Континент як палата – перемерзле мовчання
і номер шостий,
У цукровій хатинці живуть два вар’яти –
це ми з тобою,
Чорну нічку піврічну довго гріємо в роті,
міцну, як «Шустов»,
А на ранок виходимо звично на кухню
униз головою.

Наш нехитрий сніданок – безголовий,
як я, – nescafe, мівіна,
Двері снігом присипало, нікуди не спіши,
виціловуй груди,
Перелічуй губами хребці...
За нами стежать пінгвіни
У віконечко станції. Пахне липовий чай.
Пахне грудень.

До Мідвінтера довго. І мед у стільниках
замерза настільки,
Що стає бурштином. Стільниковий зв’язок відсутній.
Стукай в рейку.
Годуватиму пінгвінів, наче курей. «Ціпу-ціпу!»
Кілька
Замість проса – особливості птахівництва
за протокою Дрейка.


Аероплан пролітає. Білі крила фанерні.
І ти у ньому
Усміхаєшся, махаєш до мене рукою,
наче ангел раю,
Моя пінгвіняча зграя, що перевальцем ішла додому,
Задирає цікаві голови. Високо-високо їх задирає.


А потім пінгвіни падають на свої чорні
кремезні спини,
Лежать на снігу безпорадні, як, припустімо,
мішки з мукою,
І дивляться в синє небо. Я падаю біля них,
і мрію про сина,
І проводжаю тебе поглядом. І тебе вже нема
наді мною.

Та залишились пінгвіни. Це ж халепа,
погодься, - отак упасти!
І я заходжуся їх, чорно-білих, як доля,
перевертати,
Піднімаю (бо хто, як не я?) струшую сніг,
ставлю на ласти,
І ми повертаємося снігами
до нашої рукавички-хати.

...І розплутую кольорові сни, як клубочки,
і ніч минає,
І чекаю червоних вітрил, або крил -
що одне по суті,
І щоранку, годуючи пінгвінів,
тебе виглядаю,
І пір"їнка аероплану кружляє
у звітреній каламуті.