[03.04.2008] Оксана Климончук
Міністр культури Вовкун: Якби ми побили вікна у мерії, то книгарні не позакривали б!

Він - режисер, у послужному списку якого більше 250 постановок: від моноспектаклів аж до церемонії інавгурації Президента України. У 2007-ому він, людина Ющенка, погодився працювати в уряді Тимошенко. Він вважає собе достатньо амбітним, щоб зруйнувати той стереотип, що митець не може бути ефективним управлінцем.

Міністр культури і туризму України Василь Вовкун відповів на запитання УНІАН.

ВІДНОВЛЮВАТИ КНИГАРНІ - ЦЕ НЕ РОБОТА МІНІСТРА КУЛЬТУРИ

Пане міністре, чи є у Вас власне визначення, що таке культура по-українськи?

(Сміється). Якщо ти знаєш традиції свого роду, свого народу, то ти культурна людина. Та, гадаю, не лише цим потрібно обмежуватися, бо наступає момент пізнання європейської та світової культур.

Григорій Сковорода писав: «Пізнай самого себе і ти пізнаєш світ». А потім уже слід іти далі – пізнавати культуру інших народів.

На Хрещатику закрили практично всі книгарні, які існували тут десятиліття…

Я на це можу сказати ось що: з нами поводяться так, як ми заслуговуємо. Якщо таке відбулося на Хрещатику, то, вочевидь, ми маємо справу з аморальною владою. І якщо ми цю аморальність сприймаємо як належне, то маємо те, що маємо.

Якби ми були агресивні й національно згуртовані, то цього не допустили б. Плач і скрегіт зубів з приводу закриття книгарень мені геть незрозумілий. А де ж об’єднані зусилля – от, наприклад, прийти й побити вікна у мерії?! Тоді цей ганебний процес зупинився б.

Тобто Ви ніяк не сприятимете їхньому відновленню?

Це не робота міністра культури. Міністр культури може висловити свою громадянську й мистецьку позицію. Звичайно, це жахливо і неприйнятно. Бо у країнах, де ставляться до культури не за принципом залишковості, мають бути книгарні, в яких можна знайти будь-яку літературу – від дитячих казок до академічних видань. Виходить, у нас немає культури, бо немає бажання заснувати книгарню, а є лише бажання руйнувати.

Мій чоловік грає на піаніно, він ніде не може знайти нот…

Нот взагалі немає. Міністерство культури намагається цю ситуацію вирішити через Спілку композиторів, аби хоч якось їх можна там було б тиражувати і продавати.

Наші мистецькі спілки в мене асоціюються з якоюсь пройденою епохою, з чимось радянським… Яка зараз їхня функція?

Ви правильно висловилися. Спілки сьогодні задовольняють інтереси людей похилого віку, молодь туди вже не йде. Сьогодні спілки втратили той формат, який вони мали вчора. Вони потребують реорганізації – гадаю, їх слід було б перетворити у профспілкові організації, які захищали б своїх членів, спілчанське майно і виходили на міжнародне спілкування.

Я займався цим у Спілці театральних діячів, коли був першим заступником голови Спілки. Ми створили асоціації майже всіх театральних майстерень: акторську, режисерську, бутафорів, композиторів, драматургів, тобто всього того, без чого театр не може існувати. І на якомусь етапі це не прийняли. Я тільки можу здогадуватися, чому так сталося. Бо нова форма диктує рух далі. А наші спілки хочуть законсервуватися.

Спілки часто існують для задоволення потреб їхніх голів.

На сьогодні Спілка кінематографістів готова розпочати цей рух. Борис Савченко зацікавлений у створенні гільдій, бо вони не тільки виконуватимуть захисну функцію, а й не допускатимуть конкурентів на нашу територію.

УКРАЇНА МАЄ ДОСТАТНЬО СВОЇХ ПІКАССО

Якось один авторитетний політолог сказав, що один Віктор Пінчук робить більше, ніж усе Міністерство культури…

Це перебільшення. Віктор Пінчук робить добрі справи, та це не означає, що він замінив собою Міністерство культури.

Кажуть, якби, наприклад, олігарх Ігор Коломойський придбав для України хоча б одного Пікассо, то його за це можна звільнити від податків…

Ми достатньо маємо своїх Пікассо, і від податків ні Коломойського, ні будь-кого іншого звільняти не треба.

