
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2023.02.09
11:22
Сотню знайдено, двісті втрачено,
Двоє вибраних, дві в умі,
n-забутих і 0-допобачених,
Двоє списаних на письмі.
В серціжодної, погляд спрощений.
Ходять тисячі містом слів.
Йдуть по вулицях, в дощ і площами
Двоє вибраних тут на землі.
Двоє вибраних, дві в умі,
n-забутих і 0-допобачених,
Двоє списаних на письмі.
В серціжодної, погляд спрощений.
Ходять тисячі містом слів.
Йдуть по вулицях, в дощ і площами
Двоє вибраних тут на землі.
2023.02.09
08:38
Сонячний образ Дажбожий,
А чи розп'яття Христа?
Зрадити рід свій не можу,
Віра у мене тверда.
Та і чужинець вже рідний,
Наче для Цезаря Брут...
Віра цвіте, там де злидні,
А чи розп'яття Христа?
Зрадити рід свій не можу,
Віра у мене тверда.
Та і чужинець вже рідний,
Наче для Цезаря Брут...
Віра цвіте, там де злидні,
2023.02.09
04:56
Багато нас у цьому світі,
Чимало – в іншому, мабуть, –
Згадаю всіх за алфавітом,
Аби нікого не забуть.
І призабуті, й найновіші
Ввійдуть вони у кров мою, –
Я кожен образ наймиліший
В уяві радо відтворю.
Чимало – в іншому, мабуть, –
Згадаю всіх за алфавітом,
Аби нікого не забуть.
І призабуті, й найновіші
Ввійдуть вони у кров мою, –
Я кожен образ наймиліший
В уяві радо відтворю.
2023.02.08
22:25
Росія вірує в царя
Довіку й без ума.
Тому і трощить все підряд
Великоросівський вар’ят,
Бо вибору нема.
Така паскудна рабська суть,
Гнилий менталітет.
Довіку й без ума.
Тому і трощить все підряд
Великоросівський вар’ят,
Бо вибору нема.
Така паскудна рабська суть,
Гнилий менталітет.
2023.02.08
20:09
Коли б я міг зв’язати словом серце,
Ваше, слова б в’язали линвою вітрил,
І ви б за вітром дихала грудьми,
Пасатами наливши білі перса.
Ваше, слова б в’язали линвою вітрил,
І ви б за вітром дихала грудьми,
Пасатами наливши білі перса.
2023.02.08
19:53
А нашій раті заважають наші
відомі самураї-шахраї...
то хай на раші
в золотій параші
лишаються лакеями її.
***
А НАТО нам і досі помагає,
відомі самураї-шахраї...
то хай на раші
в золотій параші
лишаються лакеями її.
***
А НАТО нам і досі помагає,
2023.02.08
18:47
Погода хвора і блищати перестав
Невдаха-вересень. А, всмоктуючи воду,
Парк жив безцільно вже, ржавіючи. На жаль,
Входили в моду
З дощем у змові
Застуда, плед, подушка й теплий чай.
Не йметься віри, що ожилим навесні
Невдаха-вересень. А, всмоктуючи воду,
Парк жив безцільно вже, ржавіючи. На жаль,
Входили в моду
З дощем у змові
Застуда, плед, подушка й теплий чай.
Не йметься віри, що ожилим навесні
2023.02.08
18:35
У півтон одягнувши оклик душі: зачекай!
Поназбирувані крапельки вмить переллються
За блакиті моєї, за нашого неба край.
Не вженешся за ним! – Дороги мої сміються.
Віддаляється тінь, чи образ, чи то лиш мара,
Що слідить у мені глибоким відбитком к
Поназбирувані крапельки вмить переллються
За блакиті моєї, за нашого неба край.
Не вженешся за ним! – Дороги мої сміються.
Віддаляється тінь, чи образ, чи то лиш мара,
Що слідить у мені глибоким відбитком к
2023.02.08
18:18
Маруся-дівка варила зілля, свій приворіт
Я причарую, я знаю: вихід, там де і вхід.
А там любисток, там рута-м'ята, там меліса...
А хто не любить, нехай прямує на небеса!
Маруся пізно вночі вставала - зливала віск...
І чарувала, і знов гадала: ч
Я причарую, я знаю: вихід, там де і вхід.
А там любисток, там рута-м'ята, там меліса...
А хто не любить, нехай прямує на небеса!
Маруся пізно вночі вставала - зливала віск...
