими промiнцями
Перемовлялися словами.
А постать звабна i струнка
Чи ждала довгого дзвiнка
В обiйми лагiднi схилилась,
Лоскучим дотиком накрилась
I затремтiла, тiльки страх
Не вiдбивавсь в її очах.
Та й холод теж тут нi при чому,
То хвиля ласк солодку втому
Збудила в грудях i в спинi,
Заслiн з шовкової сукнi
Не заважав за стан тримати,
Як шию плечi цiлувати,
Тому, хто до її лиця,
Лицем припавши, без кiнця
Чарiвним словом, полум'яним
П'янив її, вона коханим
Його б назвала без жалю
В цю мить. Наслухавшись
-Люблю,
Жiнки, школярки, як коханки
Готовi зустрiчать свiтанки
В морози, в спеку, в снiгопад
З своїм героєм, нiжний склад
Зрадливу полонить й невинну,
А часто i чужу дружину.

III
Доклавши чималенько сил
Вона вняла любовний пил,
Розняла руки, три хвилини
Лиш серця чувся стук дiвчини.
Красивою вона була
Разючий погляд як стрiла,
Снував чи з сiрих, чи з зелених
Очей, iскрою доповнених.
В'юнок волосся - чистий шовк
На сонцi зовсiм не пожовк,
Постава й руки мов в римлянки,
Вуста й усмiшка полiсянки,
Грайливi груди й до снаги
Рiвненькi смачнi двi ноги,
Духмяна й нiжна в неї шкiра,
А голосом спiває лiра.
Було їй рокiв двадцять п'ять,
Серйозним почуттям пiд стать
Цей вiк, пiдвладний розрахунку,
Для тих, хто пив грiшного трунку,
А хто почав свiй тiльки вiк
Тверезо мислити не звик.
Красуню звали ту Наташа
Iм'я знайоме, мова наша.
Пославши промiнь з довгих вiй,
Вона сказала
- Зрозумiй,
Твої слова - далекий гомiн,
Рокiв шкiльних лиш будять спомин.
Вони приємнi так менi,
Як мрiї у далекiм снi,
Та може завтра наодинцi,
Ти їх прокажеш iншiй жiнцi,
Не повторяй їх в цiй тишi:
Життя то проза, не вiршi.