Ми, українці, завжди чекаємо, аби якийсь Мойсей прийшов і здивував нас. Гадаю, у кожній країні є свій Мойсей.

Хто на сьогодні найбільший український меценат?

Мені важко сказати, хто і скільки виділяє коштів на культуру, та знаю, що Президент змушує це всіх робити.

Чи збираєтеся Ви заохочувати українських олігархів до меценатства?

Це будуть індивідуальні підходи, бо кожен з них – людина амбітна і не можна сказати: «Роби так, а не інакше». Наприклад, один хоче, аби його прізвище називали, інший – ні.

Чому в Україні модніше співати російською, ніж українською?

По-перше, це комплекс меншовартості. Знаєте, коли людина приїжджає у місто продавати цибулю, то починає говорити російською, бо гадає, що здаватиметься сучасною та культурною. І ще й думає собі, як це здорово виглядає! Але насправді це смішно.

Ті лакеї, що користуються на сцені цією мовою, думають, що вони охоплюють ширші глядацькі маси і що завтра стануть більш популярними. Але це самообман, це комплекс меншовартості.

Нещодавно Сашко Пономарьов мені просто у відчаї казав, як довго він чекає зміни ситуації у мовній політиці: чекав до Помаранчевої революції, чекав після Помаранчевої революції. Мовляв, співає тільки українською, а що за це має? Якийсь там Віталик Козловський, що заспівав російською, має більше ротацій та концертів, ніж він…

Сашкові спасибі за його мистецьку і громадянську позицію. Але я не думаю, що він за цю позицію нічого не отримав. Він є народним артистом України, шанованою людиною, і йому популярності не позичати.

А щодо дешевої музики… Уже й Поплавський співає російською, аби подобатися! Ну і що? Від цього зміниться його творчість чи я краще до нього ставитимуся?

Вам не подобається творчість Михайла Михайловича?

Я її не сприймаю і не можу сприймати, бо там її нема!

Цього року на Берлінському кінофестивалі наші фільми не брали участі, проте українська делегація на чолі з дружиною Президента організувала пишний прийом. Чесно кажучи, якось не дуже зрозуміло: кіна нема, а прийом є…

Я теж там був, і Анджей Вайда (польський кінорежисер. – Авт.) наш прийом відвідав…

У Берліні наш десант дав знати одне – що Україна цікавиться кіно, що завтра Україна може бути серйозним виробником кіно і нас цікавлять кінофестивалі. Ми туди приїхали не просто подивитися фільми, а й поспілкуватися — наприклад, із директором Каннського кінофестивалю, з головою Світової асоціації продюсерів. До речі, ці продюсери проведуть нараду з нашими продюсерами під час чергового кінофесту «Молодість». Можливо, після цього нашим продюсерам почнуть більше довіряти наші бізнесмени і вкладатимуть гроші в українське кіно.

У Берліні всі зрозуміли, що кіно для українців дуже важливе.

До речі, нас усі підтримали в тому, що фільми дублюватимуться виключно українською мовою.

Я Вас теж підтримую... Часто ведуться дискусії, чи є в Україні кіно взагалі…

Є! Було, є і буде!

Звичайно, ми не можемо зараз продукувати таку кількість фільмів, як, наприклад, Росія. Але ми маємо амбітну молодь, яка здобуває премії з мультиплікації, документалістики. Можливо, наше кіно мало присутнє в ефірному просторі, та це інша справа. Можна побудувати кінополітику і на ретро, і на поетичному кіно, і на сучасному…

Якось я у 2000-му році проводив Дні України в Німеччині, і в одному з престижних кінозалів показали ретроспективу Довженка… Туди прийшли студенти, вони сиділи й щось конспектували. І я собі подумав: от покажи українським студентам кінофільми Довженка. Та вони в житті нічого не запишуть!

І цим ми відрізняємося від Заходу. Ми всеїдні, хочемо, аби нас завжди чимось дивували, та не розуміємо, що потрібно копати глибоко. А мистецтво – це не клоунада.

Тепер мені скажіть, скільки попередників Ющенка так займалися культурою, як він зараз?!