І чарувала, і знов гадала: ч
2023.02.08
15:21
Вибачайте пані та панове
Пам’ятаю, щось наговорив…
Маю у собі я гонорове -
Накотила зіронька з гори
Розтеклось по тілу, по судинах
І ніяк не впоратись, отож
По мені, з найкращих - Україна
Якщо, вже по правді, без вельмож…
Пам’ятаю, щось наговорив…
Маю у собі я гонорове -
Накотила зіронька з гори
Розтеклось по тілу, по судинах
І ніяк не впоратись, отож
По мені, з найкращих - Україна
Якщо, вже по правді, без вельмож…
2023.02.08
14:46
Гугнявить ніч за зледенілим,
Сніжком притрушеним, вікном, -
Сліди густої заметілі
Біліють гашеним вапном.
Рябіють смуги світлі й темні
В місцях відбитків і падінь,
А відгомони потаємні
Негоди тиснуться до стін.
Сніжком притрушеним, вікном, -
Сліди густої заметілі
Біліють гашеним вапном.
Рябіють смуги світлі й темні
В місцях відбитків і падінь,
А відгомони потаємні
Негоди тиснуться до стін.
2023.02.08
12:55
Їду в маршрутці оранжевій,
Тиснява тисне збоку.
Думкою перевантажена,
Зиркаю в даль глибоку.
Ворон дрімає на дереві,
Шини дорогу місять,
Ранок зриває із темряви,
Тиснява тисне збоку.
Думкою перевантажена,
Зиркаю в даль глибоку.
Ворон дрімає на дереві,
Шини дорогу місять,
Ранок зриває із темряви,
2023.02.08
11:27
Эта история, рассказанная мне дважды, первый раз в Тель-Авиве, на Блошином рынке, а второй раз – в Иерусалиме, у меня дома, связана с популярной песней, конечно же, косвенно. Наша героиня действительно была артисткой цирка и по проволоке ходила. А все ост
2023.02.08
11:24
Ми на планеті цій – неміряна сім’я,
а наші голоси – багатомовний хор.
* * *
Тримає іспит наше людство молоде
задля ідеї гуманізму і добра.
* * *
Царства земного вічний неспокій,
скоєний тільки людьми.
То у гордині, то у зневірі ми.
* * *
2023.02.08
06:41
Намистинками по світу,
перлами роси,
розлетілись наші діти,
доню, й ти лети.
Чи зігріє Батьківщина
сиріт і калік?,
схоронила мати сина
у сирій землі,
перлами роси,
розлетілись наші діти,
доню, й ти лети.
Чи зігріє Батьківщина
сиріт і калік?,
схоронила мати сина
у сирій землі,
2023.02.08
00:45
Тепло-карим у горіхову ніч,
Коли вітри колисанки свистіли
І, медово пролитим затишком небо вдягаючи, не спішили зорі до ранків,
Коли бранкою тиші гулкої добровільно й покірно назвалась святошна вишність думок,
Й серед викорчуваних днів їх впізнавано
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Коли вітри колисанки свистіли
І, медово пролитим затишком небо вдягаючи, не спішили зорі до ранків,
Коли бранкою тиші гулкої добровільно й покірно назвалась святошна вишність думок,
Й серед викорчуваних днів їх впізнавано
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.07.17
2021.01.08
2020.12.05
2020.03.12
2020.01.18
2019.04.01
2019.01.16
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Петро Скунць (1942 - 2007) /
Критика | Аналітика
Чи належить мистець до ЕЛІТИ?
Контекст : Чи належить мистець до ЕЛІТИ?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Чи належить мистець до ЕЛІТИ?
У наших політиків саме слово “еліта” викликає майже таку ж реакцію, як у сексуально стурбованого молодика “ерекція”. Бо еліта – то щось най-най… І неважливо, чи наймудріше, чи найдурніше, чи найтупіше, чи найнизькіше. Є елітна розсада помідорів. Але єсть елітні бики-запліднювачі. Політикам ближче другий варіант – стати запліднювачами нації. Для цього в їх розпорядженні, крім нашумілої “Віагри”, чимало східних стимуляторів, не доступних затурканій черні. І інтелегенції також. Бо що таке інтелігент? Це слово виникало відразу в багатьох державодержатилів, а в декотрих, як відомо, збуджувало рефлекс хапатися за кобуру. Особливо дратують владу митці незалежніші з інтелектуалів, що витворюють свою модель світу.
Не любив інтелігенції, зокрема – Ленін, вождь робітничого класу, хоч сам був вихідцем із різночинної інтелігенції і між робітниками бував хіба що на мітингах. Ти все ж оминути творчості Лева Толстого, що був на той час у Росії царем умів. Писав про могутній талант з революційним забезпеченням: “Лев Толстой як дзеркало російської революції”.
Зізнаюся, під час університетських студій я так і не зміг возз’єднати цю російську революцію з Толстим.
Згодом, побувавши в Казанському університеті і навіть посидівши за партою, де сидів Ленін, я спробував з’ясувати в екскурсоводів, чи справді Ленін так гарно вчився, що ми, всі інші, тільки ганьбили високе звання студента. Оскільки гостями університету були відомі письменники з усього союзу (проходили дні Горького на Волзі на честь 90-річчя письменника), явні міфи нам не розповідали, але й правди казати не наважувались, адже нас супроводжували мовчазні наглядачі з ЦК Компартії. Нижче по Волзі, в Симбірську-Ульяновську, показали нам двоповерховий дім, у якому жили Ульянови. Скажу вам, я б не проти жити в такому домі. І в гадці б немав ніякої там революції. Пізніше я побував на квартирі у Леніна в Кремлі. Троцького, що захопив було царські хороми, Ленін гнівно потурив, то й сам не міг уже там посилитися. Але й ця квартира, що засвідчує скромність вождя, мені скромною не видалася. Власне, мене в ній цікавила тільки бібліотека. Уявіть собі, я там побачив чотиритомний “Словарь української мови” нашого Грінченка. Були й твори Драгоманова. Але найцікавіше шо я почув від ескурсовода, – Ленін за все життя не бував на Україні. А писав про українські проблеми, ніби вони йому боліли. От що значить геній або ж нахабство говорити те, чого не знаєш, із переконанням, ніби тобі відома правда, одна на всіх.
По крові Ленін був інтернаціолістом – пишуть по-різному, але в жилах його ніби і швед гуляв, що загинув під Полтавою, верх над ним брав “друг степів“ калмик, закрався нібито єврей, а росіянин усю цю суміш прикрив слов’янським прізвищем. І я про це не писав би, та коли був розвінчаний культ особи Сталіна, ніхто ще не зважувався визнати порочною саму систему, все пояснювалося відступом від засад марксизму-ленінізму. Тоді й почали нас обережно підводити хлопці, яким тяжко даеться звук “р”, до думки, що не буває справжнього політика-інтелігента, котрий не мав би домішку єврейської крові. Леніна вони вважали інтелігентом, отже, спорідненим.
І ще вони твердили: після Леніна імперією ніразу не правив росіянин. Сталін – чи то грузин, чи то осетин. Хрущов та Брежнєв – українці.
Про те, що українським гетьманом довго був Лазар Каганович, не згадували. Переходимо до Йосипа Джугашвілі, що став Сталіним.
Кажуть, потяг до прекрасного змалку в нього був, сам писав вірші. Коли був створений гімн Радянського Союзу, виникла проблема з його перекладом на грузинську мову. Ну, ніяк він не вкладався в грузинську поетику. Переглянувши всі варіанти перекладу, Сталін вибухнув злобою на земляків-поетів: “Самому, чи що, перекласти?“ І переклав би, бо його політичні твори, які мені доводилося вивчати, а окремі збереглися у власній бібліотеці, – це маразм на народному рівні. Мої однокурсники завжди віддавали перевагу Сталіновим творам над Леніновими. Ленін користувався тільки вичитаними фактами. Лише коли прийшов до влади, почав щось мудрувати в практичній площині. Типу, як організувати робсельінспекцію чи кооперацію. Все ж виявилося таким же не життєздатним, як його статеві клітини. Природа, хоч і безглузда, але позбавила Леніна продовжитися в дітях. Однак вона виявилася на цей раз безсилою: революційні збоченці всього світу визначили себе дітьми збоченця Леніна.
Тепер ми знаємо, що розумна Европа боялася революції в ії азіатському, російському варіанті. Мовляв, у них би, просвіщених, все було в міру. Не будемо залазити в нетрі далеких французьких революцій. У щойно прожитому ХХ столітті Леніна зі Сталіним можна списати на азіатчину. А як же батьківщина Ґьоте, Канта, одна з наймудріших націй світу, могла піддатись стадним інстинктам, мов загіпнотезована?
Гітлер так само, як Ленін, на глузд не дуже зважав, зате умів знаходити точки, відповідальні за низькі інстинкти. Хоч сам забавляється малярством, інтелігенцію в спільники він не брав. Бо зневажав її, як кожен невдаха, амбіції якого неспівмірні з можливостями. Але сам себе Гітлер у стаді ніколи не бачив, тільки над стадом. І соратників своїх наближав до себе тільки над стадом.