Ми маємо погану рису: дуже швидко забуваємо все. А хочемо все одразу.

ПРЕЗИДЕНТ ЗАДАЄ ТАКІ ЗАПИТАННЯ, НА ЯКІ Я НЕ МОЖУ ВІДПОВІСТИ

Ви якось казали, що Віктор Ющенко телефонує до Вас кожного дня і ставить незручні запитання…

Так, він до мене часто телефонує. Сьогодні, наприклад, зателефонував і запитав: «Яка площа усіх музеїв Києва?». А я до цього запитання був не готовий. Або: «Який художник на яку тему малює?»…

Либонь, міністрові треба знати відповіді на запитання, але бувають такі, що я не можу дати на них відповідь.

Що зараз найдужче турбує нашого Президента в галузі культури?

Гадаю, турбує незахищеність національного простору України – культурна спадщина, мова.

У 2009 році Україна хоче відзначати річницю Полтавської битви. А що влада зробила для того, аби українці та росіяни дізналися, хто такий Іван Мазепа?

Недавно вийшов указ Президента і, гадаю, ця тема зараз набиратиме обертів.

Президент мав розмову з московським патріархом про те, аби зняти анафему з Мазепи. А це дуже важливе питання.

За президентським указом, в Україні має відбутися низка різноманітних заходів.
Наприклад, запланована шведсько-українська виставка, де буде присутній образ Мазепи.
У гетьманській столиці, Батурині, спорудять пам’ятник Мазепі. Ім’я «Мазепа» ще й досі викликає страх у полтавців, бо росіяни нас весь час називали «мазепинцями» і навіть імені його не можна було згадувати.
А ми людей ознайомимо з мазепинським барокко, розкажемо, скільки він побудував церков… Гадаю, це дасть результати.

Я АМБІТНИЙ І ДОВЕДУ...

Якось Дмитро Павличко сказав, що потрібно відокремити «той туризм» від культури… І підбиваючи підсумки ста днів уряду, Ви говорили про культуру, а про туризм наче забули…

Справді, туризм я не відразу усвідомив. Але поїздивши Україною, зрозумів, як він переплітається з культурою.
Поєднання культури й туризму в одному міністерстві – це не ноу-хау України. Немає сенсу відокремлювати туризм від культури, і Євро-2012 у цьому плані нас дуже єднає.

Ваші попередники були добрими акторами та співаками, але міністри з них, зазвичай, виходили кепські …

Я амбітний і доведу, що режисер відрізняється від звичайного митця. Режисер планує теоретично, а мусить виконати це на сцені реально. Від концепції я завжди йду до втілення. Гадаю, так буде і в моїй теперішній роботі.

Минулого року Вас висунули на здобуття Шевченківської премії. Ви відмовилися. Чому?

Як кажуть, коли Бог дав щось одне, то від іншого потрібно відмовлятися. Не можна мати все одразу.

Я дуже довго зберігав мовчання, коли став міністром… Перше своє інтерв’ю пообіцяв «Україні молодій», і вони мені поставили одне запитання «А як творчість?». Я над ним довго думав і написав: «Творчістю не можна займатися у суєті. Я її зрадив». Поставив три крапки і на цьому закінчив інтерв’ю. Потім взяв чистий листок і написав, аби мене зняли зі списку перетендентів на Шевченківську премію.

Творчістю зараз не займаюся, то й відмовився.
Гадаю, кожна людина в житті повинна бути чесна з собою.

Тобто Ви поставили хрест на своїй творчості?

Хрест я на творчості ще не поставив. Я просто прислухався до себе і вважаю: якщо не займаюся творчістю, то й не повинен отримувати творчих премій.

Ви щось колекціонуєте?

Так. Я маю широкі зацікавлення — від сучасного образотворчого мистецтва, наївного живопису та кераміки до ікони. Мене дуже цікавлять гуцульські ікони або ікони на склі. Також люблю збирати народний одяг.

Яку постановку зробили б Ви з огляду на сьогоднішню політичну обстановку?

Мабуть, потрібно звернутися до Франкового «Лиса Микити»...


Розмовляла Оксана Климончук
постiйна адреса статтi:
http://culture.unian.net/ukr/detail/186350