Був такий архітектор у гітлерівській Німеччині – Шпеєр (прізвище записано на слух). Він мав возвеличити Німеччину в небувалих забудовах столиці. З ним Гітлер іноді дозволяв собі поговорити по-дружньому: “Шпеєр, – впливав він душу, – ми з тобою зовсім іншої раси, як ці маршали, гауляйтери, ми обидва – митці!”
Архітектор справді своїми творіннями ніби підминав землю, вони всідалися на неї громіздко, мов назавжди.
А ви бачили зразки сталінської архітектури? Та придивіться до споруд Верховної Ради, Кабінету Міністрів, Адміністрації Президента в Києві. Вони не стоять на Землі, вони тиснуть на планету, наче прагнуть зірвати її з орбіти.
Вони не запрошують до себе, а відштовхують.
В Ужгород навідався якось Борис Єгоров – російський письменник, що брав участь у боях за наше місто і написав про це в книзі “Далі буде...” Хотів іще дещо уточнити, дописати на місці.
А зустрівшись зі мною, поскаржився: “В Ужгороді не можна працювати, в Ужгороді можна тільки відпочивати”.
Звичайно, в порівнянні із зачумленою Москвою, наше містечко виглядало курортним.
– А от мені тут найкраще працюється, – сказав я москвичеві. – Я не зміг би працювати в Москві. Я там безбожно втомлююся, навіть нічого не роблячи.
В нас навіть будівля, в якій осіла обласна влада, зовсім привітна, а після того, як сперед неї прибрали Леніна, взагалі виглядає доступною, не знаю, як там почувається Шевченко (йому, здається, звідти доведеться піти, бо ласий шмат землі місто продає під забудову), але я певен, що без Шевченка площа стане правильнішою за формою і опустіє змістом.
Що творилося й твориться в будинку влади – то одне. Але площа – Народна не тільки за назвою, а й за призначенням.
Являв тут народ, бувало, й свою стадну сутність. Коли я був студентом, пам’ятаю, приїхали до Ужгорода радянський та угорський компартійні вожді: Хрущов та Кадар. Народ, що творив їм живий коридор, зажадав почути їхнє живе слово. Коли вождів проштовхнули двері народної ради (так цей будинок називали в народі ще з повоєнних часів), площа, на якій ніжилися під сонцем розкішні троянди, задвигтіла під тисячами ніг і застогнала, мов від орди. Юрба вимагала їй явлення лику вождів. І вони таки з’явилися на балконі будинку, і Хрущов дав усім знати: «Дела у нас в стране идут хорошо!»
Ми ж, студенти, між собою пожартували, що комунізму на Закарпатті не буде. Сказав же Хрущов, що комунізм не за горами.
Вожді поїхали собі, а площа ще довго стогнала від дикості, яку становить у собі людина у масі. Проте вона знала й щасливі години – коли народ виганяв з народної ради комуністичну владу.
За Союзу вождів держави далеко не всі її громадяни могли побачити живцем. Але в нас, на Закарпатті, вони з’являлися. З Брежнєвим мені довелося навіть жити по сусідству. Тоді йшли переговори в Черні-над-Тисою з керівництвом компартії Чехословаччини. Москва востаннє спробувала вернути в своє лоно бунтівного Дубчека. Як відомо, скінчилися переговори окупацією Чехословаччини.
Брежнєв тоді зі своїм почтом осіли в готелі «Ужгород». Хоч, може, сам генсек ночував деінде, – то було не нашого ума діло.
Проте один раз мене таки урівняли з генсеком. Не з Брежнєвим, але з Хрущовим. Щоправда, це відбулося вже по смерті Микити Сергійовича.
Беру довідник «Шевченківські лауреати» 1962-2001. На 591 сторінці (довідник укладено за алфавітом) знайома лисина Хрущова. Мої вуса – на 491 сторінці.
А от брів Брежнєва немає. А могли бути. Колись трилогія книги спогадів Брежнєва, хоч і написана літературними неграми, підлягала вивченню в кожному трудовому колективі. Кажуть, від того галасу, що виник навколо тих спогадів, Брежнєв повірив у їх геніальність і навіть збирався її прочитати.
Сусідство із Хрущовим іще можна витримати – він, будучи главою імперської держави, прийшов поклонитися генієві Шевченку на його могилу в рік святкування 150-річного ювілею поета. А колгоспники наші вперше при цьому почали одержувати, хай і мізерні, але пенсії. Він щось таки хотів доброго зробити, хоча ті спроби були наївними, а в комуністичних злочинах була задіяна вся комуністична верхівка, що вижила при Сталіні, отже – й він.
Та от бачу серед шевченківських лауреатів звичайного літературного спекулянта Володимира Канівця. Цей, не покладаючись на талант, узявся розробляти безпрограшний на той час образ – Леніна. І премію взяв за роман «Ульянови».
Та й це ще не верх блюзнірства у присудженні Шевченківських премій. Найбрудніша постать серед лауреатів – Микола Шалюта. Це теоретик соціалістичного реалізму на Україні різав усе, що талантом звалось, без милосердя, але зі злорадством садиста.
І, звичайно, невелика честь потрапити в цю компанію.
Та все-таки, більшість митців, що удостоєні національної премії – від поета Бажана і до нашого Кременя, від Яблонської – до нашого Микити, від Білаша і до нашого Станковича – це люди, з якими варто було жити в одну добу.
Однак для мене немає жодного значення, хто став переможцем якихось конкурсів.
Елітне для мене те, без чого немислимий завтрашній день.
Мистецтво – це лише один із проявів суспільної свідомості. А отже – і несвідомості. І в ньому стільки нежиттєздатного, як і у всіх інших сферах життя.
Всі доцільно спрямовані суспільні режими намагалися поставити собі мистецтво на службу і тим самим облагородитися. Як не дивно, а саме фашистські режими найревнивіше ставилися до мистецьких уподобань. Гітлер нібито говорив, що до митців треба ставитися, як до коней: вони не сміють бути ситими, але й голодними також. Іспанський Франко визнавав, що письменників усіх без розбору належало розстріляти. Однак цього робити не можна, бо це димарі, крізь які виходить чорний дим суспільства. Кажуть, ніби й Сталін якось урезонював чи то Єжова, чи то Берію: «А де я вам візьму інших письменників?» Думаю, це легенда. Кінець кінцем жоден фашистський режим не прославився мистецькими здобутками. Гітлер записувався в одну расу з архітектором Шпеєром. І що з того? Адже амбітні плани архітектора могли реалізуватися тільки за умови тривалої перемоги Гітлерового режиму. А такі режими недовговічні. Найдовше тиранія трималася в Радянському Союзі. Але ж гавкнулася. Тепер твори, породжені соцреалізмом, стали мотлохом. Навіть талановитий Роман Іваничук якось зізнався, що дякує долі, яка надоумила його писати історичні романи. Бо інше, що здавалося тривким, зійшло нанівець.
Але для мистецтва свобода буває небезпечною не менш від тиранії.
Орієнтація на усіх – згубна на особистості.
В кого сьогодні можна завоювати визнання. Народ проковтує, не зморщившись, усе, що йому дають. А та мерзота, яка вважає себе елітою і платить казкові гонорари, все одно рано чи пізно падає пикою в гидоту, яку сама наплодила, і не змиє того навіть свячена вода, а мистецтво тим паче не облагородить.
До речі, бездарні митці нерідко ставали могутніми, навіть страшними політиками. Але даровиті політики не годні стати навіть посередніми митцями. Мабуть, річ таки в тім, що в політиці не можна досягти успіху, не занедбавши душу.
Тому не раджу талановитим митцям іти навіть на запрошення у владу. А раптом знову потягне на мистецтво? А туди нема дороги згори. Тільки знизу. Мабуть, тому, що вище нічого не буває.
Піддався було на політичну вудку великий актор Богдан Ступка.
Слава Богу, вчасно оговтався.
Україні ніколи не бракувало талановитих людей. І совістю народу ставали саме вони. Тому і не гріх вважати їх елітою.
У ХІХ ст. то був, насамперед, Шевченко. У ХХ – Стус.
Але ж яка різниця між Шевченком і просто народом: однаково страждали.
Ба ні, не однаково.
Народ просто мучився своїм болем. А Шевченко тим болем страждав.
Нині в нас засилля слова, яке невміє страждати.
Біль – то лише сигнал. А страждання – то вже мудрість дана тільки людині в рослинно-тваринному світі.
Нова мистецька так звана еліта, що взяла собі в достоїнства всі пороги народу, така ж скороминуща, як політична.
Чому народові ближче Янукович, як Ющенко?
Бо свій чоловік. У тюрмі сидів.
А от Стус не сидів. Стус страждав.
Якщо моя свобода вирвалася з карцеру Стуса, а не з «общаги» Януковича, я ще не закінчився як народ, що має свій елітний генофонд.
Тільки-но збирався завершити статтю, але тут звістка: Закарпатська обласна рада прийняла рішення про визнання в нас окремої нації – русинів.
Сталося. Серед таких умів записую себе в еліту без проблем.
Не любив інтелігенції, зокрема – Ленін, вождь робітничого класу, хоч сам був вихідцем із різночинної інтелігенції і між робітниками бував хіба що на мітингах. Ти все ж оминути творчості Лева Толстого, що був на той час у Росії царем умів. Писав про могутній талант з революційним забезпеченням: “Лев Толстой як дзеркало російської революції”.
Зізнаюся, під час університетських студій я так і не зміг возз’єднати цю російську революцію з Толстим.
Згодом, побувавши в Казанському університеті і навіть посидівши за партою, де сидів Ленін, я спробував з’ясувати в екскурсоводів, чи справді Ленін так гарно вчився, що ми, всі інші, тільки ганьбили високе звання студента. Оскільки гостями університету були відомі письменники з усього союзу (проходили дні Горького на Волзі на честь 90-річчя письменника), явні міфи нам не розповідали, але й правди казати не наважувались, адже нас супроводжували мовчазні наглядачі з ЦК Компартії. Нижче по Волзі, в Симбірську-Ульяновську, показали нам двоповерховий дім, у якому жили Ульянови. Скажу вам, я б не проти жити в такому домі. І в гадці б немав ніякої там революції. Пізніше я побував на квартирі у Леніна в Кремлі. Троцького, що захопив було царські хороми, Ленін гнівно потурив, то й сам не міг уже там посилитися. Але й ця квартира, що засвідчує скромність вождя, мені скромною не видалася. Власне, мене в ній цікавила тільки бібліотека. Уявіть собі, я там побачив чотиритомний “Словарь української мови” нашого Грінченка. Були й твори Драгоманова. Але найцікавіше шо я почув від ескурсовода, – Ленін за все життя не бував на Україні. А писав про українські проблеми, ніби вони йому боліли. От що значить геній або ж нахабство говорити те, чого не знаєш, із переконанням, ніби тобі відома правда, одна на всіх.
По крові Ленін був інтернаціолістом – пишуть по-різному, але в жилах його ніби і швед гуляв, що загинув під Полтавою, верх над ним брав “друг степів“ калмик, закрався нібито єврей, а росіянин усю цю суміш прикрив слов’янським прізвищем. І я про це не писав би, та коли був розвінчаний культ особи Сталіна, ніхто ще не зважувався визнати порочною саму систему, все пояснювалося відступом від засад марксизму-ленінізму. Тоді й почали нас обережно підводити хлопці, яким тяжко даеться звук “р”, до думки, що не буває справжнього політика-інтелігента, котрий не мав би домішку єврейської крові. Леніна вони вважали інтелігентом, отже, спорідненим.
І ще вони твердили: після Леніна імперією ніразу не правив росіянин. Сталін – чи то грузин, чи то осетин. Хрущов та Брежнєв – українці.
Про те, що українським гетьманом довго був Лазар Каганович, не згадували. Переходимо до Йосипа Джугашвілі, що став Сталіним.
Кажуть, потяг до прекрасного змалку в нього був, сам писав вірші. Коли був створений гімн Радянського Союзу, виникла проблема з його перекладом на грузинську мову. Ну, ніяк він не вкладався в грузинську поетику. Переглянувши всі варіанти перекладу, Сталін вибухнув злобою на земляків-поетів: “Самому, чи що, перекласти?“ І переклав би, бо його політичні твори, які мені доводилося вивчати, а окремі збереглися у власній бібліотеці, – це маразм на народному рівні. Мої однокурсники завжди віддавали перевагу Сталіновим творам над Леніновими. Ленін користувався тільки вичитаними фактами. Лише коли прийшов до влади, почав щось мудрувати в практичній площині. Типу, як організувати робсельінспекцію чи кооперацію. Все ж виявилося таким же не життєздатним, як його статеві клітини. Природа, хоч і безглузда, але позбавила Леніна продовжитися в дітях. Однак вона виявилася на цей раз безсилою: революційні збоченці всього світу визначили себе дітьми збоченця Леніна.
Тепер ми знаємо, що розумна Европа боялася революції в ії азіатському, російському варіанті. Мовляв, у них би, просвіщених, все було в міру. Не будемо залазити в нетрі далеких французьких революцій. У щойно прожитому ХХ столітті Леніна зі Сталіним можна списати на азіатчину. А як же батьківщина Ґьоте, Канта, одна з наймудріших націй світу, могла піддатись стадним інстинктам, мов загіпнотезована?
Гітлер так само, як Ленін, на глузд не дуже зважав, зате умів знаходити точки, відповідальні за низькі інстинкти. Хоч сам забавляється малярством, інтелігенцію в спільники він не брав. Бо зневажав її, як кожен невдаха, амбіції якого неспівмірні з можливостями. Але сам себе Гітлер у стаді ніколи не бачив, тільки над стадом. І соратників своїх наближав до себе тільки над стадом.
Був такий архітектор у гітлерівській Німеччині – Шпеєр (прізвище записано на слух). Він мав возвеличити Німеччину в небувалих забудовах столиці. З ним Гітлер іноді дозволяв собі поговорити по-дружньому: “Шпеєр, – впливав він душу, – ми з тобою зовсім іншої раси, як ці маршали, гауляйтери, ми обидва – митці!”
Архітектор справді своїми творіннями ніби підминав землю, вони всідалися на неї громіздко, мов назавжди.
А ви бачили зразки сталінської архітектури? Та придивіться до споруд Верховної Ради, Кабінету Міністрів, Адміністрації Президента в Києві. Вони не стоять на Землі, вони тиснуть на планету, наче прагнуть зірвати її з орбіти.
Вони не запрошують до себе, а відштовхують.
В Ужгород навідався якось Борис Єгоров – російський письменник, що брав участь у боях за наше місто і написав про це в книзі “Далі буде...” Хотів іще дещо уточнити, дописати на місці.
А зустрівшись зі мною, поскаржився: “В Ужгороді не можна працювати, в Ужгороді можна тільки відпочивати”.
Звичайно, в порівнянні із зачумленою Москвою, наше містечко виглядало курортним.
– А от мені тут найкраще працюється, – сказав я москвичеві. – Я не зміг би працювати в Москві. Я там безбожно втомлююся, навіть нічого не роблячи.
В нас навіть будівля, в якій осіла обласна влада, зовсім привітна, а після того, як сперед неї прибрали Леніна, взагалі виглядає доступною, не знаю, як там почувається Шевченко (йому, здається, звідти доведеться піти, бо ласий шмат землі місто продає під забудову), але я певен, що без Шевченка площа стане правильнішою за формою і опустіє змістом.
Що творилося й твориться в будинку влади – то одне. Але площа – Народна не тільки за назвою, а й за призначенням.
Являв тут народ, бувало, й свою стадну сутність. Коли я був студентом, пам’ятаю, приїхали до Ужгорода радянський та угорський компартійні вожді: Хрущов та Кадар. Народ, що творив їм живий коридор, зажадав почути їхнє живе слово. Коли вождів проштовхнули двері народної ради (так цей будинок називали в народі ще з повоєнних часів), площа, на якій ніжилися під сонцем розкішні троянди, задвигтіла під тисячами ніг і застогнала, мов від орди. Юрба вимагала їй явлення лику вождів. І вони таки з’явилися на балконі будинку, і Хрущов дав усім знати: «Дела у нас в стране идут хорошо!»
Ми ж, студенти, між собою пожартували, що комунізму на Закарпатті не буде. Сказав же Хрущов, що комунізм не за горами.
Вожді поїхали собі, а площа ще довго стогнала від дикості, яку становить у собі людина у масі. Проте вона знала й щасливі години – коли народ виганяв з народної ради комуністичну владу.
За Союзу вождів держави далеко не всі її громадяни могли побачити живцем. Але в нас, на Закарпатті, вони з’являлися. З Брежнєвим мені довелося навіть жити по сусідству. Тоді йшли переговори в Черні-над-Тисою з керівництвом компартії Чехословаччини. Москва востаннє спробувала вернути в своє лоно бунтівного Дубчека. Як відомо, скінчилися переговори окупацією Чехословаччини.
Брежнєв тоді зі своїм почтом осіли в готелі «Ужгород». Хоч, може, сам генсек ночував деінде, – то було не нашого ума діло.
Проте один раз мене таки урівняли з генсеком. Не з Брежнєвим, але з Хрущовим. Щоправда, це відбулося вже по смерті Микити Сергійовича.
Беру довідник «Шевченківські лауреати» 1962-2001. На 591 сторінці (довідник укладено за алфавітом) знайома лисина Хрущова. Мої вуса – на 491 сторінці.
А от брів Брежнєва немає. А могли бути. Колись трилогія книги спогадів Брежнєва, хоч і написана літературними неграми, підлягала вивченню в кожному трудовому колективі. Кажуть, від того галасу, що виник навколо тих спогадів, Брежнєв повірив у їх геніальність і навіть збирався її прочитати.
Сусідство із Хрущовим іще можна витримати – він, будучи главою імперської держави, прийшов поклонитися генієві Шевченку на його могилу в рік святкування 150-річного ювілею поета. А колгоспники наші вперше при цьому почали одержувати, хай і мізерні, але пенсії. Він щось таки хотів доброго зробити, хоча ті спроби були наївними, а в комуністичних злочинах була задіяна вся комуністична верхівка, що вижила при Сталіні, отже – й він.
Та от бачу серед шевченківських лауреатів звичайного літературного спекулянта Володимира Канівця. Цей, не покладаючись на талант, узявся розробляти безпрограшний на той час образ – Леніна. І премію взяв за роман «Ульянови».
Та й це ще не верх блюзнірства у присудженні Шевченківських премій. Найбрудніша постать серед лауреатів – Микола Шалюта. Це теоретик соціалістичного реалізму на Україні різав усе, що талантом звалось, без милосердя, але зі злорадством садиста.
І, звичайно, невелика честь потрапити в цю компанію.
Та все-таки, більшість митців, що удостоєні національної премії – від поета Бажана і до нашого Кременя, від Яблонської – до нашого Микити, від Білаша і до нашого Станковича – це люди, з якими варто було жити в одну добу.
Однак для мене немає жодного значення, хто став переможцем якихось конкурсів.
Елітне для мене те, без чого немислимий завтрашній день.
Мистецтво – це лише один із проявів суспільної свідомості. А отже – і несвідомості. І в ньому стільки нежиттєздатного, як і у всіх інших сферах життя.
Всі доцільно спрямовані суспільні режими намагалися поставити собі мистецтво на службу і тим самим облагородитися. Як не дивно, а саме фашистські режими найревнивіше ставилися до мистецьких уподобань. Гітлер нібито говорив, що до митців треба ставитися, як до коней: вони не сміють бути ситими, але й голодними також. Іспанський Франко визнавав, що письменників усіх без розбору належало розстріляти. Однак цього робити не можна, бо це димарі, крізь які виходить чорний дим суспільства. Кажуть, ніби й Сталін якось урезонював чи то Єжова, чи то Берію: «А де я вам візьму інших письменників?» Думаю, це легенда. Кінець кінцем жоден фашистський режим не прославився мистецькими здобутками. Гітлер записувався в одну расу з архітектором Шпеєром. І що з того? Адже амбітні плани архітектора могли реалізуватися тільки за умови тривалої перемоги Гітлерового режиму. А такі режими недовговічні. Найдовше тиранія трималася в Радянському Союзі. Але ж гавкнулася. Тепер твори, породжені соцреалізмом, стали мотлохом. Навіть талановитий Роман Іваничук якось зізнався, що дякує долі, яка надоумила його писати історичні романи. Бо інше, що здавалося тривким, зійшло нанівець.
Але для мистецтва свобода буває небезпечною не менш від тиранії.
Орієнтація на усіх – згубна на особистості.
В кого сьогодні можна завоювати визнання. Народ проковтує, не зморщившись, усе, що йому дають. А та мерзота, яка вважає себе елітою і платить казкові гонорари, все одно рано чи пізно падає пикою в гидоту, яку сама наплодила, і не змиє того навіть свячена вода, а мистецтво тим паче не облагородить.
До речі, бездарні митці нерідко ставали могутніми, навіть страшними політиками. Але даровиті політики не годні стати навіть посередніми митцями. Мабуть, річ таки в тім, що в політиці не можна досягти успіху, не занедбавши душу.
Тому не раджу талановитим митцям іти навіть на запрошення у владу. А раптом знову потягне на мистецтво? А туди нема дороги згори. Тільки знизу. Мабуть, тому, що вище нічого не буває.
Піддався було на політичну вудку великий актор Богдан Ступка.
Слава Богу, вчасно оговтався.
Україні ніколи не бракувало талановитих людей. І совістю народу ставали саме вони. Тому і не гріх вважати їх елітою.
У ХІХ ст. то був, насамперед, Шевченко. У ХХ – Стус.
Але ж яка різниця між Шевченком і просто народом: однаково страждали.
Ба ні, не однаково.
Народ просто мучився своїм болем. А Шевченко тим болем страждав.
Нині в нас засилля слова, яке невміє страждати.
Біль – то лише сигнал. А страждання – то вже мудрість дана тільки людині в рослинно-тваринному світі.
Нова мистецька так звана еліта, що взяла собі в достоїнства всі пороги народу, така ж скороминуща, як політична.
Чому народові ближче Янукович, як Ющенко?
Бо свій чоловік. У тюрмі сидів.
А от Стус не сидів. Стус страждав.
Якщо моя свобода вирвалася з карцеру Стуса, а не з «общаги» Януковича, я ще не закінчився як народ, що має свій елітний генофонд.
Тільки-но збирався завершити статтю, але тут звістка: Закарпатська обласна рада прийняла рішення про визнання в нас окремої нації – русинів.
Сталося. Серед таких умів записую себе в еліту без проблем.
Контекст : Чи належить мистець до ЕЛІТИ?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію